ПИШУ ТЕ, ЩО БУЛО І НАЗАВЖДИ ЗАЛИШИЛОСЯ В ПАМ'ЯТІ Туницький В.

   Пригадую своє дитинство. 1932 рік. Мені було 5 років. Батьки построїли нову хату, а стару підготовили валити. Я захотів  залишитися у старій хаті і заховався. Мене довго шукали, кликали, а я мовчав. І усе ж  таки мене знайшли,злісно насварили, а мама довго плакала. Потягнули за шнурки і стара хата розвалилась.

  1938 рік я у четвертому класі школи №3. Школа нова і деякі школярі їздили на підківках по дубовому паркеті як по льодові. І тому нам об’явили щоб завтра мати собою м’які тапочки, а у кого їх не буде то в школу не пустять. Я усе те розповів мамі і вона мені показала де лежать матеріал і пообіщала вечором пошити. Але вечором до нас прийшов сусід Сенька Клімйонов, сів на цю канапу де матеріал, і розпочав розмову з татом. Розмовляв він не по рускі і не по українські повтораючи  ввесь час «поніма чи ні». Я стояв коло них і чекав пока Сенька піде геть, но Сенька так захопився розмовою що піднявся і щось показував руками. Я відкрив канапу, но взяти матеріал неветич ,бо Сенька з великим криком Тімофей (так звали мого батька) сів і його заклинило. Тирчали до гори тільки ноги і руки. Вбігла мама і разом з татом почали витягати Сеньку. Я втік на подвір’я. Мене трохи насварили і трошка посміялись.

   1939 рік вересень місяць. Я пішов у 5 клас но навчання не було. Наша вихователька, пані Мончак, сказала що війна і ми пішли додому. До дому зі школи я завжди ішов попід горою Боною і виходив напроти базару. На цей раз я чому то пішов через Вишнівецьку на вулицю Широка, і додому. І уже доходив до базару,як почув гул моторів і взриви бомб. Коли я глянув на гору Бону то побачив як великий кусок кріпосної стіни котиться з гори. Бомбили німецькі літаки. Бомби падали на Бону і більшість їх на цю дорогу по котрій я мав іти, а також дві бомби упало на базар. Було не мало жертв і в тому числі моїх два сусіди,євреї. Як пізніше стало відомо проте, що німецький розвідник повідомив проте, що у Кременці в готелі Бона знаходиться польське державне управління. Я багато думав проте чому я додому не пішов тією дорогою що завжди ходжу,і прийшов до такого висновку, що у мене є ангел охоронець. І то є правда бо у моєму житті подібне декілька раз повторилось. У цьому ж роді я перейшов у школу №1 (в ліцеї) бо вона блище. На початку шкільного року в класі я був один українець,а усі інші учні були єврейки. В класі була грубка для опалювання, а між грубкою і стінною пустота, і ми туди викидали непотрібні бумажки. Отож їх набралось чимало. Я з дому взяв собою сірники і на  великій перерві запалив. Було немале вогнище і повен клас диму. Прийшов директор і з ним ще деякі вчителі. Но раніше до мене підбігла єврейка, вихопила сірники і викинула їх за вікно. Довго запитували хто підпалив но ввесь клас мовчав. Мабуть тому що у класі крім мене не було українців. Там я закінчив 5 і 6 класи.

  У 1941 році 22 червня розпочалася радянсько-німецька війна. У дворі тюрми з ранку до вечора трахкотів трактор. Всі ми знали що там вбивають політв’язнів. До війни було дуже багато арештів, котрі проводились ночами. Тюрма була переповнена. Розговін між  людьми був такий,що стріляти не можуть бо по вулиці увесь час проходили відступаючі війська. А тюрма рядом. Отож рішили по бандитські – тихенько. І ще був розговір про те, що через тарахкотіння трактора було чути людські крики. З вишок вартових познімали, і якто у ночі хтось у тюрмі повідкривав камери. На ранок уже була велика облава. Я з татом були у дворі і вони нас запитали чи ми нікого не бачили. Напроти нас через дорогу жив Гарасевич. І у него в саду була шопка в якій він зберігав сіно. Ми з татом побачили як біля тієї шопи лаяв пес і два міліціонери кричали : «виході». З відтам вийшов чоловік високого росту з піднятими руками. Коло нас, де дві криниці, жила Климишена Танька. Так її називали. Вона була у своєму дворі і облавці її також запитали чи нікого вона не бачила. Вона відповіла ні. А в цей час у неї в хаті були чотири втікачі з в’язниці.  І так вони спаслися і через декілька днів привезли її два  мішки муки, яких то круп і не малий кусень сала. Танька жила бідно і була дуже рада і вдячна. Вона частенько до нас заходила і розповідала. А сусід Сенька в цей час також був у в’язниці за шпикуляцію. Отож тато і мама працювали на огороді і побачили що Сенька іде до дому. Вони вийшли на дорогу щоб у Сеньки розпитати що там у тюрмі робиться. Сенька відмахнувся рукою і нічого не сказав. Його дружина Наташа розповідала про те що вона була дуже здивована коли Сенька прийшов у хату не привітався а упав на коліна і став молитися. Адже Сенька ніколи не був у церкві і ніколи не молився.

