ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА В СПОГАДАХ М. КОСТОМАРОВА Булига О.

Перебування Миколи Костомарова в 1844–1845 рр. у Рівному сприяло відвідуванню ним історичних місцевостей Волині. Особливою стала подорож до Почаївської лаври, пам'ять про яку дослідник проніс через усе життя. Спомини М. Костомарова є своєрідним писемним джерелом, яке допомагає зрозуміти атмосферу, що існувала в монастирі у вказаний період. Ця публікація про волинську сторінку його біографії є скромним пошануванням цього визначного вченого та громадського діяча, біографія якого пов’язана з Волинським краєм.

Свято-Успенська Почаївська лавра привертав увагу не лише прочан та паломників, але й вчених, літераторів, багатьох творчих особистостей. Тарас Шевченко, Леся Українка, Дмитро Дорошенко, Іван Огієнко у різні часи перебували в цій найбільшій обителі Волині, залишивши свій слід на Преславній Горі Почаївській.

Першим вітчизняним корифеєм, якого покликала до себе Почаївська лавра був визначний історик, літератор та громадський діяч Микола Костомаров. У часи перебування на Волині в 1844–1845 роках, працюючи вчителем Рівненської чоловічої гімназії (див. ілюстрація), він здійснював, як сам зазначав, «пілігримства» історичними місцями краю. Зокрема, свої враження про поїздку до Почаївського монастиря дослідник висловив у листі до одного з братів Сементовських (найвірогідніше Олександра, який, завдячуючи цьому листу, усе життя пам’ятав про волинську обитель), опублікованому В. Міяковським у 1925 році [5]. Микола Костомаров також неодноразово згадував своє перебування у Почаївській лаврі. У 1875–1881 роках історик працював над автобіографією, де ця сторінка життя була відображена у теплих споминах [1]. Окремо спогади Костомарова про його відвідини Почаївської лаври були надруковані в 1884 році, за рік до його смерті [6]. Їх поява, як відзначав сам вчений, стала реакцією на публікацію у часописі «Київська старовина» статті, присвяченої 50-літтю отриманню Почаївським монастирем статусу Лаври. [6, с.325]. До кінця своїх днів Костомаров пам’ятав власний візит до найбільшої волинської чернечої обителі, яка тоді вразила науковця та змушувала його неодноразово відгукуватись споминами про Великодні дні 1845 року, проведені на «Волинському Афоні».

Микола Іванович, працюючи «старшим вчителем історичних наук» Рівненської чоловічої гімназії, вирізнявся серед інших колег. В одному з листів він відзначав цю деталь власної біографії та вказував про своє зацікавлення Почаївською лаврою: «Только меня не совсем что-то любят, называют меня чудаком за то, что я не слушаю их музыкальных вечеров, а привожу часто лирников петь мне о почаевской битве с турками» [5, с.52–53]. Велику кількість народних пісень Костомаров записував від учнів: «Я наказал всем ученикам превесть мне песень и много получаю от них» – вказує він у цьому ж листі [5, с.53]. «Ці пісні, – наголошує Володимир Міяковський, – що зібрані були в Рівному, Костомарову пощастило видати лише року 1859, в Саратові… Вони з’явились друком в… «Малорусском литературном сборнике» Данила Мордовця [5, с.33]. В. Міяковський відзначає дві пісні на почаївську тематику. Це «Битва під Почаєвом», «Ще про битву під Почаєвом» [5, с.34].

Костомаров також акцентує увагу на пісні про напад у 1675 році татар та турків на Почаївську обитель: «У меня их четыре, три доставлены, четвертую списал сам и привожу здесь:

«Над Почаєвим темная хмара Ой як же вийшла Божая Мати,

Сила татарськая, бусурманьская Да на крижев стала,

На Почаєв наступала. Кулі вертала, кіньми просовала,

Ой обточила, і обішила; Воєвать не дала.

