СТАРИЙ ОЛЕКСИНЕЦЬ Заблоцька Л.

 

Мій рідний край, моє село

Бувають куточки на землі, які, напевно, благословив сам Творець за дивовижну красу на взірець раю. Таким райським куточком на півдні Кременеччини є село Старий Олексинець. Майже в його центрі збігаються три річечки-посестри: Іванка, Заломана і Добринь. З’єднавши свої води, несуть їх у село Устечко, щоб там злитися з Горинню, яка протікає північніше за три кілометри від села, а там впадає у Прип’ять. Село займало вигідне географічне положення, адже було розташоване на перехресті жвавих торговельних шляхів із Почаєва на Збараж, із Вишнівця — на Залізці і Зборів.

Старий Олексинець Кременецького (колись Почаївського) району Тернопільської області знаходиться на відстані 50 км від райцентру і 5 км на схід від Нового Олексинця, що на трасі Тернопіль — Почаїв.

Колись, в доісторичні часи, місце, де розташоване сучасне село, було дном Сарматського моря. Внаслідок горотворчих процесів море відступило і відбулося підняття суші, про що свідчать численні скам’янілі рештки морської фауни. Тут, в епоху пізнього палеоліту, серед лісових хащ, на берегах маленьких річечок  поселились наші пращури. Видатний науковець, археолог і дослідник Кременеччини Гаврило Іванович Черняхівський у своїх дослідженнях зазначає, що по річці Горинь (у її верхів’ях) виявлено поселення первісних людей, а в урочищі Бабичин виявлено 2 кургани пізнішої доби людства.

Місцевість, де розташувалося село, піднімається на 375 м над сучасним рівнем світового океану. Замкова гора, до якої прилягає центр села, піднімається на 52 м відносної висоти. Старий Олексинець простягається завдовжки 2,6 км із заходу на схід та 1,8км — із півночі на південь. Від центру села врізнобіч розбігаються вулиці по спадистих пагорбах. По обидва боки доріг — садиби староолексинчан.

Зручність рельєфу, близькість води, родючий грунт сприяли заселенню території села нашими предками.

У сиву давнину тут існувало велике поселення землеробів і скотарів-дулібів. Місцевість вкривали дрімучі ліси, де проростали бук, дуб, сосна, береза, а в  пониззі річок — зарості верболозу та вільхи.

Археологічні дослідження на території села не проводилися, але в процесі господарської діяльності люди часто знаходили залишки праці і побуту первісних поселенців.

У ІV – ІІІ тисячолітті до н.е. наш край був заселений племенами так званої трипільської культури. Це ціла епоха у житті наших предків, яка характеризується високою культурою виробництва ( як на той час) і охоплює значні простори сучасної України. Займалися трипільці землеробством і скотарством, полюванням та рибальством. Племена вели переважно осілий спосіб життя, гуртувалися у чималі поселення.

Із плином часу розширилися господарські і торговельні зв’язки.  Одним із доказів цього є знахідки і дослідження, які були проведені у середині минулого століття Дністровсько-Волинською археологічною експедицією.  Ця експедиція виявила біля села Івання римські монети, зокрема, імператорів Антоніана Пія (138 – 161 рр.) і Дідія Юліана  (193 р.).

Знахідки підтверджують, що давні жителі Середземномор’я підтримували зв’язки з країнами Східної Європи. Ця ж експедиція в урочищі Безодня та в інших місцях виявила гончарну і ліпну кераміку Х-ХІІІ ст., зокрема, рідкісні знахідки сірої лощеної кухонної кераміки з орнаментом, а також уламки грузил від риболовецьких пристроїв, брусків, глиняних дитячих іграшок, що свідчить про заселення території села у глибоку давнину.

 Історія села — це історія нашої країни, історія українського народу, тому важливо зберегти її для прийдешніх поколінь.