   Окупація змінилась з червоної на сіру. Як люди в цей час говорили про те що нас уже визволили другий раз. У 1942 році в Кременці появилась Торговельна школа. Навчання проводили у домі Ретькіна. Директором школи  був Нечай, а завучем був Данилевич Лев Климентівич. Кожної неділі ми ходили у Чеснохреську церкву. Священиком в цей час був  Улович.

   Коли німці увійшли в Кременець то через пару днів німці цепью з дубенської рогатки гнали людей на подвір’я тюрми. А там люди в більшості ївреї  діставали замордованих трупів. Видовище було страшним. Крики, плач, і прокляття червоних визволителів. Дехто по одежі впізнавав синів, дочок.

  Більшість із замордованих це були бувші студенти української гімназії, котру у 1938 році поляки закрили. У цьому ж році мене перший раз забирали на роботу у Німетчину. Мені тоді було 14 років. Я був ще малий і худий. Німець подивився на мене і сказав :» кляйде кіндер. Нах хаузе». Мене відпустили. Другий раз мене забирали у Німетчину у 1942 році но мені вдалось втекти. Старший брат віз з поля цілу фіру снопів, і робив поворот з вулиці Широка у вулицю Воронецька ( тепер вона називається Джерельна). А на цей час під’їхала колона німців. Брат Міша їх не бачив і своїм поворотом перегородив їм дорогу. Німці Мішу з фіри стягнули і міцно набили. Очевидці, котрі усе це бачили, нам розповідали про те що німці залишили брата живим бо він віз хліб. Німці багато раз повторали слово брат.

   Наш огород мижував з цегельною на котрій працював Фурсик Семен. Це відомий силач якого запрошували у Варшаву. Про него багато говорили. Як він з ярмарку виніс коня, як він гнув металеву рейку і тим він користався серед людей повагою. В цей час він по нашій вулиці возив каміння. Мав одного коня, а сам був за другого. Шефом на цій цигельні був німець. Про него говорили що то бувший гестаповець. Коханкою його була жінка із села Чугалі. Вона звідтам втекла бо когото видала німцям і німці розстріляли. Я багато разів бачив Семена і пригадую як він зі своїм другом Романом Шушневичом прийшли до нас. В цей час до моєї сестри ще прийшли її подруги :Ключ Віра і Гана Галатович. Хлопці рішили похвалитись своєю силою і рішили попробувати хто з них зможе однією рукою за ніжку крісла підніме крісла коли на нему буде сидіти дівчина. Раніше попробував Роман. Крісла зразу  гнулось. Тоді Фурсик підійшов і взяв ладонь під крісло. Так і підняв. На кріслі сиділа сестра Зінаїда. Я дивився з цікавістю.

    Отож тая  любовниця горбатого шефа німця попросила машину щоб її привезти із села мебель. Німець дав но післав іще з нею Фурсика Семена. Звичайно розраховував на його авторитет. Но на селі цю жінку партизани забили, а Семена старались вговорити щоб він не повертався в Кременець. Я бачив як Семен повернувся і його оточили робітники. Вони йому говорили втікай, а Семен відповідав що я не винен. Під’їхали німці і забрали Семена. Через пару днів його розстріляли. Сусіди тюрми розповідали що почули крик Семена. Він кричав :» Не вірите їм». Його тягнули два німці. Семен був у наручниках. Коли його витягнули у двір тюрми то Семен так рванув що німці попадали. Третій німець стріляв Семенові у спину до тих пір, пока він не впав. От так він згинув. А Роман Шушневич пішов в партизани і був сотанним  під псевдом Бурлаченко. Його оточили, но він не здався, а сам себе застрелив.     

   Мені також від німців трохи влетіло, бо коли наблизився фронт і йшла артерелійска перестрілка я із – за цікавости пішов в місто. Коли наблизився до ліцею я почув звуки фортепяна. Увійшов я в зал і побачив що малиші так грають. Малиші побачивши мене і втекли, а я підійшов до фортепяна і почав підбирати звуки якеїсь пісні. Тут звідкісь появились три німці і почали мене бити. Один з них розмовляв по польські і я йому також по польські відповідав. Мене вони залишили і пішли. Після цього мене уж звуки фортепяно не цікавили.

   У 1944 році нас визволили третій раз. Зразу розпочались арешти, розстріли і висилка у Сибір.

