ЩОБ НЕ СОННИМ СНИЛОСЯ Грицаюк А.

  Пройдіть зі мною шляхом моїх коротких споминів,поміркуйте над наведеними фактами і ви зможете зрозуміти складну історію недавніх часів.

   Ріс я в маленькому волинському селі,що на  півночі Тернопільської області. У школу пішов за панської Польщі. І добре пам’ятаю  свою Західну тих часів. Якщо порівняти наше життя під польською неволею з тим горем,що тоді переживав наш люд в УРСР,то,не дивлячись на певні утиски,ополячення і навіть репресії,все одно - це було щастя.

  Діти в початкових  школах навчались рідною мовою. Виходило багато українських газет,часописів,книжок. Довгий час існували українські гімназії,бібліотеки,читальні. По міста і селах діяли драматичні гуртки,хори. Люди виховувались богобоязні і чесні. Вивчали свою історію і любили Україну. Над селами і хуторами кожного вечора лунали пісні.

  Не дивлячись на соціальну несправедливість, бо були багаті і бідні,хоч переважали середняки,малоземельні і безробітні, але ні одна людина не померла з голоду. Була певна заздрість, але не виникала класова ворожнеча. Її приніс нам вересень тридцять дев’ятого…

  З перших днів уповноважені збирали бідняків і все роз’яснювали  : “Вы работали на кулаков”. І колишні добрі сусіди, куми, а іноді і родичі ворогували. Тихий неграмотний сусід, який, зі всіма вітаючись, завжди знімав шапку і покірно хилив голову, на зборах заявив : “Ми йдемо сталінським шляхом, але куркулі нам перешкоджають ”. Його зло було спрямоване на тих сусідів , що мали по сім-вісім гектарів землі і чорні мозолясті руки. Кожного переднівку бідніші змушені були йти до них позичати пуд-два жита, щоб дотягнути до нового.

  Частина бідніших селян та ті, хто зрозумів безвихідь, пішли до колгоспу. Інші, не дивлячись на явну небезпеку, не здавались.

  Селянин. Він більшість свого життя тоді проводив з кіньми. Ростив їх з лошати. З ним був у полі, в лісі, на базарі і на пасовиську. Він, не бридуючи, допивав не допиту конем воду з відра, рукавом змітав з хребта сніг, ділився останнім куском хліба. Тепер відвести коней  до колгоспу, здати в загал свою працю багатьом було не під силу.

  Уповноваженні сатаніли : “ До белых медведей…”, “ Мы вас выжарим, как хозяйка солонину”, -грозили людям.

  І почались перші арешти, перші висилки. Пізньої осені тридцять дев’ятого в школі нас учив вчитель. На уроці хтось постукав у двері. Чекіст у хромовій куртці і один солдат у будьонівці з догою трьохлінійкою ввели польського нашого учителя. Молодий чоловік, який ще недавно акомпанував нам на скрипці пісні, плакав.

  - Діти, прощайте! – вирвалося з його кремезних грудей. Співчуваючи, захлипав клас. Спантеличені конвоїри випхали за двері пана Калиту. Більше його ніхто не бачив.

  Незабаром вивозили першу сім’ю лісника. Сиділи на возі діти, з якими я разом вчився в школі. Сумно кивав головою батько, а мати в сльозах у кожний двір гукала : ” Простіть нам ”!

  Поділили землю. Одноосібникам залишили погані, горбисті, віддалені поля. Навіть пасовисько зробили окремо. Женемо, бува, корів біля хлопців-колгоспників, поговоримо на ходу, а якщо спиниться корова біля них, то тут з’являється старий дід Сидір на коні. Махне батогом, лається. Він так старанно від нас охороняв колгоспний випас.

  З Великої Ляпатихи, що під Каховкою, приїхав до нас родич. Для мене він був чужий, худий,вбогий. З ним всі цілувалися, пригощали. Шепталися і, сумно зітхаючи, хитали головами. Говорили про голод тридцять третього, про арешти.

  Приїхала тітка Сянька з Ізяслава. Чоловік там був дяком, і вони повністю зазнали “радянського щастя”. Вона багато разів розповідала про голод. І зараз страшні її слова :” Прийшли члени партійної ячейки і забрали все до тла, бо ми не змогли виплатити податок. Опухлі діти мої лежали на постелі, то вони витягнули з під них рядно і залишили їх на голій соломі. А коли знайшли торбину пшона за комином, то діти піднялись на ноги і просили-лементіли : “ Дядю,віддайте!” Вони понесли наші останні пожитки, а діти ще далеко бігли за ними плачучи. І почалось… Варила кропиву, лободу, коріння. Він (тобто чоловік) помер першим. Незабаром помер меншечкий син. А Ваня вихуд, животик став великий-великий. Він все щось шукав. Раз забив горобчика. Приніс і просить :” Мамо, звари мені його,я ще буду жити”. Я зварила з лободою. І коли Ваня поїв, то зразу і обліг. Дивиться, було у вікно і каже :” Мамо, вже вишні червоніють, але їх не дочекаю”. Кажу :” Ваня, ти будеш жити”, а він твердить :” Ні мамо”. На другий день його не стало ”. Тітка завжди розповідала про те, гірко плачучи. З нею плакали і ми всі.

  У Страсний четвер 1941 року ми з мамою йшли до церкви. Я знав, що там всі будуть слухати Євангеліє, ставши на коліна і сумувати, тому що розбійники розпинали Христа. Здавалось, що мучать Спасителя зараз, десь там,у вівтарі.

  По дорозі мама заговорила :” Сину, заказали сорок п’ять підвід, певне будуть вивозити в Сибір. Ми не багаті,але живемо добре і не поступили в колгосп, то нас також можуть вивезти. Якщо будуть забирати з церкви, то ти до мене не підходь, а тікай до дядька Оксента. Вони бідніші і живуть на хуторі. Тебе вони доглянуть ”.

  Вечоріло. Сонце закотилось за обрій і небо було криваво-червоне. В  церкві  я, як завжди, стояв з правої,чоловічої сторони. Бив поклони,хрестився. Але прости мені, Сину Божий, я забув про Твої муки. Кожний шерхіт мене лякав, і я оглядався, чи не йдуть забирати мою маму. Я не міг вирішити, що мені робити – тікати до дядька,чи признаватись до мама. Тоді не вивозили. Але цей Страсний четвер залишив рану в моєму серці назавжди.

