42 ЯКУТСЬКИЙ ПІХОТНИЙ ПОЛК Мєдвєдєв С., Савчук В.

 

Початок ХХ століття виявилося важким для Російської імперії та Європи загалом. Франція під керівництвом геніального та вдалого полководця Наполеона Бонапарта рвалася до світового панування. Союзи європейських держав, відомі під назвою антифранцузьких, зазнавали поразку за поразкою. І лише англійський флот та російська армія протистояли непереможній армії Наполеона. Сааме в ці неспокійні часи і було засновано Якутський піхотний полк. Причиною його появи стала потреба збільшити російську армію в умовах постійних війн з наполеонівською Францією.

16 серпня 1806 року проголошено указ імператора Олександра І про формування одинадцяти мушкетерських полків, серед яких значився Якутський. Основу цього полку становили два мушкетерських батальйони у складі яких була гренадерська рота зі складу 1-го Селенгінського полку 11 піхотної дивізії, які Були перекинуті з Усть-Каменогорської фортеці. До цих батальйонів добавлено рекрутів чергового набору. Таким чином Якутський полк складався з трьох батальйонів по чотири роти в кожній.

16 березня 1807 року полку наддали по два прапори на кожний батальйон – одне біле і пять кольорових.

У звязку із військовими діями російських військ протии Франції у Прусії, полк ввели до складу резервної армії під командуванням князя Лобанова-Ростовського і розташували на території німецької держави. Безпосередньої участі у битвах полк не брав і після укладення Тільзитського миру між Росією та Францією 25 липня 1807 року повернувся додому.

У звязку із загрозою війни з австрійською імперією, Якутський мушкетерський полк було введено до складу 18-ї піхотної дивізії під командуванням князя А. І. Горчакова.

Російській державі в цей час довелося воювати на два фронти – протии Франції та Османської імперії. Якутський мушкетерський полк в 1810 році був перекинутий на південь і уже в травні того ж року брав участь в облозі та та взяті фортеці Сілістрія. Подальшу кампанію 1810 року полк провів штурмуючи в червні фортецю Шумла, взяв участь у битві по дорозі на Рущук та на підступах до самого міста в липні. Після цього військові дії припинилися практично до квітня 1811 року.

Військові дії для «якутців» відновилися в серпні, коли біля Рущука російськими військами був розбитий 30-ти тисячний турецький корпус та захоплений ворожий табір. Це і визначило підсумок війни. Після закінчення військових дій Якутський полк було переведено до Дніпра на зимові квартири 1811/1812 років. Тут у назві полка сталися зміни: згідно наказу від 22 лютого 1812 року усі мушкетерські полки стали називатися піхотними. 

З початком вторгнення 600-т тисячної армії Наполеона в Росію у червні 1812 року Якутський піхотний полк, квартирувавший на українських землях, був зачислений до складу 3-ї запасної армії під командуванням генерала Тормасова, а пізніше до складу армії адмірала Чичигова, яка рушила на північ. Потім Якутський полк(командир – майор Угрюмов) було введено до складу 9-ї піхотної дивізії 2-ї армії під командуванням генерала від інфантерії князя П. І. Багратіона. Під час Бородінської битви позиції полку розташовувалися в гущі подій – на «багратіонових флешах». Полк простояв до самого вечора. Славою покрили себе чини Якутського полка штабс-капітан Абраменко, поручики Широбоков, Андрієвский, прапорщик Чарніков, рядові Микола Слєпцов, Влас Кривошапкін, Іван Сівцев, Василь Бєрьозкін, Семен Разниченко, Микола Курочкін, Петро Бабкін, Петро Вензель, Іван Врока.

16 листопада 1812 року полк взяв участь у битві між селами Стахів і Брилі та переслідував французів до самого кордону. В той час, коли основна частина російської армії переслідувала французів, Якутський полк, який перебував в корпусі генерала Ланжерона, деякий час простояв в Польщі, а потім був переведений в Сілезію під командування німецького генерала Блюхера. Почався закордоний похід. В 1813 році полк «якутців» взяв участь в битві під Кенігсварте та Вейсіге(7-19 травня), Геннерсдорформ(14 серпня), Лейпцігом(4-7 жовтня), облозі Майнца(11-19 грудня).

Недивлячись на явну перевагу сил антифранцузької коаліції, опір Наполеона був могутнім. У звязку з прийняттям союзним командуванням рішення про похід на Париж, Якутський полк у складі армії Блюхера рушив на столтцю Франції. Полк взяв участь у битвах біля замку Брієнні(19 січня), Ларотьєр(20 січня), Шамнобьєр(29 січня), Суансон(21 лютого), Ліон(25-26 лютого) та під Парижем, куди 19 березня війшли созницькі війська. Після укладення мирного договору полк переведений в Польщу. Але уже в квітні Якутський полк був знову кинутий у Францію, де у складі 40-ка тисячного корпусу Воронцова простояв під Нансі до жовтня 1818 року. І тільки 22 квітня 1819 року полк повернувся в Росію.