   Таких як я з 1927 року народження у Кременці набрали цілий взвод. Ми проходили навчання так наз. бойца всеобуча 110 часову програму. Нас підготовляли в армію. Осінью нас забирали в армію но я подав заяву в лісо технікум і мене приняли. Так я залишився. Наш технікум взяв шефство над совхозом в Білокриниці. Було і так що по два дні на тиждень ми виконували усі сільсько-господарскі роботи, а також охороняли совхоз один раз на тиждень. Також у школу не йшли. Було і так що вчились три дні на тиждень. Ніяких підручників і труднощі із зошитами. Потрібно було робити конспекти і добре запам’ятовувати. Вдома також потрібно було щось робити по господарці. Тато старий і частенько хворий, брат Міша після війни повернувся інвалідом другої групи. Свобідного часу не було ні хвилини.

   У 1947 році я уже був на 4-ому курсі. Я мав гарні успіхи по фізкультурі,бо дальше усіх кидав болванку 750 грамової гранати. 59 метрів, коли солдатська норма була 32 м. Ішов зі школи я задоволений собою і ніякої біди не передбачав. Перейшовши те місце де дорога пересікає на село Сапанів, хтось мене покликав по фамілії. Я оглянувся і побачив чоловіка котрий махав рукой і говорив підожди. Я зупинився і побачив ще одного чоловіка подальше на роздоріжжі. Коли незнайомець підійшов блище то мене запитав : « Ти Володько Туницький?» Я сказав «Так» Він продовжав : «Твій тато Тимофій Григорович, а мати Мотрона Петрівна і брат Михаїл?» Я сказав так і запитав його звідкіля він знає. Він відповів що про те пізніше. І так заговорив : «Тобі потрібно буде кинути одну або дві гранаті» Я подумав що якесь змагання і запитав що за гранати. Він відповів що нормальні правдиві (себто бойові гранати). Я запитав : «Куди кинути?». Він сказав що звідкіля і куди мені покажуть. Я подумав що цікаво бо ще ніколи не мав в руках справжньої гранати. І запитав знову : «А коли кидати?» Він відповів що на октябрскі свята. Мене якто те насторожило і він це помітив. Тоді мені сказав що мені безпека буде забезпечена на 100%, бо це з глухої вулиці що проходить біля базару (тепер вона базарна). А також мене попередив що якщо я скажу кому не будь хоч одне слово про гранати то будуть покарані мої родичі і брат. А мене, де б я не був, то знайдуть. Я захотів якомога швидше від него втекти і сказав добре і пішов. Він мене не зупинив. Прийшовши додому я нікому не слова, а пішов шукати ту вулицю. Коли найшов і роздивився, то почав догадуватися що від мене хотят. Вулиця і справді глуха, бо по один бік рів, а по другий бік паралельно на віддалі дето 55 метрів проходить центральная по котрій проходитиме парад.  Там же і трибуна. Це задуманий жахливий бандитський злочин. Що робити? Сказати татові або братові то вони не будуть мовчати і нас не стане. Мене те все так тривожило, що я тратив спосібність нормально думати. По мені було помітно, бо мені робили зауваження в школі і вдома. Радили іти до лікаря. Та ще в цей час таке робилось навкруги, що прийдуть ночі, повбивають і ніхто не знає хто приходив і за що вбили. Захищатись ми не зможемо, а октябрскі наближаються. Я над тим багато думав і рішив щоб мене ариштовали. Тепер я розумію, що таке рішення було правильним, но я перестарався, бо задів ім’я Сталіна і вішав на стовпі так, щоб мене бачили.

    Товариш Сергій стояв в стороні далеко но його також бачили,і нас арештовали. Сергій про гранати нічого не знав.   

   Слідства не було, бо цих пару слів хватило для нас по 25 років позбавлення волі і ще по 5 років позбавлення громадських прав. Пригадую такий момент, коли у кабінеті зі мною розмовляв Кравченко то увійшов якийсь начальник (бо Кравченко встав по стійкі смірно). Цей прихожий мене запитав фамілію. Я мовчав бо ніяк не міг пригадати свою фамілію. Кравченко сказав і я пригадав. Якто Кравченко мене запитав чи я прийшов з повинною. Я категорично відмовився, бо це загрожувало смерті  батьків і брата. Я просив Кравченка мене судити і відправити подальше. Кравченко багато дечого нам начіпляв такого що я і не знав що таке робиться у Кременці. Я підписував і просив відправити мене. Судили у Тернополі і відправили у Львів. Там я зразу захворів і як опинився в лікарні не пам’ятаю. На голові повністю втратив волосся. Пролежав там днів 10 і на пересилку. По етапу я попав у засекречений посьолок Норильск в заполярії на Таймирскому півострові. Потягом до Красноярска. Там на пересилці під відкритим небом, а було уже холодно і на ранок нас покривав білий іній. На пересилці було багато суджених. Їх наз. друзья народу обо-битовики. Політ в’язні був тільки наш етап і нас зразу почали грабити. Но нас було більше і ми перемогли. Грабили одежу, взяття і як ми довідались то вони це робили з допомогою надзора, бо надзор їм приносив курева і горілку. Прибув ще етап з Прибалтики. Також політв’язнів, і ми їх попередили. Знову була бійка з битовиками. Чотири чоловіка зі сторони битовиків було вбито.

