Вдалося познайомитися із цікавою та фундаментальною працею французького історика Даніеля Бонуа «Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914». У ній автор дає досить широку характеристику взаємовідносин української, польської та російської спільноти з 1795 до 1914 року на даній території. У чому цінність дослідження? Перша – автор не є а ні поляком, а ні українцем, а французом, а отже на дані процеси він споглядає без ідеологічної завіси. Друге – на дане явище він споглядає через загальний аналіз суспільно-політичних процесів, що дає можливість сформувати комплексну оцінку подій.
Не беруся аналізувати всю працю, але особисто мене зацікавили моменти дослідження, пов’язані із процесом утворення, розвитку та закриття Волинського ліцею у Кременці. У зв’язку із цим я не стримався та зробив своєрідного роду її «конспект» з тих сторінок, які пов’язані із долею даного навчального закладу. Тому дана робота у жодному випадку не є самостійним дослідженням, а спробою донести до тих, хто цікавиться своїм минулим, перш за все кременчан, цікаві та неоднозначні сторінки своєї історії, особливо, якщо це погляд свіжий та нестандартний.
Тому у даній роботі фактично повністю використані цілі частини даного дослідження без будь-яких моїх коментарів, за окремими винятками, а саме – коротка довідка про осіб, які відіграли визначальну роль у становленні та діяльності Волинського ліцею та термінами, які часто зустрічаються та потребують пояснення.
Зазначу, що незадовго до описаних подій, 1795 року польська держава припинила своє існування внаслідок третього поділу, а українські землі Правобережжя, зокрема Волинь, остаточно перейшли під владу Російської імперії. Разом з тим польська шляхта, як потужна землевласницька верства населення, відігравала помітну роль у житті краю, справляючи вагомий вплив на його життя. «Нам тепер навіть краще, ніж було в Польщі; ми маємо все те, що давала нам Вітчизна, та не маємо повинностей і небезпеки уманської різні; хоч і без Польщі, ми є в Польщі й залишаємося поляками». Ось такими були загальні обставини життя, у яких започаткувався вищий навчальний заклад у Кременці, відомий як Волинська гімназія, з часом ліцей.
Адам Єжи Чарторийський (1770-1861) – польський та російський політичний діяч. На початку ХІХ століття близький до російського імператора Олександра І, входив до складу його «негласного комітету», міністр іноземних справ Росії 1804-1806 років, керівник уряду під час Листопадового повстання 1830-1831 років польських патріотів проти російського панування. На початку ХІХ століття, використовуючи свій вплив на російського імператора, намагався проводити політику, спрямовану на збереження ролі польської шляхти у межах Російської імперії як окремого стану – «громадян».
Тадеуш Чацький (1765-1813) – польський освітянин, економіст, історик. Діяч польської освітньої комісії останньої чверті XVIII століття, учасник польського повстання під проводом Косцюшко 1794 року. Після реабілітації російським урядом займався розвитком освіти на території Правобережної України.
Гуго Колонтай (1750-1812) – польський політичний, релігійний та освітній діяч, уродженець Кременеччини. Учасник польської освітньої комісії, коронний підканцлер, один із авторів польської Конституції 1791 року, співорганізатор повстання під проводом Т. Костюшка, в’язень в Австрії, був на засланні у Росії.
Віленський освітній округ – територіальна одиниця управління навчальними закладами Міністерства народної освіти Російської імперії, створена 1803 року. Охоплювала вісім губерній, зокрема три українські, з Волинською включно.
«Громадянин» - у Речі Посполитій у XVIII столітті особа, яка володіла політичними правами, більш конкретно шляхта, яка була привілейованою верствою населення.
Після створення Віленського освітнього округу князь Адам Єжи Чарторийський запропонував Тадеушу Чацькому стати візитором, тобто інспектором трьох губерній. До цього він поставився із завзятістю, яка перевищувала його службові обов’язки. Головна мета його діяльності – запобігти поширенню зросійщення та розвивати польськість, міцно закорінену в український грунт.