З історії села

Подальша доля наших предків тісно пов’язана з історією Галицько -Волинського князівства, яке виділилося з Київської Русі в результаті її ослаблення і феодальної роздробленості. Про жителів Старого Олексинця цього періоду писемних відомостей немає. Князь Галицько-Волинського князівства Данило Романович Галицький був розумним і далекоглядним політиком, мудрим воєначальником і, знаючи, що його князівство не залишають у спокої войовничі сусіди ( угри і поляки), з якими не раз велися воєнні сутички, а також і те, що зі сходу насувалося грізне лихо — татаро -монгольська навала, спішно укріпляв військову міць свого князівства. В ланцюгу захисних фортець був і Старий Олексинець, що стояв на торговельному шляху Зборів — Залізці — Вишівець. На найвищому пагорбі села була збудована фортеця з оборонними баштами, товстими дубовими стінами.

У середині ХІV ст. Галицько-Волинське князівство розпадається і вся Волинська земля (у тому числі і Старий Олексинець) потрапляє під владу Великого князівства Литовського. Це тривало аж 200 років і наклало свій відбиток на історію  нашого краю.

Перші писемні відомості про село Старий Олексинець є в «Историко -статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии Кременецького уезда» М. Теодоровича. Тут є згадка про те, що село належало до Збаразького повіту і становило власність спочатку князів Збаразьких, а відтак Вишневецьких (Соломорецьких і Чарторийських). У дільничому акті князів Збаразьких — Солтана, Симона і Василя та їх матері  від 19 липня 1463 року мовиться про передачу села у володіння дочки Олександри, а до цього власником села був брат Байди Вишневецького —Андрій Вишневецький, на честь якого село отримало назву — Андрієво, або Андрушівка. Коли, за згаданим вище дільничим актом, володаркою села стала дочка князів Збаразьких Олександра, село отримало нову назву — Олексинець на честь його власниці.

Що ж до сьогоднішньої назви села існує  легенда.

 Близько другої половини ХV ст. на село впала страшна хвороба — чума, яка нещадною косою смерті косила усіх. Незначна кількість вцілілих мешканців покинула нажиті у важкій праці господарства і переселилася на чисте поле за 4 км на захід і там заснувала нове село — Новий Олексинець, а покинуте поселення, таким чином, отримало назву Старий Олексинець. Кажуть, що село залишалося безлюдним в запустінні майже 30 років. Згодом окремі сміливці повернулися на покинуті місця і продовжили своїм буттям писати історію рідного села. Перед цим, як розповідає легенда, переселенці, що повернулися, знайшли юного орача-одинака, і він тричі оборав село волами, щоб горе і лихо оминали його. Частина селян залишалася жити у Новому Олексинці, таким чином і понині існують два села-сусіди.

В іншій  легенді розповідається, що у давні часи у Старому Олексинці християнські й моральні норми життя були досить суворими, і найменше порушення й відступництво від них каралося громадою. Злодіїв, п’яниць, гультяїв і ледацюг, перелюбників і розбишак громада виганяла із села у чисте поле, де не було ні води, ні лісу. Щоб вижити, вигнанці були змушені важко працювати, спокутуючи свою провину перед громадою, повертатись їм у село заборонялося і, таким чином, появилося поряд два села, які існують і сьогодні.

Після Люблінської унії 1569 року Старий Олексинець входить до Кременецького повіту Волинського воєводства й опиняється під пануванням Речі Посполитої. Це був тривалий період насильницького панування польських магнатів на нашій землі, пограбування українського народу, ополячення і окатоличення населення. Жителі села повинні були сплачувати великі податки,  відробляти панщину, виконувати чимало інших повинностей. Це породжувало антифеодальні настрої селян, зростав опір грабіжникам.

На початку ХVІ ст. князь Збаразький у центрі села, використавши зручність рельєфу, на місці оборонної дерев’яної фортеці, що була знищена в часи початкового періоду боротьби проти монгольського іга, споруджує кам’яну фортецю. Будівництво фортеці, у селі її називали замком, лягло важким тягарем  на плечі староолексинчан і селян з навколишньої округи.