   Через декілька днів до нас прибув малий етап з Норильська. Це були уже старики котрі відбули по 10 і більше років  ув’язнення. З ними зав’язалась цікава розмова, коли вони дізнались що ми також політв’язні. А ми уже знали що нас повезуть в Норильск. Серед них були і такі що ще під час революції були з Леніним. Ніколи не забуду їх пророчиства про розпад Союзу. Бо було все так як вони говорили, називаючи 1991 рік. Ми їх розпитували про Норильск, а вони нас про війну. І дякували Богові за те що їх кості не будуть лежати у мерзлоті.

   Дальше нас баржою морилка по Єнісею на північ 2 тисячі кілометрів в порт Дудінку. Через 10 днів нас вузькою колейкою 120 кілометрів повезли в Норильск. Та дорога для мене була сама болюча, бо я попав у старий і диравий товарний вагончик. Та ще до відправки почав мерзнути, бо ще у Красноярску мене трохи ограбили. Там говорили що по одежі встрічаєм і голим провожаєм. В дорозі зі усіх сторін почався протяг. Я скакав і по-всякому боровся з холодом. І коли ми уже доїхали до Норильска то я сам уже не зміг з вагона злізти і конвой мені допоміг, бо дав мені добрих два удари прикладом по спині. І по команді взятся подруки мене взяли і до бараку дотягли. Барак був двох поверховий цегляний будинок і там було тепло і через деякий час молодість перемогла. Я попав у четвертий ГОР (государственно особо-режимний лагер). Нас там було 10 тисяч і нас підготовляли до роботи.

   До нас якто зайшов начальник колони і сказав : «Хто піде на заготовку для кухні картоплі?» Я зразу погодився, бо думав, що може вдасться хоч одну сиру картоплю згризу. Нам видали ломи, кайла і лопати, а також великі сані. Підійшли ми до якоїсь горбаки і начальник сказав що це картопля. Відкинули сніг і стали кайлами і ломами ломати великі брили чорної,як смола, маси. Усе це везли на кухню і загружали котли. Картоплі я там не бачив. На другий день ми пили баланду без ложки і через борй, щоб її не зворушити. У мене на голові появився який-то пушок. Так мені говорили, і через декілька років волосся відросло. Більш за все мене дивувало полярне сяйво, воно таким дивним і здавалось що воно так близько і можна його взяти руками. А морози доходили до -50 і самим страшним це була пурга. Великий вітер ніс дрібненький сніг і обличчя зразу біліло, а також ніс. Навкруги холодна мертва тундра. Почалось табірне життя.

   Нас вдягнули в усе ватне, організували бригади по 50 чоловік, підібрали бригадирів, а ті собі помічників – мордоворотів, баландьорів і шістьорок (слугів). Я попав у 115 бригаду її називали аварійна. Там були молоді здорові хлопці і нашим завданням була розгрузка вагонів вузько колейки, котрі прибували зі строй матеріалами з Дудінки. Першим бригадиром у нас був бувший офіцер Олексій Болтушкін. Його у 1953 році розстріляли, коли він незаконно переходив вахту.

   Ми мали якомога швидше розгрузити щоб не затримувати вагони. Робочий день був 12 годин і дві години на дорогу. Частенько повертаючись з роботи доводилось допомагати слабшим іти, а підійшовши до вхідної вахти завжди ще чекали пока вийде оркестр і зіграє марш. Так нас стрічали і першими проходили ті бригади у котрих був кращий результат на роботі. Усе те було на морозі і залишилось незабуваємим до смерті. Працювали ми на будівлі Мідьстрою (завод). Всяка відмова від роботи коштувала життя. Та ще розголошували таку брехню, що як що завод дасть першу плавку метала 5-го грудня (день народження Сталіна і день Конституції) то багато з нас вийде на волю. І настав цей день 5-го грудня, і завод дав першу плавку. Але ж перший ковш розплавленого металу перекинувся і розплавлений метал вилявся на сиру землю. Був великий взрив, знесло кришу і були жертви. Після цього уже ніхто не збирався додому. Багато людей гинуло від голоду, холоду, каторжної роботи, а також від повної відсутності техбезпеки трудової. Якто ранком на розводі я побачив в іншій бригаді чоловіка міцної будови і високого росту. А була це заполярна весна 1949 року і було ще холодно. В того чоловіка ноги від литок до черевик були обмотані якимись ганчірками і перев’язані шнурками. Рядом зі мною ішов Лисенко Іван Усанович (бувший учитель історії ) і я  звернув його увагу на цього чоловіка. А Лисенко мене запитав чи я знаю того чоловіка. Я його не знав і бачив перший раз. Лисенко мені сказав що це відомий історик Антонович, що його привезли здається з Чехії. Бригадники цієї бригади називали цього Антоновича «енциклопедія», бо він багато знав і відповідав на всі запитання.

