ЗМІНА ЮРИСДИКЦІЙНОЇ НАЛЕЖНОСТІ ПОЧАЇВСЬКОГО МОНАСТИРЯ (Отримання офіційного статусу Лаври) Булига О.

Окрім викладачів та учні монастирського закладу, Польське повстання 1830–31 рр. підтримали й насельники Успенського кляштору. У зв’язку з цим в монастирі працювала судово-слідча комісія. Її документи вказують, що з початку до повстанців приєднались ієромонах Скірмонт і учень Почаївської школи Камінський, а коли повстанці покинули Почаїв, то разом з ними пішло вісім ченців. Було встановлено, що загін Й. Дверницького вітали ченці Г. Крупський, Т. Савицький, П. Калінський, П. Цєкульський. Крім того, Г. Крупський організував обід і сніданок для повстанців. Також у підтримці повстанців були звинувачені ченці Ф. Постанкевич, Г. Стародубовський, Г. Подолянський, Я. Новіцький, Ф. Козачевський і Н. Кулаковський [398]. Інкримінували підготовку повстання й настоятелю Почаївського монастиря Яну Сківському, оскільки той 1830 р. багато їздив по Волині, відвідуючи різні василіанські монастирі. На момент передачі монастиря православним,останнім василіанським настоятелем був Якинф Вешатинський. У липні 1831 р. тільки на підставі підозр десятьох почаївських ченців і одного ієродиякона ув’язнили в Київській фортеці-в’язниці на Печерську [1] .

Приймальна комісія по передачі Почаївського монастиря Російській Православній Церкві завершила процес передачі обителі 25 листопада 1831 р., зобов’язавши унійну Консисторію перевести 35 почаївських насельників (21 ієромонах, 4 ієродиякони, 9 монахів та 1 послушник) у Барський, Володимирський, Загоровський, Любарський ще Кременецький монастирі. Один ченець вирішив перейти в православ’я та залишитись у Почаївській обителі [2].

Зміна юрисдикційної належності монастиря в першій третині ХІХ ст. відбулась в іншій формі, ніж проходив відповідний перехід на початку XVIII ст. Це можна пояснити тим, що суспільно-політична ситуація була різною в ці два періоди конфесійного перепідпорядкування Почаївської обителі. Іншою була і монастирська атмосфера. На початку XVIII ст. почаївські ченці ні духовно, ні ментально не усвідомлювали себе частинкою державного організму Російської держави. Входячи в той час до київської митрополичої області на правах закордонного – Почаївський монастир не міг пов’язувати себе з сусідньою державою і тому після втрати її впливу на Волині, в результаті виходу російської армії, почаївські ченці 1712 р. досить спокійно прийняли юрисдикцію Унійної Церкви, яка підтримувалась чинною владою в більшій мірі, ніж Православна, яка по суті перестала легітимно існувати на Волині.

Важливим чинником зміни конфесійної належності Почаївського монастиря на початку XVIII ст. стала ліквідація православної єпархії, якій підпорядковувався монастир. Добровільний перехід почаївських насельників від православ’я до унії був підготовлений усім перебігом суспільно-політичного життя Правобережної України, загалом, та Волині, зокрема. Також відсутність державного утворення українців, змушувала господарів Гори Почаївської шукати захисту тих можновладців, які були представниками законної державної влади, яка сповідувала православ'я. Новий козацький стан, що почав творення в XVII ст., почаївські ченці не розглядали як владну та державну силу, якою її визнали в Почаївській обителі, їх наступники на початку ХХ ст. – це висвітлюватиметься в цьому розділі.

Майже сорокарічне функціонування Почаївського монастиря в складі Унійної Церкви, в період російської державності (1793–1831 рр.), можна пояснити не стільки толерантністю петербурзької влади, але відсутністю вагомих причин легітимної зміни юрисдикційної належності, поява яких (підтримка представниками Почаївського монастиря Польського повстання 1830–31 рр.) «розв’язала руки» російській владі для вирішення проблеми конфесійного перепідпорядкування Успенської обителі. Це стало одним з кроків царату «...спрямованих на подолання певної «відчуженості» правобережних теренів та надійне «прив'язання» їх до Російської імперії, – вказує Р. Шеретюк, щоб «пришвидшити реалізацію «наново перероблених», однак насправді старих планів ще Катерини ІІ скасувати Греко-Уніатську Церкву. Відтак, – продовжує дослідниця, – для російського самодержавства польське повстання стало не стільки причиною, скільки нагодою втілити в життя його давні наміри знищити цю Церкву як силу, що заважала остаточному злиттю Правобережжя з Росією» [3].

