Кремінець періоду Галицько-Волинської держави (початок XIII – середина XIV століття). Вперше М. Грушевський згадує місто Кременець у зв’язку із іноземною інтервенцією, яку переживало Галицьке князівство у першій третині ХІІІ століття. Прагнучи встановити владу у Галичі, королевич Угорщини Андрій, спираючись на допомогу польського князя Лешка (кінець 1226 чи початок 1227 років), не наважився брати у довготривалу облогу столицю Галицької землі. Тому з під Звенигороду пройшов Поділлям, узявши Теребовлю, та рушив на Волинь до Горині, але зазнав поразки під Кремінцем та повернувся тією ж дорогою. Варто зазначити, що саме дана дата – 1227 рік, і вважається до даного часу роком першої писемної згадки про Кремінець.
Наступного разу у дослідженні Кремінець згадується у зв’язку із монголо-татарською навалою 1241 року на волинські землі. Після зруйнування Києва головний напрям руху Бату йшов через Колодяжен, Ізяслав, Кремінець і на Галич. «Кременець було трудно взяти й Бату їх оминув». Оцінюючи масштаби татарського погрому, М. Грушевський наводить витяг Суздальського літопису про збереження Кремінця від навали.
Виходить на арену місто під час чергового конфлікту між волинсько-галицькими князями та Куремсою 1255 року. Після упокорення Бакоти, Куремса рушив на Південну Волинь та пустошив околиці Кремінця. М. Грушевський наводить опис літописної історії про його перемовини з кременецьким посадником Андрієм, коли останній вагався «раз казав: я королів, другий раз: я татарський», наслідком чого стало його вбивство. Андрій зазначав про якусь грамоту від Батия, але це ще більше розгнівило татар, які вирізали йому серце. Разом з тим, захопити Кременець монголи знову не змогли.
Чергова війна з монголами 1259 року мала негативний наслідок для князів Данила та Василька, яких зненацька застав Бурундай. Щоб залагодити конфлікт, на його вимогу стало зруйновано укріплення ряду волинських міст, зокрема «розкидання» князем Васильком Кременецького городища.
Кременеччина під владою Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (середина XIV – перша половина XVII століття)
Політична історія. Друга чверть XIV століття характеризується занепадом останньої середньовічної української держави – Галицько-Волинського князівства. Внутрішніми конфліктами повністю скористалися сусіди – Литва, Польща та Угорщина. Північна (Волинська) частина князівства потрапила під вплив Литви, а Галичина – Польщі та Угорщини. Будучи на межі інтересів зазіхань іноземців, Кремінецька земля стала до певної міри розмінною монетою у боротьбі загарбників, що і відзначено у праці М. Грушевського.
Уже за грамотою 1366 року між польським королем Казимиром та литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Явнутом та Любартом під польську зверхність перейшла південно-західна частина Луцької землі (Кремінець, Олесько, Перемиль). Окремо стоїть питання про приналежність Кремінця угорській короні. Це було зумовлено тим, що за угодою між Казимиром ІІІ та Людовіком Анжуйським польські землі після смерті першого повинні були перейти під владу Угорщини. Під 1377 роком угорські старости згадуються у Городило, Кремінці, Олесько та Лопатині. Але уже 1382 року під натиском волинсько-литовського князя Любарта вони були змушені залишити названі міста.
Ситуація змінилася після Кревської унії 1385 року, коли було укладено династичний союз Литви та Польщі. Розгорілася боротьба за збереження литовської державності, яку очолив Витовт. У 1392 році, за умовами другого перемир'я між польським королем Ягайлом та литовським князем Витовтом, Кремінецька волость була передана Скиргайлу (брату Ягайла) як відступне за Полоцьк. 1394 році, по смерті Скиргайла, Корибутом (Стрийковським) Кремінець було передано сину Федько князю Несвизькому.