   Пригадую деякі фамілії з нашої 115 бригади : з Волині : Васильчук Йосип, Королюк, Понедельник, Богуш, Волощук, Мамгуровский; з Галичини : Росоловский, Синишин, Понур, Мельник, Ступка, Соломка; а також пригадую інші фамілії : Луций, Кондратенко, Лисенко, Сенігев, Студенікін. В  бригаді було багато різних національностей но ворожнечі не було. Я був майже весь час на верхніх нарах і коли баландьор розносив хліб, то я встигав побачити який мені попаде кусень хліба пока дійде до мене черга. Бо завжди хотілось щоб це була горбушка. Бо після неї було таке відчуття що мав щото в губі. Завжди страшно хотілось їсти. І мені жартома говорили що у мене грудь в йолочку, а шия макарончиком. Заполярний день пів року і сонце не заходить. Отож в час ночі в табір привозили хліб. Брали два чоловіка допомагати розгружати і їм на двох давали одну булку хліба. А також можна було зібрати якщо були якіто кружки. Я декілька разів розгружав.

   Норильск в цей час був наповнений таборами окутаними колючою проволкою. Сонце не заходило но мало вигляд огняного диска.

 

 

 

 

 

 

 

 

Огняний диск по горизонту Тундри котить

Землі торкнув в двінадцать ночі

І полинув над дротами

Затихло все аж до підйому

І десять тисяч у колону

Доходячів у ярмі, з номерами на спині.

По папірках під руки взялись,

Під команду : «Підтягнись»

Коридором із конвою,

В робочу зону «Мідьстрою»

Пішли завод будувати.

І ніхто не буде знати

Де хто впав і як пропав,

Чому життя своє віддав.

От так щоденно до загину,

Згадавши Край свій і родину

Скаже в останню хвилину

Українцем народився тому і гину.

  

   Ще пригадую як нам на роботі було дуже холодно і ми рішили взяти трохи вугілля. Взяли санки і на трох : я, Кузьмин і Росоловский пішли. Коли почали брати вугілля то була у робочій зоні кухня, то вибіг повар, вирвав лопату у Росоловского і ударив гострієм його, розрубавши ніс. Я не розгубився, а руки мої міцні, і я схватив повара, здавив його за горло і він повалився. Через хвилину відійшов і почав проситися. Но хлопці його погладили лопатами по спині і відпустили. У цей час бригадиром у нас був Лобовіков. Я йому показався підозрілим і він мене через начальство перевів у штрафну бригаду. Була тоді заполярна весна 1951 р. Нас гонили на очищення колектора котрий в день розмерзався і запливав, а в ночі замерзав. Видали нам резінові чоботи і я у них добре замерзав. Вихідних днів у нас не було і у неділю, недалечко на горбаці ми побачили якихось людей без конвоя. До них прийшов духовий оркестр і підвезли буфет, і підійшло начальство. Це було помітно по їх фігурах. Хтось із нас запитав конвоя, що то за свято. Конвой відповів що то відкриття парку. Було дивно, який може бути парк коли там нема ніякої рослини і нема деревини.

   На другий день в понеділок туди завезли ломи, кайла і лопати і під конвоєм привели велику колону жінок. Нам було цікаво дивитись, бо жінок уже багато років ніхто не бачив. І так декілька днів ті політичні жіночки робили там стежечки. Но я ще після звільнення багато років працював у Норильску і бачив що з цього парку нічого не вийшло. На цьому місці построїли спортивний комплекс, плавательний басейн, льодяний каток,а дорогу назвали Набережна. Ми, штрафники, колектор закінчили і нас розігнали по таборах. Я попав на п’ятий табір. Нас там було 5 тисяч. Там я зустрів деяких знайомих ще по четвертому таборі. А саме : Когут Михайло, Кондратенко Сергій, Волощук. Декілька слів про  Кондратенка. Якто він у розмові згадав про Дубно і я запитав звідкіля він знає. Він сказав що після війскової школи у Чернігові він, у чині старшого лейтенанта, служив у Дубно, а також бував у Кременці. У 1941 році пішов на фронт і коли відступали то дето під Житомиром попав у полон. Їх пригнали в Дубно і він сидів біля проволоки. Побачив ту дівчину де він був на квартирі. Дівчина кудись побігла і прийшла із шушпанами, Кондратенка покликали начеб то на допит. Так він залишився знову у цій же квартирі, довго там бути не міг, бо коли б дізнались німці то розстріляли б усю сім’ю. І так Сергій К. пішов в партизани. Був у Енея. Судили і дали 25 років. На п’ятому Горлач. Я попав на цегляний завод. У пам’яті залишилась вигризка із печі цегли. Видали нам дерев’яні шльопанці і брезентові рукавиці. Температура дуже висока, зразу усе тіло покривалось потом. Дехто вискакував на подвір’я в сніг і знову в піч. Ніхто не хворів. В дальнішому бригаду перевели на котловани. Я деякий час приймав строй матеріали. І коли привозили металеву стружку (для електро прогрєва бетона) то її вигружати йшли дуже охоче. Мене це зацікавило і я рішив вигрузити сам.  Коли вигружав то в стружці почав знаходити кусочки хліба. З цементних мішків я знімав верхній і середній листи, а чистеньку бумагу приносив у табір. На ній можна було писати листи, а також давав Михайлові Когутові. Він писав гарні вірші, а до арешту робив печатником. Як то раз мені сказав що його так несподівано захопили за роботою, що він не встиг застрелитись. Після штрафної бригади мені здавалось що на 5-ому трохи легче. У 1952 році прибуло два етапи з Караганди. То були ще молоді хлопці із західної України, а також з Прибалтики. І зразу розпочалась активна боротьба із сексотами і суками. Першим був вбитий відомий всему таборі вербований стукач  Врона.