Подальші події (Полоцький собор,1839 р.) підтвердили, що в ХІХ ст. християнська Церква східновізантійського обряду підпорядкована Папі Римському не мала можливості активно функціонувати на території, де існують давні традиції іншої Церкви цього ж обряду, яка має первинність свого існування на цій землі та сприяння державної влади. Уніфікаційні процеси, що були притаманні політиці російської держави, стосовно етноконфесійної сфери новоприєднаних територій після другого та третього поділів Речі Посполитої, визначили майбутній напрямок розвитку та діяльності Почаївської Успенської обителі в юрисдикційній належності Російської Православної Церкви. Як стверджують О. Крижанівський та С. Плохій, це підтвердив намір російського імператора Миколи І, стосовно Правобережної України – «ввести край цей силою піднесення православ'я й елементів російських у неподільне єднання з великоросійськими губерніями», поки ці землі «не зіллються з іншими частинами імперії в одне тіло і одну душу» [4].

Православні обителі Російської імперії - складова частина держави, входили до загальноімперського конгломерату, головне завдання якого полягало в утвердженні російського єднання. Аналізуючи діяльність монастирів у державному організмі російської держави, до складу якого вони входили, дослідник Г. Прошин вказує, що: «Чернеча відмова від світу могла бути декларативною, могла бути смиренною і навіть таємною… але відмовою від світу вона ніколи не була». Чернець здійснював свої подвиги зречення в середовищі чернечої братії, братія ж входила до складу церковної організації, а церква була частиною державного апарату Росії. Як наслідок чернецтво підпорядковувалося не тільки церковним принципам, а й державним законам. Монастир, – продовжує дослідник, – підпорядковується архієрею своєї єпархії (єпископу, архієпископу, митрополиту). Кордони єпархій майже завжди (в синодальний період 1721–1917 рр.) збігалися з межами адміністративного поділу держави, частиною якого була церква» [5].

Почаївська обитель з 1831 р. розвивалась у площині загальноросійської парадигми, відхилення від якої визначав минулий спадок монастиря. Особливий поступ Успенської лаври в цей період пояснює її місцезнаходження у волинському регіоні, український компонент якого, як і в попередні періоди (перший православний та унійний) відображався в діяльності чернечої братії та формуванні національного середовища.

Першим намісником відновленого православного Почаївського монастиря став єпископ Волинський і Житомирський Амвросій Морєв. 25 жовтня 1831 р. він розпочав в Успенській обителі архієрейські богослужіння. Владика Амвросій запровадив роботу в монастирі дорадчого органу – Духовного Собору. До його складу входили церковні діячі, які допомагали настоятелю управляти обителлю. У листі № 5292, від 14 листопада 1831 р., він звертається до ректора Волинської духовної семінарії архімандрита Флавіана із завданням «заснувати в Почаївській Лаврі Собор, в який повинні надходити всі справи, що до Лаври відносяться, як по внутрішньому, так і зовнішньому управлінню» [6]. В даному приписі вказувалось, що Духовний Собор зобов'язаний вести переписку «з усіма державними установами по справам Лаври» [7] .Хоча монастир ще не мав офіційного статусу Лаври, але саме так вже тоді йменувався. Головою новоутвореного керівного органу Почаївського монастиря був призначений ректор Волинської духовної семінарії архімандрит Флавіан. До складу Духовного Собору увійшли представники волинського духовенства. Це Кременецький протоієрей Антоній, Острозько-Дерманський намісник ієромонах Іоанникій та ієромонах Загаєцького монастиря Маврикій. Останньому доручено «в зберігання та завідування Лаврську Церкву з ризницею та начинням». Помічником ризничному ієроманаху Маврикію «призначений Даміан Білецький, який приїхав в Лавру з Дерманського монастиря» [8].