26 червня 1828 року Якутський полк в складі російської армії переправився через Дунай та вступивши у межі Туреччини взяв участь у російсько-турецькій війні 1828-1829 років.

З червня по вересень полк брав участь в облозі фортеці Сілістрія. Військові дії відновилися навесні 1829 року. Перші два місяці пройшли у невеликих боях, а 30 травня полк взяв участь в битві при селищі Кулевги, де булла розгромлена 40-а тисячна турецька армія. Наступного дня полк відбив ворожу вилазку з фортеці Шумли. Перейшовши в червні Балканські гори, полк в серпні вступив в Андріанополь, після чого військові дії припинилися у звязку з укладенням мирного договору.

За героїзм в цій війні Якутський полк був нагороджений відмітним знаком на головному уборі з надписом «За відзнаку».

Не дивлячись на закінчення війни, полк простояв в Туреччині до квітня 1830 року, повернувшись в Росію лише в жовтні. З цього часу Якутський полк квартирувався то в Подільській, то в Волинській губерніях.

В 30-40-х роках полк пережив кілька переформувань. В 1833 році полк був переведений на 6-ти батальйоний склад: чотири батальйони діючих, два інших призначалися для військового часу, а в мирний період складали звідний резервний батальйон. В 1834 році 6-й батальйон був ліквідований, а 4-й був відрахований в склад окремого Кавказького корпусу, а на замін нього зформований батальйон з решти людей полку.

В 1838 році, на відзначення того, що кадри для формування Якутського мушкетерського полка були надані Селенгінським мушкетерським полком, відповідно до наказу, на скобах прапорів 1-го та 2-го батальйонів полку зроблені вензелі Катерини ІІ та надписи «3 і 4 сибірські польові батальйони».

В січні 1842 року був ліквідований пятий резервний батальйон.

В 1849 році Якутський піхотний полк брав участь в придушені угорської революції на території Австрійської імперії. Корпус генерала від інфантілії Чеодаева,  в склад якого входили «якутці», 2 травня перейшов кордон біля містечка Волочиськ, в червні – Карпати та направився до фортеці Коморонь, де брав участь у сутичках з повсталими угорцями. Після капітуляції угорців в серпні, в вересні повернувся у Росію.

Нова російсько-турецька війна не передвіщувала особливих проблем для Росії. 25 червня 1853 року Якутський полк у складі 4-го армійського корпусу перейшов кордон біля містечка Скулянь та вступив на територію Молдавії та Валахії. В районі дислокації полку турки захопили Ольтеніцький карантин на лівому березі Дунаю. Якутський та Селенгінський полки отримали наказ вибити турків з захопленого плацдарму, що і було успішно зроблено. В ході «ольтеніцької справи» відзначилися і чини  Якутського полку: командир 1-го батальона подполковник Скюдері, командир 4-го батальона майор Сологуб, командир 2-ї мушкетерської роти капітан Скородумов, прапорщик Попандопуло, фельдфебель 8-ї мушкетерської роти Щепановський, рядові 1-ї мушкетерської роти Харламов, Алєксєєв, Іванов, Сідоров, хоча і втрати були значні – загинуло 106 чоловік(з них два офіцери) та поранено 170(9 офіцерів).

Після «ольтеницької справи» полк розташувався на околицях Бухареста. В травні 1854 року 3-й та 4-й батальйони приймали участь в облозі фортеці Сілістрія, а 2-й ніс сторожову службу в околицях Туртукая. Та напередодні висадки союзницьких військ Англії, Франції, Туреччини та Сардинії в Криму Якутський полк було перекинуто для оборони Севастополя. 4 вересня полк перейшов кордон, а 20 жовтня рушив з Одеси на Севастополь.