  22 червня 1941 року – початок страшного людського злочину. Людських смертей, мук і страждань. В середу червоноармійці копали окопи кругом по горбаках, а в небі гули німецькі літаки.

  Четвер. Біля дванадцятої години німці почали обстрілювати гору, що в трьох кілометрах на захід від села. Окопи чорніли від  розривів снарядів. Піхотинці не витримали і стали тікати. Димів ліс. На полі падали вбиті.

  Я був з дорослими чоловіками за селом в яру. Всі в білих сорочках, так тоді наказували, щоб не прийняли за військових. Недалекий бій наводив страх.

  Незабаром ми побачили, як за сусіднім селом виїхало пів сотні німецьких танків. З кілометр перед нами зліва на горбку були окопи червоноармійців. Сотні снарядів посипались на них. Не вбиті в окопах стали втікати. Німці стріляли прямою наводкою і, залишивши окопи, солдати були поза зоною вогню. Навколо відступаючих з піднятою догори рукою кричало кілька командирів. Їм вдалося зупинити відступ і, мнучи буйні хліба, солдатів погнали в окопи знову займати оборону. Тільки показались вони німцям,як танки відкрили по них шалений вогонь. Цей горбок став братською могилою для сотень понівечених молодих чоловіків, синів, братів.

  Небагато уцілілих людей в солдатських шинелях, пустились тікати до лісу, що рятівно маячив перед ними за два кілометри. Останніми відступаючими було двоє – уцілілий ніс на плечах пораненого брата чи друга.

  Ми всі з яру розійшлися по домівках у льохи.

  Після цього я ненавиджу війну і зброю, навіть мисливську. Кожний постріл болем відгукується в моїй душі.

  У тата був далекий родич, з яким вони міцно дружили. Його син  Михайло закінчив українську гімназію і кілька років навчався у Львові. Та в сороковому році його заарештували. Після довгих допитів засудили до розстрілу.

  Розповідали, що на святу вечерю їх сім’я приготувала кутю і дуже стала плакати. Всі молились на колінах. А батько голосно попросив :” Господи Христе, Боже наш, хай я загину, а його мені спаси”.

  Незабаром сім'я отримала повідомлення, що Сталін помилував  Михайла і страту замінив 25-ти річним ув’язненням.

  І тут,коли я вже сидів зі своїми у льосі, переказали, що снаряд важко поранив у своїй хаті цього родича.

  В білій сорочці, між димлячи ми від пожеж будинками, під свист снарядів тато бігли до пораненого. Помираючи, він просив допомагати його сиротам. Вночі зробили труну і поховали тіло біля церкви.

  Священик з сусіднього села с. Андронік одягнув білу рясу, хреста і під гуркіт гармат допомагав пораненим червоноармійцям з побоїща добиратись у сільську школу, де перев’язував їм рани, збирав у льохах опустілих дворів молоко, хліб і годував їх.

  Німці на кілька день відступили. Появились червоноармійці. Ховаючи від німецьких літаків під деревами,вони підтримували рукою довгі  будьонівські шаблі і безнадійно сумними приреченими очима поглядали вдаль, де ще вчора були смертоносні німецькі танки. Повідомили їх про поранених. Озвірілий  командир, побачивши в цьому “шпиталю” священика, вихопив нагана і направив до його грудей. Поранені закричали : “Не тронь!” І розповіли, що тільки завдяки цій людині у рясі вони живі і одержали першу допомогу.

  А вже після війни надійшла на ім’я с. Андроніка нагорода – “Орден Красной Звезды” від якої він відмовився.

  Поранених вивезли через село. Люди виносили молоко,хліб. Блідого з милим лицем солдата запитали, що з ним. Він розповів, що осколком поранило ноги. Він не міг йти. А коли німецькі танки їхали, то помітили його і направили гусеницю. Він руками старався відсунутися, але гусениця проїхала нижче колін.

  Смертельним гуркотом покотився фронт на схід. А через кілька днів до нас прийшов Михайло. Батьківська хата була розбита. І його тепло прийняли мої. Худий, чорний, з драними кістлявими руками,він мало нагадував колишнього акуратного студента. Цілими днями його відвідували друзі, рідні, знайомі. Особливо радісна зустріч була з другом по гімназії Андрієм. Михайло розповідав, що коли німці почали сильно бомбити Бердичів, енкаведисти облили тюрму гасом і підпалили. В камері душились. Тоді лавкою вибили двері. В коридорі було ще більше диму, свистіли кулі, а під ногами лежали тіла постріляних. Задихаючись, бігли до дверей. Переступивши через купу трупів на виході, він побіг кругом тюрми, з вишок стріляли. Чув, як кулі били по тюремній стіні. Добігши до виходу, прикрився тілом вбитого і заліг. Через деякий час втихла стрілянина. Відлетіли німецькі літаки. Стала смертельна тиша і сильно пекло сонце. На ноги стали підніматись ті, що лишилися живими. Охорона залишила тюрму. І десяток уцілілих в’язнів кинулись тікати за місто.

  Хащами та хлібами пощастило минути лінію фронту. І ось Михайло в нас. Перед тим поклонився  свіжій могилі батька, молитва якого дійшла до Бога.

  Люди розібрали своє майно з колгоспу і знову загосподарювали, хто як міг.

  В місті, біля тюрми,відкрили ями розстріляних чекістами.  Розповідали що не всіх помордованих рідні могли впізнати, - повідрізувані носи, вуха, в жінок – груди, виколоті очі. Гімназиста Саня, якого я один раз бачив, батько впізнав по золотій коронці на зубі.

  Михайло, одужавши, залишив нас.

  Німці. Дехто сподівався, що вони несуть європейську культуру, інші – волю Україні, а багато тих, що збиралися “до белых медведей” зустрічали їх, як визволителів. Вони і біса з пекла вітали б, аби врятуватись від страшної більшовицької сваволі,що вже була ввійшла у їх хату.

  Колгоспні активісти принишкли, боячись розправи, якої тоді, на щастя, майже не було.

  Раз в неділю ми пасли худобу. Дорогою згорблений, підпираючись паличкою, швидко йшов дід Сидір. Хтось з колишніх одноосібників гукнув до нас : “Хлопці, а ну обскубіть дідові  бороду за  те, що не давав вам пасти на колгоспному”. Дід Сидір ще більше опустив голову і щосили минав неприємну юрбу односельчан. Та діти були добрішими дорослих і тільки мовчазним поглядом провели стареньку постать.