Замок мав форму видовженого прямокутника зі сторонами в 150 та 100м. На двох південних кутах підносилися високі оборонні вежі, що прикривали головний в’їзд у замок із центру села. На правій вежі (вже у пізніші часи) був влаштований великий вітряний двигун, що накачував до приміщення палацу  з глибокої криниці воду.

Над в’їздом у замок стрімко піднімались у небо дві вежі  приміщення палацу. Стіни більшості кімнат і підлога тут були оздоблені гарною керамічною плиткою та ліпниною. На випадок облоги, із центрального підвального приміщення замку розгалуження підземних  ходів сполучало захисників з центром та околицями села.

Вежа, що розташовувалась ліворуч при в’їзді у замок, мала круглу форму з вузькими продовгуватими бійницями, а головний в’їзд проходив під усією спорудою палацу і своєю формою нагадував вузький тунель, який закривався двома масивними дерев’яними брамами, обкованими залізними листами, а між ними була ще третя — решітчаста, металева.

По схилах пагорба збігала вниз цементна доріжка з багатьма східцями, що вела до ставу. Тут знаходилася купальня, дно якої було вимощене дубовими дошками-брусками.

Одна із цікавих сторінок історії села пов’язана із періодом національно-визвольної війни українського народу проти панської Польщі під проводом Богдана Хмельницького.

Порив до волі і свободи охопив тоді всі українські землі, дійшов цей клич і до Старого Олексинця. За переказами старожилів, староолексинчани організували і спорядили усім необхідним до військового походу цілу сотню козаків  на чолі із сотником Гавриком та направили їх в діючу армію Хмеля, як з любов’ю називали Б.Хмельницького його побратими. Ця сотня брала участь в усіх найвідоміших битвах, які відбувалися під проводом Б.Хмельницького, і навіть у штурмі Кременецької фортеці у вересні 1648 року на чолі з Максимом Кривоносом.

Як відомо, союзниками Богдана Хмельницького у визвольній війні були татари, але зрадивши його в критичний момент битви під Берестечком і покинувши поле бою, татари пішли нещадно грабувати і знищувати українські міста й села. Пограбувавши населення західних регіонів, вони влітку 1652 року підійшли до Старого Олексинця. Звістка про наближення татарських мародерів поширювалася швидко і це дало змогу жителям навколишніх сіл і староолексинчанам вчасно заховатися за надійними мурами замку. Сподіваючись на легку перемогу, татари раз по раз кидалися на штурм замку, але захисники мужньо відбивали удари нападників.

Після чергового невдалого штурму татари зібралися на перепочинок. За триста метрів, за річкою, вони поставили великий намет для свого воєводи —татарського паші, розпалювали багаття, готували їжу. Оборонці замку спостерігали за зухвальцями, але нічого не могли вдіяти, бо були витрачені усі ядра до гармат. Тоді один гармаш, на ймення Андрій, вигадав таку хитрість. Він узяв сувій домотканого полотна, скатав його у своєрідний «снаряд», наскрізь промочив розігрітим воском, а коли він застиг — зарядив гармату і вистрелив. Постріл був досить влучним. «Снаряд» потрапив у центральну жердину-підпору, яка, падаючи, смертельно поранила пашу. Татари спішно зняли облогу, щоб похоронити  свого воєначальника. За легендою захоронення відбулося за селом Свинюхи (тепер Очеретне) в урочищі Гнила Криниця. У могилу паші поклали більшу частину награбованого і зрівняли її із землею, щоб скарби не дісталися грабіжникам. Багато хто намагався знайти цей скарб, але безуспішно…

Після закінчення визвольної війни, за Андрусівським перемир’ям  (1667 р.) між Польщею і Росією, наш край  надалі залишився під владою Речі Посполитої. Почалися страшні гоніння на українську культуру, мову, православну церкву. Масовий процес окатоличення і ополячення українського народу став головною метою шляхтичів-окупантів.

Для поширення і зміцнення католицизму на Кременеччині в с. Старий Олексинець князем Чарторийським у 1756 році був збудований великий і пишний костел, будівля якого і сьогодні прикрашає село.

