АНАЛІЗ ВАСИЛІАНСЬКОГО ПЕРІОДУ ІСТОРІЇ ПОЧАЇВСЬКОЇ ОБИТЕЛІ Булига О.

Понад сто років Почаївський монастир (1712–1831 рр.) був складовою частиною Унійної Церкви, а його господарями ченці василіанського чину. Майже до кінця ХVІІІ ст. Почаївська обитель не відчувала протидії або тиску з боку державних інституцій. Навпаки, у Речі Посполитій, де Унійна Церква мала повне право на існування, кляштор зростав, а також здобував значення видавничо-освітнього осередку. Після входження Волині до складу Росії(1793 р.), атмосфера вякій перебувала обитель, привела його насельників до політичного кроку, здійснюючи який вони надіялись зберегти належність Унійної Церкви. Проте ситуація, що склалась у тодішньому суспільстві привела Почаївську обитель до Православної Церкви. Юрисдикційний перехід 1831 р. відбувався вінший спосіб, аніж 1712 р. Він був зумовлений супільно-політичними змінами, що проходили в той час у Волинському регіоні.

1686 р. Київська митрополія та Почаївський монастир як її складова переходить у юрисдикційне підпорядкування Московської патріархії. Наслідком цього стала майбутня зміна не лише юрисдикційної, але й конфесійної належності монастиря. Датою перепідпорядкування обителі, завдячуючи документам, що збереглись як в монастирському так й інших архівах, є 1712 р. Закономірність цієї події було викликана геополітичними змінами того часу на теренах Волині. Хоча отримання нової юрисдикційної належності почаївськими насельниками відбувається в добровільний спосіб, проте вона спричинена послабленням впливу Москви у Волинському регіоні. Крок почаївських православних ченців, до визнання себе складовою частиною Унійної Церкви, можна пояснити тими умовами в яких опинився монастир після ліквідації Луцько-Острозької православної єпархії та внутрішньою готовністю братії до його здійснення. Розвиток державно-церковної ситуації привів насельників Гори Почаївської до відповідного вибору. Православні дослідники тогочасні події зміни юрисдикційної належності пояснюють тим, що це було «угодно» Провидінню, для майбутнього зростання Успенської обителі. Ми вважаємо, що насельники Почаївського монастиря, змінюючи юрисдикційне підпорядкування, вивели обитель з майбутньої духовної ізоляції, примирились з ситуацією, що склалась та увійшли до складу Унійної Церкви, до якої раніше приєднались інші православні монастирі Київської митрополії.

Справді, XVIІІ ст. ознаменувалось для Преславної Гори Почаївської не лише появою нового господаря, але й трансформаціями, що перетворили монастир у видавничий та освітній осередок, змінили архітектурне обличчя обителі. Новий монастирський фундатор Миколай-Василій Потоцький доклав максимум зусиль, результатом яких стало здобуття Почаївською обителлю найбільшого авторитету не лише у василіанському середовищі. Коронування ікони Почаївської Божої Матері зробили її також святинею Католицької Церкви. Активна робота почаївської друкарні, вишуканість монастирських друків привернула увагу до них і представників православного середовища.

Розбудовуючи обитель, на протязі більше століття, василіани, продовжують шанувати монастирські святині, змінюють архітектурне обличчя кляштору, потужно започатковують та розгортають видавничу справу. Результат освітньої роботи призводить до усвідомлення власної належності польській традиції, історії та культурі. Відданість Польській державі почаївські василіани зберігають й після зникнення цієї країни з мапи світу (1795 р.).

Як зазначає сучасна дослідниця В. Лось: «На думку більшості науковців, василіанські школи сприяли полонізації населення. Власне завдяки педагогічній діяльності василіанський чин зумів не тільки зберегти свої позиції, а й значно посилитися на початку ХІХ ст. Польська еліта сприймала підтримку, яку постійно надавала Василіанському чину, як захист польськості. Натомість, слід зауважити, що, попри сильні пропольські впливи, саме за мурами таких василіанських навчальних закладів, на думку дослідника І. Кривошеї, формувалася і міцніла уніатська духовна ідея єдності всіх християн» [1].