  Сонячного недільного липневого ранку 1941 року я гнав корів з роси. Любив я своїх рябих, лисих слухняних корівок,з якими і провів все своє босоноге дитинство. Та враз диво : метрів за чотириста переді мною з сусіднього села виїхав загін козаків. У вишиваних сорочках, кольорових шароварах, підв’язаних українськими поясами, в шапках з китайками. Все те було настільки несподіваним, чарівним і милим, що я нічого не міг збагнути.

  Козаки. Про них читав у книжках. Бачив їх на сценах сільських вистав, на картинах,чув, як співали про них майже в усіх піснях.

  Попереду ще стояла пилюка від кінських копит, а я жаліючи, пацав корівок паличкою та спішив догнати те чудо. Вдома мені пояснили, що біля школи сьогодні мітинг, присвячений Україні. І то хлопці з сусідніх сіл козаками поїхали туди. Тим часом на вулиці з’явилась ватага людей. Попереду йшло десятків два дівчат в українському вбранні, в стрічках, намистах, квітах. Дві передні несли великий золотий тризуб.

  Я швиденько натягнув на себе нові штанці і побіг.

  Стояла спека. Шкільний майдан був заповнений людьми, між якими походжали козаки. В руках вони носили шапки і про щось говорили з дівчатами, сміялись. Настрій у присутніх був піднесений, святковий. Посередині майдану з дощок була зроблена трибуна. В затінку за школою стояло десятків три козачих коней.

  Загомонів майдан. Під’їхала бричка. Кілька молодих гарно одягнених чоловіків піднялись на трибуну. Вітав людей начальник окружної української управи, він же провідник ОУН, про яку тоді мало хто з селян і знав. Біля трибуни стояли Михайло, Андрій і ще кілька хлопців. З обох сторін тримаючи в руках кріси, стояло по два українських поліцаї. Вони були в цивільному одязі, тільки на лівій руці, вище ліктя, яскраво виднілись синьо-жовті стрічки. Виголосили кілька недовгих промов, у яких палко говорили, що Україна проголошена Вільною Незалежною Соборною державою, що її треба боронити і розбудовувати, закінчували вигуками “Слава Україні!” Над майданом неслось дружне “Слава!” Керівник (тобто директор) нашої школи махнув камертоном перед сільським хором і пролунало : “Ще не вмерла Україна…” Співали всі. Хор виконав ще десяток козацько-стрілецьких пісень.

  З церкви вийшов священик. Люди несли хоругви і всі хресним ходом пішли молитись на висипану героям могилу. Ох, скільки передчасних могил чекало ще попереду на наш бідний нарід. Довгождана воля тільки короткочасним променем блиснула з-поміж чорних окупаційних хмар.

  Минув місяць-другий. Німці видали накази здавати зернопоставку, стихійно забирали у селян худобу, птицю. Почали масовий вивіз людей в Німеччину. Заборонили молотити зерно, випікати хліб.

  Нова неволя оповила наш край.

  Пізньої осені до нас зайшов Михайло. Він розповідав, що в окрузі німці розігнали українську управу. Урядовці розбіглись, кількох розстріляли.

  В селі часто можна зустріти незнайомих молодих інтелігентів, з-під поли яких виглядала зброя. Народжувалось нове підпілля, яке згодом переросло в УПА.

  І знов Страсний четвер 1942 року. Ми з татом сіяли на полі ячмінь. В полудень з сусідніх хуторів донеслись автоматні черги, і клуби диму від пожеж підіймались до хмар. Ми поспішили додому. А через день на нашому кладовищі хоронили постріляних німцями людей. Між ними була наша родичка тітка Марина. Вона згоріла в будинку. В труні лежало обпалене туловище, накрите спідницею, блузкою і хустиною.

  Хуторяни взяли за наймитів червоноармійців, що втекли з полону. Хтось доніс німцям і за те була розправа.

  Незабаром українські повстанці провели першу бойову акцію проти німців. Вони у вечері напали на будинок ляндвірта у волості, який тоді майже не охоронявся. До нього завітало ще два сусіди з денщиками. Обстрілявши вікна, повстанці закидали пляшками з бензином двохповерховий будинок. Німці заховались у льосі, де всі і почаділи від диму. Витягнули вісім трупів, з них три ляндвірти.

  В серпні над містом тиждень стояла чорна хмара – горіло гетто. Німці розстріляли біля тисячі євреїв.

  Життя стало нагадувати татарське лихоліття. За селом цілодобово чергувала варта. При появі німців палили солому, дзвонили в дзвони. Люди, забираючи худобу, втікали в ліс.

  А в лісі все частіше можна було зустріти лоївку повстанців. До них пішли Михайло і Андрій. Колишній комендант окружної поліції пішов майже зі всім складом.

  Молодь співала нові патріотично-ліричні пісні, на їх крилах злітав національний дух народу.

З серця кров і любов -

Все тобі віддати в боротьбі.

За Україну, за її волю,

За честь, за славу,за народ.

  Такі мотиви донеслись до нашого часу.

  А пісня закликала :

“… Вже степ твій знову впився кров’ю,

В пожежах світ цілий горить,

Наїзники в смертельнім бої

Рішають, хто нас має бить.

Гуртуйтесь у бойові лави

Козацьке плем’я молоде…

  І гуртувались. Німецька влада була лише в місті. Села горіли від їх нападів і знову жили своїм життям.

  Українські повстанці нападали на німецькі автомашини і гарнізони. Палили мости, нищили лінії зв’язку. Не давали забирати людей, худобу, зерно. В місті при активній допомозі дружини колишнього коменданта поліції п. Віри, повстанці порозумілись з частиною української охорони тюрми, яка знищила малочисельну німецьку залогу і, легко оволодівши тюрмою, звільнили з неї соті в’язнів.

  Зухвалу операцію провів Андрій.

  Він просив дядька Ювтиха, який після полону добре володів німецькою мовою, під’їхати вдень до окружної друкарні, а сам з двома хлопцями проюрався туди садами. Погрозивши пістолями, заставили працівників винести на віз друкарський станок, рулони паперу та ще якісь речі. Попередив друкарів, що німцям можуть повідомити через три години,хлопці під старим ліцейським муром подались у сади. Дядько Ювтих прикрив свій вантаж кількома снопами соломи та рядном, поїхав у центр міста, яке кишіло німотою. За кілька десятків метрів від друкарні розміщалась жандармерія, недалеко гебітскомісаріат, гетто для українців і зовсім поруч – в приміщеннях ліцею – був санаторій для фронтовиків.

