ВАСИЛЬ КАРХУТ – ПРОЯВ СИЛИ ДУХУ ТА НЕСКОРЕНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ КРЕМЕНЕЦЬКОГО ПЕРІОДУ ЖИТТЯ) ПЕТРУК Н., САВЧУК В.

 

І. СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

«Поїзд свиснув і, викинувши Василя з усім його майном, що в однім коші, на станції серед поля, заховався за закрутом,.. потонув у хлюпітливих хлібах.

Ніч. Згори дивиться безліч зір…З темної далі йде кумкання жаб і відгомоном понад полями, від недалекого села -  пісня. Високий тенор вибивається з усього хору. З леготом вітру від піль линуть пахощі квітучого збіжжя».

Нова земля вітає Василя Кархута на малій станції, загубленій серед збіжжя тихої волинської сторони, тим, що має найкраще: піснею і пахощами квітучих хлібів.

Хто ж такий цей загадковий чоловік? З погляду сучасності, це людина невтомного гарту, борець проти тоталітарного режиму, довголітній в’язень ГУТАБу, жертва політичних репресій 40-70 років, відомий лікар-фітотерапевт, автор популярних праць у галузі медицини, письменник Василь Володимирович Кархут. На його плечах – муки боротьби, муки в’язниць. Про нього в Кременці ходитимуть легенди.

Народився Василь Кархут 1 липня 1905 року в с. Марківці Тисьменицького району (нині Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. Він був небожем відомого актора, режисера і письменника Леся Курбаса( і долі їхні були подібні). Батько Василя Кархута – син Валерії Курбас. Василь здобував освіту в Городенківській приватній гімназії ім. Т.Г.Шевченка, Коломийській українській гімназії, Львівській українській гімназії. Студіював медицину в Українському таємному університеті, після ліквідації якого польською владою записався на медицину в університеті Яна Казимира у Львові, який закінчив  1932 року з дипломом лікаря. До 1934 року Василь Кархут проходив практику у Львові і пізніше переїхав до Кременця.

 

ІІ. ВАСИЛЬ КАРХУТ НА КРЕМЕНЕЧЧИНІ

 

2.1. Перші зустрічі та враження

 

На станції чекав на Василя пан Володимир, підвіз до хати, яку мав винаймати лікар. Це було помешкання Олександра Глувка на вулиці Шумській , нині будинок №21.

«На дві кімнати з кухнею одним-одинокий на усе помешкання стоїть широкий тапчан. Перший із замовлених меблів. Навкруги валяються ще дерев’яні стружки, й у хаті пахне вапном і свіжою олійною фарбою від недавно намальованих стін. Тьмяно блимає приліплена до підвіконня лоївка».

У будинку № 26, що на вулиці Горній, проводив прийом хворих.
         Василь Кархут ще студентом був активним пластуном, видавав  книжки про цей рух, редагував пластовий журнал «Вогні», тому в Кременці відразу «влився»  в потрібне для нього русло.

З Романом Бжеським був знайомий ще зі Львова, а тепер доля звела їх знову. З перших днів перебування в Кременці Василь Кархут відвідував загальні збори кооперативу, де велася боротьба між просвітянським напрямком і тими, хто хотів будувати нове життя. На засіданні зборів лікар познайомився, а пізніше і потоваришував із бандуристом Костем Місевичем та його дружиною, співачкою і бандуристкою Маргаритою Боно, жителями села Млинівці, що  недалеко Кременця. Також він був рекомендований кременецькій «Жорж Санд», письменниці Марії Цимбалюк-Кавун.

Історична довідка

Бжеський Р.С. – уродженець м. Ніжин, що на Чернігівщині. Активний діяч у складі Центральної Ради. У 20-х роках оселився в Кременці, де займався активною діяльністю: активіст «Просвіти» і власник книгарні, лектор Кременецької української гімназії та публіцист; в’язень Берези-Картузької. У період Другої світової війни за активну позицію був ув’язнений до німецького концтабору. У післявоєнний період , проживаючи в США, займався активною науковою діяльністю, ставши одним із ідеологів українського сучасного націоналізму.

