Військові дії вересня-жовтня 1939 року
Подіям початку другої світової війни на території західноукраїнських земель, Волині зокрема, присвячено цілий ряд та досліджень. Тому концептуально нового у даному дослідженні показати не вдасться. Головна наша мета представити даний період часу через ті події, які відбулися на території Кременеччини, залишили відбиток у пам’яті та заклали основу подальших процесів. Хронологічний проміжок дослідження незначний та охоплює період від 1 вересня до 26 грудня 1939 року, а саме час польсько-німецької війни та «народної демократії», коли радянська влада ще намагалася, хоча б декоративно, представити себе як загальнонародну з елементами демократії.
Першими, хто відчув віяння нового лихоліття були військові, серед яких і 12 полк уланів подольських (командир підполковник Анджей Кучка), який квартирувався на околиці Кременця у селі Білокриниця. Основу військової частини становили етнічні поляки, але у ході мобілізації національний склад зазнав змін за рахунок місцевих українців. У складі Волинської кавалерійської бригади він був мобілізований 13 серпня і вночі з 16 на 17 серпня перевезений до району Радомська, де увійшов до складу армії «Лодзь». У бій польські військові вступили о 4.30 ранку 1 вересня, коли 4 танкова дивізія генерала Реінхардта перейшла польсько-німецький кордон. «Улани подольські» відзначилися у битві біля села Мокре, під час якої кавалеристи зуміли зупинити наступ бронетанкових сил ворога. де В розпал основних подій, військовий підрозділ зумів відбити чотири хвилі наступу, але підвечір полк відійшов на другу лінію фронту. Військова кампанія «уланів» закінчилася капітуляцією перед переважаючими радянськими військами, частина військовослужбовців була знищена у Катині 1940 року, а з решток з часом відновили полк, який через Іран було перекинуто на фронти другої світової війни.
Значна кількість кременчан брали участь у військових діях у складі польської армії, доля яких склалася по різному. Частина зуміла повернутися додому відразу після поразки Польщі, інших доля довго водила по світу. Так кременчанин Гаврилюк Іван, кулеметник 16 піхотного полку, під час боїв під Катовіце 20-25 вересня потрапив у німецький полон, який відбував на роботах у Німеччині. Мало того, після звільнення відслужив ще і у радянській армії.
Цікава доля кременчанина Ю. Козловського, професора, вчителя фізичного виховання Кременецького ліцею, активного організатора спортивного руху на Кременеччині (ініціатор будівництва трампліна, басейну і т.п.). У вересні 1939 року добровольцем зголосився на війну, перейшов кордон з Угорщиною та потрапив у Францію. Там же, після відповідних курсів опинився у складі групи, яка 1942 року була десантована на територію окупованої Польщі. Діяв у складі Армії Крайове, потрапив до німецького полону, з якого вдалося утекти та загинув у бою під Віллановим 1944 року.
Хоча саме місто та край, будучи у глибокому запіллі, слабо відчувало подих війни. Десь там воювали їх рідні та близькі, слухали зведення із фронтів, але на загал панував лад і спокій. З часом німецькі літаки почали бомбардувати залізничні станції, зокрема Михайлівку – Рудню Почаївську.
Польща зазнала поразки, її уряд із усіма установами почав просуватися на південь, внаслідок чого Кременець став і перевалочною базою, і місцем осідку урядових установ. 10-11 вересня Кременець став осідком зовнішньополітичного життя Польщі: тут розмістилося МВС, іноземні представництва. Це було пов’язано із тим, що у Луцьку, де на той час розташувалися основні державні установи, катастрофічно не вистачало для них місця.
Саме тоді у місті і сталася подія, яка найбільше закарбувалася у пам’яті кременчан та жителів навколишніх сіл – наліт німецької авіації 12 вересня біля 11 години ранку. Доцільним є навести рапорт посла США Енталі Дрекселя-Біддла, у якому описана дана подія. «12 вересня 1939 р. Сьогодні вранці близько 10.50 год. Кременець, безборонна, відкрита місцевість, була сильно бомбардована. Незабаром після рейду я надіслав детальне повідомлення до Департаменту. Малий ресторан, де 10 вересня обідали з послом Шароновим (Радянський Союз) (посольство СРСР виїхало з міста ще 13 вересня – прим. авт.), був спалений вщент. Коротко: з’явилося чотири німецькі бомбардувальники, які напали на нашу частину міста. Вони почали скидати бомби на околиці будинків в найближчому районі британських і американських посольств, на головній вулиці (вул. Широка). Коли вони були над головною вулицею, бомби літали далі. Далі обстріляли з кулеметів заповнений людьми ринок. Ще три літаки підлетіли низько з іншої сторони, кидаючи бомби навіть ближче інших посольств і МЗС. Як відомо, шістнадцять людей померло, сорок важкопоранені, значна кількість легкопоранених. Великих руйнувань зазнали будинки і торгівля. Населення боїться звуку і безжальності нападу. Відбувалися жахливі сцени. Палаючі будинки, люди, що бігають безцільно, оплакують смерть і поранення рідних у тиші і жаху, виносили вбитих жінок і дітей; сполохані коні тягнули за собою вози, доповнюючи повне зображення паніки і хаосу. Більшість купців і власників ресторанів закрили свій бізнес і втекли на пагорб. Тому мусили їсти в підвалі інституту (мова йде про столову Кременецького ліцею, що розташована у його суторині), в якому було МЗС; персонал міністерства використовував їдальню. Важко було загасити пожежу, викликану бомбами. Водопостачання було примітивним: довозили воду в бочках з річки поблизу до баку при будинках за 80 коп. за бочку. Ось чому цілі квартали містечка згоріли. Незабаром по приїзду до Кременця роздивилися місце, яке в разі нападу могло б нам послужити прикриттям. Вибрали вузький яр, глибиною шість метрів, розташований приблизно сто метрів від посольства. Коли ми почули знайомий гук моторів, з родиною і працівниками, які були поруч, побігли в напрямку рову. Перетинаючи головну вулицю, пані Біддл раптом, як би в інстинктивному передчутті, ствердила, що яр здається їй небезпечним. Вибухи були щораз ближче; чули свист бомб, майже вже над головами, бачили навколо падаючі відламки. В кінці було швидке рішення. Змінили напрямок і сховалися під стіною британського посольства. Передчуття пані Біддл були правдивими. Три бомби вибухнули в яру, котрий мав бути нашим сховищем.» Прямим наслідком цих подій став виїзд із Кременця як працівників МЗС, так і представників іноземних посольств. Їх залишення міста було зустрінуто позитивно, так як багато хто із місцевих вважав перебування дипкорпусу причиною бомбардування».
Як стало відомо, бомбардування здійснювали дев’ять бомбардувальників Do-17Z 76-ї бомбардувальної ескадрильї, які скинули на місто 180 50-кілограмових бомб.
Бомбардування зазнало кілька місць. Одна бомба упала біля Миколаївського собору, але не зірвалася. Друга впала на базарну площу, коли вже базару не було, поранивши кількох осіб. Третя впала на віз балагула, у якому сиділи євреї, які втікали від війни: візник пішов у корчму перехилити чарчину, що його і врятувало. Ще чотири бомби впало на Замковій горі та її околицях. За неповними даними загинуло 50-60 осіб, понад 120 дістали поранення.
До вечора на вулицях з’явилися поліцейські патрулі. На звуки двигунів літаків люди збігали до підвалів і притулків. Працівникам державних та місцевих органів виплачено зарплату на кілька місяців наперед. У місті староста запровадив комендантський час з 21.00 до 4.00.
Саме бомбардування викликало велике занепокоєння та тривогу дипкорпусу, яке розуміючи, що польські військові не в змозі забезпечити їх безпеку, залишили Кременець. Хоча у Кременець 13 вересня прибули підрозділи протиповітряної оборони Бреста, чи змогли б вони захистити місто від авіанальоту невідомо, так як їх уже більше не було.
13 вересня через Кременець проїхав президент Польщі Мосціцький та маршал Ридз-Смигла. Перевозили через місто і золотий запас держави.
Бойові дії у повітрі були найбільш характерною формою дій на території нашого краю. Уже тоді, люди зазначали, що літають як німецькі, так і радянські літаки, причому за звуком могли відрізнити одних від інших. Фактично повітряні бої були єдиними та останніми у рамках польсько-німецької війни на території Кременеччини: 17 вересня під Кременцем німецький літак Do-17 збив польського «лося», який перелітав до Румунії.