  Центром, біля музичної школи і старого цвинтаря, Ювтих проїхав на передмістя. Там чекав Андрій з хлопцями. Задоволені, що все обійшлось, вони бігли біля воза. Розвантажили трофеї на хуторі  Діброва. Дядько Ювтих витягнув з-за пазухи і відав хлопцям нагана, якого так не хотів спочатку брати,але переконавшись, що все може бути, тикнув за пояс.

  Це була єдина за все життя революційна акція дядька Ювтиха, яка варта бойової нагороди.

  Буяла весна – сорок третього. Диміла Україна в пожежах.  Боролась. Всю молодь в наших краях залучали до роботи на повстанський рух.

  Старший брат мій виконував певні обов’язки у службі зв’язку. Жив він у дома, працював у господарстві, а ночами часто до нас доставляли якісь папери. Інколи продукти і все те треба було переправити у назначені пункти.

  А люди жили. В жорнах мололи зерно, з виправлених шкір шили взуття, кожухи, з домашнього полотна – одяг. З вовни в’язали светри. Варили мило, гнали самогон. І не спиваючись, святкували, веселились, співали. В небезпечній, відвойованій тимчасово волі люди кохались, одружувались, народжувались, і вмирали.

  У старшого мого брата був друг Степан. Невисокий, рухливий, з гарним привабливим обличчям і таким же голосом – парубок був хоч куди. Брат розповідав, що він закохався в дівчину з сусіднього села. Та на лихо, вона перед тим була в комсомолі. Як дізналась про це його мати то що їй не казали, а вона “Ні, мені ще тут тільки комсомолки  бракувало”. Раз під вечір Степан прийшов кликати брата на вечорниці. Чекаючи він замріяно дивився у вікно і заспівав.

  Чарівна пісня бентежила мою дитячу душу і жаль було їх кохання. Тепер  дивлюся, яке тільки зло не ділило наш рід.

  А скільки їх, синів України, загинуло від своїх чи загадкових пострілів?

  Минуло біля місяця після смерті Андрія. Брат приніс додому прочитати книжку з привабливою навою “В огні і полум’ї”. А на першій сторінці гарним почерком було написано : “З весною Олі! Андрій 1943 рік ”. Мені було дуже важко збагнути, що ще недавно цей покійний красень дарував цю книжку своїй кохані.

  Михайло ховався від усіх.

  А кривавий геноцид до посольського населення прокотився нашим краєм і приніс значні безвинні людські жертви з обох сторін.

  На місце українських шуцманів, що спочатку служили німцям,але мирно відносились до свого народу та всі пізніше втікли у ліси, пійшли вигнані з сіл поляки. Розлючені, вони були страшніші самих фашистів. Їх руками і творили німці звірячі злочини.

  На Водохрещі 1944 року увечері до нас зайшов Михайло. Чорні великі вуса змінили не тільки його обличчя, але і постать. Він довго говорив з татом. Зокрема сказав, що прийшов попрощатися, бо втікає на Захід і  з ним вже не доведеться бачитись. “ Писати, сказав, - не буду. Більшовики начепили погони, але лишились такими, як і були. Через місяць-два вони будуть тут. Всім, хто хоч трохи боїться, необхідно тікати. Хто надіється, що викрутиться, може лишатись. Йти до них працювати і годити. Будуть вони дуже довго. Чинити збройний опір – це безглуздя. Тим тільки знищать кращих людей і нічого не доб’ються. А мук і без цього не обминути. ”

  Згадую Михайла, Андрія і думаю, - були і в нас розумні люди, але їх чомусь не вміємо ні слухати, ні шанувати!

  УПА в 1942-44 роках охороняла населення від німців, від впливу і розправ світської партизанки. Мала велике патріотично-виховне значення і при розвалі обох воюючих імперій могла стати на захист незалежної України. Але в 1944 році, коли стало зрозумілим, що в боротьбі проти могутньої комуністичної навали  прийдеться розраховувати лише “на власні сили”, організовувати широкомасштабну боротьбу УПА, а також дивізію “CС-Галичина” було не розумно. А зі сторони тих провідників, що тікали на Захід, лишали на певну смерть не вишколені, погано озброєні загони УПА, - це був звичайнісінький злочин.      

  Настав 1944 рік. Страшне побоїще було при штурмі гір Воронуха, соколя. Кілька днів і ночей тривав наступ  піхоти на вигідні позиції німців. Засніжений ліс був встелений трупами.

  Недалеко передової на хуторі знаходився командний пункт наступаючої радянської частини. До нього прибіг з простріленим обличчям старший лейтенант. “Ну, тебе повезло, - стрінули його командири, - Направляйся в санчасть ” – “Нет, перевяжите и я пойду, отомщу врагу”, - рвався назад у бій поранений.

  З-поміж забинтованої нижньої частини голови і шапки, наче з танкової щілини, блищали озвірілі очі. З автоматом в руках він спішив до місця бою. Але ледве вибіг із саду на засніжене поле, як, очевидно, куля німецького снайпера положила його назавжди.

  Увечері викопали під лісом яму і його закопали. На могилі поставили стовпчик з дощечкою, на якій хімічним олівцем було написано : “Ст. лейтенант (такий то) погиб за освобождение гор и леса.”

  Не збереглась та могила, як і не збереглись інші братські могили де, знявши взуття і шинелі, кидали стосами в ями десятки вбитих людей. До домівок пошта несла страшні “похоронки”.

  Доповнювались жертви і першими бойовими сутичками з УПА.

  Після встановлення радянської влади одразу була оголошена мобілізація і заява, що всім, хто брав участь в інших військових формуваннях, все буде прощено.

  Органами УПА також було оголошено мобілізацію з погрозою, що хто не підпорядковується, то буде переданий революційному суду. Становище було надзвичайно складне.

  До цього діяла значна підпільна повстанча сітка, члени якої групами в п’ять-шість осіб мали заховуватись в криївках. У цих земляних, сирих, темних, страшних могилах для живих, де більшість членів УПА і провели свої останні мучені роки життя і свідомо в них приймали смерть, стріляючи себе в висок. Бо навіть опору чинити з тих позицій було не можливо. Біля десятка односельчан заховались зі зброєю в криївках. На мобілізацію в ліс пішло з села ще кілька бідних хлопців. Їх чималий загін зібрали у північній лісовій частині області. Без зброї в убогій селянській одежі, вони були безвинною людською юрбою.