Історична довідка

Місевич К.Ф. – уродженець Проскурівщини, активний учасник національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Присвятив себе кобзарському мистецтву, якому віддався сповна у міжвоєнний період, даючи виступи по всіх західноукраїнських землях, Польщі та    Німеччині. У 40-х роках став зв’язковим  УПА, та під час одного з боїв був убитий.

Історична довідка

Марія  Цимбалюк-Кавун – уродженка м. Почаїв, що на Кременеччині. За свою свідому позицію відбула ув’язнення та заслання в радянські часи . Про кременецький період  життя та ув’язнення в  місцевій в’язниці видала повість «Вівці, вовки і люди».

Повернувшись зі зборів, Василь поставив перед собою два питання: хліба – це практика, лікарська робота; релігії - це справа переконань. Втримати між ними рівновагу, «щоб безсердечне перше не влазило на гідність другого – це дилема до розв’язання на новім ґрунті. Бо … у місті, що проіснувало в тім мальовничім міжгір’ї волинської Швейцарії від передісторичних часів, що за короля Данила відбило навалу татар, а тепер славиться польськими «волинськими Атенами», панує стан п’яної охлялості. Є люди, що відчувають це і хотіли розрухати місто, щоб боролось воно, змагалось, докладаючи свою цеголку до загального будівництва». З такими думками пішов  аж на Замкову гору. Згадав вранішню розмову зі старим міщанином, який намагався спілкуватися  російською мовою. І вже з перших днів перебування в місті Василь проявив свої погляди. «За рік будете всі: міщани, москалі, жиди, чехи,турки, поляки й решта, скільки вас тут є націй,- говорити до мене лише по-українськи».

 

2.2. Становлення як лікаря-фахівця та громадянина

      

Кожен день Василь займався лікуванням хворих, помалу завойовував авторитет серед населення (у середині тридцятих років двадцятого століття в Кременці було 25 лікарів, переважно поляки та євреї). Після важких трудових буднів відпочивав у Млинівцях. «Дзичать бджоли в пасіці пана Місевича. Пахне землею, сіном і чебрецем. І ніжно бринять струни бандури…» Заводили  мову про ОУН, про смерть польського міністра внутрішніх справ Пєрацького.

А на ранок Василь почув ще одну звістку: Романа Бжеського і Володимира заарештували  й вивезли  вночі до Картузької Берези.

Пройшов місяць у Кременці. Василь Кархут розгорнув ширше практику в лікуванні, почав ставати на власні ноги. І тоді в його житті відбулися приємні зміни: одружився з дочкою о. Петра Кижика із Вищих Луб’янок, гімназисткою Теодозією Кижик. Не встигнув Василь із дружиною повернутися в місто, як на нього чекала погана звістка: у Кременці перший випадок червінки (інфекційної хвороби).

«На місто, положене серед чотирьох гір, впала пошесть. День за днем, по кілька разів денно, понуро дзвонять дзвони: Василія, Собору, костела. Вулицями повагом ідуть похоронні походи християн, з вереском і риком голосінь мчить чорна жидівська каритка».

Василь попросив дружину поїхати до батьків, а сам зі всіх сил боровся із пошестю. «Цілком віддався боротьбі з нею, лає і переконує, б’є по хворобі й приймає удари. Кожну найменшу хатину відвідує, кидає собою від крем’янистих узбіч Дівичої аж попід Зеблази… Схуд і зчорнів від того шаленого змагання, лише очі світяться йому й м’язами обличчя на судорожно стиснених щелепах пролітає тік».