У результаті значних історичних подій загальноєвропейського масштабу — трьох поділів Польщі, яких вона зазнала через свою економічну і військову слабкість та агресивність сусідів, частина західних земель України (в тому числі Кременеччина і Старий Олексинець) були приєднані до складу царської Росії. Один гніт був замінений на інший і значно важчий, тепер роботяще «бидло» ставало «хохлом», засобом наживи і збагачення нових господарів на тривалий час, а ярмо кріпацтва тугим зашморгом затягнуло кожного українця у злидні і біду. Поступово відбувається розшарування селян, виділяється купка багачів, які збагачуються за рахунок праці збіднілих, стають вершителями долі пригноблених, виділяються в побуті, тягнуться до статусу панів і дворянства. Серед цієї верхівки зростає прагнення до знань, до науки.

У 1815 році в містечку Старий Олексинець засновано двокласне училище, в якому навчалися переважно діти шляхти і заможних селян. Воно розташовувалося в одноповерховому будинку в центрі села, де сьогодні знаходиться шкільна майстерня.

За адміністративною реформою в місцевому управлінні в 60-х роках ХІХ ст. у селі створюється Староолексинецька волость, яка увійшла до Кременецького повіту Волинської губернії, організовується волосна управа та інші заклади адміністративного управління.

Плин часу залишає по собі слід: десь відбувалися події глобального значення, десь вершилися людські долі, а за мурами Староолексинецького замку час, здається, протікав у сповільненому ритмі. Атмосфера життя тут нагадувала повітря замкнутого підвального приміщення, що рідко провітрюється.

Тут князювали сімейні  клани Імеретинських, а пізніше — князів Кудашевих (ходили чутки, що сім’я поміщика Кудашева безпідставно і самочинно присвоїла собі князівський титул). Особливо в’їлася у пам’ять староолексинчан княгиня Кудашева, сварлива і до краю вередлива жінка, яка була жорстокою не тільки до прислуги і жителів села, а й до членів своєї сім’ї.

За переписом 1911 року, в селі проживало 1506 мешканців, була управа волості, двокласна школа, фельдшерський пункт, де працювала одна акушерка. У селі ще існувала державна горілчана крамниця і щомісячно проводилися ярмарки.

У 1901 році поляк Ф. Митковський купив у князя Кудашева маєток недалеко від села і 260 га землі. Маєток цей був побудований у  фільварковому стилі й милував око подорожнього своєю красою та викликав співчуття до староолексинчан, бо потом та здоров’ям знедолених трударів ця краса створювалася.

Пан Митковський, як розповідають старожили, був роботящим, дбайливим господарем, умів навіть власноруч попрацювати на різних роботах у своєму господарстві, але був скупуватий і ніколи й нікому не прощав боргів.

Лихоліття Першої світової війни, що розпочалася у 1914 році, не обминуло і Старого Олексинця. Війна несла горе, пожежі, злидні і смерть мирному населенню, бо село стало прифронтовим. Через нього кілька разів проходила лінія фронту, коли почергово кожна сторона була то переможницею, то переможеною. Особливо жорстокі бої проходили по ліній Уширової гори (це  6-7 км на захід від села). У село привозили багато поранених  (тут розміщувалися два польові шпиталі), чимало поранених помирало від ран і їх хоронили у братських могилах біля церкви і на сільському цвинтарі.

Революційні події у Росії, що наступили у 1917 році, застали фронт у нашій місцевості. Для захисту своїх інтересів від посягань завойовників по селах створюються загони самооборони. Такі загони були створені в Старому Олексині, Свинюхах ( Очеретному), Гніздичному та в інших селах. Особливо зазіхали на наші землі польські магнати. Українська багата земля не давала їм спокою. Використавши політичну нестабільність та революційну анархію в Україні, вони знову рушили на нашу землю, але тут зустріли опір патріотів, які стали на захист своєї Вітчизни.