Якутський полк був зарахований до складу 11-ї дивізії під командуванням генерал-лейтенанта Павлова П. Я. Перша битва відбулася 24 жовтня на Інкерманській позиції на підступах до Севастополя(за 4-и версти від міста). Якутський та Селенгніські полки в розпал бою в 9-ть годин ранку, підтримавши наступ Охотського полку, захопив позиції батареї №1 на англійських позиціях. Англійська дивізія генерала Каткарта, необачно підійшовши до своїх попередніх позицій коло батареї, булла атакована вищеназваними полками та зазнала відчутних втрат. На допомогу союзникам підійшли передові частини французів генерала Бурбаки. Але і вони були розсіяні. Залишалося лише підтримати успішний наступ полків енергійними діями на інших ділянках фронту. Але визазка з Севастополя булла здійснена незначними силами, а 20-ти тисячний Чоргунський загін під командуванням князя Горчакова на протязі всієї битви залишався у ролі глядача. Успішний наступ провалився і російські війська відійшли на попередні позиції. Вагому роль у поразці російської армії відіграла технічна перевага військ союзників та втома росіян після форсованого маршу. За день Якутський полк втратив 6 офіцерів та 466 рядових, пораненими 11 офіцерів та 761 рядовий. Під час бою відмітилися «якутці» фельдфебель 1-ї мушкетерської роти Михайлов, рядовий тієї ж  роти Сухороченко, унтер-офіцер 1-ї гренадерської роти Петров, прапороносець Фєдотов. Незважаючи на значні втрати, Якутський полк прийняв участь в обороні Севастополя.

6 листопада полк ввійшов у Севастополь і залишався там до останього дня оборони. Разам з Волинським полком побудували Волинський та Селенгінський редути на Кілен-балці біля Малахового кургана. 5 березня командир полка з 2-м батальйоном відбив французів біля Камчатського редуту(втрати: 7 загиблих та 29 поранених). Наступ французької бригади Мейрана почався за годину до світанку, що дало їм можливість підійти до самого рову 1-го та 2-го бастіонів. Тут вони Були відкинуті з великими втратами. В ході штикової атаки воїни Суздальського та Якутського полків відкинули частини бригади Мейрана біля бруствероа обороної стіни, яка зєднувала 2-й бастіон з Малаховим курганом.  Французи вирішили пробиватися через цю стіну. Але вони наткнулися на підоспівші три батальйони Суздальського, Селенгінского и Якутского полків. Особливо відзначилися батальйони двох останіх полків – «застрільничі батальйони». Кожен такий батальйон складався приблизно з 90-а воїнів озброєних бельгійським(«лютіховськими») штуцерами, і з такої ж кількості кращих стрільців полку з з «простими»(гладкоствольними) гвинтівками. Крім них в батальйоні було ще дві сотні: одна з нарізними гвинтівками, а інша з простими. Ці запасні сотні брали штуцера та нарізні гвинтівки у своїх убитих товаришів. Таким чином, французи, які штурмували 2-й бастіон та оборону стіну, наштовхнулись на відбірних стрільців. Французи бились хоробро, але швидко виявилася явна перевага росіян. Коли французи залягли на дні рова, майор Якутського полку Степанов, командуючий «застрільничими батальйонами», наказав закидати ворогів камінням, з яких булла складена оборона стіна. Наприкінці березня полк був переведений на корабельну сторону, а в травні на північну. В ніч першого загального штурму Севастополя 6 червня французька дивізія генерала Мейрана пішла на штурм 2-го бастіону. Разом з Суздальським полком «якутці» до 7-ї години ранку відбили шість атак ворога. В хід йшло все, що потрапляло під руку. За жорстокість битви в цей день захисники бастіону назвали цей бій «пеклом». Втрати «якутців» становили – загиблими 2 офіцера та 9 рядових, пораненими 2 офіцера та 57 рядових. З 27 липня по 28 серпня полк обороняв 3-й бастіон і пробув тут до останього штурму 27 серпня. Штурм 3-го бастіону розпочався після захоплення французами Малахова кургана. Незважаючи на значні втрати, англічани зуміли захопити позиції бастіону, але зупинилися. Цим скористалися російські загони, які в складі  Камчатського, Суздальського, Якутського та Селенгінського полків під командуванням підполковника Артємьєва та капітана Коршуна вдарили по ворогу і зуміли відбити бастіон. Відбиваючи атаки ворога в день штурму, Якутьский полк втратив убитими 52 чоловіка(3 офіцера), 150 раненими(4 офіцера) та 32 рядових пропали безвісти. У звязку з падінням Малахова кургана подальша оборона Севастополя виявилась безперспективною і в 18.00 було віддано наказ про відведення російських військ на Північну сторону. «Якутці» залишили свої позиції. За весь час Кримської кампанії полк втратив 1887 чоловік.

30 серпня 1856 року Якутському полку в нагороду за мужність, виявлену в ході війни 1853-1856 років, всім трьом батальйонам Були надані георгіївські прапор из надписом «за Севастополь в 1854 та 1855 г.г.», а прапор 3-го батальйону був прикрашений олексадрівською стрічкою на память того, що цей батальйон був утворений в 1833 році з 2-го батальйона 35 єгерського полку, якому належала за бойові заслуги ця стрічка. Командир полка Л.О. Бялий нагороджений золотою шпагою з надписом «за хоробрість».

В період 1856-1860 років полк стояв на постійних квартирах в місті Єфремов Тульської губернії. 23 серпня 1856 року він був переформований – 4-й батальйон відрахований в резерв, а полк переведений на трьохбатальйоний склад.