  Місцевість, як прифронтова зона, кишіла військами. І тут командир однієї танкової частини, виявивши “чужих”, дав команду “Уничтожить!”. Сотні молодих хлопців розмісили гусениці совітських танків.

  У селі на відпочинок став артилерійський полк. В нас розмістився енкаведист спецвідділу капітан Тихонов зі своєю службою. Вони їздили, шукали і, виявляли молодих чоловіків, допитували їх і страшенно катували. Тримали кілька днів у нашому льосі, а тоді передавали в районне НКВД.

  Одного разу привели двох хлопців. В цивільному одязі, без зброї, з довгим зачесаним назад волоссям і не голеними тижнів два обличчями вони нагадували гарних молодих ченців.

  На допитах вони розповідали, що родом з сусіднього району. Були мобілізовані в УПА. Їх відділ розбила радянська військова частина і вони пробирались додому. Покази ці були явно правдоподібні. Але капітанові дуже хотілося спіймати німецького шпигуна і він на допитах голосно вигукував “Врошь! Ти неметкий шпион”, і бив, катував їх по кілька раз на день. Ні їсти, ні пити їм не давали. Раз під наглядом вартового мама зайшли у льох набрати картоплі і побачили, що хлопці погризли кормові буряки. Тоді мама завернули у пілочку кусок хліба, сала і алюмінієву флягу молока, положили все те у запаску і пішли наче між вуликами рвати траву для кроликів. Дійшли до люка, яким у льох зсипали картоплю , оглянувшись, що за ними ніхто не стежить, привідкрили кришку люка і опустили цю “передачу”. А пізніше коли зайшли у льох, хлопці кинулися цілувати їм руки, плакати і звали “Мамо,мамо”.

“Не разговаривать!” – грізно вигукнув вартовий.

    Під час допитів нас до хати не впускали. Одначе я зайшов у кухню. Чути було як за стіною гримали побої, доносилися не людські зойки катованого і здичавілі матюки чекіста.

    Я вибіг з хати,а за мною на порозі з’явився розлючений капітан.

“Тошильов, дай дубіну!” – закричав він. Як назло під стодолою висів запасний біяк до ціпа. Старшина не без задоволення подав його капітанові. Кат зник за дверима продовжувати свою садистську справу. Я наляканий, гірко плачучи, біг через садок стежкою до річки.

   Кругом кишіло солдатньою. Спілкуючись з ними, відчувалось що майже під кожною шинелею знаходиться людина, за винятком отих катів-чекістів. Хоча в цілому віяло дикою загарбницькою ордою.

  В коморі, в засіці для зерна, ще сидів захований мій старший брат. Тато вийшли з комори. З очей у них текли сльози. Вони тихо промовили до мене : ”Зайди, він хоче тебе бачити”. Неголений, почорнілий, він мене запитав : “ Що мені робити? Хлопці прислали записку йти в ліс. А завтра  багато наших йде до військкомату”. Я страшенно любив брата і не міг собі уявити, щоб він нас залишив. Тоді, не думаючи, я відповів : ” Йди в ліс! ”. Він засміявся: “ Ти ще малий. Тут сам загину і вас за мене будуть мучити. Піду на фронт, що вже зі мною не буде, то хоч ви будете спокійні”.

  На другий день наші енкаведисти виїхали на пошуки. Брат зайшов до хати. Тато з мамою зняли ікони свого благословення. Він тричі поклонився. Благословили його, як до шлюбу. Ми всі з ним цілувались і мовчки гірко плакали.

   Вулицею, з білими полотняними торбинами на плечах, йшло більше тридцяти хлопців. Плачучи, їх проводжали усі. Цілувались рідні, близькі, наречені. В один день село овдовіло, осиротіло.

  Чоловіки, вийшовши на гору, обернулись і перехрестилися до святої церкви, до рідних домівок, бо далеко не всім суджено було повернутись. Залишившись самі, вони постарались розігнати сум розлуки. А дядько Іван, не молодий вже наш сусід, сплітав : “Дав би Бог, щоб сьогодні німець кинув хоч дві бомби на місто і я зразу втік би додому і ще переночував би зі своєю Катеринкою”.

  Всі сміялись.

  Я йшов з братом до самого військкомату. Там попрощались, він пішов за двері, куди проводжаючих не пускали. Я з сумом вертаюсь додому.

  Облави НКВД все шукали повстанців, дезертирів. Викрили раз захованого у родички хлопця Федю. Він показував їм на свою хату, просив відпустити, та вивели його за село і вбили. Сестра Степа побігла слідом і віднайшла його у молодому житі. Він лежав, розкинувши руки, наче розп’ятий на хресті. З прострілених грудей текла кров.

  Проводжаючи брата, я не помітив, що з ним не було його нерозлучного друга Степана. А незабаром солдати знайшли його вдома в соломі. Наш “квартирант” допитував його, бив і закривав у наш льох. Через кілька днів вивели Стьопу за село і заставили копати яму. Викопав він в коліно, енкаведист сказав : “Хватит,всеравно собаки отроют. Признавайсь или стрелять буду”. Випустивши дві автоматні черги над головою Стьопи, його помилували. Дали довідку і направили у військкомат.

  А через чотири місяці його бідна мати одержала похоронку. Я підлітком все думав, чи плакала за ним колишня кохана комсомолка.

  В центрі нашого міста є невеличкий майдан, де колись стояли своєрідні “таксисти” – візники з бричками. Після фронту на ньому розмістилась польова військова ремонтна майстерня. Тут було біля двох десятків автомашин з піднятими капотами, деякі без коліс. Їх ремонтували в засмальцьованому військовому одязі солдати.

  Проходячи біля них, я почув кілька пістолетних пострілів, на які поспішав з гуркотом люди. Тут, на жаль, судилось мені зблизька побачити найстрашнішу подію за своє життя. Перед нами стояв енкаведист  з погонами капітана, в синьому “галіфе”, в зеленій сорочці, підперезаний шкіряним паском, на якому висіла відкрита кобура. В опущеній правій руці він затиснув пістолет, а перед ним конав прострелений солдат. Помираючий повернув лице в нашу сторону і страшними, залитими кров’ю очима, дививсь на свого вбивцю. З глухим стогоном він силкувався піднятися, то спинався на коліна і лікті, то раптом мертво падав на закривавлену землю, то знов оживав і піднімався. Я дуже боявся, що капітан буде ще дострілювати нещасного, але він впевнено вложив пістолет в кобуру і мовчки пішов у місто. В мене промайнула думка : “Ти,гад, не першого застрелив, знаєш, що йому вже не жити”.