«Золотий вересень» 1939 року
Після німців не забарилися і «совєти». 17 вересня вранці радянські війська перейшли радянсько-польський кордон та рушили на захід. Попри загальну дезорганізацію польської сторони, відділ польських військ з Лановець, за наказом генерала Скуратівського вийшов на лінію Борсуки-Кременець. Після короткого бою в районі Борсуків біля 19.00 17 вересня змучений відділ дібрався до Кременця. Майор В. Бобінський отримав наказ від керівника оборони Луцька розпустити загін і знищити зброю. Офіцери мали дійти до Білокриниці і там здатися у полон. Майор Бобінський відділ розпустив, але в полон не пішов: з групою солдатів відійшов до Бродів, а звідти до Бережан (у майбутньому взятий у полон та розстріляний 1940 р. у Катині НКВС – прим. авт.).
З появою інформації про перехід радянських військ через польсько-радянський кордон, кожен почав реагувати по своєму: одні чекали приходу, сподіваючись на припинення військових дій та бомбардувань, заможніші втекли до Румунії або зони німецької окупації. Міський голова та підрозділи польської поліції були готові допомогти новому режиму підтримувати порядок, «тимчасова» адміністрація була сформована з представників військових, були додані деякі місцеві чиновники від єврейської інтелігенції та комуністи, звільненні із в’язниць.
Період до приходу у Кременець радянських військ, у місті діяла польська поліція та стража обивательська, яка складалася із старших учнів Кременецького ліцею та гімназистів, озброєних зброєю, яку видала їм поліція з військових складів. Вони охороняли державні приміщення, магазини, перевіряли водіїв автомобілів. Охорону роззброїла єврейська міліція відразу по вступі радянських військ.
Вступ СРСР у війну свідчив про повну та остаточну поразку Польщі у війні, яку дехто сприйняв як особисту трагедію: з появою інформації про перехід кордону радянськими військами, у готелі «Бона» застрілився польський сенатор Сєдлєцький.
Традиційно датою входження радянських військ у Кременець вважається саме 17 вересня. Але А. Рукас, у своєму дослідженні наводить іншу дату – 20 вересня, що було пов’язано із тим, що розвідувальний батальйон 44-ї стрілецької дивізії, який мав завдання увійти до Кременця, пішов іншим маршрутом. І лише 20 вересня було сформовано комбінований моторизований загін у складі двох батальйонів, який до кінця дня і зайняв місто.
Ось як описує вхід радянських військ у Кременець Кравченко-Бережной. « Напружене затишшя у місті. Широку – як вимело. До опівдня зі сходу – група броневиків, за ними – неспішна колона незнайомих відкритих вантажних машин. У них сидять рядами солдати у сірих шинелях, глибокі каски, гвинтівки з тонким штиком. Біля краю тротуару зупиняється легковий автомобіль, марки не знаю … Мене підкликають рукою. У машині четверо. Один звертається до мене на незнайомій мові. Незрозуміла заминка. Настійливо повторює здавалось російське слово: військовам. А-а! Здогадуюсь, він у них – перекладач. Намагається розмовляти польською. Військомат? Це ж … PKW Powiatowa komenda wojskowa, ось, поруч! Відповідаю російською. У того, що попереду, з прямокутниками у петлицях, на колінах карта. Впізнаю обриси Кременця, з картою навчився користуватися тато. І у скаутах також. Рвуся показати на карті. Рука накриває листок. Лице без усмішки. Чую сказане кимось у півголос: «з біляків». Автомобіль від’їжджає.
«З біляків…» Згадується братська могила при монастирській стіні…» (При дзвіниці-воротах Богоявленського монастиря була могила розстріляних більшовиками кременчан-заручників у 1919 році, як символ першого досвіду «спілкування» з радянською владою – прим. авт.).
З часом в інформаційному листку «Нове життя» за 22 вересня було опубліковано статтю, яка зустріч радянських військ висвітила зовсім по іншому.
«Нарешті ідуть! І вулиці переповнені тисячами нетерпеливих, аби побачити дорогих, любих визволителів червоноармійців. І вулиці жиють запалом вільних прапорів та вогнем вільних очей. «Хай живе червона армія»! Виривається міцно з розкованих грудей «Хай живе – Ура!» Сьогодні велике свято працюючих м. Кремянця. Привітні прибули зі всіх сторін міста. Чикають … Ідуть! На величезній площі перед ліцеєм у присутності до 10 000 народу привітне віче. Бувші політ. в’язні вітають представників червоної армії. Знову лунає з юрби: «Хай живе наша червона армія», «Хай живе ком. партія б. Ук.», «Хай живе наш батько – мудрий Сталін». І все переплітається співом Інтернаціоналу і голосним «Ура». Велике захоплення та огромну симпатію здобувають промови щирі ясні то. Тов.. з червоної армії. І громадяни розходячись по домах несуть дальше вість переживного великого дня.»
Щось подібне було і по селах. Про зустріч червоноармійців згадує уродженець села Будки Василь Жилюк. Уже 17 вересня, при звістці про перехід радянських військ через кордон, активісти села почали обговорювати як організувати зустріч. За зразком інших сіл та Почаєва (куди спеціально збігали дітлахи, щоб подивитися), вирішили встановити арку, але через суперечку при визначенні місця, так і не встановили. Одного дня, після обіду (очевидно у неділю), у село прибули два підрозділи: кавалерійський та механізований. Зійшлися місцеві, почалися розмови; хлопчаки понаривали яблук, які поприносили солдатам. Бесіда тривала до пізнього вечора, молодь співала пісні, вояки – «Катюшу», місцеві – свої, народні. Серед останніх звучала пісня зі словами «… де були школи, збудував тюрму… Хоче греблю гатити нашими кістками … віддай, віддай Україну нам …» На другий день ні дітлахів, ні дорослих до солдатів не допустили – «братання» було закінчене.
Житель села В. Млинівці С. Якимович згадує, що уже 18-19 вересня нова влада почала організовувати молодіжні маївки за селом з червоним прапором та охороною сільських хлопців із гвинтівками. За два-три місяці гвинтівки були здані.
Але не усі заможні втікали, особливо ті, хто проживав у сільській місцевості – не було куди, та й основні цінності становило майно. Деякі з них, свідомо чи підсвідомо, намагалися зарекомендувати себе перед новою владою. Так житель села Кімната Н. Ратинський, власник крамниці та приміщення, у якій знаходилася місцева школа, попередньо роззброївши польських жандармів у Великих Бережцях, організував урочисту зустріч радянським військовим та політруку.
А. Боб’юк у спогадах «В Шумських лісах», згадуючи події вересня-жовтня 1939 року, зазначає, що на загал населення зустрічало радянську армію радісно, лише національно свідома група, особливо інтелігенція, або переходила у підпілля, або ж у зону німецької окупації. Досить швидко розпочалися арешти за заздалегідь готовими списками утікачів зі Східної України, студентів, членів ОУН. Особливо подіяло на свідомість населення тісніше спілкування із жителями сусідньої Кам’янець-Подільської області, які пережили голодомор. Як зазначали наші селяни, таких злиднів, яких там побачили, не уявляли навіть уві сні.
Проявом цього став новий фольклор.
Ні корови, ні свині –
Тільки Сталін на стіні.
Ще й показує рукою –
Ідіть в Польщу за мукою.
Або ж.
Із московського болота
Налетіла сарана –
Більшовицькая голота,
Попереду – сатана …
Було здійснено роззброєння вояків польського війська, яких на території краю залишилося чимало. Згаданий вище А. Рукас зазначає, що кілька сотень військовослужбовців різних частин були взяті у полон у самому Кременці. Окрім цього у місті було роззброєно дві сотні немісцевих поліцейських.
Окремо стояло питання військових, розташованих у білокриницьких казармах, у яких перебувало кілька сотень вояків. Часопис «Життя Кременецьке» зазначає дату роззброєння 19 вересня, що не співпадає ні із загальноприйнятою, ні тією, яка наведена у дослідженні А. Рукаса. Ранньої пори цього дня біля воріт військової частини в с. Білокриниця зупинилися три радянські бронетранспортери. З середнього з білим прапором вийшли три офіцери, які почали вимагати «командира части» та здачі вояків. Поки тривали перемовини, поляки зіпсували зброю та знищили таємну документацію.
Військовий же шпиталь, який знаходився у приміщенні тодішньої рільничої школи (теперішній лісоколедж), діяв ще кілька місяців: солдат, які вилікувалися, відправляли додому, а офіцерів затримували. Останніх у майбутньому чекала трагічна «катинська трагедія».
Початок радянізації
Нова влада, прагнучи пустити коріння на завойованих землях, мала вирішити два питання: перше – закріпити їх у складі СРСР у правовому плані, друге – здійснити кроки, які дали б можливість здобути певний авторитет перед тим, як встановити свій режим.
Перше завдання було сплановано здійснити через скликання Українських Народних Зборів, делегати яких мали прийняти рішення-прохання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР.