У звязку з польським повстанням 1860-1861 років полк перевели в склад Київського військового округу та розквартирували в місті Кременець Волинської губернії, де він перебував до закінчення першої світової війни. 

25 березня 1864 року піхотний полк отримав свій порядковий номер – 42.

Після оголошення Росією війни Туреччині 1877 року, 15 квітня 11 дивізія, в складі якої був 42 Якутський піхотний полк, переправилась через Прут та розташувалась в околицях Браілова, прикриваючи залізну дорогу на Бухарест, звідки робила вилазки в околиці Гечеть і Мачина. В ніч з 29 на 30 червня полк переправився через Дунай, і, знаходячись в авангарді 11-ї дивізії, мав сутичку під Демеркіо, де втратив 3-х чоловік. 13 липня відбулася битва біля Кесарева, в ході якої втрати становили 8 убитими та 30 пораненими. В серпні полк підійшов до Тирново, а весь вересень охороняв місцевість біля поселень Джулуна, Новее Село та Злотариця. В умовах вирішальних боїв за збереження російськими військами Шипкинського перевалу Якутський полк прикривав проміжок між Рущукським загоном та армією Радецького на Шипці. 22 листопада полк здійснив марш на Єлєнь. 23 та 24 листопада полк захищав Мінденську позицію, ведучи бій за висоту. В ході бою «якутці» відкинули турків на правий берег ріки біля села Злотариця, розгромили армію Керім-паші, втративши 7 убитих(2 офіцери) та 61 раненого(1 офіцера). Щоб полегшити перехід армії Радецького через Балканські гори, командуючий 11-го армійського корпусу генерал-майор Деллінсгаузен наніс відволікаючий удар по позиціям турків в районі Бебровської долини, яка булла укріплена ворогом трьома лініями траншей та ложементів. 25 грудня корпус, до складу якого входив Якутський полк, вдарив по ворожим позиціям та з ходу захопив перші дві лінії оборони. Підтриманий обхідним ударом, атака призвела до відступу турецької армії.

Після укладення в січні 1879 року перемиря, полк стояв в Османській імперії до 19 березня, терплячи проблеми через відсутність продовольства, так як забеспечував провіантом себе сам. Тільки 7 вересня полк прибув на постійні квартири в Кременець. За цю війну полку Були надані георгіївські срібні труби всім трьом батальйонам з надписом «за отличие в турецкую войну 1877 и 1878 г.г.». Особистий склад нагороджений бронзовими медалями з надписами в чотири ряди словами Біблії: «Не нам – Не нам – А имени Твоему» і датами – 1877-1878.

Слід відмітити, що після того, як Якутський полк розквартирувався в Кременці, основу особового рядового складу формували через рекрутчину, або, пізніше, військовозобовязаними з числа населення перш за-все Волинської губернії. Значну частину складали жителі Кременця та одноіменого повіту. Про це свідчить замітка в   «Волинських єпархіальних новостях»: «…убиты в сражении против неприятеля в июле 1877 г. уродженци Волинской губернии, служившие в 42-му Якутском пехотном полку: рядовые: Е.Ф. Мартынюк, И.М. Семенюк, О.С. Карпинский, С.А. Музичук, В.А. Маринин… умер от ран в госпитале №68 унтер-офицер П. Ковальчук, рядовой О.А. Прокопчук; убиты в декабре 1877 г. жители г. Кременец рядовые: П.С. Стасюк, М.Н. Бабич, Е.И. Матвейчук, О.И. Марченко, Г. Вербицкий».

23 квітня полк переформували в чотирьохбатальйоний склад по чотири роти в кожній – в такому складі він перебував до першої світової війни.    

У звязку з відсутністю казарм, рядовий склад та нижні чини проживали на приватних квартирах, а також ними Були зайняті приміщення, які раніше належали монахам-василіанам. Командування квартирувало в місті Луцьк. Похідна церква розташовувалася в приміщені колишнього ліцею, а на той час Волинської духовної семінарії в якій знаходилася церква Трьох Святителів Христових – Василя Великого, Георгія Богослова та Іоана Златоустого. Для військослужбовців булла відведена частина храму, де правив службу священник 42-го Якутського піхотного полку. Лиш в 1890 році полк через Якутське православнее братство Святого Іннокентія Якутського взяли в оренду у жителів села Підлісці для будівництва казарм, господарських приміщень та храму. У 1900 році оренда булла продовжена на 14 років, а 1911 земля булла викуплена. На території полку знаходилася пекарня та порохові погреби. При полку діяв духовий оркестр та фотолабораторія.