  Василь Кархут своєю працею здобув ще більший авторитет серед жителів міста, що вкрай не подобалося  лікарям-полякам. Аптекарі, підмовлені останніми, не відпускали ліків за його рецептами, написаними українською мовою. Польська поліція зривала вивіску на будинку, де Василь Кархут приймав хворих, бо вона зверху була написана українською, а нижче польською мовами, а це ж «образа державного гонору». Така вивіска сприймалася  як зневага до панівного режиму.

Цієї ж зими Василь ходив до магістрату добиватися посади лікаря. У Кременці проживало понад 50 відсотків українського населення. Чому б не написати заяву? На цій посаді  багато зробив би для земляків. Опускати руки не хотів, а тим більше чекати, поки чужинці все обсядуть. Написав. А відповідь влади така: «Ви нам справді дуже багато допомогли в боротьбі з пошестю червінки.., але посаду вже, на жаль, приобіцяли пану докторові… як його прізвище… з Вільна. Він поляк. Наше місто, місто славної традиції Чацьких, волинські Атени.» Причина відмови була зовсім в іншому, її на кінець розмови підкреслив бурмістр: «Загальна опінія про вас, пане докторе, в місті дуже добра! Вас хвалять як лікаря навіть поляки. Шкода лише , що не берете участи в нашім скоординованім суспільнім житті.» Це було і скритою погрозою на майбутнє.

Про справи кооперативу Василь Кархут не думав, не   було часу.  Але і на цьому фронті не все гаразд: влада поставила ультиматум – вступити до польського ревізійного союзу. А тим часом у Кременці і далі вирувала пошесть, косила людей. Василеві було  важко, декілька місяців боровся з червінкою, рятуючи жителів.  В одному місці згасла, перекидалася в інше й вибухала , мов пожежа.

З настанням холодів хвороба почала вигасати. Кархут знову привіз у місто дружину. Після чотирьох місяців перебування в Кременці Василь почав більше  орієнтуватися в обставинах і розбиратися в людях. Він зблизився з Юрієм Горденко, який кожну вільну хвилину використовував на самоосвіту, збирав бібліотеку. У будинку Юрія володіла книжка, той діловий настрій, до якого звик Василь у Львові. Вони обидва входили до Надзірної Ради кооперативу в Кременці. Василь виступав на її засіданнях, відверто заявляв про те, що треба серед молоді знайти таких людей, які обороняли б жителів перед наступаючим сходом.       Не можна вірити людям. « Покручі – не раса!..Чи ж лише кулак і загроза в’язницею зуміють зробити людину тимчасово порядною? .. Раби - визволенці –  а не господарі на своєму!»

Наступила зима, вона принесла Василю Кархуту нові знайомства з цікавими людьми краю: напівграмотним письменником Сергієм Даушковим, фельдшером, різьбярем по дереву Петручком, малярем-самоуком і поетом Герасевичем, дипломатом і сільським політиком Скакальським. Їм не вистачало фахової і середньої освіти, тому погрузли вони в дилетантизмі -«птахи з недорозвинутими крильми.» Для Василя вони були смішні й зворушливі  в примітивізмі, постійно боролися з непереможними труднощами свого мистецтва.

               

2.3. Береза-Картузька

 

У 1935 році вийшла  друком повість Василя Кархута «Вістря в темряві», яку польська влада конфіскувала. Автор твору відчув, що над ним згущуються хмари. У травні  цього ж року «..прийшли до нього поліцаї і два тайняки-агенти …й за годину вже їхав до Берези». У поїзді думав про дружину, що скоро стане матір’ю, про те, що вона сама серед чужих людей.

Школа «виховання» була дуже важкою. В’язнів хотіли зломити фізично і духовно. Але і там виживали. Василь Кархут зустрівся із давнім знайомим Володимиром Канюкою. Важку долю в’язня ділили на двох: брукували доріжки, копали рови, сипали навкруги табору вали, обкладали їх дерниною. У неділю писали листи до родичів, читали твори недавно померлого Пілсудського, зашивали порваний одяг.