До Почаївської обителі переїхала й православна Консисторія та Духовна Семінарія. Одним з перших прибулих православних ченців був ієромонахом Феодосій Карбило. Він походив з Полтави, закінчив Київську Духовну академію, був прекрасним проповідником [9]. Відпущений до Почаївського монастиря київським митрополитом Євгенієм, Феодосій був був призначений єпископом Амвросієм, благочинним та виконуючим обов'язки намісника обителі [10]. Також з Києва, з Успенської печерської лаври, 22 грудня 1831 р., надійшли в Почаїв посадові інструкції Духовного Собору цієї обителі для складання відповідних обов'язків намісника, казначея, благочинного та інших посадових осіб православного монастиря [11].

Представники волинського духовенства, разом з новоприбулими в Почаївську обитель ченцями, розпочали нову сторінку історії монастиря. Головним завданням Духовного Собору стала організація чернечого життя, а також налагодження діяльності обителі у взаємовідносинах з тогочасним суспільством.

Наступником єпископа Амвросія на Волинській кафедрі (1832–1840 рр.) став єпископ Іннокентій Сельно-Кринов. Намісником обителі (1832–1834 рр.) обрано архимандрита Антонія Рафальського. Як свідчить донесення єпископа Інокентія Священному Синоду, від 25 березня 1833 р., у монастирі налічувалось 16 ієромонахів (з єпархії Курської –4, Харківської – 2, Чернігівської – 1, Полтавської – 1, Костромської – 1, інші з Волинської), 2 ієродиякона, та 37 послушників [12]. До кінця 1833 р. кількість насельників Успенської Почаївської лаври склала 64 особи. Штат обителі був визначений у 90 чоловік [13].

Волинський архірей, у відповідності до покладених на нього обов'язків, координував роботу Духовного Собору. Зокрема, 15 квітня 1833 р., він рекомендував членам цього дорадчого органу проводити засідання щосуботи, а по понеділкам надавати йому прийняті рішення «...у справах важливих, що вимагають негайного виконання, – наголошував єпископ Іннокентій, – присутні зібрання проводяться в той же самий час, коли справи ці трапляться» [14].Після більш як вікового перебування Почаївського монастиря в юрисдикції Унійної Церкви, повернення до православ’я вимагало толерантного ставлення до василіанської спадщини. Це найкраще усвідомлював єпископ Волинський і Житомирський Інокентій, який застерігав православне духовенство: «З причтом, прихожанами своїми і особливо з усіма уніатами поводитись привітно і миролюбно, щоб не зневажати ніким, входити з щирою участю при зустрічах і побаченнях в положення кожного, і тим здобути любов та прихильність всіх їх. При можливих розмовах і судженнях про релігію, доводити уніатам з лагідністю та розсудливістю старовину статутів нашої Православної Церкви, котрі свято виконувались їхніми дідами. Притому уникати всіляких образливих доводів, які не переконують, а тільки дратують і озлоблюють заблукалих» [15].У Почаївському монастирі всіляко віталось бажання прийняти місцевими уніатами православ’я. Один з василіанських ченців, який вирішив залишитись в обителі, на початку 1832 р., у зв’язку з приєднанням до православ’я отримав зняття річного покаяння призначеного йому в 1831 р., ще у василіанську добу [16]. Жителі Почаєва також звертались до Духовного Собору з проханням не лише «зарахувати в Лаврські селяни, а й приєднатися до православної Греко-Російської Церкви» [17].Процес виокремлення унійного минулого в православній Почаївській обителі проходив досить непросто. Це було пов’язано з тим, що монастир, закономірно, жив багато в чому за рахунок фундушів та пожертв, власники яких мали різну конфесійну приналежність. На це зверталося увага в указі Синоду від 24 жовтня 1831 р., що «…з передачею Почаївськаго монастиря у ведення православного Духовенства увійти в розгляд, які з належних цьому монастирю і його фундуші Духовних обов'язків… покладені на цю обитель Православними, а які Уніатами та Римо-католиками», задля «поділу цих обов’язків» [18]. Духовний Собор на нагадування про це із Санкт-Петербурга відповідав, що пожертви зроблені в православний та унійний період складають єдиний монастирський фундуш «…з відсотка якого, за розпорядженням Верховного уряду, нинішня Почаївська Лавра зобов'язана підтримувати свої величезні будівлі, утримувати штатну кількість ченців, без всякої вже з боку казни на предмет цього допомоги… Такий поділ духовних обов'язків призведе в серцях Католиків і Уніатів повне охолодження до Православної Церкви, так, і ті з них, які тепер прибувають до Почаєва для поклоніння Чудотворної Ікони Божої Матері, перестануть відвідувати Почаївську Лавру» – сповіщав Духовний Собор [19]. Наголошувалось на необхідності збереження загального народного поклоніння монастирським святиням, що з часом призведе до поєднання віри. «Подібним чином діяли в свій час, й самі Уніати», – зауважували члени Собору [20].