Усе почалося з ідеологічної обробки населення: демонстрації, мітинги, палкі промови, агітатори і т. п. 10 жовтня у Кременці відбувся мітинг молоді (фігурувала цифра у дві тисячі чоловік), приурочений виборам до Українських Народних Зборів, який відкрив представник Тимчасового Управління міста Кремененця Ільчанський. Останній розповідав про принади життя у Радянському Союзі, протиставляючи його попереднім злидням. На мітингу виступило 15 осіб, які «зі сльозами на очах розказували про те тяжке катування, національну ворожнечу і безвихідне становище, в яких вони жили за польського панування». Його підсумком стало прийняття рішення про підтримку на виборах представників робітничо-селянського класу та прийняття рішення за об’єднання з УРСР. Ну і звичайно – надіслали вітальну телеграму Й. Сталіну. На середину жовтня було проведено мітинги по селах та підготовлено 90 пропагандистів.
21 жовтня, напередодні виборів, у Кременці організували масштабний мітинг, на якому при лозунгах, типу «хай живе наш вождь і вчитель, наш рідний Сталін!», «Хай живе сталінська національна політика» і т. п., лунали заклики прийти на вибори та віддати свій голос за достойного кандидата. Ними стали: Киріянов А.П. (голова Тимчасової Управи Кременецького повіту), Чернявська О.С. (робітниця Кременецької тютюнової фабрики), Райз А.Х. (замісник начальника міліції Кременецького повіту), Теодорович А.Д. (селянин із с. Переліски), Лерер Е.М. (лікар з Кременця), Шашков В.М. (селянин по Бережецькому округу), Тригуба Р.І. (селянин по Підлісецькому округу), Гончарук О.М. (селянин по Шпиколоському округу) та Валецький О.Т. (селянин по Кімнатецькому округу), Шатківська Галина (селянка, округ Розтоки, Лопушне, Горанка), Малкуш Лев (селянин, Ново-Почаївська округа), Качечка Єфвімія.
У межах сучасного Кременецького району було утворено 5 виборчий округ, який мав у своєму складі 49 виборчих дільниць, з них 5 міських.
22 жовтня відбулися вибори, під час яких «безальтернативні кандидати» отримали абсолютну перемогу. Новообрані депутати клялися у вірності народу та його дорученням. Депутат Лев Малкуш зазначав: «Скінчилося чорне нерадісне життя. Впала ненавісна влада польських панів, але село наше є темне і перед ним стоять великі завдання. Нам треба підняти наш матеріальний і культурний рівень, нам треба перевиховуватися. Наші брати подали нам братерську руку допомоги – вони звільнили нас від поміщиків і капіталістів. Ми знаємо, що великий Радянський Народ і на далі не оставить нас без допомоги. Він допоможе нам збудувати таке саме радісне культурне і заможне життя, яке вже збудував у себе».
Засідання Народних Зборів Західної України у Львові відбулися 26-28 жовтня. У ході роботи було прийнято чотири Декларації, а саме про встановлення радянської влади в Західній Україні; про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання з УРСР; про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель; про націоналізацію банків і великої промисловості. Спеціальна комісія передала дані документи на розгляд Верховним Радам СРСР та УРСР.
Після того, коли депутати Народних Зборів виконали своє завдання, їх почали у складі різних делегацій возити по території Радянського Союзу, показуючи досягнення радянського ладу. Відповідно, повернувшись додому, вони ділилися враженнями від «соціалістичної реальності», із своїми земляками. Так, згаданий вище депутат Л. Малкуш 23 листопада провів мітинг на футбольному полі ліцею, розповівши про усі принади радянського життя. Традиційно усе закінчилося надсиланням привітальної телеграми товаришу Сталіну.
У той час, коли творилася велика політика, Кременеччина жила також новим життя. З приходом радянських військ у місті було утворено революційний комітет Кременця як тимчасовий орган влади, хоча реальна влада знаходилася у руках коменданта Кремянця ст. лейтенанта Ачкасова.
22 вересня вийшов перший номер «щоденного листка» під назвою «Нове життя», який мав стати друкованим органом революційного комітету. Уже за кілька номерів газета отримала назву «Сталінським шляхом». Варто зазначити, що матеріали друкувалися двома мовами – українською та польською, а назва дублювалася ще і єврейською. У ньому публікується наказ №1 від імені коменданта міста. У ньому революційний комітет зобов’язується в узгодженні з ним виконати наступні першочергові завдання: врегулювати торгівлю за рахунок відкриття «склепів», внормування цін апровізаційною комісією та прирівнення «совіцького рубля» (згідно оригіналу – прим. авт.) до польського злотого по курсу один до одного; організації роботи почти, телеграфу, телефону та інших установ; організація робітничо-селянської міліції числом не менше 250 осіб під командуванням Абрама Райза; регулювати питання репатріації утікачів; відкрити навчальний процес від 25 вересня; особи, які були звільненні від військового обов’язку, мали зголоситися до комендатури міста.
У місті було створено Тимчасове Управління у складі чотирьох чоловік, представників «робітників і трудової інтелігенції». Очолив його 1-й секретар Янушпільського райкому КП(б)У О. Кіріянов, членами були представник від НКВС УРСР Коваленко, від інтелігенції – лікар Е. Лерер, від трудящих – робітник М. Бідюк. Основними пріоритетами діяльності Управління було усунення наслідків німецького бомбардування, налагодження господарського життя, утворення робітничо-селянської гвардії та боротьба із спекуляцією.
Перше, з чим зіткнулося місцеве населення – дефіцит товару. Незважаючи на збереження приватної роздрібної та кооперативної торгівлі, полиці були «голі» - зметені приїзджими військовими та партійними працівниками та їх дружинами, у яких очі розбіглися при вигляді товару «панської Польщі». Довго Кременцем ходили розмови про те, як дружини офіцерів радянської армії ходили по центральній дорозі у придбаних нічних сорочках, помилково вважаючи їх вечірніми платтями.
У зв’язку із цим важлива роль відводилася Продовольчій Комісії, якій на початок жовтня вдалося ліквідувати карткову систему, дефіцит гасу, мила, паперу та повернути ціни станом на 17 вересня 1939 року, заборонивши власникам крамниць піднімати ціни. Дане повідомлення свідчить про тимчасове збереження приватної торгівлі в умовах радянської дійсності. Одночасно комісія закликала не здійснювати ажіотажу щодо нагальних товарів, так як держава повністю може забезпечити потреби населення, а проблема не у їх відсутності, а поганій організації постачання.
8 жовтня у Кременці проведено з’їзд кооператорів Кремінецького району, на якому було присутні 200 представників від 64 кооперативів. У ході проведення з’їзду обговорювався стан кооперативів, результатом чого було вибрано загальну контрольну Раду, яка мала здійснювати розподіл товарів кооперативів по району. Визначалося, що «Народна Торгівля» та «Центросоюз» уповноважені постачати Тернопільській області потрібні товари, які уже забезпечуються із Києва (сіль, гас, сірники). Для цього у Кременці була створена база.
З метою організації торгівлі запроваджувалися ярмарки у Кременці (вівторок), Почаєві, Катербурзі (четвер).
Наприкінці листопада 1939 року без будь-якої інвентаризації товарів у магазинах, вони були націоналізовані у власників без будь-якої компенсації.
Якщо торгівля на початках зберегла у собі ознаки приватного характеру, то промислові об’єкти були націоналізовані. Їх власники просто втекли за кордон, залишивши усе напризволяще. Формувалися промислові кооперативи та артілі, відновлювали діяльність галузі, занедбані або ж віддані дрібному виробнику – вугільна та торф’яна. Це призвело до значного збільшення чисельності працюючих у місті.
Уже із самого початку запровадження нової, соціалістичної форми власності, почали використовувати із пропагандистсько-ідеологічною метою, прикладом чого є матеріал газети «Сталінським шляхом» «Перевиконали місячний план» про роботу каменоломні у селі Підлісці, яка розпочала нову діяльність із 1 листопада та забезпечувала камінь для будівництва шосейної дороги Київ-Львів. Характеризуючи роботу підприємства, наголошується на виробничих показниках (збільшенні обсягів видобутку) та соціальних. Неодмінним супутником останнього є порівняння із становищем робітників у попередні часи. «Робітник П. Улянюк розказує про свою працю в каменоломні за польської влади: „З самого дитинства я працюю при каменоломні. За працю платили дуже мало і часто грозили звільненням з роботи. Чоловік мусів терпіти знущання і визиск. Бували часи, коли приходилось чекати місяцями, щоб отримати зароблений гріш. Тепер нам виплачують точно і всю належність. За нас дбають і опікуються нами". Ну і звичайно, як без соціалістичних змагань – обов’язковою формою використання безоплатної праці.
У перші місяці радянської влади була збережена повітова адміністративна система управління. По селах утворювали селянські комітети, які розпочали здійснювати повноваження щодо організації управління та контролем за майном власників попереднього режиму. Для прикладу, загін селянської гвардії у селі Куликів взяв під охорону майно школи планеристів на горі Соколиній.