У 1906 році булла побудована «полкова» церква Святого Інокентія Якутського. Будівництво та оздоблення велося як за кошти військослужбовців, так і за пожертвування. Цегла випалювалася на цеглярні у Білокриниці, поблизу полігону, і солдати, повертаючись із навчання, несли в котомці по дві цеглини.   

Під час селянських виступів у Галичині в 1901-1902 років на прохання настоятеля Свято-Успенської Почаївської Лаври 5-та рота розташовувалася на території монастиря для запобігання хвилювання серед місцевого селянства.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 років у військових діях на Далекому Сході приймали участь окремі солдати та офіцери. Відбували вони службу у складі 11-го Східно-Сибірського стрілкового полку та брали участь у битві під Тюренчем 17-18 квітня 1904 року. Відвагою та мужністю відзначилися командир 3-го батальйону підполковник Роієвський та командир 3-ї роти капітан Терпіловський.

Перша світова війна для 42-го Якутського полку почалася з початком військових дій. Австрійські війська, завдавши потужного артилерійського удару, захопили Радивилів. «Якутців» кинули закрити прорив в російській обороні. Перший млинець виявився гливким. На марші солдати Були обстріляни окопавшимся австрійцями – почалася паніка, і лише рішучі дії командира полка зуміли повернути втікаючих солдат. Сам Радивилів був захоплений практично без опору.

Після успішних дій при Підкамені на кордоні Росії та Австро-Угорщини, полк рушив на Броди, де наштовхнувся на сильний ворожий удар. Тільки з підходом допомоги вдалося виправити ситуацію. В подальшому полк брав участь в Галицькій битві, яка закінчилася захопленням Галичини російськими військами та виходом на Карпатські перевали.

В умовах широкомасштабного наступу австро-німецьких військ влітку 1915 року Якутський полк на початку вересня закріпився на лінії Струсів – Буданів по ріці Сереет на Тернопільщині.

На цій же ділянці фронту полк брав участь під час Брусиловського прориву російських військ 1916 року, в ході якого австрійські війська Були відкинуті на 150-200 кілометрів вглиб своїх позицій. Але в результаті невдалого входження у війну нового союзника Антанти – Румунії, Росія перекинула частину своїх військ на Румунський фронт, серед яких опинилися і «якутці».

27 травня 1917 року полк прибув на доукомплектування та відпочинок в Кременець. Тут він застав розгромлені казарми та службові приміщення. Напередодні Червневого наступу російських військ на Тернопільщині полк направили на фронт. Але в ньому, як і в більшості військових частин Росії, поширилися революційні настрої – полк заявив про страйк. І тільки особистий авторитет командира полку полковника Антоновича зуміла переконати підопічних вийти на позиції. 25 липня полк навальною атакою прорвав укріплену лінію противника, відбив дві контратаки та сам перейшов в контратаку. Після бою командир полка просив комісара 8-ї армії про нагородження всіх чинів полку георгіївськими хрестами та медалями на особливій стрічці. Сам полк вирішив рахувати себе ударним і запровадив відмітний знак: червоно-чорні шеврони у вигляді кута на рукавах.

В умовах розвалу російської лінії фронту та наступу австро-німецьких військ , а також у звязку з укладенням Брест-Литовського мирного договору в січні 1918 року між державами Центрального союзу та Українською Народною Республікою, полк повернувся в Кременець. Влітку 1918 року частина офіцерів полку мала плани створення власної роти в складі Південої або Донської армії білогвардійців для боротьби протии більшовиків та збереження цілісності Російської імперії. Але новий український уряд в особі гетьмана Павла Скоропадського, яке прийшов до влади в результаті державного перевороту скинувши Центральну Раду за підтримки німецьких  окупаційних військ, будував плани створення української армії, основу яких Мали становити досвідчені частини колишньої російської армії. Слід відмітити, що гетьманський уряд українським був за формою, а не по-суті.

Всі державні посади займали колишні російські чиновники, офіцерський склад становили росіяни, а Україна того часу перетворилася на центр російської «білої» еміграції. Таким чином на основі 42-го Якутського піхотного полку був створений 2-й Волинський кадровий полк у складі 1-го Волинського кадрового корпусу. В листопада-грудні 1918 року полк базувався в Рівно, де в результаті якогось конфлікту відступаючою німецькою окупаційною адміністрацією було арештовано кілька офіцерів полку. В період антигетьманського повстання наприкінці 1918 року полк(чи його части) перейшда на сторону Директорії і отримав назву 5-й піхотний Кременецький полк. Взимку 1919 року він брав участь у військових діях протии поляків на Волині.

У лютому 1919 року полк у Староконстантинові. Тут він розділився на дві частини: кадрова з прапором відправилася на Дон в «білу гвардію», а офіцери з бувших нижніх чинів та більшість рядових залишилась. Їх доля склалася по різному.