Хотіла б Почаів завоєвати; А тіі турки, хоч недовірки,

Матко чудовно почаєвська! Дознали, що Божая Мати,

Ходи нас рятувати! Обіщалися до Почаєва

Отець Залізо з келіі вийшов Що рок дань давати.

Сліз[ь]мі ся обливає. Ой тіі турки, самі татари

Ой рятуй, рятуй, Божая Мати, Неслави наробили,

Монастир загибає. В славному місті Вишнивці

Ой не плач, не плач, отець За- Пісок кров[’]ю змочили

лізо, А ми люде, ми Христіяне,

Монастир не загине; Бога вихваляймо,

Мусимо стати, чудо показати, Матці чудовній, Почаєвскій

Монастир рятувати. Усі поклон оддаймо!» [5, с.60]

«До инших пісень, – підкреслює Міяковський, – Костомаров додає, як коментар, записи народніх легенд, що йому довелось чути під час своїх подорожів по Волині, (напр.: Потоцький і Почаївська божа мати») [5, с.34].

Метою квітневого дванадцятиденного «пілігримства» Миколи Костомарова 1845 року було відвідання Почаївської лаври. Прямуючи до цієї волинської святині він відвідав Дубно, Вербу та Кременець. Як зазначає Костомаров: «В великую Субботу поехали мы в Почаев отстоящий от Кременца на 20 верст» [5, с.56].

Спогади вченого, про перебування у квітні 1845 року в Почаївському монастирі, містять цікаві спостереження про тогочасну Лавру: «Мне не очень отрадно было услышать столь долго не слышаное (хотя и не полное) пение и увидить блестящее православное богослужение, не виданное со времени приезда на Волынь» [5, с.57]. Особливо зворушений був Костомаров перебуваючи у головному храмі обителі, під час Великоднього богослужіння. «В Заутрене на Светлое Воскресенье был ход с плащаницею из пещерн. Церкви в главную: в первый раз я вошел в нее при пении Христос Воскресе и она была прекрасна сверх ожидания: по вкусу она гораздо лучше всех старых киевских церквей… Вся церковь так велика, что пространее я не видел еще, и при том светла; живопись хорошая» [5, с.57].

Микола Іванович відзначає, що більшість ченців у Свято-Успенській обителі «была из уроженцев великорусских губерний» [1, с.124]. Під час обіду в чернечій трапезній після Великодньої Літургії Костомаров нарахував лише 18 осіб братії[6, с.329]. Також він підкреслює, що «Почаевский монастырь пользуется большим уважением не только у православных, но и у католиков и униатов. Я видел там, – зауважує історик, – множество пришельцев обоего пола из Галиции, заговаривал с ними и нашел, что у них наречее и говор ничем не отличаются от волынцев» [1, с.125]. Також М. Костомаров зауважує: «Напев в Почаевском монастыре показался мне отличным от обыкновенного русского» [1, с.123]. У спілкуванні з лаврським архимандритом, він дізнався, що на Волині «…еще свежи униатские и католические обычаи», тому в обителі «нарушение принятых в православном монашестве обычаев и терпится, и дозволяется» [1, с.124]. Костомаров наголошує на ознаки попереднього василіанського життя Свято-Успенського монастиря, які він частково ототожнює з римо-католицизмом: «Церковь почаевская одна из просторнейших, какие я видел в России и сохранила сильные следы прежнего католичества. За низеньким иконостасом, приделанным по присоединению к православию, виднелся высокий католический иконостас; по другую сторону престола, у капитальной стены, во многих местах у столбов стояли алтарики, употребляемые католиками и униатами для тихой обедни и никак немыслимые в православном храме, так как они обращены были не на восток и самый престол примыкался прямо к стене, а вместо образов были скульптурные вещи; на хорах оставался еще большой орган, хотя совершенно без употребления» [1, с.123–124].

Акцентує увагу вчений і на об’єктах, що знаходились поблизу Почаївської лаври, на території Австрійської імперії. «Из монастырской террасы открывается живописнейший вид на Подкамень с католическим монастырем и на рассеянные там и сям села с развалинами замков в пределах Галиции» [6, с.331].