У 1409 році доля Кремінецького замку пов'язується з опальним князем литовським Свидригайлом. Дев'ять років він сидів у в'язниці за наказом Вітовта, поки в 1418 року його прихильники, під проводом Дашка князя Острозького, викрали його з замку. Слід відмітити, що напевне в цей час уже існували кам'яні споруди замку, який був одним із улюблених місць князя Витовта. Тридцяті роки ХV століття були буремними та кривавими. Свидригайло, підтримуваний руськими боярами, розпочав боротьбу за великокнязівський престол. У 1430 році йому вдалося опанувати Збаражем, Кремінцем, Олеськом. Але події відбувалися з калейдоскопічною послідовністю. У 1434 році Федіром князем Несвизьким Кремінецьке староство та Поділля були передані польському королю та короні. Але спроби зберегти руський устрій не припинялися. Навесні 1436 року Луцьк, Кремінець та майже все Поділля визнало владу Свидригайла. Провідником руху став Івашко Монивидович. Зрештою Свидригайло зазнав поразки, а з ним і останні спроби руського елементу відігравати вагому роль в житті Литовського князівства. Волинь залишилася у складі Литви, а Кремінець став одним із трьох повітових міст регіону поряд із Луцьком та Володимиром.
Наприкінці ХV століття наш край став ареною руйнівних татарських нападів. Навесні 1497 року татари зруйнували весь повіт, хоча князеві Михайлові Острозькому вдалося відбити полон. У 1500 році Кремінець було спалено, околиця лежала пусткою і заново заселилася до середини XVI століття.
Після Люблінської унії 1569 року українські землі відійшли до складу Польщі, а політичне життя на Україні почало переходити на Наддніпрянщину.
Особливості господарського життя. Значне місце Кремінеччина у праці «Історія України-Руси» займає у розділі щодо господарського життя українських земель у XVI столітті.
Особливістю економіки середньовічної України був перехід господарського центру з міста в село, з міського промислу та торгівлі на сільське господарство, рільництво.
Сільське господарство практично до середини XVI століття носило традиційний, натуральний характер. Господарства були мало зорієнтовані на ринок і мало чим відрізнялися від способу ведення в князівський період. Зміни розпочалися із відкриттям Америки та революцією цін, коли Західна Європа потребувала збіжжя. Почала формуватися фільваркова система – великі господарства, які виробляли продукцію на продаж. Особливістю кремінецьких фільварків (їх було два) була державна форма власності, приписаність їх до замку. Шляхта потребувала землі, що призвело до зменшення землеволодіння селян на основі "Уставу про волоки". Помір кременецьких земель проводився у 1563 році і проведений був тому, що кременецькі землі були власністю королеви Бонни Сфорци. У 1552 році про волочний помір на Кременеччині ніхто не знав. Одночасно відбувалося закріпачення селян.
Вигідною справою було тримання ставів, прибуток від якого швидко перекривав всі витрати на його придбання та утримання.
Значну роль відігравало млинарство, яке було прерогативою панського землеволодіння. У повіті нараховувався 241 дідичний млин. На відміну від інших частин Речі Посполитої, на Кремінеччині були міцними позиції державного власника і небувала кількість державних млинів – 21. Саме там мали молоти збіжжя кременецькі міщани та приписні селяни. "Міщане як і селяне кременецькі відповідно до свого старого обов'язку мають молоти всяке збіжжя своє й солод у млинах наших (королеви Бонни, державиці кременецького староства) під карою трьох кіп грошей на Кремінецький замок і утрати свого збіжжя".
Слід відмітити, що значного господарського розвитку Кременецький повіт досягнув саме за держання королеви Бонни. Вона намагалася зміцнити королівську владу за рахунок зміцнення та розширення державних земель.
У 1558 - 1561 роках були закладені державні солодовні та броварні і віддані в оренду. Значну частину прибутку давало паління горілки (в повіті нараховувалося 23 горілчаних казани).