    1953 рік. Нестало Сталіна. Усі ми вірили що мусять бути якісь зміни в кращу сторону. В таборі ще декого забили і прокотилось по табору таке відчуття що можемо боротись. Були випадки такі що в робочу зону стріляли, були поранені. Я бачив як з вишки застрелив одного в’язня за те що коли покотився вагон і цей в’язень старався вагон затримати і ступив у запредку. Мені багато разів снився наш Кременець.

   Пригадую ще такий момент коли перед  закриттям барак хтось затягнув пісню «Гетьте думи осінні». І зразу там появилось багато людей. Співали усі, декілька тисяч. Мені здавалось що нам допомагає небо і також співає з нами. Загадкове майбутнє було тривожним. Усі ми  добре знали чому ми тут і кому потрібна наша дармова праця.

   І так 25-го травня 1953 року із вишки в зону Попка (так називали) застрочив з автомата. Поранив сімох. Одного з них зразу на смерть. І так на другий день ніхто не вийшов на роботу. Так почався страйк, котрий перейшов в ціле повстання. Бараки закрити ми не дали як не старалась лагерна адміністрація зі своїми помічниками. Навкруги табора начіпляли динаміків і без перерви говорили, нас лякали і сварили, щоб ми виходили на роботу, а також хто хоче нехай виходить за зону в прохід. Першим пішов Абрамов. Його  з вишки Попка застрелив. Як видко що погано договорились. Нас закрити в бараках не змогли, бо ми не піддались. Між собою вибрали так званий комітет для переговорів. Стало більш тривожно і як говорили, що попахує братською могилою, але ж нас те єднало незалежно від національності, віри, і своїх поглядів на життя. Ми відчули себе людьми. Приїздили до нас генерали Сімйонов і Царов. Но наш комітет  вимагав комісію із Москви. Так тривало днів з 10, і нас усе ж таки вговорили і ми знову вийшли на роботу.  Деяке полегшення було бо з нас зняли номер і перестали на ніч закривати. Но тих людей котрих ми вибрали в комітет від нас забрали. Поступово знову режим став посилюватись і стало нам відомо про те що нічого не добились. Так тривало  з місяць і ми знову не вийшли на роботу. Усе повторилось.  Заговорили цілодобово динаміки, а нам пайок штрафний (300 грам хліба). У моїй бригаді бригадиром в цей час був Коломейцов, но його замінив бувший капітан підводної лодки Нестеренко. Із Кременецького району в цей час був  Красевич Михаїл, Терновий Павло, священик Сойко, там же були мої знайомі Когут Михайло, Кондратенко, Каїль Іван з Теребовлі. Дні були дуже тривожними і я бачив як деякі бувші фронтовики посивіли. Ми не роздягались і не лягали спати.  Ми знали що в Норильску усі табори також страйкують. Я якто приліг і міцно заснув. Проснувся я від якогось великого крику. У бараку нікого не було і я вибіг з бараку і побачив декілька тисяч людей котрі кричали і кидали каміння. Яку то секунду я нічого не зрозумів і через натовп пробрався вперід. Одночасно я почув добре мені знайомий голос Кондратенка. Він кричав «Что вы делаете, опомнитесь». Коли я пробрався вперід то побачив як на нас наступають солдати  озброєні автоматами. Роздалась команда огонь. Декілька тисяч каменців хмарою полетіли в сторону наступаючих. Я упав і підповз до кучі старої цегли. Це мене огородило від наступаючих. Строчили автомати, кричали люди, були загрози і прокляття. Через декілька хвилин почулась команда «Прекратіть огонь». Я  зірвався і зі всіх сил побіг за кут бараку, двері були відкриті і я рішив вскочити в барак. Но мені перегородив якийсь чоловік і він ніяк не міг піднятись на дві сходини. Я його підхватив і кинув в барак, сам також заскочив і ліг на підлогу бо знову роздалась команда «огонь» і знову застрочили автомати. За нами встигли ще якихось двох заскочити в барак. Я помітив що  під мене текла кров і побачив що у лежачого коло мене обі ноги в крові. Ми чекали кінця стрілянини. Через деякий час затихла стрілянина і хто то із тих двох сказав, що буде краще якщо ми на одіяло візьмемо пораненого і понесемо  то нас не тронуть. Так і зробили. Вони оба взяли зі сторони голови , а я зі сторони ніг і понесли на вихід. Вони плечима відкрили центральні двері і опинилися за бараком. Двері були відкриті і я побачив як їх двоїх били прикладами солдати,вони кинули пораненого і попадали. Я також пораненого кинув і повернувся в барак. Мені