Ось як інформує командир 5-ої львівської піхотної дивізії польського війська в оперативному донесенні: «21 липня 1919 р. Біля Маєргарду (маєтку) на південь від Старого Олексинця є постійний гарнізон, що нараховує близько 200 озброєних селян з Свинюх і Гніздичної. Щоб обстрілювати ці загони, командування 9-ої бригади наказало змінити теперішню позицію батареї».

Цей загін, до складу якого входив і загін зі Старого Олексинця, вступив у бій із регулярними польськими частинами за Башуками, біля Хомів. Бій ішов із перемінним успіхом, в оперативному зведенні вказується: «18 липня 1919 року. Для покарання за те, що селяни і більшовики, незважаючи на вимогу, не видали схопленого вчора Олейничука, підпоручика 38 піхотного полку Львівських стрільців, сьогодні ранком бомбардовано Олексинець і Башуки. Обидва села у вогні».

Лихоліття війни завершилося підписанням Ризького мирного договору, за яким Західна Україна відійшла до Другої Речі Посполитої. В село знову повернулися пани Митковські, посилюється національний і соціальний гніт. Старий Олексинець стає центром ґміни, яка об’єднує 15 сіл. Відкриваються служби управління (постерунок, податкова, земельна та інші). Великий склад гуральні перебудовується у приміщення семирічної школи з польською мовою навчання.

 Невдоволення селян політикою полонізації вилилося в акцію масового протесту в зв’язку з похороном місцевого жителя Івана Маляра, якого застрелили польські поліцаї за виступи проти режиму.

 Тіло покійного везли трьома парами вороних коней у супроводі вершників на сірих конях у національних одностроях та зі приспущеними синьо-жовтими прапорами, оповитими чорним крепом. Запрошений із Вишнівця духовий оркестр грав траурні мелодії, а при опусканні покійного в могилу заграв «Ще не вмерла Україна».

Після похорону розпочалися арешти учасників акції, а після суду троє із них було відправлено у тюрму. Однак придушити національні поривання селян не вдалося. Центром поширення ідей національного відродження стає заснована у 1929 році у селі культурно-просвітницька організація «Просвіта». Поряд із цією організацією виникає й інша — «Сільроб», що перебувала під впливом КПЗУ.

Черговий масовий конфлікт із владою на селі виник у зв’язку з насильницьким захопленням поляками приміщення сільської церкви влітку 1938 року. Староолексинчани з’явилися на захист своєї святині із косами, вилами, ціпами. Для розправи над повсталими прибули осадники із сіл Волиця і Хотовиця та два ескадрони військ із прикордонної частини. Сили були нерівні і довелося селянам спішно будувати собі нову церкву (обидві церкви є діючими у селі і по сьогоднішній день).

Першого вересня 1939 року з початком Другої світової війни нелегкі часи настали і для жителів села. Поляки поспіхом залишали село, а вранці 1939 року в село вступили радянські війська.

Нова влада провела розподіл майна, залишеного поляками, наділила землею малоземельних селян, але не забарилися і політичні переслідування та репресії проти «неблагонадійних». Їх ув’язнювали, відправляли у Сибір, на Колиму. Більшість не повернулися. Це Лукіян Горобець, Василь Кулина (був війтом), Андрон Волянюк, Василь Гнида, Олександр Назаревич.

Слідом за однією бідою прийшла інша. Другого листопада в село вступили німецькі війська. Німці запровадили на окупованих землях новий порядок, який важким тягарем ліг на плечі селян. Це і непосильні податки, і каторжні роботи в Німеччині, і костел, перетворений на місце ув’язнення військовополонених, і «чистки» села від євреїв, циган та від інших ненадійних осіб. У селі та в окрузі виникають загони захисту і самооборони. Оскільки їхнім сховом був ліс, то й називали їх «лісовиками». Їхнім бойовим хрещенням став напад у 1943 році на німецьких прикордонників у Новому Олексинці.

 У вересні 1943 року жителі села стали свідками, а дехто й учасником, запеклого бою між загонами С.Ковпака, які поверталися із Карпатського рейду, і силами фашистів. У цьому бою німці понесли великі втрати, незважаючи на чисельну перевагу, а ковпаківці зуміли вирватися із оточення. Коли німці покинули село, над тими односельцями, які лояльно ставилися до ворога, було жителями села вчинено самосуд і, як акт непокори, спалено фільварок Митковського.