    “Розойдись, розойдись!” – стали розганяти натовп солдати.

  Я поспішив за капітаном-убивцею. Він вистукував начищеними до блиску чобітьми по міській бруківці і з піднятою головою йшов вулицею. Душа моя розривалась. Перед очима маячила постать ката і страшна людська смерть. Думалось : “А що ж напишуть бідній матері : “Пропал безвести” чи “Героически погиб, защищая Родину””?

  Причини цього самосуду мені вияснити не вдалось.

  Прогриміли бродівські бої, фронт покотився на Захід. За ним поїхали військові частини. В наших лісах, при лісових селах і хуторах ожив багато-численний повстанській рух. Особливого опору УПА не чинило. Вояки були не вишколені, не обстріляні і погано озброєні. Вони знищували невеликі групи НКВД і урядовців, які необачно попадали в засідки. Самі, часто і не відстрілюючись, втікали від нападавши на них червонопогонних військ, зазнаючи чималих втрат.

  На щастя, терору тоді майже не було. По селах бродило багато знедолених жебраків з Росії, зокрема з Брянської, Калузької, Воронезької, Білгородської областей та Східної України. Переважно це були підлітки, жінки, діти. І наші люди, по-християнськи співчуваючи, набирали з останнього мішечка мірку – ділились з ними. Ні одна та бідна російська душа не була “скривджена” у нашому краї. Хоч то був час самого широкого повстанського руху і безвладдя.

  Брат часто писав з армії листи. Готувався на фронт. Через три місяці сусід в своєму останньому листі написав, що брата “взяли”.

  Арештували у війську шістнадцять односельчан. Одного нізащо розстріляли, трьох замучили під час слідства, а дванадцятьох засудило “особое совещание”. Так, брат пробув повних десять літ у пеклі ГУЛАГУ.

  Пізньої осені 1944 року в нашому лісі розмістився багато численний повстанський загін, при якому був представник командування УПА. Зібралися місцеві загони. На замерзлій рівнині під Лисою горою відбувся повстанський мітинг.

  Про скупчення повстанців зрадники повідомили НКВД. Другого дня зранку в село нахлинула облава. Солдати-червонопогонники шукали скрізь. Залізними прутами вони кололи примерзлу землю,солому,сіно. Та враз у лісі шалено затріщали кулемети, часті постріли гвинтівок, між якими було чути автоматні черги. Солдати залишили село і полями поспішили до місця бою. Після двох годин стрілянина стала рідшати. Та враз пекельне відлуння ще сильнішого бою донеслося з глибини лісу. Клуби диму піднімалися до останніх хмар. Горіли хутори. Повстанці, прийнявши бій на краю лісу, вирішили відступити, та опинились в оточенні.

  До операції були  задіяні військові гарнізони з трьох сусідніх районів, залучені ополченці з урядовців. Лише під вечір основним силам повстанців вдалося прорвати кільце оточення на північній стороні і сховатись від переслідування. У лісі залишили  станкові кулемети, польові кухні і багато вбитих. Поранених енкаведисти дострілювали.

  Після цього бою великих скупчень повстанців у нас не спостерігалось. Переховувались вони малими групами, підтримуючи між собою тісний зв'язок.

  Кривава, нерівна, важка боротьба багато літ нищила наш добрий люд і благодатний край. І в цей страшний час мій спокійний, передбачливий і обережний тато став керівником сільради. Нас майже обминали хлопці з лісу, зате кожна навала з району біля нас зупинялась.

  Про тодішні події мені часто розповідала моя добра подруга Соня. Вони жили на хуторі під лісом і знали чимало тих переживань. Старшу її сестру Наталю вже заарештувало НКВД і катувало. Тепер Соні часто приходилось в темний ліс виносити їжу. Розповідала, що раз вийшла на галявину, зовсім смеркло, а вона кличе : “Миня-миня”. Зашелестіли кущі, вийшли хлопці, обняли її і кажуть : “Сонечко ти наше ясно, ми ще в роті сьогодні нічого не мали, одна ти за нас не забула”.

  А раз у вечорі приходили в хату, повечеряли і довго тихо співали, а один пригорнув її і каже : “Будеш жити, вчитися, виростеш – поїдеш у Київ. Згадай нас тоді, бо ми всі до одного загинемо”. Так і сталось. Пригадує : “Був бій у лісі. Вбитих повстанців забрали в центр колишньої волості. Посадили на площі, в зуби вставили цигарки”. Соню послали подивитись, хто загинув. Та, побачивши, знайомих, закричала і стала труситись. Підбігли енкаведисти, кричали : “Узнала? Кого? Кто?”. Соня плакала і показувала на трупи, що там постріляні. Відпустили, бо недалеко жила тітка, сказала, що йде до неї.

  Одного разу дали їй великий грипс занести у сусіднє село вона вже минула поле, доходила до лісу, як загуркотів бронетранспортер. Тихенько випустила пакет в старий окоп і побігла. Догнали : “Чего убегаеш?” – Я, - сказала, - йду собі до тітки.

“Садись,подвезем”. І силою вмостили на панцерник. Завезли в дальше село, відпустили. Вона повернулась, знайшла свою пошту і понесла за призначенням. Опустила грипс, як домовлено, в дупло верби, увійшла в двір, де було повно енкаведистів. Вийшов зляканий господар. Запитала, чи є кладка через річку, тихо промовила : ”В дуплі”. Сама швидко пішла в ліс. А через кілька хвилин їхній командир спохватився : “Что это за девченка приходила?”

  Всіма засобами НКВД знаходило сексотів, провокаторів і при їх допомозі все частіше викривало повстанців. Ті в свою чергу почали нищити за підозрілих у зраді людей. В цьому безправному хаосі, при великій наявності зброї, появились банди, які були далекі від політичної боротьби, а грабували і вбивали, кого хотіли. Приклали до цього рук і ті, що в день були енкаведистами, вночі маскувалися під повстанців.

  Моя Соня знову в сльозах. Недалеко жили її дядьки. Брати дядини боялись розправи і повтікали в райцентр. Один став міліціонером. Дядина часто ходила у місто. Повстанці попередили, щоб вона дорогу до міста забула, але та не слухалась.