Необхідно зазначити, що функціонування Почаївського Успенського монастиря ЧСВВ здійснювалась у чотирьох основних напрямках:

1) пошанування монастирських святинь;

2) активна видавнича діяльність;

3) архітектурна перебудова монастиря;

4) освітні заходи.

Усі справи, провадженні почаївськими василіанами, не в однаковій мірі, проте все ж враховували:

1) східно-візантійські традиції Унійної Церкви;

2) латинський чинник католицизму з яким уніати були досить близькі;

3) перебування монастиря в складі, спочатку Речі Посполитої, пізніше втрату польської державності та функціонування в Російській імперії;

4) українське етнічне середовище.

Це найповніше проявилось у видавничій діяльності обителі. Почаївський монастир василіанської доби намагався за допомогою засобів друку охопити увесь спектр впливу християнської спільноти на території розповсюдження монастирських видань. Вихід церковнослов’янських, україномовних та польськомовних книг, а також латиномовної літератури, засвідчив асиметричне, нелінійне спрямування національно-конфесійної орієнтації обителі. Готуватись до нових змін, а по суті поверненню становища, що існувало до 1712 р.почаївські насельники розпочанають вже наприкінці XVIІІ ст., коли Волинь стала складовою частиною Російської держави.

На думку митрополита Іларіона, почаївське училище функціонувало «…виключно для «самооборони» супроти Росії» і цією школою монастир захищав своє існування в юрисдикції Унійної Церкви. Мова викладання в школі залишалась польська, на уроках географії учні вивчали, що Річ Посполита – це самостійна держава. Серед викладацького складу переважали вчені-василіани, проте іноді запрошувались і світські викладачі. Необхідно відзначити, що на прохання батьків, діти яких сповідували православ’я, в школі було призначено православного законовчителя [2].

Від 1793 по 1831 рр., перебуваючи на території Росії роль монастиря послаблюється. Як внутрішня, так і зовнішня атмосфера довкола Гори Почаївської в цей період була нестабільною. Представники Православної Церкви на найвищому рівні ставлять питання про повернення монастиря в православне підпорядкування. 1823 р. Волинський православний єпископ Стефан після того, як згорів Острозький монастир, де знаходилась єпископська семінарія, звертається до Святійшого Синоду з проханням повернути Почаївський монастир православним, проте цар Олександр І не підтримує цю пропозицію й Гора Почаївська надалі залишається василіанською [3].

В переважній більшості почаївські василіани були патріотами поділеної Речі Посполитої, відданість якій їм прищеплювалась у монастирських школах. В дусі патріотичності до цієї вже неіснуючої держави виховувались учні почаївського училища. Четверо викладачів підтримали Польське повстання 1830–31 рр., учасники якого намагались відновити польську державність. Троє учнів перебувало в загонах повсталих. Двоє пізніше покинули повсталих, а Антон Камінський залишився серед них [4]. Відповідні події ще раз підтвердили, що ідеологічно-виховні пріоритети освітнього напрямку в Почаївській обителі Чину Святого Василія Великого залишались незмінними і після переходу Волині до складу Російської держави. Що стосується конфесійного аспекту виховання – тісні контакти з римо-католиками привносили в монастирське середовище нові, невластиві Унійній Церкві звичаї, що до певної міри сприяли її латинізації освітніми засобами. Водночас, попередня юрисдикційна приналежність Почаївського монастиря православ’ю залишила в обителі традиції Східної Церкви.