На початку березня 1944 року у село вступили загони воїнів УПА, але затрималися тут недовго, бо вранці 18 березня у село прибули регулярні частини фронту 113-ої сибірської піхотної дивізії 4-ї танкової армії.

У селі почали запроваджуватися радянські порядки. Кожен селянський двір повинен був сплатити позику, розміри якої наперед ніхто не знав. За несвоєчасну сплату податків, недоїмок і пені застосовувалися екзекуції, вивезення в Сибір і Казахстан. Загострилася боротьба також між українським підпіллям і більшовицькими винищувальними загонами «стрибків». Кожен день приносив страшну звістку і горе у сім’ї селян. Та  й по закінченню війни поневіряння люду не завершилися.

Однак поступово життя налагоджувалося. У селі відроджується початкова школа, відкриваються клуб і бібліотека, на паї селян створюється споживче товариство, розширюється асортимент товарів широкого вжитку у сільському магазині. Новий 1949 рік село зустріло об’єднаним у колгосп «Перемога», перейменований у 1950 році у «Прапор перемоги».

У 1944 році відбувся перший випуск семирічної школи, а в 1950 році було відкрито середню школу, директором якої став М.Зозуля.

Наша гордість

 1966 році на території замку була збудована нова двоповерхова школа, а приміщення старої школи переобладнали на гуртожиток для учнів. Великий внесок в облаштування нової школи вніс її директор Савчук Михайло Федорович, а це було непросто, бо збудували школу на місці руїн замку.

За час існування школи з її стін вийшло 1958 випускників. 72 учні закінчили школу із золотою медаллю. Пишається школа своїми випускниками, кандидатами наук: Миколою Штогрином, Раїсою Зінкевич, Ольгою Савчук, Богданом Заблоцьким.

Старий Олексинець подарував світові відому поетесу, скульптора і писанкарку — Оксану Лятуринську. У 1983 році у Торонто вийшла її книга «Зібрані твори». Закінчував місцеву школу, а потім тривалий час працював тут вчителем фізики депутат Верховної Ради  України другого скликання Петро Швидкий. Старше покоління села пам’ятає і гордиться  ще одним своїм односельчанином — генералом Олексієм Горлінським, кавалером найвищої державної нагороди США «Ордена Честі Легіону», професором, доктором технічних наук.

Варті шани і поваги і ряд інших наших односельців та випускників школи. Це Володимир Бобрик, який став відомим військовим лікарем-хірургом, Василь Гук — професор, доктор економічних наук, Іван Пилиповець — підполковник, військовий авіатор, Олександр Усик —конструктор і випробовувач двигунів до космічних ракет.

Отож, ми маємо всі підстави пишатися нашими односельчанами, історією свого села, яке пережило не одне лихоліття, вистояло у важкій боротьбі і сьогодні, , у нелегкий час творення незалежної Української держави, плекає віру та надію на щасливе майбуття.   

 Список використаної літератури:

 

  1. Дем’янчук Г., Біля витоку Горині. Прапор комунізму, 1985;
  2. Теодорович Н., Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, Почаев,1893;
  3. Чернихівський Гаврило. Портрети пером, статті, рецензії.- Кременець-Тернопіль;
  4. Черняхівський Гаврило. Кременеччина від давнини до сучасності. Історико-краєзнавче дослідження . – Кременець, 1999;
  5. Шегера Г.О., Старий Олексинець в коротких історичних нарисах, переказах і легендах. Тернопіль. Лілея 2003.

 


Працівники Староолексинецької гміни

Пам'тник О. Лятуринській

Генерал Горлінський

Місцева каплиця

Сучасний вигляд храму

Храм Святого апостола Андрія Первозванного

Сучасні руїни замку

Руїни замку

Вигляд замку. 1814 рік

Біля руїн замкової вежі

Біля замкової вежі

Залишки замкових воріт

Староолексинецький замок