кричали виході і я подумав що краще вийду, бо як вони війдуть і побачать що я один, то краще нехай це бачут  усі хто там є. І я вийшов, мене почали бити но підійшов молодий офіцер і над моєю головою наставив руку,мене перестали бити. І цей офіцер  мені показав гурт людей за зоною котрі по п’ятірках сиділи повернуті  спиною до зони, і скомандував «бегі». Я кинувся  бігти, зробив декілька кроків і зупинився бо не було де стати ногою. Лежали в крові люди. Тоді підбіг той же офіцер, показав мені короб (котрим прикривались труби) і сказав: «бегі по коробу». Я побіг, но пригадую що в двох місцях перескакував через людей. Я був попередженим щоб не оглядався, но усе ж таки зглянув. Уся площа, на котрій відбувався розвод на роботу, була встелена людьми. Люди ще прибували і конвоїри нас садовили так, що піднятись міг тільки той хто сів першим або останнім. Сиділи ми  так декілька годин, опісля нас багато раз рахували і через тундру нас погнали у приготовлену невелику зону. Коли блище підійшли то конвой зробив ще додаткове в стороні оточення. Нам об’явили що : «Кто не хотит итті в лагерну зону, пусть идет в дополнительное оцепление». Мене це насторожило, бо нам дают вибір. І коли я добре роздивився то все зрозумів, бо побачив  у проході в зону декілька знайомих сук з палками. Зі всієї колони я перший пішов у додаткове оточення.(Але ж я згадав, коли ми йшли то рядом зі мною йшов Когут і трохи в мене оперався. Я його запитав що з ним, він мені відповів що легко поранений. Тоді я сказав що мабуть краще  було б залишитись у зоні, бо там медицина. А він мені відповів : «Ех, Влодку,Влодку. Та не буде поранених і не буде вбитих). За мною ще багато людей пішли у додаткове оточення. Сойко, священик, чому то пішов в зону, і як я уже дізнався в Кременці, що йому там поламали два ребра. Нас дето з півтори тисячі було в колоні і під час страйку за зону вийшло мабуть з пів тисячі, а було ж нас 5 тисяч. Куди ж дівались люди? Я ще довго працював у Норильску, бо появилась сім’я і багато розпитував куди дівались люди. Знайомих нікого з 5-го лагера не зустрічав. Був тільки розговір про те, що багато поранених в лікарні померло. Дехто ще пише про те повстання і мене дивує що вони не знають або бояться написати правду. І так нас повели на Надєжду, це 12 кілометрів від Норильска. Там у зону хтось кинув газету з якої  ми дізнались про Берію. Нам ще трохи добавили людей з інших  таборів і перевели табір на гору Медвежку. Там я важко захворів. Перший діагноз у мене був  бруцельоз. Но він не підтвердився,а була це  цинга і хвороба Боткіна. Лежав я окремо разом з литовцем. Фамілії не пам’ятаю. Він помер. Коли мене з лікарні виписали то у мене ще залишалася ліва рука опухлою. Я не хотів жити і тому ліва рука з допомогою правої була ще довго опухлою. Мене перевели у інваліди, і уже я на роботу не ходив більше року. Один із політв’язнів мав книжку «Теория шахматной игры», а у мене появилось трохи свобідного часу і я захопився тією ігрою. Пізніше став працювати в зоні електриком і уже перед самим звільненням розконвоїрували і я став працювати на стройці електромонтажником. Хотів ще вчитися, бо в Норильску появився інститут, но мені відмовили,бо у мене ще було 5 років позбавлення громадських прав. Не було де жити і я деякий час був на квартирі у Романюка Івана. Одягнутий я був в усе лагерне і дето через півтора року зміг нормально одягнутись. На роботі я став бригадиром на багато років. У 1955 році я отримав листа від батьків і брата. Він мені писав що у 1949 році в лютому місяці їх ограбили і виселили у Сибір по адресу Томская область Кривошейский район Красний Яр, белий бугор. Коли я повернувся у Кременець і запитав у мами чому не було вулиці і номера дому. Мама сказала що там , де їх завезли, був лісок і не було там ні вулиці ні домів. Вони повернулись но брат, інвалід війни, там дето пропав. Його шукали но не знайшли. Батькам хати не відали, а коли я повернувся  у 1987 р у Кременець, до сестри Зінаїди, бо вона була паралізована (хвороба Паркінсона), то ще 5 років судився з тими  що жили у моїй хаті : участковий Сечко і його син, один полковник і підполковник. Коли хату повернули то вона у такому стані, що у ній проживати було не можливо.