Історична довідка

«Наш день починався о год. 3-ій ранку, а кінчався о год. 7-ій вечора. … Час між десятою перед полуднем і 3-ою пополудні ми проводили в півтемних кімнатах, дрімаючи на цементованій долівці.

Під впливом спеки і виснаження організму, внаслідок все-таки недостатнього харчування, у багатьох із нас у той час проявилася «куряча сліпота». … Другою неприємністю був «вовк», що його легко міг схопити кожний, коли сильно розігрітий і спітнілий сів безпосередньо на холодну цементову долівку».

 Так проходили тижні, Василеві продовжили перебування в Березі до листопада. За цей час народилася донька Христина, котра в майбутньому пішла стопами батька, стала лікарем-терапевтом. За що ж відбував покарання Василь Кархут ? За  видання збірки новел «Цупке життя» і повісті «Вістря в темряві». А в тюремних документах  записали: «Заходить підозріння, що міг би бути небезпечним для існуючого ладу». У Березі Василь Кархут дізнався про Рощинського, давнього приятеля, який так ганебно зламався . «Провідник, учитель молоді показав себе безхарактерним боягузом, заперечив своє українство».Тепер Василь зрозумів , чому молодь у Кременці відсахнулася від колишнього вчителя.

Історична довідка

П. Рощинський – уродженець Глухова, що на Чернігівщині. За свою громадянську позицію був ув’язнений у польському таборі Береза Картузька. Розстріляний у лютому 1943 року як заручник німецькими нацистами.

Разом із Кархутом привезли до Берези і лікаря з Волині Арсена Річинського, чиє ім’я носить зараз Кременецьке медичне училище; Володимира Тимчія та Ярослава Пришляка.

 

Історична довідка

Річинський А. – уродженець с. Тетильківці, що на Кременеччині. Лікар-практик, у роки Української революції 1917  виразно проявляв  свою українську громадянську позицію. У міжвоєнний період  присвятив себе діяльності з розбудови української церкви. Тричі був в’язнем Берези Картузької, з часом радянського ГУТАБу. За свою жертовність при лікуванні ув’язнених причислений до лику Святих сповідників.

      

2.4. У розбудові громадського життя міста та краю

 

Коли Василь повернувся після Берези в місто, то дружина з дочкою були в батьків, хата розгромлена. ЇЇ прийшлося наново склеювати , рідню повернув у Кременець. Поляки намагалися втягнути Василя до співпраці, але їх взаємини закінчувалися поза порогом кабінету. На прийом до лікаря поляків приходило більше, ніж українців , « щоб лащитись в очі, а поза очі виговорювати на нього патріотично. Ходять до людини, яка ними гидує. Ходять, щоб це відчути.»

За ті місяці, що перебував у Березі, змінився Василь Кархут. Зрозумів, що почалася боротьба позиційна, аж до повного винищення одного зі супротивників. Він добре знав , що треба створити сильну позицію на місцях. «Треба вростати в землю, не кидаючи, проте, основної лінії, власним прикладом впливати на оточення. Треба стати господарем, домогтися серед українців найвищої нобілітації».

Василь Кархут не пропускав жодних зборів інтелігенції в Кременці. Брав участь у засіданні, на якому говорилося про долю Української гімназії  в місті, яку хотіли закрити. Не могла польська кураторія в Рівному допустити, щоб поруч Ліцею діяла на одній території  «анонімовоприватна» гімназія. Було багато пропозицій щодо закладу, але зійшлися одностайно на одному: «Прийняти концесіонерку Товариства імені Лесі Українки» ( діяло в Луцьку) і заложити Товариство Прихильників Української гімназії в Кременці». Головою новозаснованого Товариства вибрали Юрія Горденка, а входила в нього інтелігенція міста (є припущення , що членом Товариства був Василь Кархут).

Літо 1936 року було багате для Василя Кархута  на зустрічі із друзями, під час яких обговорювалися питання про гімназію, про становище українського люду на Волині. До лікаря приїжджали маляр-експресіоніст Влас  і тюремний апостол о. Мостовий. « З ними у Крем’янець до Гордія -  частинка світу, райдужні пилинки натхненних шукань із широких шляхів у замкнений крем’янецький яр».