Про це свідчать матеріали переписки Т. Чацького із Г. Колонтаєм. Останній відраджував графа впроваджувати російську мова навчання у закладах освіти Правобережної України, наголошуючи на тому, що російська мова і так зрозуміла місцевим селянам, а до чого це приведе «якщо люд нас (шляхту – прим. авт.), а ми люд не розумітимемо».
Ідея Т. Чацького була у тому, щоб минаючи скромний державний бюджет Росії, залучити до фінансування закладів освіти польську аристократію та шляхту, демонструючи, таким чином, її можливості. У свою чергу це встановило б повний контроль за школами зі сторони земельної аристократії.
На 1803 рік на Правобережжі було п’ять середніх польських шкіл, які з 1773 року підлягали Ягеллонському університету у Кракові: у Житомирі, Луцьку, Кременці, Вінниці та Кам’янеці. Це були академічні світські школи під управлінням Віленського університету. Останній прагнув запровадити систему закладів освіти, за якою у губернських центрах відкривалися б гімназії, а у повітових школи. Це йшло у розріз планам Чацького, який в основі системи закладів освіти поклав соціально-ідеологічний національний принцип. Граф прагнув сам контролювати фінансові потоки, конфісковувати матеріальні цінності, а головне – організувати широкий вибір дарувань громадян для фінансування Волинської гімназії, заснованої у Кременці. Вибір міста на кордоні із Австрійською імперією мав привабити учнів із Тернополя та всієї Галичини. Так у Києві гімназію утворили 1810 року, у Вінниці 1814, і то примусово. Сам Кременець Чацький бачив як новий форпост польської культури, яким місто залишалося до 1831 року, маючи на меті створити тут університет. Це призвело до прямого конфлікту із ректорами Віленського університету, які на кроки Чацького дивилися як на дивацтва, але останнього це не зупиняло. Варто зазначити, що основні побоювання Т. Чацький щодо конкуренції у справі відкриття університету були щодо Києво-Могилянської академії, яка на цей час готувала священників для усієї Російської імперії.
Наприкінці 1803 року спадкоємці короля Станіслава Августа виставили на продаж його бібліотеку (15 680 томів), королівський кабінет природничої історії з колекцією медалей. Усе це купив Т. Чацький та у вітринах з червоного дерева та золотими монограмами 1810 року передав Кременецькій гімназії.
Відзначала заклад галерея творів мистецтва, де були полотна Рафаеля, Рубенса, Гвідо Рені, які подарував Джевицький, учасник Італійського походу Наполеона. Колекція гравюр подарована Станіславом Косткою-Потоцьким, а ботанічний сад заклали на землі, подарованій Сапєгами. Діяли мінералогічний, хімічний, фізичний та зоологічний кабінети з усім доступним для того часу обладнанням.
За наполяганням Чацького було запроваджено навчальну програму, яка зовсім не відповідала програмам інших навчальних закладів, підпорядкованих Віленському університету. У ній вагома роль надавалася танцям, верховій їзді, фехтуванню, вивченню чотирьох іноземних мов (французька, німецька, латинська та італійська). 28 липня 1805 року імператор Олександр І особисто затвердив спеціальний статус Волинської гімназії, що здивувало навіть самого Чацького та надихнуло на подальші дії.
У січні 1808 року Т. Чацький організовує петицію від шляхти Київської губернії з проханням об’єднати свій шкільний бюджет із бюджетом Кременця, містом, яке не мало нічого спільного із Київщиною. Як підтвердження серйозності намірів, заклад планували назвати закладом двох губерній, а еліта шляхетського зібрання – граф Жевуський, Ф. Плятер та інші підписали з волинським маршалом обіцянку передати у фонд навчального закладу фантастичну суму – по одному рублю від душі, що становило б фантастичні 450 438 рублів. Зрозуміло, що ця ідея не була реалізована.
Ще однією із обставин, які сприяли розвитку Волинської гімназії, був імператорський указ від 17 травня 1804 року, за яким мали бути конфісковані усі василіанські монастирі, що не вели освітньої діяльності. Чарторийський та Чацький спромоглися зупинити дію указу, подавши контруказ, за яким усі монастирі були зобов’язані до фінансування шкіл. Разом з тим гімназія у Кременці перейняла семінарські функції василіанського шкільництва з умовою, що підготовлені тут особи 15 років зобов’язані викладати по василіанських школах.