   Пригадую деякі небезпечні моменти. Дружина із двома синами була уже у відпуску, а мене ще трохи затримали по роботі. Я оформив відпуск, отримав відпускні гроші, узяв на літак білет і раненько мав електричкою від’їджати  в аеропорт. Вечором хтось позвонив і я відкрив двері. В квартиру увійшов один мій бригадник і з ним якийсь невідомий. Цей невідомий закрив на засов двері. І я, не знаю чому , у мене вирвалось : «Не закривай, ещё прийдет Врублевекий». Це також мій бригадник, здоровий, міцний хлопець, земляк, котрий після армії приїхав до свого тата. Його тато відбув ув’язнення 10 років за те що брав участь осінью 1941 а може 1942 року у звільнені в’язнів із тюрми в місті Кременці. Звільняли від німців.

   Так ото мій бригадник москвіч розрахував що всі знають що я поїхав і не будуть мене шукати. Коли я повернувся з відпустки то він з бригади пішов в другу бригаду.

   Іще був один поганий випадок. Я залишився після роботи на декілька хвилин бо потрібно було відключити світло. У щитовій відключив рубильник і повісив плакат «Не включать – работают люді». Пішов і скоренько зробив те що потрібно. Пішов у щитовку, включив рубильник і роздався великий взрив. Мене трохи обпалило, но очі якто встигли самі закритись. Я впав і помало виповз із щитової. Пізніше дізнався що в цей момент,коли я вийшов, то хтось заходив у щитову. Я закоротив на 380, згорів рубильник,ножі. Кому то я мішав.

   У Кременець я повернувся 1987 року. Моя сестра була паралізована на хворобу Паркінсона. Вона була одна, бо дочка на цей час була у Львові, кінчала юридичний інститут.

   На прилавку книжного магазину я побачив  книжечку «плюс 50 за Цельсієм», це про Норильск, і я її купив. Автором якої є Л.Анатольєв. Це видання присвячене 50 літію ВЛКСМ, його героїзму і патріотизму і подвигу за те що комсомольці побудували місто Норильск. Я ж там був з 1948 року до 1985 року. Мені це стало дуже дивно і я собі пригадав такий момент. У 1952 році було якесь радянське свято і у нас був рідкісний вихідний. В наш лагер  привезли кінопередвижку і кіно котре наз. Комсомолье на Амуре. І ми як дикуни побігли в клуб палатку. Біля мене сидів однобригадник, уже літній чоловік Студенькін. Він подивився цю картину хвилин з 10, щось забуркотів і пішов гедь. Наступного дня на роботі я його запитав чому він недодивився цю картину до кінця, адже у нас немає книг, нема газет і нема радіо. У відповідь Студенікін гнівно висловився і сказав : «Я же там был. Отбывал свой первый срок». І до мене звернувся із такими словами : «Вот ты еще молодой и обязательно дождешся того, что эти лгуны напишут будто Норильск тоже построили комсомольцы». Отож  я і діждався. Норильск построїли політв’язні.

   Напрошуються слова Миколи Сарма-Соколовського : І під заметами  у вічній мерзлоті, лежат оті, що у пам’яті лишили свій біль. Свій крик затиснуті в лещата червоного - сліпого ката.

   Комсомольці до нас прибули декілька десантів (так їх наз.) у 1956 році. Були це молоді хлопці і дівчата без спеціальностей. Їх давали помічниками до старих спеціалістів. Я мав у бригаді також чотирьох.

   І ще пишу про те як у 1949 році моїх батьків і брата – інваліда, учасника боїв, дето недалеко Берліна ограбили і вивезли у Сибір : Томская обл., Кривошейский район, Красний Яр, белий бугор. От така була їх адреса. Не було там вулиці і не було домів, а був ліс. До 1914 року тато працював у Почаєві і в тому ж році його забрали на війну.

   Почаїв розрахувався золотими п’ятірками і мама залишилась з моєю старшою сестрою, мала швейну машину і шила одежу. Так заробляла на життя. Їм допомагав ще мій дідусь Петро. Мама ці золоті монети берегла,як вона говорила, на чорний день. І він прийшов у лютому 1949 року.

   А зараз мене дуже дивують ті люди, котрі не знають за кого голосувати. Я їм раджу голосуйте за Курорти і Калима, Воркута, Казахстан, Караганда, Норильск, Соловки, і другі мало відомі.