1 жовтня у Кременці відбулася нарада волостних бідняцько-середняцьких комітетів і голів сільських комітетів з 400 представників. Головне питання, яке розглядалося – конфіскація поміщицьких і монастирських земель та поділ її між селянами. У ході обговорення звучали інші пропозиції, зокрема про необхідність конфіскації землі осадників (пропозиція представника із Вишнівця Гнатіва), прочистки складу комітетів (ініціював старший політрук Синдячкин) та відмови від поділу землі і здійснення спільного обробітку (пропонував О. Корнійчук із Матвіївців).
У нових умовах було збережено діяльність фільваркових господарств, але за інших обставин. Приклад цього – збереження фільваркового господарства колишнього Кременецького ліцею, який уже у 1940 році перетворили на радгосп ім. Комінтерну.
Вагомі зміни відбулися у сфері освітньо-культурного життя. Нормалізація діяльності освітніх закладів міста Кременця була завершена на 25 вересня. Відновлено Українську гімназію, яка припинила свою діяльність за польських часів та переведено у приміщення Волинської духовної семінарії. Народна школа №3 перейшла на українську мову навчання, а школа «Тарбут» з древньоєврейської на єврейську. У навчальних закладах із польською та єврейською мовою навчання запроваджувалися обов’язкове вивчення української та російської мов, відкрито малярську школу у будинку «Суспільного дому». Організація навчального процесу супроводжувалася двома діаметрально протилежними явищами: з однієї сторони значна частина сільського населення не виявляла значного прагнення віддавати своїх дітей до шкіл, мотивуючи це збереженням вчительського колективу з польських часів, з іншої відзначається ентузіазм населення, що проявляється у добровільній передачі шкільній комісії меблів та приміщень (як приклад село Комарівка) та поверненні вчителів, які були звільненні у польські часи. Повноцінне навчання у школах повіту планувалося розпочати 5 жовтня.
Одночасно велика група викладачів опинилася за межею потреб нової влади. У 30-х роках у ліцеї працювала плеяда талановитих педагогів-художників (зокрема В. Галімський, В. Лам, Я. Цибіс та інші). З приходом нової влади вони виявилися незатребувані та, в основному, залишили Кременець.
Радянська влада одним із принципів побудови суспільства бачила масовість, результатом чого стало відкриття та функціонування закладів культури та освіти. Так уже на кінець листопада 1939 року у межах Бережецької волості на 26 сіл було відкрито 12 клубів молоді (перший у Кімнатці ім. «Комінтерну», керівник Сторожук С.), при яких діяли гуртки самодіяльності, оркестри, вивчали Конституцію СРСР та Програму ВЛКСМ. Першими піснями у репертуарі співочих гуртків були «Інтернаціонал» та «Пісня про Сталіна». Але чомусь замовчувалося, що дана мережа сформувалася не на пустому місці, а у їх основі була мережа «Просвіти», остаточно ліквідованої із приходом радянської влади.
Не залишився у стороні і спорт, до якого у Радянському Союзі було особливе відношення. На листопад 1939 року у Кременці створено фізкультурне товариство з десятьма секціями.
Важлива роль в ідеологічній діяльності радянська влада надавала кіно. Не оминуло це і Кременеччину: від 7 листопада луцький обласний відділ кінофікації здійснював демонстрування фільмів пересувними кіноустановками перед жителями сіл. Першими були картини «Кармелюк» та «Чапаєв». Зрозуміло, що враження від перегляду фільмів мали бути прогнозовані, як от «мусимо знищити недобитки поміщиків та осадників і всіх хто осмілюється виступити проти влади робітників і селян.»
З метою «культурної інтеграції» у Кременець 12 листопада завітав із виступом Московський державний цирк.
Позитивного іміджу радянській владі надало запровадження системи безоплатної медицини. У грудні місяці підійшли до відкриття Почаївської лікарні. Відкрили її у приміщенні «монашеської богодєльні», причому автор статті зазначає, що вона була у занедбаному стані. Причому перші лікарі, яким було доручено зробити заходи щодо відкриття лікарні, а саме, Пробенко П. та Дзісоєвський Б., нічого не зробили для того за шість тижнів. Дана справа була передана лікарям В. Качеру та М. Бикову, які зробили ремонт за 19 днів. За цей час було обладнано 21 кабінет та забезпечено лікарню усім медичним інструментом.
Певною мірою формується майже ідеальна картина. Як зазначає у свої спогадах Сефер Зікарон, на початках сформувалася ситуація, якою були задоволені усі: поляки «влізли» у торгівлю, монополію на яку мали євреї, останні отримали можливість займати державні посади, а українці отримали українську освіту та мову. Але …
Почнемо із євреїв. Уже у перший час війни збільшилася чисельність населення Кременця за рахунок збіглих з німецької зони окупації євреїв – на шість-вісім тисяч. Окремі з них, з приходом радянської влади, були долучені до державного управління, інші, що мали технічну освіту, отримали можливість займатися діяльністю по фаху.
Ставлення єврейства до нового життя було неоднозначним. З однієї сторони під забороною опинилося їх самостійне національно-релігійне життя, з іншої, вони розуміли, що у СРСР їх не будуть винищувати як у Німеччині, та і можливості для діяльності, за умови лояльності владі, є.
У передвоєнний період часу у Кременці був досить потужний сіоністський рух, лідер якого Біньямін Ландсберг виїхав у Львів, де був невідомий. Що цікаво, коли голову місцевого НКВС Коваленка запитали, чому він не переслідує лідерів сіоністського руху, він відповів, що якби хотів, то Кременецька в’язниця була б ними переповнена, але сіоністські євреї є корисними і вірнопідданими до радянського режиму.
Основними жертвами репресій нової влади стали представники польської громади: державні чиновники, військові, поліцейські, лісничі, осадники, громадські діячі та інші. Серед них повітовий староста Я. Зауфалла, бургомістр Я. Бопре, суддя М. Сенявський, директор рільничо-лісової школи в Білокриниці Л. Бєлєцький, викладачі Ф. Дитрих, М. Оско та інші. Мало хто з них зумів вижити після катівень НКВС, таборів ГУТАБу, катинських розстрілів та заслань.
Радянська окупація, хоча і застала поляків зненацька, але вони почали організовувати рух спротиву. Про це згадує уродженець Кременця З. Ягодзінський (директора Польської бібліотеки), зазначаючи про конспіративну діяльність свого батька Здіслава, арештованого на початку 1940 року.
Певною мірою, така політика радянського режиму впала на сприятливий грунт для української громади, яка у попередній період часу терпіла соціально-економічне та національно-культурне гноблення зі сторони старої польської влади. Це і в подальшому підживлювалося радянською агітацією, яка постійно наголошувала на цьому – багатьом українцям краю це виглядало як відновлення справедливості та справедлива кара полякам. У місцевій пресі та промовах агаті торів постійно лунали промови, у яких засуджувалися польські поміщики, капіталісти та осадники. Не забували і про «українських буржуазних націоналістів, злісних прислужників польських капіталістів». Тому жертвами репресій з української сторони на цей час стала не чисельна категорія активних діячів, які залишилися у зоні радянської окупації.
Але двигун тоталітаризму захоплював Кременеччину. Наприкінці грудня населення краю «масово святкувало» 60-ту річницю народження Й. Сталіна, організовуючи мітинги, лекції, відсилаючи йому вітальні телеграми. А уже 24 грудня було сформовано бюро Кремінецького Повітового Комітету КП(б)У під керівництвом першого секретаря Кіріянова А.П. та Повітовий Виконавчий Комітет під керівництвом Петренко О.Л. Фактично сформувалася традиційна для радянської системи монопартійна система, яка завершила короткий період «народної демократії». Якщо 24 грудня газета «Сталінським шляхом» ще вийшла як «газета Тимчасового управління м. Кремінця», то наступний номер побачив світ як «орган кремінецького повітового комітету КП(б)У та виконкому»: гра у демократію закінчилася, почалися реалії радянського соціалізму.
Утвердження радянської системи управління
У грудні 1939 року відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР було створено Тернопільську область та здійснено її поділ на райони. У межах сучасного Кременецького району було створено три районних центри, а саме у Кременці, Шумську та Катербурзі (з останнього центр невдовзі перенесли до Великих Дедеркал).
В умовах панування однопартійної системи, провідну роль в управлінні краю відігравали саме партійні структури, а саме бюро Кременецького міського та районного комітетів КП(б)У. Районний партійний комітет очолив перший секретар М. Лаптєв, тоді як міський А. Кіріянов. Що характерно, до складу міського бюро увійшли завідуючий військ відділом та начальник управління НКВС.
Виходячи з того, що вибори до органів місцевого управління були призначені лише на 15 грудня 1940 року, розпорядженням Тернопільського облвиконкому було визначено персональний склад районних та міських виконавчих комітетів. Кременецький районний виконавчий комітет очолив В. Бердаков, Почаївський районний С. Костенко, Кременецький міський – Г. Кучеренко.