Василь Кархут розірвав стосунки з хатнім другом Марком Михайловичем Гмирею ( через обман при купівлі землі) та сімейством Нечипоренків. Василь думав, що Нечипоренко – українець щирої душі, а виявилося, що він «Ка-Ве-Де».

Василь Кархут був учасником   шкільних нарад для найширшого громадянства Кременця, на яких активіст Леонід Цимбалюк порушував питання про потребу спільного фронту села і міста , про «правдивих» демократів, які діяли під керівництвом Москви, підтримував російське радіо.  Василь Кархут не поділяв поглядів Леоніда  Цимбалюка : «Ви без самоповаги! Позиченим розумом живете…Рахуєте себе комуністом. І то ще українським комуністом, ідейним. Після Хвильового, Скрипника…То ви подвійний дурень…Кров тисяч жертв московсько-жидівських рук каїновим тавром на вашому чолі, а ви між українців втискаєтесь. Розкладати нас? Триюдити?  З чим? З яким лицем?..» Такі сміливі слова могла сказати людина, яка жила і дихала незалежною і самостійною Україною, цікавилася подіями не лише Волині, а і Радянської України. При наступній зустрічі з Юрієм Горденко відбулося обговорення книжки Юрія Липи «Бій за українську літературу».

Нова «червінка»  насувалася на пограничні села, що недалеко Кременця, -  Радишівку, Матвіївці, Дедеркали: на католицьку віру народ повертали вояки Корпусу Охорони Пограніча. Поляки обіцяли, що за два роки не буде жодного українця. Люди  втікали від насадженої віри до Крем’янця. Залишали господарства , землю, рідні хати. Заходили вони і до Василя Кархута. Йому , греко-католикові, передавався той настрій волинського села. І піднімалася в ньому образа до тих, що в ім’я католицької віри зло чинив, насилля над народом. Василь всіляко підтримував біженців, надавав лікарську допомогу.

Не вдалося «Добродійному товариству»  відстояти Українську гімназію. Влада сильніша. Юрія Горденка забрали до Кракова. При прощанні відбулася неприємна для двох друзів розмова. Юрію куратор вказав на провокаторів , які були в «Добродійному…» Це колишні учні гімназії: панна Тамара та Петрик, секретар Товариства прихильників. Важко було на душі в обох  під час прощання.

А на Крем’янеччині і далі тривала насильна полонізація. Люди реагували по-різному: одні приймали накинену їм силою віру, другі йшли на вигнання, у тюрми. Треті кидалися в працю, як Василь Кархут. У нього був план на будівництво власної  хати . Ось він його і розпочав, щоб не дати себе виселити з Кременця. «На розкішному затишку на схилі Золовиці , затишку від вітрів, скерованім на південь, звідкіля усе місто, мов в амфітеатрі…»Ще більше подружився із Костею Місевичем, адже в них тепер, крім політичних, ще й спільні інтереси: город і сад. А в товаристві пана Леоніда Цимбалюка після прикростей із пацієнтами – поляками та владою заспокоювався, вертався до дійсності. За важкою лікарською працею і будівництвом хати, боротьбою з полонізацією  швидко минали тижні. Стомлена душа прагнула відпочинку, тому у вихідні дні Василь Кархут із сім’єю їхали на річку Ікву до Бережець, відвідували сім’ю Місевичів. Під час полонізації Кременеччини зблизився зі сім’ями Бориса Козубського та Михайла Черкавського ( члена Центральної Ради, директора учительської семінарії, народного посланця до Сейму, активного діяча «Просвіти», журналіста, заступника голови Українського національно-демократичного об’єднання).