Як зазначає відомий український дослідник Я. Дашкевич, необхідно врахувати висновки, до яких дійшов французький історик Д. Бовуа, «досліджуючи роль уніатства та його могутнього ще тоді (перша третина ХІХ ст.) Василіанського ордену. Орден був цілком у руках польської шляхти і мав польське обличчя». Д. Бовуа вважає, що «хоча і уніатські єпископи, і Василіанський орден формально дбали про збереження уніатства серед українців, виступаючи проти переходу на римський католицизм і проти вступу римських католиків до ордену…фактично сприяли тому, що біле духовенство втікало під опіку православ’я». У зв’язку з цим, вважає французький дослідник, у майбутньому доспіло до захоплення Почаївського василіанського монастиря російським православ’ям. Я. Дашкевич також наводить твердження Д. Бовуа, який підкреслює: «Василіанські школи в Умані (1816 р. – 448 учнів), Каневі (тоді ж – 165 учнів), пізніше ще школа в Махнівці були польськими – та колонізаторськими – за духом та мовою навчання» [5 396]. Подібною школою була й Почаївська.

Життя обителі в 1712–1831 рр. як василіанської, де зросло три покоління ченців, сформувало в чернечому середовищі вірність до того державного утворення на території якого був розташований монастир від часу його життєдіяльності, як унійного. Зміна державної влади 1793 р. стала трагедією для почаївських василіан, розв’язкою якої стали події 1831 р.

Втрата впливу, на початку XVIIIст., на теренах місцезнаходження Почаївської обителі Московського царства, яке підтримувало православну орієнтацію християнських осередків, відразу призвела до зміни конфесійної належності цього волинського монастиря. Це ще раз підтвердило той факт, що геополітичний чинник відігравав значну роль у визначенні юрисдикційного підпорядкування Почаївського монастиря. Окремо необхідно відзначити, що королівська влада звертала увагу на монастирські потреби, надаючи відповідні привілеї та поважаючи право насельників Гори Почаївської у визначенні конфесійних уподобань. Водночас, як зазначає А. Гудима – Католицька Церква при сприянні Короля та сейму намагалась, щоб у василіанські монастирі проникали етнічні поляки [6]. Вони навіть не переходили в унію, залишаючись римо-католикам (див. Додаток наприкінці тексту). Відданість польській державній орієнтації збереглась у монастирі навіть після припинення існування Речі Посполитої, а це й визначило подальшу долю церковної підлеглості Успенського Почаївської обителі. Перебуваючи з кінця XVIII ст. у складі Росії для почаївських василіан ближчим було польське минуле, аніж російська дійсність. Тому, з монастирського середовища за межі мурів обителі вийшли ті, хто підтримав учасників Польського повстання. Перевага національних пріоритетів над релігійними прискорила закінчення майже 120-літнього періоду Успенського монастиря Чину Святого Василія Великого.

Також, необхідно відзначити, що етнічне українське середовище сприяло виходу в почаївській чернечій друкарні відповідних україномовних книг, які були розраховані на місцеве населення та прочан, що прибували до монастиря. Та й, не усі насельники обителі приймали польську орієнтацію. Пам’ятаючи про своє українське походження почаївські василіани виявляли свою національну приналежність у збереженні рідної мови, релігійних піснях, представлених у «Богогласнику» 1790 р. та створюючи світські поетичні твори. Діяльність Почаївського монастиря наприкінці ХVІІ – на початку ХІХ ст. проходило під впливом геополітичних процесів, які значною мірою визначали належність обителі до однієї з Церков греко-візантійського обряду. Відсутність державного утворення українського народу призвело до контролю над монастирем сусідніх держав, послаблення кожної з яких стало наслідком зміни національно-конфесійної орієнтації та юрисдикційної належності монастиря.

На відміну від першої зміни конфесійної належності (1712 р.), друга (1831 р.) в Почаївській обителі проходить не за власним бажанням братії. Майже сорок років Успенський монастир перебуваючи на території Росії, залишається в підпорядкуванні Унійної Церкви. Приводом зміни його юрисдикційно-конфесійного підпорядкування стає відкрита підтримка ченцями,вчителями та учнями монастирського училища Польського повстання. Причини ж знову криються в геополітичних поворотах, що проходять на теренах Волинського регіону наприкінці ХVIII ст. На відміну від 1712 р., після перепідпорядкування 1831 р., обитель майже повністю отримує нових насельників. Таким чином монастирська братія налагоджує власну діяльність з чистого аркушу, технічною базою для якої стає надбання попередніх господарів.