Окрім апаратних органів влади були організовані різноманітні відділи. Так, новоутворений відділ соціального забезпечення на початковому етапі займався виділенням одноразової допомоги біженцям, непрацездатним та безробітним. З метою нарахування пенсій проведено реєстрацію інвалідів праці та війни, старих та осіб, які втратили годувальників. На вулиці Дубенська рогатка, у приміщенні «дому Караваєва», розпочав діяльність міжрайонний дім інваліда.
Кадрову основу керівного апарату становили прибулі зі східних областей УРСР, але місцевих намагалися активно залучати до управління, демонструючи загальнонародний характер влади. Під час звіту про пророблену роботу, зазначалося, що на початок червня 1940 року на керівні посади було залучено 90 місцевих активістів. Але якість їх діяльності була далека від ефективності. Зазначається їх низька зацікавленість у роботі та активність, підбір часто робиться за принципом свояцтва.
На зиму 1940 року для населення Кременеччини уже стали характерними усі ті риси суспільного життя, які були притаманні решті українських земель: проведення масових заходів – мітингів, демонстрацій, направлення листів керівникам партії і т.п. У лютому 1940 року на території західноукраїнських областей відбулися довибори до Верховної Рад СРСР та УРСР. Сам «виборчий» процес мав стати демонстрацією нових змін. 16 лютого 1940 року в селі Бережці відбулися збори селян (взяло участь 277 чоловік), на яких основним питанням було висунення кандидатів у депутати до Верховної Ради СРСР та УРСР. У прийнятій резолюції першим кандидатом на вибори до Верховної Ради СРСР зазначили «… того, хто веде нас до квітучого, щасливого життя, - великого вождя народів, нашого любимого вчителя, батька і друга Йосифа Віссаріоновича Сталіна». Такі кроки влади не залишилися непоміченими, участь у виборах взяли 99,6 % виборців району, з них за «блок комуністів і більшовиків» проголосувало 99,5 %. А першим депутатом до Верховної Ради УРСР по Кременецькому виборчому окрузі став Пасічник Степан Прокопович – бригадир радгоспу імені Комінтерну села Білокриниця.
Ну, і звичайно свята, які носили ідеологічний відтінок, серед них – Перше травня. Заходи травня 1940 року проходили на фізкультурному майдані Кременецького державного вчительського інституту, куди на цей час прибуло 15 тисяч чоловік. Голова міської ради Кучеренко визначив свято як «день бойового огляду революційних сил світового пролетаріату». Виступали представники трудящих та інтелігенції, які говорили «про своє щастя і радість», маючи змогу вільно святкувати таке велике свято трудового пролетаріату, «вільно і сміливо говорити про батьківщину трудящих усього світу – великий Радянський Союз, про великого і мудрого вождя народів товариша Сталіна». Пройшла демонстрація, звучали гасла та «ура». Ну а село такі «свята» відзначали закінченням посівної.
Уся робота була поставлена на ідеологічні рейки. Секретарі рай та міськомітетів партії читали лекції інтелігенції щодо вивчення рішень та постанов партії, аналогічну роботу по селах виконували агітатори, яких було створено розгалужену мережу. Під час виборів до Верховної Ради СРСР та УРСР було залучено близько 400 агітаторів.
Економічний розвиток
Враховуючи перехідний період, радянська влада намагалася поєднувати, певною мірою, політику націоналізації виробництва із збереженням його дрібного приватного характеру, частка якого мала неухильно зменшуватися за рахунок створення артілей та колективізації.
Восени 1939 року було націоналізовано основні промислові об’єкти міста, які були організовані у промкомбінат у складі мебельної фабрики, цегельного заводу, кафельної майстерні, фабрики валянок, механічної майстерні, фабрики свічок та колісної мазі. З самого початку виникли труднощі у діяльності підприємств промкомбінату, як, зокрема, щодо мебельної фабрики, яка мала усе необхідне устаткування та спеціалістів, але не мала приміщення.
Варто зазначити, що в усіх інформаційних матеріалах наголошується на значному зростанні виробничих показників підприємств у м. Кременці: тютюнової, ватної, крейдяної та інших фабрик. Так, у характеристиці ватної фабрики наголошується на збільшенні виробничих показників з 900 кг вати за добу до 1350. Водночас у газеті відсутні матеріали щодо загальнорайонних показників промислового розвитку, а публікація резолюції звітно-виборчих зборів Кременецької міської парторганізації 19-20 квітня 1940 року фіксує їхній низький характер. Віддаючи належне суто виробничим проблемам, традиційно радянська влада шукала їх вирішення і у сфері ідеологічній.
Так описуючи невиконання плану виробництва місцевим пивовареним заводом ( на підприємстві працювало 26 робітників, директор Гринкевич), основна причина вбачається у тому, що «не встановлено норм виробітку, немає соціалістичного змагання, немає профспілкового комітету, не проводяться виробничі наради. Ніхто не дбає про умови праці робітників.» Разом з тим, активно протиставляли стару та нову основу виробництва. Так директор даного заводу зазначає, що «бувші власники заводу Матінеки тільки дбали про те, щоб витягнути з заводу чим найбільше прибутку, майже ніколи не ремонтували, не вносили технічних поліпшень. Продукція була дуже низької якості».
Взагалі, соціальна тематика у виробничому процесі проглядалася досить чітко. Працівниця фабрики крейди Тарковська Є. у газетній статті описує своє становище у попередні часи. «Своєю працею за 16 років я поставила власникові не одну хату. А сама була завжди перепрацьована, голодна і змучена. … За час роботи на фабриці я не почула від власника жодного доброго слова. Завжди тяжка, немилосердна, втомлююча праця за малу винагороду.» Одночасно потужності виробництва крейдяної фабрики не використовувалися на повну потужність, що було в інтересах керівництва підприємства в особі директора Полєха, який таким чином легко виконував плани та і не намагався збільшити виробничі показники.
Значною мірою збільшилися виробничі показники фабрики вати, яка перейшла на багатостаночну систему роботи. Сировиною підприємство забезпечувалося з Миколаївської та Херсонської областей.
15 серпня 1940 року відновила свою діяльність Кременецька шахта бурого вугілля (головний інженер Кравцов). Для даного процесу характерні низькі темпи робіт, що пов’язано із відсутністю належної ініціативи серед керівництва шахтуправління та Львівшахтострою.
Даний період характеризується розвитком промислової кооперації через об’єднання кустарних ремісників в артілі. Серед них шевська артіль «Червоний жовтень» (Бідюк М)., яка постачала товар Укрлегпромпостач (Львів) та Кременецькій райспоживспілці. Нараховувала 36 членів із найкращими бригадами І. Туницького, К. Степанюка та Й. Перельмутера. Кустарно-промислова артіль по виробництву вапна та цегли «Енергія» (Ш. Гун), об’єднувала 9 заводів (83 чоловіки), ще три у Кременці за межами артілі. З 9 травня почала працювати цегельня на 30 чоловік, із підведенням до 150. Кращі працівники – Новіцький В., Колодійчук Ю., Новіцький С. Дана артіль мала власні торфорозробки, але камінь закупляла у приватників. 10 травня 1940 року розпочала роботу артіль торфу у Сапанові «Червоний торф’яник», голова артілі – Чернявський. Артіль була незабезпечена ренаментом, члени уявлення не мають про норми виробітку і оплату праці. Першочергове завдання, яке поставили перед керівництвом артілі – «забезпечити серед членів артілі масову політичну роботу, організувати соціалістичне змагання за виконання плану». Що цікаво, незважаючи на вищеописані проблеми, артіль давала набагато кращі показники, ніж обласний відділ місцевої торф’яної промисловості та комітет місцевої промисловості при міській раді. Видобуток торфу здійснювався на площі 400 га. в околицях Бережець, Сапанова, Королівського Мосту. Що цікаво, торфом забезпечувалася діяльність електростанції, яка забезпечувала потреби не тільки Кременця, а і Дубно.
Згадується у матеріалах артіль газованих вод (М. Бакінер), та артіль 17 вересня.
Розпочав свою роботу у Білокриниці маслозавод (директор Л. Шишковський). Розпочавши роботу із переробки 500 л. молока за добу, на травень досягнули показників 2 тис. 500 л. Молоко постачалося споживчими товариствами, перш за все з Таража, Кокорова, Града. Разом з тим, окремі споживчі товариства, зокрема Бережецька, недопрацьовувала, а Гаївська та з гради взагалі не здали ні літри.
Влада, здійснивши націоналізацію поміщицьких та церковних земель, розподілила її між селянами, залишивши за селянськими комітетами повноваження організованого провадження сівби та збору врожаю. Хоча зрозуміло, відповідно до принципів радянського будівництва, фактично зразу ж пішов процес колективізації, який на початковому етапі носив характер добровільності та здійснювався більш під ідеологічним впливом, ніж насильством.