«Місцеві» військові(у яких в Кременці були сімї або вони ули з цього краю) 29 квітня Були атаковані В Староконстантинові більшовицькими частинами Таращанського полку, які вирубили практично всіх офіцерів. Після цього хотіли розстріляти кожного третього солдата, але на прохання місцевих жителів їх відпустили. Залишки повернулися в Кременець. В умовах постійної зміни влади, діяльності різноманітних банд солдати та чини з бувших «якутців» сформували Кременецький повстанський загін під командуванням підполковника Олександра Сергійовича Висоцького, основним завданням якого був захист міста від набігів банд та захист Кременця від захоплення якоюсь військовою силою.

В середині липня Кременець захопили більшовицькі війська. Не маючи можливості його втримати, взяли кілька заручників, серед яких були і колишні «якутці», та розстріляли 30 липня під Дубно(могила полковника Шпігельмана ще збережена на Монастирському кладовищі). Про те, що повстанський полк являв собою значну силу свідчить той факт, що коли у вересні 1919 року до Кременця підійшли польські військові частини, вони Були вимушені почати переговори про можливість вступу в місто. Переговори з кременецької сторонни проводив підполковник Висоцький – «уповноважений по управлінню та ліквідації інституцій та організацій військового часу в м. Кременець та повіті» в селі Великі Бережці, після чого 18 вересня польські війська війшли в місто як визволителі від більшовиків.

3 серпня 1920 року більшовики знову вступили в Кременець та почали розправу над інтелігенцією. Це призвело до повстання та нової польської окупації 28 вересня, яка тривала до 1939 року. Після цього діяльність учасників полку булла зосереджена на Якутському православному братству.

Кадровий склад полку брав діяльну участь в подіях громадянської війни 1918-1920 років на стороні «білих». Направившись на Дон, вони в лютому опинилися в Одесі, де на правах 42-го Якутського піхотного полку ввійшли до складу Окремої Одеської стрілецької бригади під командуванням Н.Т. Тімаковського. В умовах безперервних атак на місто повстанських загонів під командуванням отамана Григорєва, який в цей час взяв сторону більшовиків, в березні полк був висунутий на лінію фронту. Але у звязку із моральним розладом військ Антанти, які контролювали чорноморське узбережжя, доля Одеси булла вирішена. 7 квітня союзна армія евакуювала свої війська, залишивши росіян напризволяще. Повстанці захопили Одессу, а полк з боями пробивався до Румунії. Підійшовши до Дністровського лиману, вони, за однією версією, Були підібрані французькими суднами біля села Бугаз, а за другою перейшли по переправі в Румунію.

В червні 1919 року полк перебуває в складі 7-ї дивізії 2-го корпусу генерал-майора Бредова Добровольчої армії під командуванням Денікіна, приймаючи участь в штурмі Царицина – «Червонного Вердена», в ході якого завяз у боях під станцією Воропаново. 31 серпня полк у складі Добровольчої армії входить в Київ одночасно з Українською Галицькою Армією. Галичани, не розбираючись у політичних відносинах на українських землях, порахували «білогвардійців» за союзників у боротьбі проти більшовиків та відступили з міста. Події в Києві наочно показали загальне падіння моралі всіх армій: в Києві розпочалися убивства на основі зведення особистих рахунків та патологічної підозрюваності, а також масові нічні грабежі: вдень воїни полків охороняли порядо на вулиціях по яких Були розквартировані, а вночі грабували, гвалтували та вбивали. За Якутським полком булла закріплена вулиця Тарасівська.

У вересні корпус Бредова, до складу якого входив Якутський полк, тримав фронт протии більшовиків в районі Ірпінь-Фастів, а в жовтні під натиском перейшов на лівий берег Дніпра. На 10 січня 1920 року корпус тримав оборону по лінії Жмеринка – Умань – Єлизаветград – Кривий Ріг. У лютому корпус відійшов до румунського кордону, Але румунська Влада його не впустила. Корпус Бредова з боями пройшов до польського кордону де Були розброєні та інтерновані в табори для військовополонених. В серпні 1920 року корпус Бредова з Польщі через Румунію по Чорному морю був доставлений в Крим на допомогу Руській армії Врангеля. Після його поразки в листопаді 1920 року, залишки полку були евакуйовані в еміграцію. 42-й Якутський піхотний полк припинив своє існування.