Більш детальною є характеристика міського промислу. Ремісники в цей час об'єднувалися в цехи, які являли собою осібні самоуправні громади з виборним старшиною (цехмайстром). Всі справи в межах цеху вирішувалися цеховим судом. Ремісники мали власні церковні свята, каплички, обов'язковим було спільне поховання цеховика. В основі цехових відносин була моральність у відношенні один до одного. Під впливом державної політики існували обмеження у доступі до цеху, перш за все, це стосувалося питання віри та національності. Складний був доступ русинам, православним та протестантам, а жидам доступ взагалі заборонений. Хоча кремінецька адміністрація закривала очі на діяльність жидів-ремісників, якщо вони платили як цехові. На початках король постановляє засновувати цехи на зразок Кракова і Варшави, здобуваючи їх досвід. Так кременецький цех ткачів бере собі за основу устав ткачів львівських. В наслідок конфлікту цехів із шляхтою постановою сейму від 1538 року перші скасовувалися. Це було не вигідно державі і тому Жигимонд (Сигизмунд) Август в указі зробив зауваження, що цехи скасовані, окрім порядків і установ церковних. Тобто цехи зберігалися як організації з церковним характером при збереженні економічних прикмет.
У 1560 роках у Кременці згадуються представники таких ремесел: кушнірі, кравці, котлярі, ковалі, слюсарі, бондарі, колодії, шевці, римарі, гарбарі, сиромятники, сідельники, гончарі, пекарі, солодовники, золотники.
Реєстр 1583 року дає точну кількість ремісників кожного виду діяльності: кравець - 1 майстер та 2 підмайстрі; швець - 1 та 6 відповідно; ковалів, пекарів - по 6; гончарів, різників - по 4; лучників - 3; золотар, стельмах, цирульник, дудар. М. Грушевський вважає, що цифри занижені.
Розвиток товарних відносин потребував торгівлі. Слід відмітити, слабку участь місцевого елементу в ній. В загальноукраїнській торгівлі Кремінець лише відігравав роль проміжного міста у торгівлі галицьких міст із волинськими. У 1520-х роках в місті був агент луцького митника, який слідкував за тим, щоб купці не проїжджали повз Кремінця (це було пов'язано із правом на торгові склади Луцька). У загальних обставинах торгівлі Кремінець був призначений складом галицької солі на території Великого князівства Литовського: привозячи сіль з Галичини її мали право продавати тільки у Кремінці.
Взагалі слід відмітити, що тодішня торгівля всіляко регламентувалася, обмежувалася заборонами. Лише за рахунок торгів та ярмарків вона продовжувала живитися.
Установлення ярмарків - привілей уряду, тому що і сам міський устрій привілей. Міста на час проведення ярмарків отримували пільги: купці звільнялися від сплати мита та мали вільний доїзд.
Відповідно до актів XVI століття ярмарки були запроваджені в Кремінці та Почаєві. Ярмарковим товаром було: сукно, шовк, золото та срібло в прутах, золото малярське, папір на "ризи", сталь, олово, залізо, замша, мушкетеля, мальвазія і вино.
Дрібний торг був представлений тижневими торгами (забезпечували потреби малозаможних, які не могли закупитися на ярмарках). Право на торги мало бути також по привілеї, але часто виникали стихійно. Головною ознакою торгу був вільний продаж м'яса (сохачка). Як акциз різники платили старості "по лопатці". М'ясо було дешеве і для бідних людей доступне. За якістю м'яса був суворий контроль і за продаж м'яса хворої худоби різник міг зазнати смертної кари. Але на великих торгах м’ясо можна було продавати будь-коли, а на маленьких, саме таким був Кременецький, тільки у відведений час.
М. Грушевський наводить уривок інвентаря 1563 року Кременецького ринку: «під пляц ринковий відведено морг грунту, середину займають міські склепи ("крами") числом 70 для місцевих купців, приїжджі купці розкладають товар під будинками». Податкова такса вирізняла категорії купців: продавці шовку - 4 гривні, сукна - 2 гривні, корчмарі - по грошу від меду та пива.
Міський устрій. Підставою міської організації в Україні становила інституція війта. Привілей 1536 року додав Кременцю “право саксонське” з вільностями на зразок Кракова. Незважаючи на досить широке поширення Магдебурзького права, уряд намагався вилучити міську громаду з загальної організації, перенести її компетенцію на війта. Війт ставав сполучником, що зв'язував міську громаду з державною системою. Головним повноваженням війта був суд у карних справах, але по суті він був лише як голова колегії лавників. В дійсності, уряд війта мав досить сильні позиції в місті, та і посада була вигідна: на війтівство призначалися землі, визначалася доля прибутку із міських справ.