Першим етапом мало стати залучення заможніших селян до обробітку своїми кіньми землі безкінних господарств, або ж організації супрягів. Прикладом цього є стаття у газеті сільського голови села Підлісці Гурніка П. описує процес супряжіння однокінних господарів та зобов’язання двокінних господарств обробити землі безкінних як приклад нових відносин на селі.
Від самого початку в ході спільної організації сільськогосподарського виробництва виникали різні проблеми. З господарського боку відзначалася низька якість посівного матеріалу, запущеність племінної худоби. Але лунали й закиди політичного характеру: незаконна роздача зерна біднякам, неефективність діяльності сільських та волосних комітетів.
Політика обов’язкової продажі сільськогосподарської продукції із особистих селянських господарств наштовхнулася на опір заможного селянства, яких відразу ж звинуватили у свідомій ненависті до нової влади. Цим випадкам намагалися надати публічності з метою формування атмосфери загального осуду за прояви несвідомості. Так, житель села Сапанів Бабічук С. відмовлявся виконувати за передбачені кошти своїми кіньми роботу, яка стосувалася перевезень, а Грицюк І. не хотів різати худобу на м'ясо та здавати молоко.
Зявилися і господарства «нового, соціалістичного» типу. Відповідно до постанови бюро Тернопільського обкому КП(б)У створено тваринний радгосп у білокриниці з філією в селі Ледухово Почаївського району. На літо 1940 року колективні господарства зявилися у ряді сіл району. Зокрема у селі Богданівка колгосп ім. Ворошилова, першим головою якого став А. Т. Свередюк, до якого увійшла третина селянських господарств. Важливу ідеологічну роль колективізації видно на прикладі того, що на перші збори прибув та виступив депутат Верховної Ради УРСР Пасічник, який розповів про принади колгоспного ладу в Україні. Та і при організації колгоспу у Двірці головна роль відводиться місцевим агітаторам Довгалюку В. та Савчуку Я. Як зазначають організатори колективних господарств, в основному заяви на вступ до колгоспу писали бідняки.
Окрім ідеологічного стимулювання до вступу до колгоспу, важливим був і матеріальний чинник. На селянські господарства накладалися норми здачі сільськогосподарської продукції, причому для одноосібників розмір був значно вищим, ніж колгоспнику. Так норма здачі картоплі з колгоспника становила 8 ц., тоді як одноосібника 14 ц. У всьому відчувалося прагнення здійснювати тотальний контроль за організацією виробництва у формі директивного управління. Яскравим прикладом цього є публікація низки документів Пленуму ЦК КП(б)У та Ради Народних Комісарів УРСР щодо планування та проведення посівних робіт та жнив цілого ряду сільськогосподарських культур.
Після грошової реформи 21 грудня 1939 року припинив обіг польський злотий, який міняли за курсом 1:1, якщо вони знаходилися на банківських рахунках або ощадкасах, але не більше трьохсот. Усе це негативно відбилося на матеріальному становищі осіб, які до цього займалися підприємницькою діяльністю, та не зуміли злотий перевести у більш надійну цінність.
Зразу ж супутнім явищем радянської дійсності став дефіцит товару. Збереження мережі укоопспілок було здійснено на радянський лад, підпорядкувавши споживчі кооперативи «Укоопспілці», а кустарно-промислові – «Укркооппромраді». Формувалася громіздка структура з місцевими осередками, обласними та районними правліннями, яка бюрократизувалася та втрачала динамічність. Разом з тим влада зосереджувала увагу на внутрішніх проблемах діяльності кооперативів, які становили основу торговельної мережі. Серед них була обмеженість асортименту, хамство продавців та необхідність мати «всякого роду записки і квитки від товаришів Штерна, Райзмана, Цимбалюка, Грифкіна». Останнє викликало іронічне ставлення до справедливого принципу торгівлі в радянському суспільстві, оскільки породжувало свояцтво та блат. В офіційних повідомленнях провина за дефіцит товару покладалася на керівництво коопспілки та відділ торгівлі, які не докладали жодних зусиль для вирішення проблеми, а чекали на відповідні директиви зверху, тоді як товар неефективно залежувався на складах.
У багатьох випадках у неналежній роботі споживчих кооперативів вбачали елементи класової боротьби та шукали «ворогів народу», які цілеспрямовано шкодили розвитку торгівлі. Так, проблеми кооперативу в Дунаєві пояснювали тим, що головою в ньому був «піп», а управою керував дяк та куркуль.
Швидко поширилося на території Кременеччини і оформлення Державної Позики Третьої П’ятирічки у липні 1940 року. Сам факт повідомлення про початок позики на організаціях обставлялося у формі імпровізованих мітингів та колективних слухань інформації по радіо. Виступаючі зазначали про важливу роль позики у розбудові радянського господарства. «Наші радянські позики ідуть на будівництво нових шкіл, гігантських фабрик і заводів, домів відпочинку, на розвиток радянського машинобудування, найпередовішого у світі – говорить тов.. Ващенко (працівник тютюнової фабрики). Ми самі будуємо своє щастя і добробут.»
Прикладом активності є працівники автогаражного цеху шахти бурого вугілля, які у кількості 17 чоловік за сорок хвилин здали 4 525 крб, а до 19.00 працівники установи підписалися на суму 49 900 крб. Про засоби стимулювання до такої активності можемо лише здогадуватися. За три тижні завершилася передплата: з міста Кременець 6 420 чоловік підписалися на 1 026 000 крб., з них 63 136 крб. готівкою; Кременецький район у кількості 6 667 чоловік підписалися на 303 000 крб., з них 47 000 крб. готівкою.
Освіта та культура
Навчання розпочалося із певною затримкою - з 25 вересня, але не повсюди. Так, на 5 жовтня було заплановано початок навчального процесу по усіх школах сіл Кременецького повіту (тимчасово діяла стара адміністративно-територіальна система), а на 10 жовтня відновлено діяльність Української гімназії. Характерно, що навчання у всіх школах було переведено на українську мову. Окремі навчальні заклади зберегли свою національну мову викладання, зокрема єврейська школа «Тарбут», яка перейшла зі староєврейської на єврейську. У школах із національною мовою навчання обов’язково впроваджувалася українська та російська. Характерно, що національний характер навчання, зокрема польською мовою, зберігся до початку радянсько-німецької війни.
Окремо варто зупинитися на діяльності Української гімназії – навчального закладу Кременця, який був одиноким у національному плані за часів польської держави та відновлений із приходом радянської влади. Цілком закономірно, що даний крок здійснений у контексті політики українізації, яка провадилася новим режимом у початковий період радянізації. Станом на лютий 1940 року в гімназії навчалося 640 учнів із дев’ятьма паралельними першими класами. Школа розміщувалася в приміщенні єзуїтського колегіуму – колишнього ліцею. Незадовго після відновлення діяльності закладу, гімназійний характер освіти було припинено, а школа остаточно отримала статус середньої під номером один, яка давала десятирічну освіту (директор Корнієнко).
Закладалися нові основи розвитку освіти Кременеччини. Під час проведення Кременецької повітової конференції вчителів 2 січня 1940 року фактично було закладено основні пріоритети освітнього процесу, які полягали у вихованні в комуністичному дусі, мали антирелігійний характер (категорично заборонялося суміщати в одній особі вчителя та священика).
Мережа закладів освіти швидко розбудовувалася. На початок лютого 1940 року в місті нараховувалося дев’ять шкіл, які охоплювали навчанням 4597 учнів, працювало 180 учителів. Як зазначав завідувач відділу освіти Дорощ, головною проблемою освітнього процесу була низька відвідуваність (на рівні 70 %) та фактично повна відсутність підручників (забезпеченість на рівні 3 %). Не вдалося налагодити і належне харчування учнів, що входило в обов’язки міського кооперативу. Зрозуміло, що в сільській місцевості ситуація із вирішенням даних проблем була ще катастрофічніша.
У межах сіл повіту владі при організації мережі освітніх закладів довелося зіткнутися із рядом проблем, а саме: нестачі викладацького складу, підручників та меблів. Як приклад у їх вирішенні ставили Бережецьку волость, на території якої швидко вдалося організувати належне навчання. Очевидно, що даний результат був невипадковий, оскільки на території цієї волості була найбільш розвинута мережа установ товариства «Просвіта», ліквідована за радянських часів.
Незважаючи на те, що постанова Раднаркому УРСР, яка передбачала реорганізацію шкіл Західної України відповідно до діючої системи освіти в СРСР, була прийнята 4 березня 1940 року, фактично вона діяла ще раніше через учительські конференції, які проводилися в містах та районах. Згідно з рішенням однієї з них у Кременці, яка відбулася 3-5 січня 1940 року, здійснювалася реорганізація закладів: народні у початкові, народні І-ІІ ступенів у неповні середні із семикласною освітою, гімназії та ліцеї у середні із десятирічним навчанням. Дана система вступила в дію з 15 січня цього ж року.