Ситуація першої третини ХІХ ст. подібна до поч. ХVIII ст. Відмінність полягає лише в тому, що почаївські василіани відчуваючи власну національну та державну приналежність вибирають шлях боротьби. Православні ж насельники Почаївського монастиря в 1712 р., за відсутністю власної державної потуги не вбачали в Московській державі, яка хоч і виступала на їхній захист, того державного утворення з яким пов’язували свою національну ідентифікацію.

Почаївські ченці початку XVIІІ ст., після прийняття унії у власній обителі (1712 р.), на початках не переймаються проблемою своєї належності до національно-державного утворення, у зв’язку з тим, що за відсутністю державності українців, свідомо та підсвідомо їх патріотичні почуття не можуть бути відданні Речі Посполитій. Лише через століття, після того як значну частину насельників монвстиря складають етнічні поляки та відповідного освітньо-виховного вишколу, більша частина насельників Почаївської обителі вже вважає себе неподільною складовою польської держави, ідея відродження якої відкрито підтримана ними під час Польського повстання 1830–31 рр. Результат цих подій закономірно розв’язав ті протиріччя, що накопичились навколо Преславної Гори Почаївської за більш як двохсотлітній період попереднього існування. 1831 р. – прийнято державне рішення про передачу Почаївського монастиря Київській митрополії Московської патріархії. Пришвидшенням для російської влади його легітииітизації стали відповідні дії почаївських василіан.

1. Лось В. Е. Уніатсь­ка Церква на Право­бережній Україні нап­рикінці XVIII – першій половині ХІХ ст.: організаційна структура та куль­турно-релігійний аспект. Відп. ред. Л.А. Дубровіна. Київ, 2013. 300 с. С. 125.

2. Іларіон Митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпег, 1961. 398 с. С. 154–155.

3. Объятия Отча… Очерки по истории Почаевской Лавры. Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с. С.101.

4. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 59. 15 арк. Переписка з Волинським архієпископом та губернатором про отримання відомостей стосовно зустрічі василіанами в Почаївському монастирі звинувачених в участі в повстанні. Арк. 10.

5. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських відносин // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М.С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція» Піраміда», 2007. С. 684–705. С. 692.

6. Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства. Тернопіль, 1995. 27 с. С. 13.

Додаток:

Станове походження ченців Почаївського монастиря на 1831 р.

 

прізвище та ім’я

 

посада

 

соціальний стан

 

1

 

Іоан Скивський

 

Архімандрит

 

дворянський

 

 

2

 

Ієромонахи

Граціан Крупський

 

 

намісник

 

 

дворянський

 

3

 

Г. Вишатицький

 

магістр послушників

 

духовний

 

4

 

Йосафат Киселевич

 

духовник

 

духовний

5

 

Макарій Репчинський

 

духовник

 

духовний

 

6

 

Михайло Балабан*

 

 

духовник (інвалід)

 

дворянський

 

7

 

Олексій Седлецький*

 

духовник (інвалід)

 

дворянський

 

8

 

Ювеналій Долголуський

 

духовник

 

духовний

9

 

Феодор Постанкевич*

 

 

скарбник і управляючий економією

 

духовний

10

 

Феодосій Козачевський

 

недільний проповідник

 

дворянський

 

11

 

Ярослав Новицький*

 

святковий проповідник

 

дворянський

 

12

 

Стефан Ігнатович

 

через хворобу посади не має

 

 

13

 

Павлін Камінський*

 

 

 

вчитель математики при повітовому училищі

дворянський

14

 

Лонгін Шавурський

 

вчительісторії і географії

 

дворянський

 

15

 

Тома Савицький*

 

вчитель французької мови

 

дворянин із духовного звання

 

16

 

Анаклет Данилевич

 

вчитель Закону Божого

 

 

17

 

Бенедикт Базилевич

 

“смотритель Блеху”

 

 

18

 

Веніамін Абрамович

 

помічник о. Базилевича

 

духовний

 

19

 