М. Костомаров відзначає велику книгозбірню Почаївського монастиря: «Я осмотрел монастырскую библиотеку, которая оказалась очень богатою старопечатными русскими книгами благочестивого содержания, но я не имел времени ознакомится с ними подробнее» [1, с.124]. Дослідник звернув увагу на «одну старопечатную глаголитского письма в малом четверку» книгу, яку він не зміг ідентифікувати [6, с.330].

Загальна тепла атмосфера, яку відчув Костомаров під час перебування у Лаврі була створена завдячуючи, багато в чому, наміснику обителі. «Я пробыл два дня в Почаеве чрезвычайно приятно. Монахи нас приняли прерадушно. Наместник малорос из под Канева, говорит по малориссийски и сыплет анекдотами: человек прелюбезный и вместе с тем олицетворенное добродушие», – згадував історик у листі до Сементовського [5, с.57].

Роботу в Рівненській гімназії Микола Костомаров активно використав для ознайомлення з історичними об’єктами Волині. З багатьма із них він першим знайомив своїх друзів та колег, які дізнавались про територію, що порівняно нещодавно стала складовою Російської імперії, тим самим викликаючи інтерес і заохочуючи їх до наукових досліджень та творчих звершень. Саме до Почаївської лаври, серед усіх відвідуваних Костомаровим історичних об'єктів, приїздили в майбутньому його друзі-колеги, залишаючи власні доробки про неї.

У жовтні 1846 року, за завданням київської Археографічної комісії, монастир доручено відвідати співробітнику «временной Комиссии для разбора древних актов свободному Художнику Шевченко» [3, арк.1]. Головним з поставлених перед ним завдань було наступне: «Отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимите: а) общий наружный вид Лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы» [9, с.51] Три задачі, які мав виконати Шевченко стосувалось тих монастирських об’єктів, які за рік перед тим бачив та ділився інформацією про них М. Костомаров.

Прикіпив усім серцем до Почаївської лаври член-кореспондент Московського археологічного товариства Олександр Сементовський. Під час перебування в ній він зібрав писемні, друковані та усні джерела, що стали основою для створення роботи з її історії [8]. Неодноразово і Костомаров, і Сементовський з приємністю згадували своє перебування у цій обителі. Під словами останнього, які завершували роботу, присвячену історії Почаївського монастиря, міг би підписатись і його колега, який пробудив у Сементовського інтерес до волинської обителі: «Много лет прошло, как все устрающый промысел привел меня на вершину горы Почаевской к Святому образу и Стопе Божей Матери и вот до селе одно воспоминание о минутах, проведенных в мирной обители Почаевской, среди христолюбивой братии ее, вливает целительный бальзам в мою душу и осветляет лучом благодати весь, пройденный уже мною путь жизни…» [8, с.45]. Хоча Микола Костомаров, як історик не досліджував діяльність Почаївського монастиря, його переказ в листі до Сементовського, про минуле цієї обителі був одним із перших коротких викладів її історії, зроблений російським істориком. У майбутньому ця оповідь могла спонукати Олександра Максимовича до створення власного дослідження, присвяченого Свято-Успенській лаврі.

Перше відоме представлення історії Почаївської обителі, її православні насельники здійснили через десять років після повернення монастиря у юрисдикційне підпорядкування Православної Церкви. У 1841 р. було зроблено «Опис Почаївської Успенської Лаври» [2]. Він був написаний для книги «История Российской Иерархии». Головним джерелом послугувала книга «Гора Почаївська», яка побачила світ у василіанський період діяльності Почаївського монастиря. Костомаров також згадує про це джерело у своєму описі. Він міг використати в своєму переказі історії обителі і монастирську працю 1841 року, адже вчений, як і автор «Опису Почаївської Успенської Лаври», датою зміни юрисдикційної належності Почаївської обителі у ХVІІІ ст. називає 1713 рік, хоча в дійсності це сталося на рік раніше.