Крем’янеччина  хвилювалася. До міщан дійшла звістка: повстала Автономна Карпатська Україна. Перед книгарнею Наукового товариства імені Шевченка завжди були черги, тут  зустрічали і Василя Кархута. Читав часописи, обговорював з Романом Бжевським ( який дуже песимістично був  налаштований) події Карпатської України. На будові Василевої хати робітники й майстри також собі місця не могли  знайти. Говорили про політику. В обідню перерву читали  газети.

2.5. Виселення з Кременця

Надходила осінь. Два народи, які жили попліч багато років, не могли порозумітися. Жили  у двох різних світах: що один вважав для себе перемогою, інший поразкою. Звичайно, Василь Кархут на стороні рідного українського народу. Він , закінчивши будівництво хати, передчував щось зле, недобре. І звістка прийшла швидше, ніж сподівався: наказ негайно залишити прикордонну смугу, виселитися. Навіть ні з ким не встиг попрощатися – поїхав до Львова , щоб вибити дозвіл на проживання в Кременці. Ця спроба була вдалою: ще три місяці дозволили «побуту в прикордонній смузі - для ліквідації маєткових справ». У Кременці багато хто з «друзів» не був радий поверненню лікаря.

Мав Василь Кархут щодня свіжі українські часописи, читав їх, розповсюджував серед кременчан. Не подобалося це владі. Лікар добився дозволу жити ще два місяці в прикордонному місті. А далі …виселення. Увечері ще зустрівся з Юрієм Горденком, який повернувся з Кракова, щоб налагодити зв’язки з волинським підпіллям.

Це розлука не тільки з друзями, знайомими, а й сім’єю: дружина та дочка поїхали  до батьків. Узяв Василь із собою лише дві валізи. У них майже все, з чим сюди приїхав… Цілий п’ятирічний доробок. Та ні, залишилася в Кременці закінчена хата. Видимий пам’ятник спробі вростання.( На будинку декілька років тому встановлено меморіальну таблицю на честь Василя Володимировича. На відкритті таблиці були присутні доньки та онуки лікаря і письменника). І ще може трохи вдячності від тих, кому врятував здоров’я, життя. Їхня чи їх близьких. Адже, не дивлячись не раз на зарплату, ішов і помагав, підкреслюючи проте всюди своє безкомпромісове українство, що не лякається ніяких репресій і не признає кривлянь ради збереження шкури. Наслідки такої позиції ставали дедалі помітнішими в повіті, за них платив виселенням. Був незалежним, мав контакт із селом, домігся довір’я села. Організував почуття села, це джерело української сили.

       «Отак порозсівали їх по одному. Пана Володимира вигризли, Місевичі стероризовані, пана Юрія перенесли; стероризували також видніших селян, як ось Скакальського, якому забрав землю Ліцей.» Василь Кархут міцно стискав щелепи, дивлячись, мабуть, востаннє на місто, де прожив більше п’яти років, де намагався і надалі залишитися, де вів боротьбу із червінкою, де  народилася його кровинка…   «Поїзд стоїть і сопе, наче і йому надто душно в такій спеці. Перед Василевими очима відривки бурого вугілля на Куличівці, з залишеними будівлями колишніх шахт, що тепер поволі нищаться, як усе оце починає в Польщі.

- Буде інакше! Мусить бути інакше! Навіть найменша жертва не пропаща!- повторяє собі в думці Василь».

Лише Леонід Цимбалюк прийшов попрощатися з лікарем. Від Крем’янеччини – він єдиний.

Через декілька місяців знову Василь Кархут потрапив на Волинь, але на цей раз у Берестечко, до Кременця не пустили. Зустрівся тут із Леонідом Цимбалюком та Володимиром. Сиділи всі троє в хаті, згадували про далекі роки, про спільну діяльність для України, її народу.