Ієремій Жиневич

 

наглядач типографії (інвалід)

 

духовний

 

20

 

Ніл Подолянський

 

помічник наглядача типографії

 

із вільнонароджених**

 

21

 

Інокентій Морозівський

 

 

вчительмистецтва

 

дворянський

 

22

Мефодій Павловський

 

парафіяльний чернець при монастирі

 

із вільнонароджених

23

 

Пантелеймон Цикуцький

 

хоровий

 

дворянський

 

24

 

Іпатій Стародубський

 

еклезіарх

дворянський

25

 

Салюстій Юліошевич

 

помічник еклезіарха

 

із міщан

 

26

 

Варфоломій Данилевич

 

 

наглядач медовогопогреба

 

із міщан

 

27

 

Варфоломій Данилевич

 

канафар

 

дворянський

 

28

 

Северин Дзюбинський

 

хоровий

 

духовний

29

 

Георгій Лижківський

 

хоровий

 

дворянський

 

30

 

Павлін Дзелінський

 

прокуратор

 

духовний

 

31

 

Гіацинт Кубецький

 

 

 

хоровий

 

духовний

 

32

 

Софроній Скальський

 

хоровий

 

духовний

33

 

Теодосій Чоповський

 

хоровий

 

дворянський

34

 

Амфілохій Васькевич

 

хоровий

 

дворянський

 

35

 

Юліан Скірмонт

 

 

 

 

36

 

Ієродиякони

Никифор Кулаковський*

 

 

 

вчитель польської і

латинської мови

 

 

дворянський

 

37

 

Терентій Чаплінський*

 

вчитель фізики

 

дворянський

 

38

 

Мартирій Герека

хоровий

духовний

39

Феодор Шиманський*

хоровий

дворянський

 

40

 

Ченці

Лук`ян Ключовський

 

 

хоровий

 

 

із міщан

 

41

 

Микола Юрковський

 

хоровий

 

духовний

 

42

 

Артемій Шостаковський*

 

помічник шафара

 

дворянський

 

43

 

Протазій Богуш

наглядач риз

духовний

 

44

Ієронім Сірочинський

 

хоровий і бас музичний

 

 

 

45

 

Послушники

Мелетій Пентрицький

 

 

 

шафар

 

 

 

46

 

Ізидор Базилевич

 

аптекар

 

духовний

 

47

 

Отеропонт Куликовський

 

наглядач трапези

 

із вільнонароджених

 

48

 

Пахомій Карпінський

 

уставник крилоса і

кравецьпри монастирі

 

духовний

49

 

ПетроКизлевич

 

хоровий

 

духовний

 

50

 

Юліан Левицький

 

хоровий

 

51

 

Єрофей Кутасевич

 

хоровий

дворянський

 

52

 

Феофан Гловачевський

 

хоровий

 

духовний

 

53

 

Іоіл Іванович

 

хоровий

 

духовний

 

54

 

Ксантій Осташевський

 

хоровий

 

 

55

 

Іринарх Ходаковський

 

хоровий

 

 

56

 

Гавриїл Осовський

 

хоровий

 

 

57

 

Юстин Абрамович

 

хоровий

 

58

 

Філімон Петровський

 

хоровий

 

 

59

 

Інокентій Ленчевський

 

хоровий

 

 

 

Загальна кількість: 59

Дворянського стану - 21

Духовного - 19

Міщанського - 3

Із вільнонароджених - 3

Соціальний стан не вказано - 13

*приналежність до римо-католицькогообряду: 10 осіб із 59.

**в документі зазначено „z rodziców wolnych”

Дані для складання таблиці взяті з ЦДІАК України, ф. 1342, оп. 1, спр. 68, арк. 19–20.

Лось В. Е. Уніатсь­ка Церква на Право­бережній Україні наприкінці XVIII – першій по­ло­вині ХІХ ст.: організаційна структура та куль­турно-релігійний аспект. / В.Е. Лось. Відп. ред. Л.А. Дубровіна. Київ, 2013. 300 с. С. С. 266–267