Окреме питання, яке є досить суперечливим, це питання фінансування закладу. На думку Чацького, польські землевласники, прагнучи продемонструвати життєву силу польської присутності, в єдиному пориві будуть виділяти зі своїх коштів суми, достатні для існування закладу, достойного шляхетській традиції. Перші підрахунки показали суму у четверо більшу, ніж передбачено для гімназій в інших містах. Таким чином, Чацький, заручившись підтримкою шляхетських зібрань, забезпечив собі свободу дій: «Всі дарунки, зроблені на користь гімназії, перебувають у моєму розпорядженні, щоб я не мав зв’язаних рук […], усе це робиться за кошти, які не належать Імператорові, я сам розпоряджаюсь тими сумами, тож можу мати право обрати ректором того, кого хочу.»
На відкритті гімназії Т. Чацький заявив, що впевнений у річному доході в 15 420 рублів (курс рубля на цей час був вшестеро вище злотого). Князь-куратор Чарторийський помітив, що чимало внесків обтяжені іпотекою або ж маєтки уже виділялися в минулому для фінансування інших навчальних закладів. Він намагався отримати правові докази фінансових та матеріальних надходжень, але Чацький, у кращих традиціях шляхетського гонору, заперечував навіть саму можливість замінити бухгалтерський облік шляхетському слову. Ректор віленського університету Я. Снядецький викривав перед Чарторийським показуху та «неймовірне безладдя у фінансах Кременця»: викладачам не платили, Чацький став боржником.
Прагнучи частково вирішити фінансові проблеми Віленського освітнього округу, університет утворив дві комісії, які мали провести інвентаризацію маєтків, які 1773 року Комісія національної освіти передала в оренду під 4% річного доходу, який мав надходити на створення Освітнього фонду. Земля була незаконно привласнена, а оренда не платилася. Ситуація була ускладнена рішенням сейму 1788 року, який надав право продавати дані маєтки. У кінцевому варіанті Волинська комісія так і не оприлюднила дані про борги та недоплати.
Таким чином гімназія у Кременці фінансувалася за рахунок решти інших навчальних закладів Волині, Поділля та Київщини. Заклади освіти, які належали церкві, зокрема василіанському ордену, обкладалися поборами для фінансування Волинської гімназії. Кошти, виділені на розбудову академічних шкіл у Житомирі та Кам’янці, пішли на Кременець, а споруди у тих містах стояли руїною. Контрибуцію було накладено на євреїв, які утримували свої хедери, та ніколи не мали своїх учнів у гімназії. 15 жовтня 1810 року кагали Володимира, Любомля, Ковеля, Кременця та усього одинадцяти міст Волині і Поділля зобов’язалися щороку сплачувати значні суми упродовж 1813-1827 років, подеколи виплати сягали 40 тис. злотих.
Та вирішальним в фінансуванні Волинської гімназії стало затвердження 31 серпня 1807 року статуту парафіальних шкіл. Він дав змогу отримати для Волинської гімназії доходи Кременецького староства, наданого державою, завдяки чому гімназія сама стала землевласницею і кріпосницею.
За статутом парафіяльні школи фінансувалися виключно за рахунок пожертв меценатів. Але перелік даних закладів за 1810 рік дає основи думати про масові фальсифікації: серед 89 шкіл даного типу на Волині, навпроти 32 надписано «поки що не існує», а на Поділлі з 52 шкіл реально діяло лише 11. Тому не виключено, що кошти меценатів для фінансування даних закладів також могли обертатися на користь Волинської гімназії.
Після смерті Т. Чацького, його справу у плані визначення статусу Волинської гімназії продовжив граф Ф. Плятер, який у період 1818-1824 років займав посаду віце-губернатора Волинської губернії. Він не акцентував уваги на Кременецькій гімназії як твердині польськості, але робив усе для того, щоб вона сприймалася як соціальна твердиня та стрижень шляхетської винятковості. Саме завдяки цьому 1819 року заклад набув статусу ліцею, прирівнювався до Царськосельського і призначався для забезпечення освіти польських аристократів в Україні.