Грушевський зазначає, що Кремінець відносився до міст із сильними позиціями війта, який був дідичним. У люстрації 1563 року так визначено взаємовідносини війта та міської самоуправи: він дає лад всім міським справам, примножує прибутки королівства, збирає податки на замок та звітує за них перед старостою замку. Міська адміністрація підкоряється війтові, але він не вирішує жодних справ без участі міської громади. Останнє зауваження про відповідальність війта перед громадою було умовне, боротьба між державним та громадським урядами точилася гостра, що виявилося у необхідності створення третьої колегії. У XVIII столітті війт під тиском був змушений продати війтівство Кременецькому старості.
Роль старости в міськім житті була значна. До його повноважень відносився контроль за доходами, що йшли на утримання міста, господарством, торгівлею, обороною замку та повіту. Крім цього існувала значна частина населення, яка була під присудом старости, а не магістрату, що посилювало його владу.
Орган міської самоуправи – магістрат (уряд) складався з двох колегій: ради та лавників. Лавники творили судовий трибунал в карних справах, тоді як райці з бургомістром на чолі мали досить широкі повноваження в питанні контролю над містом: розглядали справи міста, лагодили суперечки, контролювали якість товару та ціни на нього, складали звіт про доходи. Цих дві колегії формувалися виборно і досить часто своїм особовим складом практично повторювали одна одну. Часто до управи залучалися старшини цехів та "старі бурмістри" (райці з попередніх років), які з війтом на чолі практично з року в рік становили міський уряд. В містах, де міське право надавалося не так нормами німецького, як польського права, часто зустрічається переміщування “ради” і “лави”, як зокрема у виданні німецького права Кременцю, що було надано в другій чверті XV століття Свидригайлом. Це видання було досить раннім, оскільки більшого поширення Магдебурське право набуло після Люблінської унії 1569 року.
Досить розгалуженою була повітова адміністрація, яка здійснювала свої повноваження на території цілого Кременецького повіту. Намісник повіту завідував перш за все, господарськими справами у великокнязівських (пізніше королівських) маєтках: творення нових джерел доходів, збір податків. У своїй діяльності намісник спирався на урядників та сільську адміністрацію: тивунів, отаманів, десятників, сотників, старців. Але в наслідок упаду старих урядів та зміни значимості управління, тоді коли у першій половині XV століття з’являються старости замість воєвод, то у першій половині XVI століття титул старости витісняє титул намісника.
Крім цього існувала категорія спеціальних службовців: хорунжий (нагляд за виконанням військового обов'язку), городничий (нагляд за замком), мостовничий та інші.
Релігійне та національне життя. Національний склад Кремінця в XVI столітті був досить строкатим, але відмінним від більшості міст Західної України. Основу населення міста становили українці, іноземна колонізація була розвинута слабо. Про наявність представників інших націй свідчить перепис населення міста в 60-х роках XVI століття, а М. Грушевський наводить такі прізвища як Петр Блюн, Чех зять його, Войцех Гамран, Луренц золотник, Ян Мазур, Ян Лях, Гольцман. Досить незначна була частка жидівського населення (у 1552 році нараховувалося лише 48 дворів).
Для Волині в цей час була характерна закритість для іммігрантів, провінціальна окремішність, існував певний владний поріг для іноземців. Це стверджувалося і земським привілеєм Казимира. На практиці польський елемент намагався посилити свої впливи за рахунок "осіб святої римської церкви". М. Грушевський зазначає, що у Кремінці поляки були досить стримані у своїх домаганнях, тому, що хоч Кремінець був з сильною протекцією католицьких елементів та їх домішком, порівнюючи з елементом тубільним, католицький елемент стояв у меншості. Практично одинокий випадок у житті українських міст: у 1536 році у Кремінці було досягнуто компромісу між католиками та православними, де католики, забезпечуючи собі певну місць в управі, не претендували на більше. Це було скріплено спеціальним привілеєм. У 1560 році відбувся конфлікт за владу у місті, в ході якого поляки отримали відсіч.