Гострою була проблема вчительських кадрів. У квітні 1940 року в Кременці відкрито п’ятимісячні курси підготовки вчителів 1- 4-х класів з усіх предметів та вчителів української та російської мов 5-7-х класів. На час відкриття було 105 заяв про намір здобути вчительську освіту. Очевидно, вони і стали основою для відкриття Кременецького державного учительського інституту 15 квітня 1940 року. Його поява пов’язана із гострим браком вчителів у Тернопільській області (лише на 1940-1941 н.р. - 2227) відповідно до постанови Тернопільського облвиконкому від 5 березня 1940 року. У закладі передбачалося дворічне навчання з контингентом у 900 чоловік. Набір проводився у березні та серпні по 450 осіб. При закладі діяло чотири факультети: мовно-літературний (російський та український відділи), історичний, фізико-математичний та природничо-географічний, на яких навчалося 380 студентів. Інститут розташувався у приміщенні колишнього Кременецького педагогіуму та педагогічного ліцею, крім кімнат, зайнятих середньою школою № 1 (колишньою Українською гімназією). Значна кількість обладнання, навчальної літератури була передана від Ленінградського, Київського та Одеського університетів. На початок 1940-1941 навчального року під керівництвом Івана Григоровича Вакули на семи кафедрах працювало 33 викладачі. Усього навчалося 1455 студентів, з них 804 на стаціонарі, а 651 на заочному відділенні.
Одним із першочергових завдань стала ліквідація неписьменності серед дорослих. З метою навчання грамотності було створено вечірні школи для дорослих. Що характерно, у першу чергу освіту здобували особи призовного віку, які мали бути готові до виконання військового обов’язку в лавах радянської армії. При автотракторній школі у Кременці створено гурток шоферів-любителів. Активну роботу у даному напрямі здійснювали у Млинівцях та Бережцях (Смаглюк, Кіпренко). У Жолобах у двох вечірніх школах для допризовників під опікою вчителів Арабського Ф., Китчеби Л., Хоминської Г. та Харанської Є. навчалося вісімдесят учнів.
Сприяло розвитку самоосвіти і відкриття 20 березня 1940 року міської бібліотеки-читальні, причому на п’ять тисяч томів книг, тисяча була представлена російською мовою.
Взагалі, діти без нагляду залишатися не могли. На літо 1940 року у Кременці організовано оздоровчий піонерський табір на 300 дітей, а при кожній школі були створені дитячі площадки з харчуванням на 300 осіб. Міський клуб піонерів і школярів у період літніх канікул мав охопити гуртковими заняттями 500 учнів.
Окрім формування основної мережі освітніх закладів, у Кременці та на території краю було відкрито дошкільні заклади, музичну школу, дитячий будинок, які логічно доповнювали радянську систему закладів освіти.
На 1940 рік у Кременці було відкрито два дитячих садочки: номер один (завідуюча Ю. Мондраль) у колишньому приміщенні поміщика Філюка, який обслуговував 75 дітей( вихователі – Н. Іванова, Н. Рабін, Л. Добрецька) та номер два (завідуюча Е. Коц) на Королівському Заїзді (вихователь Б. Бодакер). У садочках діяли три вікових групи від 3 до 7 років.
Музична школа у Кременці працювала і у польсі часи, але доступ до неї дітей був значно обмежений. На травень 1940 року у закладі навчалося 250 учнів за сприяння 15 учителів. Музична освіта здійснювалася за спеціальностями фортепіано, скрипка, віолончель, контрабас, духові та народні музичні інструменти, спів. При школі було організовано хор з шістнадцяти чоловік. Учні із викладачами давали великі концерти перед жителями міста.
У Радянському Союзі освітня галузь відігравала важливу роль в ідеологічній діяльності, маючи на меті формування світогляду радянської людини, її інтеграцію в суспільство нової держави, утвердження комуністичного світогляду та русифікацію. З приєднанням до складу СРСР західноукраїнських земель, відповідний досвід ідеологізації освіти поширився і на нових територіях, у тому числі і на Кременеччині.
Сама освіта як галузь стала прикладом тих нових позитивних змін, які відбулися у зв’язку зі зміною влади. На це постійно наголошували у газетних матеріалах. «У тяжких обставинах працювала українська гімназія за часів панської Польщі. Гімназія містилася в тісному і сирому приміщенні … гімназія була змушена весь свій бюджет будувати на платі, яку вносили учні. А учнів було мало тому, що вони після закінчення гімназії не мали права вступати у вищу школу … навчання відбувалося без підручників, зошитів, без наочного приладдя. Польська влада кривим оком дивилася на українську гімназію і всяко намагалася перешкодити її нормальній роботі … З установленням в західних областях радянської влади, українська гімназія відкрилася і в відновленій школі бурно закипіло нове життя».
У школах Кременеччини влада намагалася запровадити ті принципи, які були характерними для радянського суспільства: відданість партії, культ вождя, соціалістичні змагання та інше. Останні широко впроваджувалися для формування змагальності. Прикладом є єврейська неповна середня школа № 5, де соцзмагання організовувалися між учнями, колективами, оформлялися договорами та проводився облік виконання взятих зобов’язань. Важливу роль у формуванні світогляду радянської людини відігравало вивчення «Сталінської Конституції» через утворення та діяльність гуртків, піонерських організацій (перша з них у Куликові), організація творчих конкурсів, провідним мотивом яких було «відображення щасливої радянської дійсності, величі Радянського Союзу та його передового форпосту – партії більшовиків».
Окремо варто звернути увагу на організацію дитячих будинків. Виконуючи важливу соціальну роль, вони стали потужними центрами ідеологічного впливу на дітей. Представники влади постійно наголошували на націоналістично-релігійному характері виховання сиріт у польських «охранках», куди могли потрапити лише поляки. «Діти виховувалися у шовіністичному польському дусі. У молоді невинні серця впоювався яд ненависті національної ворожнечі.» Для вихованців (а їх у кременецькому дитбудинку було сорок) організовувалися різноманітні заходи: заняття, демонстрація кінофільмів, спілкування із вихованцями подібних закладів Сходу України з метою, щоб із них «виросли віддані і справжні громадяни соціалістичної батьківщини».
Організовувалися різноманітні заходи щодо ідеологічного навчання вчителів, що включало в себе вивчення матеріалів рішень З’їздів КП(б)У, залучення їх до організації та проведення виборів до Верховної Ради та місцевих органів влади. Обов’язковим іспитом для студентів Кременецького учительського інституту був марксизм-ленінізм - офіційна ідеологія радянської держави.
Разом із тим піддавалися критиці та переслідуванням учителі старої генерації, які, очевидно, не розділяли офіційної політики радянської влади. Так, учитель села Лішня З. Стичинський звинувачується в тому, що не хоче навчати молодь, яка готується поповнити лави радянської армії, не проводить уроків, а лише розпускає по селах чутки.
Все більш чітко проявлялося прагнення влади тримати гуманітарну сферу життя краю під контролем в усіх її проявах. Так 13 червня 1941 року Кременець відвідала бригада львівської організації Спілки радянських письменників України: польські письменники Е. Шемплінська, Л. Пастернак, український П. Козлонюк. Характерно, що зустріч із літераторами-початківцями відбулася у приміщенні парткабінету міськкому КП(б)У, а вступну промову зробив секретар Тернопільського обкому КП(б)У по пропаганді.
З початку встановлення радянського режиму до пропагандистської діяльності на території Кременеччини залучали діячів культури, які своїм талантом мали переконати населення в перевагах радянських реалій. У червні 1940 року Кременець відвідав із гастролями Тернопільський драматичний театр імені І. Франка. Один із номерів газети був присвячений саме цій події, а артистка даного театру Балицька З. так зазначила суть акторського ремесла: «Актор, який не оволодів марксо-ленінською теорією, не усвідомив глибокої ідеї драматичного твору, ніколи не стане художником. Самостійна і гурткова праця над історією ВКП(б), семінари по вивченню епохи, … - ось неповний перелік форм роботи кожного працівника театру».
Зовнішнім проявом утвердження ідеологічного підходу стала поява віршів на зразок Бондаренко І.: «Як прийшла весна, квіти розцвілись, По всій Україні пісні розляглись. По всій Україні пісні розляглись, Аж до батька Сталіна вони понеслись»
До 23 річниці «Жовтневої революції», як філіал Кременецького краєзнавчого музею (директор О. Цинкаловський), було відкрито будинок-музей імені Ю. Словацького, першим директором якого був В. Кринський. Музей складався із п’яти кімнат: перша представляла унікальну графіку міста ХІХ ст.., друга – мебель ХІХ ст. із портретами батьків та дідів Словацького, третя – кімната матері, четверта – кімната поета (рукописи, першодруки), п’ята – посмертні видання. При музеї діяв архів та бібліотека.