       Василь Кархут у певній мірі зумів передбачити майбутнє Західної України: «…стане колонією Москви! Почнуть вивозити селян на Сибір, виривати з ґрунту, в який вросли. А попри них українську провідну верству. Життя проходитиме у кліматі вічного страху за своє злиденне існування, під чоботом московського деспота. В такій атмосфері може вирости лише духовний покруч: совєтська людина. Раб!.. Москаль українцеві відвічний ворог, хоч би на зелено перемалював. З москалями нам ніколи не по дорозі .

Ми мусимо, мусимо нарешті самі перед собою відповісти.. чи маємо, як нація, стати нею і виконувати своє завдання в світі, чи надалі бути лише неназваним «полем боїв» для інших націй, землею хліба для їх ненаситних шлунків!.. Старий світ треба переорати вогнем і мечем, але для цього треба стати орачем, а не тим гноєм».

Історична довідка

За час проживання в Кракові (1940-1941) видав повість “Полум’яний вихор” (художнє оформлення Р. Лісовського). У передмові “Про “Полум’яний вихор” Л. Бурачинська називає твір новим жанром – “національно-політичною повістю”. На цю повість Юрій Липа написав рецензію під назвою “Розмова з чужинцем” і надрукував її в журналі “Наші дні”.

 

ІІІ. ПОДАЛЬШИЙ ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Війна застала В. Кархута в Кракові, а восени 1941 року, в умовах німецької окупації, повернувся з родиною до Львова. Працював у Народній лічниці ім. А. Шептицького на посаді завідувача відділу внутрішніх хвороб. Улітку 1942 року з Кархутою сталася пригода: коли він повертався із села від батьків, то дорогою перепинив гестапівець, який забрав у нього продукти харчування. Василь, володіючи досконало німецькою мовою, назвав його свинею, за що був заарештований та відсидів кілька місяців у тюрмі на Лонського. Лише заступництво відомих лікарів Львова та громади зуміло врятувати його від більших неприємностей.

В умовах нової радянської окупації не емігрував на Захід, а переїхав до  Заліщиків на Тернопільщині. У 1946 році захистив дисертацію на звання кандидата медичних наук. Але 30 липня 1946 року НКВС його заарештувало як лікаря УПА під псевдонімом «Ростислав». Новий присуд: 15 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав.

За десять років, які В. Кархут відбув у засланні, він здійснив цілу «одіссею» по радянських концтаборах: Верлаг на Колимі, поселення Ель Ген-Уголь, табори посиленого режиму Магаданської області. Усюди, як міг, рятував приречених засланців, часто ризикуючи своїм життям.

Після звільнення 1955 року дістав посаду завідувача здравпунктом поселення Нексі-Кан Магаданської області, де продовжив писати працю, розпочату в  таборах, «Ліки навколо нас». Але за анекдот його знову заарештували та ув’язнили на вісім літ.

У 1963 році В. Кархута звільнили, але в Коломиї, де проживали  дружина з дітьми, його не приписали. Знайшов роботу фельдшера у віддаленому селі, але коли влада дізналася, хто це, то негайно звільнила. Вісімнадцять літ поневірянь, без зарплати та пенсії, інфаркт міокарда …

Незважаючи на пережите, Василь Кархут 1973 року завершує працю над книгою «Ліки навколо нас», схвальну рецензію до якої написав академік АН Дмитро Зеров. Сто тисяч екземплярів книги розійшлося вмить, а на вимогу громадськості її  перевидавали у 70-х роках ще двічі.

У 1975 році Кархут ще раз відвідав Кременець, гостюючи в давнього товариша Олександра Глувка,  в  якого винаймав помешкання.

Незадовго до смерті завершив працю над книгою «Аптека живої природи», яка лише у 1992 році вийшла під назвою «Жива аптека», у передмові до якої відомий лікар Євген Товстуха зазначив, що це перша фундаментальна праця в галузі фітотерапії в Україні.

З часом лікарем заопікувалися його колеги зі Львівського медінституту, але їх намагання врятувати Василя Кархута були марними: 9 жовтня 1980 року він помер. Покійного похоронили в Коломиї.  Над могилою встановлено надгробковий барельєф, робота заслуженого діяча мистецтв Василя Одрехівського, якому лікар врятував  життя сина.