Командний склад 42 Якутського піхотного полку на 1890 рік

Командир полка: П. А. Коцебу. Командири батальйонів: 1 – підполковник Я. А. Соломаха; 2 – підполковник Л. С. Чайковський; 3 – підполковник В. Н. Шейн; 4 – підполковник П. А. Одинець. Заведуючий господарством підполковник І. В. Колосовський. Командири рот: 1 – капітан М. О. Бєліцкій; 2 -  штабс - капітан А. К. Роіевский; 3 -  капітан Г. М. Хрістофоров; 4 – капітан Н. А. Мошенскій; 5 – поручик Ф. А. Пєнскій; 6 – штабс - капітан А. М. Гончаров; 7 – штабс - капітан С. М. Бардєцкій; 8 – штабс – капітан С. П. Висоцкій; 9 – штабс – капітан Ю. Н. Карєшєвіч; 10 – штабс – капітан З. Н. Нєстєров; 11 – штабс – капитан В. О. Квятковский; 12 – поручик В. Я. Гуріненко; 13 – штабс – капітан А. О. Чепуркєвский; 14 – штабс – капітан А. О. Чепурковский; 15 – капітан В. А. Ходаковскій; 16 – капітан М. Г. Черняк. Командир нестроєвої роти поручик В. Я. Лєбєдінєц. Полковий казначей поручик  М. П. Біньковскій. Завідуючий полковою навчальною командою штабс – капітан В. О. Кушевскій. Заведуючий зводним лазаретом штабс – капітан І. І. Кендзерский. Заведуючий зброєю в полку поручик А. О. Тєрпіловский. Полковий адютант поручик Г. А. Пєвловскій. Адютант батальйонов: 1 – поручик Н. П. Біньковскій; 2 – поручик М. З. Лісовскій; 3 – поручик Г. М. Рафальскій; 4 – поручик А. І. Дураков. Полковий священник В. В. Селінін.  Старший лікар колежский радник П. Д. Шиманскій. Молодші лікарі: надворный радникВ. О. Гродецкій, надворный радник Х. Я. Ранц, надвірный радник П. Ф. Забелло, надворный радник Н. А. Кісілєв.

Командний склад 42 Якутського піхотного полку на 1909 рік

Командир полка: полковник А.И. Святіцкій. Командир батальйонів: 1 – підполковник Н.Р. Кромов; 2 – підполковник А.К. Роієвскій; 3 – підполковник Г.В. Любінскій; 4 – підполковник С.Р. Фольк. Заведуючий господарством підполковник В.И. Петраш. Командири рот: 1 – капітан Ф.С. Павловский; 2 -  капітан В.Я. Лєбєдінєц; 3 -  капітан Н.К. Скородінскій; 4 – капітан П.В. Лєвіцкій; 5 – капітан Е.Д. Скорятін; 6 –капітан И.И. Гонсєвскій; 7 –капітан А.К. Мєщєрскій; 8 –капітан В.А. Васільєв; 9 –капітан И.И. Одінцов; 10 –капітан И.М. Колонєй; 11 –капітан Р.Ф. Дзевалтовскій; 12 – капітан П.П. Шпігельман; 13 –капітан П.Н.Харченко; 14 –капітан Н.И. Бєлявскій; 15 – капітан В.Н. Лєонов; 16 – капітан Н.П. Біньковскій. Командир нестроевої роти штабс – капітан В.Ф. Алтабаєв. Ділосправник полкового суду поручик И.А. Лошаков. Начальник кулеметної роти штабс – капітан Д.И. Чижов,   помічник подпоручик Е.Є. Рупперт. Завідуючий зброєю в полку поручик М.Н. Свєтлінскій. Полковий казначей підпоручик  М.Ф. Ястрєбцов. Адютант поручик Ф.Е. Пуценко. Молодші офіцери: капітани: В.Г. Футєков(Чугуєв), А.А. Торопов(С.-Петербург); штабс – капитани: А.В. Зайцев, С.А. Ходаковскій, Ф.В. Лєснєвскій, В.Д. Рожинскій, Д.К. Осташкєвіч, А.В. Кононовіч; поручики: С.Р. Турскій, М.А. Рейнгольд, Д.И. Величай, Н.А. Ярошко, И.В. Винниченко, В.А. Бриних, М.П. Борняков. Підпоручики: В.П. Строганов, В.Л. Хлюстов, В.С. Бурмістров, В.Н. Моторков, Н.М. Князєв, Б.-Ф.Р. Кржижановскій, І.Н. Бажанов. Адютанты батальйонів: 1 – підпоручик Т.Ф. Лавриненко; 2 – підпоручик В.А. Сковронскій; 3 – підпоручик С.А. Покровскій; 4 – підпоручик Л.Н. Почекаєв. Начальник команд розвідки підпоручик Н.В. Філатов. Молодші офіцери прапорщики: М.М. Суходольский, В.С. Жиленко, Н.Д. Бродскій, С.Н. Лучінскій. Старший лікар колежский радник Келлер и Х.Я. Ранц. Молодші лікарі:  колежский радник Я.В. Іванов, надворний радник В.І. Крєчмань, колежский ассесор А.І. Кірста. Классні фельдшера колежські секретарі Ф.і. Алєксандров и А.П. Андрєєв. Діловод по господарській частині колежский секретар С.П. Точило. Полковий священик П.Я. Голубятніков. Збройний майстер губернський секретар М.Д. Кісєльов. Вільнонайманий капельмейстер Б.Д. Когоушек.