«Пілігримство» М. Костомарова у Свято-Успенську Почаївську лавру, весною 1845 року, мало за мету відвідання чернечої святині та історичного об’єкта. Свій християнський інтерес Микола Іванович задовольнив. Що стосується наукового, то в обителі він лише переглянув письмові та друковані джерела, що зберігалися в бібліотеці. Вивчати їх він не став, як відзначав, за відсутності часу. Також, напевно, тому, що тоді його наукові інтереси були спрямованні на добу Богдана Хмельницького. Шкода, що М. Костомаров не оглянув монастирський архів, який, до речі, тоді містив і документи, що пов’язували обитель з подіями Берестецької битви [10, c.182].

Спостереження вченого у Почаївській лаврі, зафіксовані у його спогадах та листуванні, дають змогу дослідникам зрозуміти процеси, що відбувались в обителі у той період, оцінити релігійну політику, що проводилася на нещодавно приєднаній території, яка перебувала у прикордонній зоні Російської імперії. Тому вони були і залишаються повноцінним джерелом, яке допомагає осягнути діяльність найбільшого волинського чернечого осередка на чотирнадцятому році його перебування у юрисдикції Православної Церкви московської патріархії.

Рівненська епістолярна спадщина Костомарова викликає інтерес та зацікавлення істориків, вона є предметом наукового аналізу [11]. Із спогадів вченого дослідники найчастіше послуговуються автобіографією [7]. Про перспективність подібних джерел авторитетно стверджує найвідоміший сучасний костомарознавець Юрій Пінчук: «Мемуаристика М. Костомарова (як, до речі, і його епістолярна спадщина) – актуальна проблема (тема) для наукового пошуку» [4, с.186].

Таким чином, подальше вивчення та аналіз різноманітних джерел, пов’язаних із діяльністю визначного вченого Миколи Івановича Костомарова дасть можливість сповна осягнути значення цієї особистості, зрозуміти його людські якості та оцінити внесок у розвиток історичної науки. Почаївська частина біографії Костомарова, зацікавлення вченого та його оточення Преславною Горою Почаївською потребує осмислення і продовження дослідження.

1. Автобиография // Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. Киев, 1992. С. 77–328.

2. Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО). Ф. 258. Оп. 3. Спр. 90. 51 арк. Опис Почаївської Успенської лаври в книзі «Історія Російської ієрархії.

3. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 1312. 3 арк. Розпорядження Волинської Духовної Консисторії про дозвіл художнику Т. Г. Шевченку на малювання видів Лаври та її околиць. 30 листопада 1846 – 2 грудня 1846 р.

4. Мемуарна спадщина М. І. Костомарова // Пінчук Юрій. Вибрані студії з костомаровознавства. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2012. С.178–186.

5. Міяковський В. Костомаров у Рівному // Україна: Науковий Двохмісячник Українознавства / Під ред. акад. Михайла Грушевського. Кн. 3. Київ, 1925. С. 28–66.

6. Костомаров Н. Из прожитых на Волыни дней // Киевская старина, 1884. Кн. 2. С. 325– 332.

7. Пінчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров. Київ, 1992. 232 с.

8. Почаевская Лавра // Сборник в память первого русского статистического съезда 1870 года. Составлен А. М. Сементовским. Санкт Петербург, 1872. С. 1–45.

9. Сергієнко Г. Я. Діяльність Т. Г. Шевченка у Київській археографічній комісії (1845–1847 рр.) // Український історичний журнал, 1991. № 3. С. 43–54.

10. Универсал Иеремии Корыбута Вишневецкого, выданный игумену Иоану Железо 20 июня 1651 года на охранение Почаевского монастыря // Материалы по Истории Почаевской Лавры изданные Василием Левицким. Почаев, 1912. 184 с.

11. Шевчук С. І. Листи М. Костомарова до братів Сементовських – джерело для вивчення народного трактування Берестецької битви // Берестецька битва в історії України. Рівне, 1992. С. 30–32.