Перші кроки монастиря як відновленої православної обителі проходили досить складно, проте державна влада підтримувала запровадження православних звичаїв та традицій, утвердження яких відбувалось паралельно з поступовою ліквідацією в монастирі «духу» уніатства. В зв’язку з цим Почаївська монастирська друкарня, від початку своєї діяльності в православній обителі випускала не релігійну літературу. Її початковими дрібними друками були розпорядження керівника Російської держави. Так ще в листопаді 1832 р. на монастирському папері були надруковані 100 царських указів та 1000 маніфестів з нагоди народження великого князя Михайла Миколайовича [21] .

Надалі більшість видань почаївської друкарні все ж таки мали церковне спрямування. У березні 1833 р., члени Духовного Собору, продовження друкарської справи в монастирі вбачали в тому «…щоб тут аж ніяк не друкувати нових книг, видання яких вимагало б попереднього розгляду цензури, а обмежувалось тільки передрукуванням в необхідній кількості ... для Церковного вживання книг ... Катехізисів, Скороченої Священної Історії та Букваря» [22]. Також передбачалось продовжити започатковане василіанами тиснення на атласі ікон. Цього вимагають «…прибулі в Почаївську Обитель Богомільці які звикли отримувати ікони, надрукуванні ними на атласі та папері…, – їх друк мав проходити, –…по погодженим нашою Церквою зразкам»  – відзначали члени Духовного Собору [23].

Як свідчить доповідь монастирського друкаря Василія Міхневича Волинському єпископу Інокентію, 1 червня 1833 р.: «…надруковані дві публікації: 1. Про оповіщення жителів Волинської Єпархії, що в 28 день серпня має бути святкуватися кожного року в Почаївській Обителі набуття Мощей Преподобного о. Іова Ігумена почаївського; та 2. Про поділ парафій Волинської Єпархії на три розряди» [24]. 15 червня цього ж року він доповідає в Духовний Собор, вже про друк книг: «…в Лаврі надруковано 2000 екземплярів розлого Катехизу, 3000 екземплярів Російського Букваря… по зразкам та повністю дійсно з Московським Синодальним друком» [25]. Вони стали першими об’ємними виданнями монастирської друкарні православного періоду. Початок її роботи був досить подібним до унійної доби, коли початкові друки також були дрібними, посеред іншого присвячені Йову Желізу та передували виданню книг необхідних для потреб власної Церкви. Відмінними від перших друків василіан став випуск видань для потреб російської держави.

13 жовтня 1833 р. оприлюднена «доповідь Урядовго Синоду», в якій посилаючись на царський указ, вказувалось:

«- Почаївській обителі присвоїти звання Почаївської Успенської Лаври.

- По цьому займати їй в в порядку православних обителей після трьох існуючих Лавр четверте місце.

- Священно-Архімандриту Лаври бути завжди Волинському Єпископу.

Царське село, 14 жовтня 1833 р.» [26].

Офіційне найменування «Лавра» було надане в зв’язку з багаточисельністю прибуваючих до обителі богомільців, вишуканістю монастирських храмів та великої кількості споруд. Так було легімітизовано та офіційно затверджено новий статус Почаївського монастиря. Проте назва “Лавра” віддавна побутувала в його найменуванні. Митрополит Іларіон припускає, «що Почаївський монастир звав себе Лаврою», ще у першу православну добу та продовжує так йменуватись в часи василіан на що вказується в книзі «Народовіщаніє» (1768 р.), що видання побачило світ «коштом Монахів Святої чудотворної Лаври Почаївської» [27]. Вже вказувалось, що до офіційного отримання статусу «Лавра», православні ченці в 1831 р. називають обитель саме так. Як свідчить «Повний реєстр за 1832 рік» у якому фіксувались документи, що поступили для розгляду Духовного Собору, Почаївський монастир також йменується Лаврою [28].