  Якось на сусідський хутір налетіла облава, коли там були повстанці. Чотирьох з них загинуло. А через кілька днів увечері в хату до дядька зайшли вояки і наказали дядині йти з ними. Вона взяла на руки шестимісячну дитину. Сказали положити. Вона в розпачі кричала : “Б’єте мене то вбийте і дитину”. Дядько став боронити : “Не дам, вона нічого не вина”. Пролунав постріл, і дядько підкошеним снопом впав додолу. Другий постріл положив з немовлям на руках тітку. Двоє переляканих дітей завели до третього її дятька і наказали : “Виростіть їх і щоб не були такими сексотами, як їх батьки”. Вночі прибіг до Соні в хату з такими новинами її дятько. Наталя взяла хустину і темної ночі побігла. Знайшла на мертвій матері немовля і принесла до себе. Так і виріс Вася на руках у них із сестрою, а з ним і старша його сестричка Юля.

  Вранці стало відомо, що цієї ночі, крім дятьків було розстріляно у їх селі ще дванадцять душ.

  Терор. Скільки він приніс на нашу землю горя, ворожнечі і політичного зла, яке тліє ще до сьогодні.

  Десь через тиждень після похорону дядьків, до Соні в хату зайшли повстанці. Вони з провиною сіли на лавці і мовчали. З кімнати з дитиною на руках вийшла Наталя. “За що ви дядьків вбили?” – запитала вона і ридаючи, пішла в другу кімнату.

  - Ми нічого не знаємо, то СБ, - понуро промовив хтось. Помовчавши, хлопці пішли в темний нічний ліс.

  А ще через кілька днів передали записку, щоб винесли їсти. З образою в душі і далі носили. Наталя сердилась.

  Та раз пролунав бій і до них, тікаючи, забігли повстанці. Сказали Наталі, що в житі за садком лежить поранений “Час”, щоб його доглянула. За кілька хвилин прибігли енкаведисти. Нишпорили, шукали кричали. В жито не пішли.

  Переконавшись, що близько нікого нема, Наталя взяла бинт, марганець, полоски домашнього полотна і  пішла перев’язати рану доброго, спокійного напрочуд гарного хлопця, вина якого тільки в тому, що він опинився в цій страшній нерівній бороні і зараз сам став стікати кров'ю. він попросив молока і щоб його завели до тітки на другий хутір.

  Під вечір положили “Часа” з рядном на фіру, вимощену сіном, прикрили соломою і Наталя тихенько повезла пораненого.

  Шпиталю не було. І не було місця на всій Україні, де не міг би раптово напасти ворог і перестріляти, спалити все і всіх, хто чинить йому опір.

  “Час” вилікувався. І ще два роки бродив тернистими повстанськими стежками, поки не продали і їх криївку сексоти. І, стріляючи себе з вигуками “За Україну!”, обірвалось життя ще кількох мучеників.

  Я навчався в школі, яку часто пропускав через польові роботи. Однокласники мої всі були на рік-два старші. І між учнями зароджувались молодіжні стосунки з колишньою лицарською поведінкою.

  Страх, небезпека, муки, любов і ненависть наповнювали життя.

  В сусідньому селі жила дівчина Пася. Залучили її до роботи повстанці давно. І вона вже довгий час ховалась, жила у підпіллі. Та продали сексоти, і радіючи, спіймав її головний садист, старший слідчий НКВД Кравченко. Привели у рідне місто, до домівки. У сусідній хаті цілу ніч над нею глумувались, знущались, катували. Вона кусала власні губи і мовчала. Попереду чекали тортури. Зійшло сонечко, попросилась вийти на двір. Переступивши поріг, вона кинулась у відкриті двері криниці. Понівечене тіло дівчини, падаючи, билось у бетонні круги. Збіглись енкаведисти. Там на вісімнадцятиметровій глибині у холодній воді – їх здобич. Опустили солдата, який, мов змія, обвив рукою холодний дівочий стан і гукнув : “Тягни!”. В очах засвітило світло, відкрила очі і побачила радісні обличчя своїх катів. Зуби щосили вп’ялися в руку, що тримала її – солдат від болю відпустив. І знову тіло дівчини полетіло в глибоку криницю, але вже саме тіло, бо душа Пасі-Українки залишила його і зозулею завитала над рідним замордованим краєм.

  Витягнули і забрали дикуни мертве тіло і поховати по-людські не дали.

  Скільки горя, скільки важких трагічних споминів!

 

  Осіннім ранком на село насунула багаточисельна облава. Моя ровесниця і сусідка Оля йшла в школу, а з нею її батько на роботу в швейну майстерню. Відійшли вони від села польовою стежкою на відстань біля 400 метрів. От снайпер з облави захотів стріляти по живій мішені. Прицілився і влучив Олиному татові прямо в серце. Вмираючи, він ще промовив : “Йди, доню, і скажи, що мене застрелили”.

  А що тоді було вбити людину?

  До речі, в загиблого старший син загинув на фронті, середущий прийшов інвалідом з “Ввітчизняної”, а молодшого неповнолітнім заарештувало НКВД і на допитах він збожеволів. Так і помер у психлікарні. Це доля  лише одної сім’ї.

  За палкі проповіді заарештували отця Андроніка. Шість місяців просидів пастир під слідством. А в цей час НКВД так катувало його юного сина, що через кілька днів він помер. Повідомили батька про те горе в тюрмі. Отця відпустили, не посміли розтоптати його людський вчинок при спасінні поранених.

  Згадується Великодна ніч. Повна церква людей. Служиться Пасхальна літургія. Раз по раз священик виходить і промовляє : “Христос Воскрес!”. Люди відповідають дружно : “Воістину Воскрес!”

  Та враз бій. За дощатими стінами церкви автоматні черги, постріли гвинтівок. В небо злітають ракети. Боюсь, що як куля залетить у церкву то наробить біди. Над ранок люди виходять з паскою, а в церкву з автоматами вриваються енкаведисти, заглядають жінкам у вічі. Шукають по всіх закутках, навіть у вівтарі під престолом. Для них нема нічого святого. Кажуть : “Когось застрелили”.

  Посвятили паску. Розговілись. В хату заходить старший лейтенант Сабурін з двома офіцерами. Солдати розбрелись по сусідах.

  “Ну что, посвятил, давай, корми”, - звернувсь до тата. “Три ночи не спал, хорошо хоть не даром”.

  Я вийшов на вулицю. На підводі лежало тіло молодого хлопця. По одну сторону звисали босі ноги, а по другу – висіла голова  з окривавленим обличчям і широко відкритими мертвими очима. Довге русяве волосся, позліплюване кров'ю, звисало нижче воза.