Історична довідка

Діяльність В. Кархута багата і на творчу спадщину. З-під його пера вийшло ряд відомих у свій час  творів, серед них збірка новел  «Цупке життя», які були перекладені на німецьку мову, а з часом увійшли до обов’язкової літератури в німецьких школах.

Під час німецької займанщини з-під пера В. Кархута вийшов цілий ряд літературних творів. Це добірка новел “У мить вирішальну” та повість “Пшеничні нетрі”. На пропозицію редактора українського націоналістичного журналу “Пробоєм” Степана Росохи написав і видав оповідання з часів Данила Галицького “Візія”, патріотичні оповідання “Межа Сходу”, “Пробудження”, п’єси “Бенкет” і “З театру йшовши”. Передав С. Рососі серію історичних нарисів “Біліхорвати”, п’єсу “Ідол”, оповідання з життя звірят “Круги на воді”, але надруковані вони не були.

Під час переховування від енкаведистів у митрополичих палатах написав продовження повісті “Полум’яний вихор”. Рукопис складався з двох частин “Дим за зорею” й “Окрилена земля”.

У      радянській в’язниці В. Кархут написав оповідання «Непорозуміння», присвячене «мільйонам собак». Герой цього оповідання-собака Джульбарс, що стеріг в’язнів, – виявляється набагато «людяніший»  від своїх господарів-енкаведистів.

 

В. Кархут прожив важке та сповнене страждань життя: Береза Картузька, німецька в’язниця, табори ГУТАБу. Але протягом усього життя він проніс ідею свободи українства та віру в його майбутнє.

Характер В. Кархута сформувався в його дитячому віці та в роки студентства: у Кременець він прибув свідомою особистістю. Але саме тут  отримав неоціненний досвід діяльності, прикипівши до міста всією душею.

Жертовно поводив себе під час епідемій, які охопили край, завдяки йому було врятовано безліч життів. Медичній практиці він намагався надати характер української, що викликало значне невдоволення польської влади. Активну позицію В. Кархут займав і в громадському житті, намагаючись підтримувати кооперативний рух, розвивати культурно - освітнє життя. У цей час у Кременці сформувалося об’єднання талановитих та патріотично налаштованих осіб, які, на жаль, діяли кожен самотужки, підтримуючи один одного морально. Надзвичайно принципова позиція Кархута проявлялася і в тому, що він досить критично ставився до багатьох діячів - кременчан, відзначаючи їх провінціалізм та відсутність широти мислення. Разом з тим, як уродженець галицької землі, він прикипів душею до Кременця та Волині, відкривши для себе цей край.

На жаль, активна позиція В. Кархута привернула увагу польської адміністрації, наслідком чого стало ув’язнення у Березі Картузькій: саме тоді і розпочався шлях поневірянь та страждань. Але ніщо не могло його в майбутньому зламати: де б він не був,  далі виконував свою пряму місію лікаря та рятівника. Загальне ж визнання «в’язня сумління» прийшло тоді, коли, незважаючи на всі перепони, світ побачила його книга «Ліки навколо нас», яка отримала найвищу оцінку серед фахівців. Це є яскравим прикладом того, що кожна людина, зберігаючи свою принципову позицію, має шанс на реалізацію своєї мети заради людей.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

  1. Кархут В. Полумяний вихор. – Лілея-НВ. 2003
  2. Кархут Василь Володимирович — Вікіпедія/ Інтерент-ресурс: https://uk.wikipedia.org/.../Кархут_Василь_Володимирови...
  3. Василь Кархут. Лікар-пластун-письменник – 100 кроків. Інтернет-ресурс: 100krokiv.info/2011/.../vasyl-karhut-likar-plastun-pysmenn..
  4. Черняхівський Г. Лицар повстанського духу. – Діалог, № 25, № 26, 2006