Важливу роль аристократія бачила в обмеженні діяльності місцевої Комісії освіти, яка переглядала власницький статус колишніх єзуїтських маєтків. Вона, на їх думку, не мала перевіряти взяті у минулому зобов’язання, а розпоряджатися дарованими фундушами та виконувати адміністративний нагляд за викладацьким складом та шкільними програмами. Особливу увагу вона звертала на те, щоб була створена спеціальна комісія землевласників, яка б наглядала за використанням освітніх коштів.
Виходили вони з простої ідеї – хто дає гроші, може робити усе на власний розсуд. Шкільний статут 1803 року передбачав, що каса Кременецької гімназії довіряється директорові Сціборському (особі, яка була вірною Віленському університету) і зберігається під двома замками, ключі від яких у двох професорів. Але у березні 1814 року Плятер просто конфіскував касу й передав її Волинській освітній комісії, яка складалася з «громадян». Таким чином, ректор Кременецької гімназії перетворювався на виконавця волі місцевих шляхтичів.
Директор гімназії Сціборський наважився з часом надіслати до Вільна зауваження про колишній і нинішній стан фінансів комісії по трьох губерніях, виявивши «діру» у розмірі 12 тис. рублів асигнаціями. Наслідком цього став лист Плятера до Розумовського, у якому він просив наганити підопічного, який наважився піддати сумнівам саме поняття «слово громадянина».
На заваді зловживань стояли педагоги. Професор Малевський, якого у травні 1816 року відрядили із Вільна для огляду стану волинський шкіл був вражений: на губернському сеймі «громадяни» збиралися голосувати за розподіл фондів, офіційне їх виведення із підлеглості університетських кураторів та зменшення відрахувань на освіту з колишніх єзуїтських маєтків.
Про те, яке відношення мала польська шляхта до освітянського та наукового середовища, свідчить промова секретаря Волинської комісії Ф.С. Рудзького на сеймику у Житомирі: «Важку покуту несуть поляки за те, що Уряд їхнього краю байдужий до публічного навчання і повністю віддав його в руки тих, хто навчає! Ця спільнота понад два століття тримає його в своїх руках, використовуючи його лише як засіб для власного розвитку і зовсім не заради загальних потреб й користі всього народу [мова йде про шляхетську націю! – Д.Б.]».
Ще у 1814 року Плятер писав Чарторийському, що міністр запевнив його у швидкому створенні університету у Кременці та запропонував зробити проект. На початку 1815 року проект був представлений О.К. Розумовському, але в ньому йшлося про те, що через три роки гімназія перетвориться на ліцей. У грудні того ж року Плятер, не маючи на це відповідних повноважень, заявляє учням та викладачам гімназії, що вирушає із великим проектом до Варшави, щоб переконати у його реалізації князя Чарторийського. Своїм заступником призначив графа Р. Стецького, взяв із собою викладача Лучинського.
23 вересня 1816 року Чарторийський приймає у себе делегацію волинських шляхтичів у складі Плятера, Яблоновського, Стецького і Щасного Фелікса Чацького, які намагалися переконати куратора у тому, що праця правничої комісії завершується і її слід замінити губернськими наглядовими радами, тобто шляхетськими виборними органами управління школи. На початку 1817 року секретар комісії Рудзький надіслав князю кілька доповідних записок, у яких розписав матеріальні засади, на яких шляхта намагалася приватизувати Кременецький ліцей (саме у даний матеріалах вперше офіційно заклад зазначений як «ліцей» - прим. авт.). За ними справами колишнього Фонду національної освіти могли цікавитися лише казенні палати, тобто держава; функціонуванням шкільного життя Кременецького ліцею мали опікуватися виборні наглядові ради; подальші пошуки колишніх єзуїтських маєтностей уже цілком не потрібні а незаконні привласнення підпадають під термін давності. Планувалося розширити бібліотеку, облаштувати різні лабораторії, збудувати лікарню, ветеринарний інститут, механічну майстерню, новий манеж і стайні, пансіонат, повітову школу, плановану давно школу для гувернанток, створити кафедру архітектури, акушерства, хірургії, тригонометрії та астрономії. І цей фантастичний план мав бути реалізований у місті, у якому навіть не було брукованої вулиці.