Перехід Почаївського монастиря до православ’я відбувався за участю нового складу ченців. Їхнє життя відбувалась в руслі діяльності власної Церкви та проходило в суспільному середовищі, яке в більшості було іноконфесійним. Почаївська обитель не бажала відмовлятись від набутків своїх попередників – василіан, що сприяли її зростанню, не погодившись поділяти монастирські фундуші на православні та унійні. Продовжуючи видавничу справи своїх попередників, православна братія спрямовувала її на потреби російської держави, завдячуючи якій православ’я повернулось на Почаївську гору. Офіційний статус Лаври відбувся через розбудову обителі ще у василіанську добу її існування, яка і надалі впливала на подальший поступ обителі.

1. Карліна О. М. Репресії щодо василіан на Волині після Листопадового повстання 1830 року та "стирання пам’яті" про них // Національна та історична пам’ять. 2013. - Вип. 6. С. 69-76. С. 70.Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ntip_2013_6_9.

2. Іларіон Митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпег, 1961. 398 с. С. 206–207.

3. Шеретюк Р.С. Греко-Уніатська Церква в контексті етноконфесійної політики Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII – ХІХ ст..). Рівне: Волинські обереги, 2012. 432 с. С. 181.

4. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3 кн. К., 1994. Кн. 3: Кінець ХVІ – середина ХІХ століття. 336 с. С. 226.

5. Прошин Г.Г. Черное воинство: (Русский православный монастырь. Легенда и быль). Москва, 1988. 351 с. С. 308.

6. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 2. 9 арк. Арк. 2 Листування лаври з Волинсько-Житомирським єпископом про створення в Почаївській лаврі Духовного Собору.

7. Там само.

8. Там само. Арк. 5.

9. Іларіон митрополит. Вказ. праця. С. 210.

10. Объятия Отча… Очерки по истории Почаевской Лавры. Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с. С. 103.

11. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3 Спр. 1. 38 арк. Інструкція Духовного Собору Почаївської лаври про обов’язки Лаври по зразку інструкції Києво-Печерської лаври. 22 грудня 1831 р.

12. Амвросий Архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям. Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с. С. 186–187.

13. ДАТО. Ф. 258. Оп.3. Спр. 63. 7 арк. Арк. 3. Рапорт-звіт архиєпископа та архімандрита Лаври Інокентія.

14. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3 спр. 2. 9 арк. Арк. 7. Переписка з Волинсько-Житомирським єпископом про організацію в Почаївській лаврі Духовного Собору. 14 листопада 1831 – 16 квітня 1833 р.

15. История Свято-Успенской Почаевской Лавры. Почаев, без року видання. 89 с. С. 52.

16. ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 684. Спр. 3274. 177 арк. Арк. 28. Книга протоколів розгляду вхідних паперів на засіданнях так званого Собору Почаївської лаври за 1832 р. 10 січня 1832 р – 24 грудня 1832 р.

17. Там само. Арк. 100.

18. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 55. 43 арк. Арк. 2. Справа про виконання духовних обов’язків, покладених на Почаївську лавру Католицькою Церквою.

19. Там само. Арк. 6.

20. Там само. Арк. 6 зв.

21. ДАТО. Ф. 258. Оп.1. Спр. 446. 631 арк. Арк. 19. Доклад типографа Василія Михневича Єпископу Інокентію.

22. ДАТО. Ф. 258.Оп. 3. Спр. 44. 28 арк. Арк. 2. Справа про синодальний дозвіл на друкування церковних книг в Почаївській друкарні.

23. Там само. Арк. 1 зв.–Арк. 2.

24. ДАТО. Ф. 258. Оп.1. Спр. 446. арк. 6.

25. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. – Спр. 44. Арк. 26

26. ЦДІАУ у м. Києві. Ф.2098. Оп. 1. Спр. 5. 2 арк. Доповідь Святійшого Урядового Синоду.

27. Іларіон митрополит. Вказ. праця. С. 113.

28. ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 684. Спр. 3274. 177 арк.