Не залишився осторонь і спорт, до якого у Радянському Союзі було особливе ставлення. На листопад 1939 року у Кременці створено фізкультурне товариство з десятьма секціями. З часом спорт для населення став носити яскраво воєнізований характер, що полягало в складанні різноманітних нормативів: «Готовий до протиповітряної і хімічної оборони», «Готовий до санітарної оборони» і т.п.
Вагомі зміни сталися в охороні здоров’я. 1 січня 1940 року було організовано безкоштовну лікарську допомогу, а з 1 березня відкрито поліклінічне відділення, яке приймало порядку 200 чоловік за добу. У закладі, під керівництвом головного лікаря Гойзенберга, працювало 20 лікарів, 7 медицинських сестер та 5 санітарів. Були відкриті відділи внутрішніх хвороб, дитячий, жіночий, лор, хірургічний кабінет, стоматологія та електротерапія. Вагомим результатом стала безкоштовність медицини, що показує фрагмент газетної статті. «Молодий селянський хлопець років сімнадцяти входить, обережно причиняє за собою двері і нерішуче стає на порозі. … - Скажіть, будь ласка, скільки тут треба заплатити? Бо я бачите … Жінка всміхається. – Певно не взяли з собою грошей? Ні, будьте спокійні. Тут безкоштовно.»
І кілька слів про місцеву пресу. Вона була представлена газетою Сталінським шляхом», перший номер якої» вийшов друком 26 вересня 1939 року. Редактором видання був Денисенко С.П., з часом газета виходила під підписом відповідального редактора Крета П.Д., з початку грудня 1939 року т.в.о. редактора зазначено Вольського С.А. Редакція газети знаходилася за адресою вулиця Костельна у приміщенні колишнього Кременецького староства. Газета виходила українською мовою з інтервалом через день на двох сторінках одного друкованого аркушу формату А-3 накладом 3000 екземплярів. Протягом вересня-грудня 1939 року «Сталінським шляхом» була «газетою Тимчасового управління м.Кременця».
З грудня 1939 року газета виходить як орган Кременецького повітового комітету КП(б)У та виконкому. З квітня 1940 року редакція газети переноситься за адресою вулиця Широка, 74 (з липня - Радянська), а з кінця місяця редактором призначають Вітковського. У 1941 році газета вкотре змінює редактора – ним стає Слюсар К., та адресу – вулиця Словацького, 20. На цей час газета фігурує як орган Кременецького міськкому та райкому КП(б)У, міської та районної рад депутатів трудящих Тернопільської області. Газета друкується у власній друкарні «Сталінським шляхом».
Політика терору
Почалися пошуки «ворогів народу». Першими жертвами радянського режиму стали представники старої, польської влади. Варто зазначити, що цей крок отримав підтримку значної частини місцевого українського населення, які бачили у цьому відновлення справедливості за попередні кривди. Якщо у 1939 році висилали посадовців, то у 1940-1941 роках сюди потрапила категорія лісників з членами родини, колишніх осадників та інших. Прийшла черга і до українського населення.
На початках почали шукати різноманітних «ворогів народу», які всіляко «шкодили» розвитку соціалістичного суспільства. В основному це була категорія колишніх заможних селян, за якими зразу ж закріпилося – «куркулі». Прикладом цього є ситуація у Граді. Зазначається, що до сільського комітету Гради увійшли «націоналісти та куркулі», і тому за три місяці нічого не зроблено. Звинувачується голова Шидловський Василь у тому, що так і не відкрив школу, хоча у його сусідів є у хатах по 4-5 кімнат, які можна було б вилучити під навчання. Несправедливо ставиться він і до виконання повинностей по підвезенню каменю на дороги, випроваджаючи однокінних господарів, не зачіпаючи багатших. Увесь кооператив в руках куркулів, яким керує багач С. Лавренюк, через що біднішим селянам немає можливості отримати товар.
Подібне пояснення ситуації зустрічалися по багатьох населених пунктах краю та свідомо готувало населення до жорсткіших репресивних заходів зі сторони влади. Дані дії здійснювали органи НКВС, а «центром» репресій стала Кременецька в’язниця: начальник в’язниці Рябов (дружина була секретарем канцелярії), старший наглядач Балєєв. Розрахована вона була на утримання двохсот осіб, але камери були переповнені у 2-3 рази більше, ніж це було передбачено нормами. Коли у липні 1941 року територія в’язниці була відкрита, то виявили яму із розстріляними польськими жандармами – фізичне знищення кременчан розпочалося із самого початку встановлення радянської влади. Фінальний акт трагедії в’язниці відбувався уже у квітні-червні 1941 року, тому тут кілька історій конкретних осіб.
Арешти розпочалися з початку встановлення радянської влади. Свідок подій згадує епізод із арештом восени 1939 року Євсєєва Василя Степановича. Він приєднався до групи осіб у Кременці, та розпочав із ними обговорювати більшовиків. До групи підійшов невідомий чоловік, який пред’явив посвідчення та забрав Євсєєва із собою. Більше його ніхто не бачив.
Цілком очевидно, що репресії спиралися на місцевих «сексотів», які подавали інформацію про неблагонадійних. Уже у жовтні 1939 року за звинуваченням в участі у контрреволюційній організації та антирадянській агітації була заарештована Марія Антонівна Кремнінярівська-Кавун. Головним приводом до арешту стала наявність у неї двох книжок – «Оповідання про Надюсю». За рік слідства у Кременецькій в’язниці, їй присудили вісім років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. З часом усі події даного періоду Марія Кремінярівська описала у книзі «Вівці, вовки та люди»
Слободюк Петро Якович, працював на шахті у вуглерозвідці, заарештований та просидів у в’язниці два місяці (травень-червень 1941 року). Рідні вважали, що заарештований був за доносом сусідки, яка постійно допитувалася у них за українські книги. І хоча книги закопали на городі, Петра арештували. Мати носила передачі, але їх охорона не брала, приймали лише чисту білизну, але старої не вертали. Був розстріляний енкаведистами наприкінці червня 1941 року.
Скоропляс Гнат Петрович, кременчанин, заарештований у листопаді 1940 року, причому два перші місяці про нього нічого рідним не повідомляли. На допитах намагалися дізнатися про його діяльність за польських часів, так як він був членом Радикальної партії. Під час допитів застосовували тортури – запихали голки під нігті, примушуючи підписати протокол про зізнання, що вважалося рівнозначно вироку смерті. Знаючи це, Гнат тримався і протоколу не підписував. Після кожного допиту безпритомного кидали у камеру. Так повторювалося через кожні три-чотири дні. Зумів зберегти життя, вдало втікши із в’язниці при підході до Кременця німецьких військ.
Глоба Юрій, кременчанин, з 1940 року був зв’язковим ОУН та ходив на зв'язок на окуповану німцями територію Польщі. Вдома у нього збиралися молоді хлопці, які були осередком оунівців. У 1941 році НКВС зробило обшук на квартирі, знайшло якість записки та заарештували Юрія. Дружина Віра носила йому передачі, але була також затримана: на цей час вона була вагітною, а у в’язниці народила дитину. За результатами слідства Віру засудили до десяти років ув’язнення, а Юрія до смертної кари.
Мандзій Іов, уродженець села Залісці. Виріс сиротою, через що і потрапив у поле зору радянської влади, яка доручила збирати продподаток по селах навколо Кременця. За кілька місяців такої діяльності зневірився у справедливості нової влади, про що необачно і заявив. Був направлений на курси трактористів у Кременці, де і ув’язнений із усіма однокурсниками, з якими жив на квартирі.
Охопили 1941 року арешти і Кременецький вчительський інститут. Один із таких епізодів згадує викладач української мови та літератури Іван Савич (Лукяненко). У квітні 1941 року, прийшовши на заняття, застав лише двох студентів: виявилося, що за ніч заарештували цілу групу. Зрозуміло, що ніхто не наважився протестувати щодо дій НКВС, тому несміливого спротиву І. Савича та ще двох викладачів – І. Скрипника та Б. Бушковського ніхто навіть не почув.
Почалися заслання краян без суду і слідства. Відомий уродженець Кременця Ростислав Глувко, згадуючи події тих часів, зазначає, що першою жертвою у родині став батько, який був арештований у грудні 1939 року, причому без будь якої інформації для рідних. А у квітні 1940 року його сім’я опинилася у числі виселених у Сибір, коли з залізничного вокзалу було відправлено ешелон з кременчанами.
Маховик репресій набував усе більшого масштабу. Уже весь травень-червень 1941 року на подвір’ї в’язниці працював трактор – таким чином енкаведисти хотіли заглушити крики ув’язнених під час катувань. А у перших числах липня, з приходом нового окупанта, кременчани, на території тюрми, на очі побачили усю страшну правду радянського режиму.