Увесь 1817-1818 роки пройшли у підготовці реалізації проекту «Волинський ліцей»: тривале перебування в Україні князя Чарторийського відіграло у цьому вирішальну роль – у Кременці відкривався елітний ліцей згідно із побажаннями землевласницької шляхти і в дусі вимог Петербурга. Під натиском князя директор Сціборський був змушений піти на пенсію, і остання перешкода на шляху зникла.
Ідеальну кандидатуру на посаду директора Волинського ліцею знайдено в особі Алоїзія Фелінського, польського поета та драматурга, автора офіційного гімну Конгресового Королівства «Boze, cos Polske» («Боже, що Польщу»), де патріотичний зміст доповнювався хвалебними одами Олександру І. Він не мав жодного ученого ступеня, але в умовах тодішньої реакції це було більше на руку, ніж на шкоду. Чарторийський переконував професорів Віленського університету, що такий можновладець матиме більший авторитет, ніж «скромний» університетський учений.
4-16 грудня 1818 року Олександр І підписав указ про створення Кременецького ліцею, мотивувавши тим, що Волинська, Подільська та Київська губернії дуже віддалені від Віленського університету і потребують навчального закладу вищого типу, який міг би, хоча б частково – надати освіту шляхетській молоді. Одночасно видано указ, за яким наполягалося на найшвидшій реалізації цього проекту згідно із зазначеним статутом.
Реалізувати останнє не вдалося, а модифікований статут з різних причин так ніколи і не був затверджений. Основною причиною стала відсутність на місці попечителя Чарторийського, який два роки подорожував по Європі. Після свого призначення швидко помер і директор А. Фелінський, що призвело князя в розпач.
Проект оновленого статуту був викличним щодо інтелігенції. Ліцей було повністю віддано під відповідальність куратора, єдиний зв'язок із Віленським університетом обмежувався щорічним звітом «для інформації». Контроль за функціонуванням закладу покладено на наглядову раду, трьох членів якої обирали на шляхетському зібранні. Раду в повіті мав очолювати почесний директор (Юзеф Джевецький), до неї входили також дві духовні особи, визначені луцьким і кременецьким римо-католицькими єпископами, що заперечувало світську тенденцію розвитку освіти, закладену польською Комісією національної освіти 1773 року. Обрані на трирічний термін, члени комісії мали збиратися чотири рази на рік для схвалення рішень щодо запрошення, призначення та звільнення викладачів; вони могли втручатися у програми й перелік дисциплін. У такий спосіб викладачі втрачали право та ініціативу й перетворювалися на виконавців, що отримують платню і слухаються наказів своїх благодійників.
Кроки Чарторийського щодо запровадження нового статуту продовжувалися до 1824 року. За час дворічної відсутності князя на Батьківщині сталися значні зміни. Активізувалася професура Віленського університету, для якої спроби польської шляхти фактично підім’яти під себе систему освіти, відновити її патріархальність, було значним викликом. Так 1821 року волинські комісари на зустрічі із міністром освіти Голіциним зазначали, «… чому їм забороняється втручатися у навчальний процес, … У них немає дипломів, та хіба вони неосвічені? Професори, що уявляють себе окремою кастою – це просто скандал і бравада. Замість того, щоби вибрати освіченого шляхтича, університет воліє «заповнити кафедри пересічними особами, але з-поміж себе.»
Прагнучи тримати у своїх руках виховання прийдешніх поколінь, «громадяни» сподівалися не тільки зберегти землевласницькі привілеї й судову владу, а й вписатися у боротьбу проти будь-яких проявів демократичного духу, особливо революцій. Шляхта Волині була далека від того, щоб розвиватися в бунтівному дусі за прикладом студентів-шляхтичів Віленського університету, які тоді єдналися у різні таємні групи.
На даний факт покликався Чарторийський, аргументуючи необхідність внесення змін до статуту із зміною системою управління ліцею із визначальною роллю «громадян», посилаючись на спокій серед учнів Кременецького ліцею, на відміну від учнів освітніх закладів решти Віленської округи.