  Я зляканий пішов у хату. На кухні  мама готували їжу і гірко плакали.

  - Мамо, так не можна, - тихо сказав я.

  - Сину, сину, - шептала мама, - ти йшов послухати Пасхальну службу. Тебе десь чекає бідна мати. І сльози текли струмком.

  А через деякий час в місті я почув траурну мелодію духового оркестру. Пройшовши руїнами колишнього гетто, я став свідком похорону. За оркестром офіцери несли тіло начальника районного НКВД, якого вбили на передмісті. За труною йшло півтора десятка людей в цивільному і чотири колони солдат-червонопогонників. А біля самої труни в чорному одязі йшла жінка років 35 і дочка, років – 12. Вони жалібно і голосно кликали : “Миленький!”, - то пискляво лунало, - “Па-пень-ка!”. Мені недобре було від тих зойків, я прискорив ходу і минав труну, перед  якою на подушечці солдат ніс ордени і медалі покійного. Чомусь подумалось, - а за кожним орденом, кожною медаллю хтось з людей з України ридаючи кликав “Коханий” і ”Татусю”.

  Яке ж то людство нерозумне.

  На цвинтарі виступали військові і клялись : “За твою смерть мы отомстим!”.

  І мстили. В моєму рідному маленькому селі, в якому до війни було сто дворів, більшовики скоїли таке :

  Засудили з політичних мотивів 33 особи (з них дев’ять загинуло, один збожеволів).

  На Сибір вислали 31 чоловіка.

  Розстріляли двох.

  В УПА загинуло восьмеро.

  Вороги розділили народ за поглядами і долею, спровокували братовбивчу війну і тим муки мешканців села, на жаль, були доповнені, бо загинуло 13 душ вночі. Бог відає, хто кого за що вбивав.

  Якщо доповнити, що 10 чоловік загинуло в радянській армії, 13 осіб вивезли до Німеччини, трьох було вбито під час фронту і трьох збожеволіло, двох втікло за кордон, то страшно уявити, скільки горя припало на сто родин моїх добрих односельчан. І так по всьому краю.

  Чим важче ставало переховуватись воякам УПА, чим більше гинуло їх, тим більше посилювався терор і розквітав безконтрольний бандитизм. Особливо нищили гелів сільських Рад і активістів. Мій добрий тато покірно виконував накази і примхи світської влади і нічого не підозрював. Але раз у вечері до нас зайшло шість військових, явно повстанців. Вони не сідаючи, сказали татові : “У революційний суд поступила заява, що ви працюєте на більшовиків. Ми знаємо, що ви їх не любите, що ви добрий господар і що син ваш сидить у тюрмі, але якщо не покаєтесь, то і вам мотузку знайдемо. Зрозуміли?”

  Татко кивнули головою і відповіли : “Зрозумів”. Вони вийшли. А тато промовили : “Маємо щастя, що не на дурних напали”.

  Як на замовлення, вранці приїхало районне начальство з підрозділом червонопогонників. Тато відразу заявили, що вони в сільській раді більше не працюють. “Вас, - кажуть тато, - приїхало озброєних тридцять чоловік і на ніч поїдете у місто, а я з ними (показують на нас, дітей) ночую тут.  Досить”.

  - Посипались матюки,погрози. “Пойдем в сельсовет”, - наказали татові. Вони відмовились. “Ну тогда ты арестован ”.  І повели у сільраду. Не одержавши там згоди, сказали татові з’явитись в НКВД до Кравченка, цього страшного ката-садиста, якого прокляла наша земля.

  На другий день тато попрощались і пішли. Кравченко побачив їх на коридорі і запитав : “А ты чего тут?”

- Сказали до вас прийти, - відповіли тато. Він зрозумів, що є якийсь скандал і перекривив : “До вас прийти? - Підожди”.

  Довго дзвонив, погоджував зі своїми партійними князьками і вийшовши сказав : “Йти додому ”. Тато вернулись і зробили висновок : “Збираймось на Сибір”.

  Холодний північний вітер пронизував до кісток, зрідка сипало першим снігом. Невеличка залізнична станція була переповнена військовими. На запасній колії стояло кілька десятків товарних вагонів, котрі широким колом охоронялись ланцюгом солдатів. Людей привозили і заганяли у товарняки. Я попросив майора, що керував цією операцією, щоб дозволив зачекати, бо мають привезти “родителей”. Він показав на невисокі віддалені стовпчики і сказав : “Садись и ни с места”. Так я більше двох годин спостерігав, як залишали люди рідний край.

  Одні йшли спокійно, організовано, бережно несли свої речі. Молодиця років тридцяти з чорним циганським обличчям все лаяла конвоїрів : “Щоб вас вужі поїли, куди ви нас везете!”. Невеличкий міцно збудований чоловік, з пишними вусами ніс до вагона пилку і сокиру. Очевидно збирався тайгу різати. Солдат несподівано вирвав сокиру і жбурнув набік, пилки господар не випускав. То солдат тягнув її до себе, то чоловік до себе, так наче різали щось невидиме. Та пролунали матюки – і дятько відпустивши пилку, махнув безнадійно рукою і пішов у вагон. Молода мати з немовлям на руках намагалась пробратись крізь солдатський ланцюг, щоб лишити дитину матері чи свекрусі. Вона голосно кричала : “Візьміть дитину!...”, лунав крик і з іншого боку, але її підхопили солдати і з дитиною запихнули у вагон. Молодиця років 45, йдучи до вагона, диригувала всім тілом і істерично героїчним голосом співала :

Лютий кат прийшов

Проливати кров

Везти нарід в домовину,

Він море сліз

У наш край приніс,

Щоб захопити Україну.

  - Полезай, тетка, полезай. Там будеш строить Украину, - глумився енкаведист.

  - Я і там Україну побудую, а ти тут здохнеш, - не вгавала тітка.

  До вагону йшла старенька бабуся. Акуратний одяг її підтверджував, що вона була доброю господинею. В руках, тулячи до грудей, несла дві ікони. Несподівано підбіг солдат, вирвав із рук ікони і став топтати ногами. Бабуся, не думаючи, наче й цього чекала, зняла з голови хустину, постелила на болотяну землю і почала збирати потрощене чужим чоботом своє благословення. З поранених склом рук текла кров. Пасмами звисали сиві коси, з під яких кришталевим намистом падали сльози. Червоними від крові руками згорнула хустку і понесла у товарняк свою святість і останню наругу на рідній землі.