Могили військослужбовців 42 Якутського піхотного полку на кладовищі «калантир» станом на 2006 рік

«Владимир Вас. Ланге – умер 1894 г. – товарищи якутцы»

«подпоручик 42-го якут. Полка Петр Мих. Бронковський 1871 – 1890»

«капитан Федоров. 42-го якут. полка.»

«подполковник 42-го якут. полка Николай Ромуальдович Кромовз. 1861 – 1910»

«капитан 42-го якут полка Николай Петрович Беньовский ум. 1910 г. на 50 году»

«фельдфебель 12-й роты 42-го якут. полка Михаил Ник. Некрасов прослуживший в полку 25 лет, участвовал в войне с турками 1877г. Имеет знак отличия военного ордена; 2 сереб., 2 бронз, и 1 золотую мкдаль за усердие в службе. 1817г. Орел – 1896г.»

«Здесь покоится Р.Б. Петр Болотников старший писарь 42 пехотного полка, погибший 27 декабря 1897 года от руки злодея»

Могили військослужбовців 42 Якутського піхотного полку на Монастирському кладовищі станом на 2006 рік

Залєскій С. 1857-1889.

Доронін Ів. Фєд., 1858-1889, штабс – капітан.

Папавулос І. Н.,помер в 1868, підпоручик.

Кіров І. Н., 1840-1891, фельдфебель в відставці.

Алєксін П. І., 1865-1912, підполковник.

Шпігельман Павло Петрович, 1873 – 1919, підполковник. 

 

Література та джерела

«Памятная книга Волынской губернии на 1910 год», Житомир, 1909, I часть

«Служебно-административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919 г. Покровской церкви г. Кременец. Часть II, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918 г. по 9 февраля 1939 г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. 1939.»

 «Памятка нижним чинам якутцам о том, как якутский полк жил и служил с августа 1806 года по 16 августа 1906 года», Кременец, тип. Б.А. Горинштейна, 1906.

Воспоминания Мазура, жителя села Залисци, Кременецкого р-на, Тернопольской обл, сына военнослужащего 42 Якутского пехотного полка во время первой мировой войны

С. Даушкив, «З першого бою»/ «Золотий колос» 1934 рік

О. Леонов, И. Ульянов «Регулярная пехота 1855-1918», Москва, 1998.

«Уведомление  Кременецкому городскому совету временно исполняющего обязанности командира полка от 17 декабря 1918 года»,

«Проявляя во всем доблесть русского офицера»/ «Кадетская перекличка», № 64-66, 1998г.

Воспоминания Полетика Николай http: //rerihi.viv. ru/cont/wospomi/59.html

В.А. Савченко «Двенадцать войн за Украину», Харьков, 2006.

А. Базаревский «История русской армии», Москва, 2006.

«Энциклопедия военных и морских наук под редакцией ген.-лейт. Леера.», т. III, С-Петербург, 1888.

«Герои Бородинского сражения, Крымской войны и 1-ой мировой. Якутский пехотный полк»

 «Памятная книга Волынской губернии на 1890 год», Житомир, 1889.

А. Гудима «Почаївський монастир в історичній долі українства», Тернопіль, 2003.

«Волынские епархиальные ведомости»1877, Житомир  

А.А. Керсновский «История русской армии», т. II, Москва, 1993.

Крушинский, Оссовский «Труды Волынского губернского статистического комитета(выпуск первый)», Житомир, 1867

«История г. Севастополь», Киев, 1960

Б. Ельгерт «Кременець», Львів, 1969

Чернопыский «42-й Якутский пехотный полк в Гражданской войне»// «Военная быль», № 126.

Гайсевский И.И. «Исторический календарь 42 Якутского пехотного полка на 1912-1913 г.», Кременец

«Иллюстрованная летопись русско-японской войны», С-Петербург, 1904, выпуск IV

«За свободу Болгарії» А. Василюк, С. Мєдвєдєв»// «Кременецький вісник, 29 липня 2005

«Кримська війна і кременчани» А. Василюк, С. Мєдвєдєв»// «Кременецький вісник, 29 жовтня, 2004

«Святиня і пам’ятник благочестя та господарності «якутців» А. Василюк, С. Мєдвєдєв»//  «Діалог», 18 лютого 2006

Х. Радчук «Бої за місто Володимир»// «Літопис Волині», рік ІІ, 1955. Число 2. Нью-Йорк, Буенос Айрес, Вінніпег.