У свою чергу професори Віленського університету представили педагогічну спільноту не як суспільного паразита, а як справжнього учителя народу, і сміливо відкинули ідею верховенства шляхти.
Зрозуміло небезпеку таких дій і міністерство освіти Російської імперії, яке очолив Голіцин: освітні владні ініціативи волинської шляхти виглядали як підтримка ідеї польськості. Міністр не міг погодитися з давніми претензіями ліцею на самостійне, без дозволу центру, цензурування в Україні, а тим більше визнати право давності на привласненні маєтки Товариства єзуїтів.
Національний чинник в освітній політиці Російької імперії почав відігравати вагому роль. А коли у 1824 році контроль за польськими школами передали харківському університету, піднімати дане питання стало безперспективно.
За час, коли Волинська гімназія, з часом ліцей, перебували у Віленському освітньому окрузі, з 1810 року він був найбільшим за кількістю студентів: 1805 – 280, 1806 – 422, 1807 – 434, 1808 – 404, 1809 – 413, 1810 – 612, 1811 – 693, 1817 – 519, 1818 – 545, 1819 – 567, 1820- 630, 1821 – 678, 1822 – 685.
Загалом, діти та батьки краю мали велику надію на освіту, яка у своїй основі мала багато яскравих рис Просвітництва. Так лекції професора економіки ліцею Хоїнського, автора підручника, давало можливість читачам підстави відмовитися від господарювання, що спиралося на панщину. А Юліуш Словацький, син кременецького професора, зумів виразити весь трагізм відносин польських панів і українських селян.
Цікаву оцінку освітнього рівня Волинського ліцею дав з часом граф Г. Жевуський. «Придумали собі ілюзію і один за другим повторюють, що завдяки Кременецькій школі значно зріс рівень освіти в наших губерніях. Це настільки очевидна фальсифікація, що не розумію, як вона могла триматися так довго всупереч очевидному. Тільки з математичного відділення вийшли люди освічені, які відзначилися в цій галузі: вони здебільшого служили у річкових комунікаціях, у гірничому департаменті або у війську, і, звичайно, до землевласників не належали. Можна сказати, що освіта поміщиків, які мешкали у своїх селах, залишалася у найжалюгіднішому стані. Не скажу, що вони нічого не знали … власне мали стільки знань, скільки потребували, щоб створити найзарозуміліше й найнедоречніше суспільство, яке тільки могло бути. Кого знайдеш з Кременецької школи, хто ю знав латину, право, політекономію, філософію історії чи якусь науку моралі. Але кожен з них знав три перші уроки кожного предмета й ораторствував завдяки цим знанням …»
Хоча, якщо говорити про дані думки, вони були пов’язані із критикою консервативних польських кіл закладу через його недостатню консервативність, короткий курс латини та теології, малу проінформованість про «знатні роди».
Отже Кременецький ліцей виходячи від ідеї шляхетської концепції культури був в опозиції до тенденції «національної освіти», яку сповідував Віленський університет. Це пояснюється давнім прагненням поляків відігравати провідну роль у поширенні польської культури та католицизму у православному світі. Цей заклад був справжньою шкільною схимою як щодо програм, які цілком відповідали прагненням місцевої шляхти, так і щодо методів фінансування, які відштовхувалися від щедрості кожного шляхтича. Шляхта ж вважала, що надаючи кошти, мала право втручатися у внутрішню роботу закладу.
Саме тому і закриття Волинського ліцею, який вважався еманацією шляхетського духу в Україні, було сприйнято як значне приниження. Все майно, придбане ліцеєм завдяки пожертвам шляхти, передали в Київ, де 1834 року мав відкритися російський університет. Згідно з загальним звітом про стан закладу від 9 лютого 1833 року, щорічна фінансова частка внесків шляхти становила 19 788 срібних рублів, тоді як прибутки колишніх єзуїтських маєтків приносили 5 700, а власні надані державою фонди ліцею – 5 183 срібних рублі. Таким чином, «передача майна» була, власне, пограбуванням, реквізицією. І забувати про той «внесок» у створення Київського університету нам не варто.