При цих обставинах відбувається стрімкий розвиток церков та монастирів на території Кремінеччини. У 1637 році волинська пані Раіса фундує монастир у своїй маєтності Загайцях. У зв’язку з боротьбою православних з уніатами, розпочав діяльність монастир Богоявлення при Кремінецькім братстві,.
Поширювався і протестантизм: на Кремінеччині згадується протестантський пастор наприкінці XVI і початку XVII століття.
Згадує М. Грушевський Кремінець і у зв’язку із загальноукраїнськими подіями.
Події пов’язані із рухом під проводом С. Наливайка 1594-1596 років. На початку 1596 року король призначив «комісію» на козаків з князів та панів, які мали зібратися із своїми людьми їх приборкати. Місцем збору став Кремінець, але гетьман С. Жолкевський їх так і не дочекався. Втікачі з Кременеччини внаслідок повстання згадуються у Чуднові, Кодні та Слободищах.
Згадка про прояви безчинства щодо православних у Кремінці зазначена у заяві митрополита Іова Борецького з обвинуваченням до уніатського єпископату у травні 1621 роки. А на сеймі 1623 року прозвучала скарга на апостата володимирської дієцезії Мороховського про забирання у місті усіх церков та тортури священників та людей.
Певною мірою релігійне питання у Кремінці було врегульовано у березні 1633 року, коли у рамках коронаційного сейму Владиславом IV була надано грамота про надання православним по одному храму у ряді міст України, у тому числі і Кремінці.
Кременець та край періоду національно-визвольної війни середини XVII століття. Епізодично згадує Кремінець М. Грушевський і у зв’язку із подіями війни під проводом Б. Хмельницького. На липень 1648 року повстання на Волині та Брацлавщині набрало таких масштабів, що польський король не міг розраховувати на повітову армію. Осінський, зі своїм військом за наказом Заславського, певний період часу перебував під Кремінцем, а з часом отримав наказ рухатися на Константинів та Заслав. В описі подій М. Грушевський використовує зміст листа із Кремінця, де описується, що Я. Вишневецький утікав з під Пилявець на підводі у напрямі Збаража.
Аналізуючи похід антипольської коаліції 1651 року під Берестечко, дослідник зазначає, що він здійснювався за зразком зборівського походу 1649 року: татарська армія рухалася на Почаїв, а Хмельницький на Кременець, на півдороги до Берестечка вони мали об’єднатися та перепинити шлях полякам зненацька.
Описуючи події походу на Берестечко, М. Грушевський наводить свідчення Бжостовського від 12 червня, що Хмельницький зайняв переправи біля Тернополя та Вишнівця та відправляє залоги до Кременця, для здобуття провіанту розсилає загони по Волині, нищачи містечка.
14 липня польський король, переслідуючи козаків, підійшов до Ікви, та мав намір дійти хоча б до Кременця, облаштувавши своє військо. Але велика негода, яка розбила дорогу, позбавила його завзяття, а неоплачене військо почало розходитися: з 30 тис. залишилося 12 тис. Король передав управління військом Потоцькому. «Ані міст, ані сіл, тільки поле і попіл: ні людей, ні звірят – тільки птаство у небі. Страшна пустиня всюди. В страшнім і невимовнім голоді, піл неустанними дощами, що неустанно ллють по 5, по 6 день, заледве по чверті милі (за день) комонником поступаємо – змізеровані, хорі, голодні. Піхоти вже половину і більше відпало, останок іде – наче як сухі мумії; а стерво кінське їдять не тільки печене, а й сирове – чого я як жив не бачив.» За 18 днів пройшов від Ікви до Любара, знищуючи усе на своєму шляху.
Примітка: у роботі використовуються терміни «Кремінець», «жиди» та інші за аналогом використання їх у праці «Історія України-Руси» М. Грушевського.