ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЧАЇВСЬКОГО МОНАСТИРЯ ЗА УМОВ МІЖКОНФЕСІЙНОГО ПРОТИСТОЯННЯ «З’ЄДНАНИХ» І «НЕЗ’ЄДНАНИХ» (1675-1712) Булига О.

Друга половина ХVII ст. ознаменувалась для Почаївської обителі важливими подіями пов’язаними як із внутрішнім життям монастиря, так і зміною юрисдикції Київської митрополії до складу якого він входив. У цей час продовжувалось протистояння православних («нез’єднаних»), які залишались вірні патріархам, спочатку Константинопольському, а пізніше Московському та уніатів («з‘єднаних»), вірних Римському папі.

Як свідчать монастирське сказання, 1675 р. під час так званої Збаразької війни, в якій зіткнулись територіальні інтереси Речі Посполитої та Османської Порти, над Почаївською обителлю відбулось з’явлення Богородиці, яка захистила своїм омофором святе місце від ворогів. За монастирським переказом під час штурму Почаївської гори турецьким військом, разом з Пресвятою Дівою Марією захищав обитель і святий Йов. Сучасні дослідники справедливо відзначають, хоча ця подія не увійшла до літопису війни, проте набула величезного значення для самого монастиря [1]. Переказ про чудесне врятування обителі ще більше привернувдо неї та її святинь прочан, пілігримів, а також державних мужів. У народі народилась дума про чудо 1675 р., відома під назвою «Ой зійшла зоря вечеровая».

«Ой зійшла зоря вечоровая,

Над Почаєвом стала.

Виступало турецьке військо,

Як та чорна хмара.

Турки з татарами брами облягали

Монастир звоювати.

Мати Божая Почаївська

Буде нас рятувати.

Отець Желізо з келії вийшов

Та слізьми умліває...

Ой, рятуй рятуй, Божая Мати,

Монастир загибає!...

Ой вийилла-вийшла Божая Мати,

На хрест вона стала,

Кулі вертала, турків убивала,

Монастир врятувала.

А ми, люди, всі християни,

До Бога всі ударяймо,–

Матері Божій Почаївській

Поклін всі воздаваймо!» [2]

Почаївський монастир, у той час, відчутно реагував на усі трансформації, що відбувались у церковному середовищі та були викликані суспільно-політичними перетвореннями. 1686 р.Київська митрополія змінила свою юрисдикційну належність, перейшовши від Константинопольської в юрисдикційнепідпорядкування Московської патріархії. Від того часу Церквою-матір’ю для Київської митрополії стає остання. Перебіг цих подій був обумовлений входженням ЛівобережноїУкраїнидо складу Московської держави. Почаївська обитель залишаючисьв Польській державі, як складова Луцько-Острозької єпархії, перебувала в складі Київської митрополичої області на правах закордонної. Її роль в Київській митрополії залишалась досить впливовою. Про це свідчить участь почаївського ігумена в супроводі Київського митрополита Гедеона до Москви (жовтень 1685 р.) у зв’язку з присягою на послушенство Московському патріархові [3].

Надалі функціонування Почаївського монастиря, вюрисдикції Православної Церкви, визначалось умовами Вічного миру (1686 р.), укладеного між Московією та Річчю Посполитою. У цьому договорі, зокрема, відзначалось: «Церквами Божим і Єпископіям Луцькій та Галицькій… і при них манастирям …в яких була і тепер є Благочестива Греко-руська Віра,… жодного утиску і до Віри Римської і до унії силування чинити не вільно і бути то не може…» [4]. Проте «…навернення в унію й дискримінація Православної Церкви на Правобережній Україні на межі ХVІІ–ХVІІІ ст., – на думку сучасних дослідників, – це по суті державнаполітикаРечі Посполитої» [5].

У той час світська влада на Волині вже не захищала права православ’я з тією силою, як це було на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. Значна частина православної шляхти перейшла в унію. Опертям Православної Церкви в Речі Посполитій, загалом та її єпархій та монастирів, зокрема, стає Московська держава, як один з центрів православ’я. На це вказує й звернення почаївського настоятеля Йова Желіза до царя Михайла Романова про допомогу після пожежі 1626 р.,. Середина ХVІІ ст. була певним затишшям у наверненні православних в унію, що можна пояснити повстанням Б. Хмельницького, події якого пригальмували цей процес.

Кінець ХVІІ ст. (1693 р.) ознаменувався для Почаївського монастиря внутрішнім конфліктом, пов’язаним з іменами настоятелів Інокентія Ягельницького та Йосифа Саєвича, а також Луцького єпископа Афанасія Шумлянського. Це дало навіть привід пов’язати ці події з спробою зміни юрисдикційної належності обителі [6]. Необхідно додати, що питання підпорядкування Почаївського монастиря Унійній Церкві ставив на порядок денний не лише суб’єктивний чинник, а увесь розвиток церковного життя, та тогочасних міждержавних відносин у Волинському регіоні.

Зростання Почаївської обителі другої половини ХVІІ ст. було закладено значною мірою попередньою подвижницькою працею Йова Желіза. Його наступники мали змогу збільшити кількість монастирської братії. Так, наприкінці XVIIстоліття, а саме в серпні 1693 р., на Горі Почаївській мешкало 22 насельника, 21 з яких поставили свої підписи в документі про обрання ігуменом обителі Інокентія Ягельницького [7]. Через три роки (1696 р.), за підрахунками В. Левицького, в монастирі проживало вже двадцять п’ять ченців [8]. Тобто за сто років функціонування обителі, число її насельників зросло майже втричі. Кількість братії того періоду, як вказував цей дослідник, знаходилась у відповідності до кількості церков, що були у монастирі.

Успенська церква, до якої А. Гойська свого часу передала чудотворну ікону, вже згоріла. Головним на Горі Почаївській у той час був Троїцький храм, що постав у середині XVII ст. Посилаючись на документ монастирського архіву (Поч. рук. Справа № 3/169 л. 98) В. Левицький називає ше 5 малих церков: Феодора, побудована напевно Домашевськими, Воскресіння, яка знаходилась в печері святителя Миколая, Іоана Хрестителя, Покрови Пресвятої Богородиці [9]. При цих храмах могли також існувати декілька приділів, їх зараховували як окремі церкви. Також дослідник наголошує: «Тут знаходилась кам’яна дзвіниця з дерев’яною банею з годинником, який вибивав чверті. Всі церкви кам’яні покриті ґонтом, тільки головний корпус на великому храмі покритий залізом. Монастир оточувала кам’яна стіна з кутовимими баштами, які надавали обителі вид фортеці» [10].

Гравюра Н. Зубрицького «Облога Почаєва 1675 р.» (1704 р.) вказує на більшу кількість храмів, доводячи їх число до восьми. Аналіз цієї іконографічної пам’ятки спонукав П. Ричковадо висновку, що «…на початок ХVІІІ ст. припадає найвищий етап розвитку православного Почаївського монастиря. На час виконання гравюри окремі храмові, житлові, оборонні та господарські споруди склались в розвинений монастирський комплекс, органічно доповнений пригородком, який мав власну систему дерев’яних баштово-стінових укріплень» [11].

Останні роки перебування Почаївського монастиря вюрисдикції Православної церкви (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) дослідив В. Левицький та висвітлив у праці «Ігумен Йосиф Саєвич таперехід ПочаївськоїЛаврив унію» [12]. Опрацьовуючи документи Почаївського архіву, ще будучи студентом КДА молодий дослідник зробив помітку червоного кольору «В. Левицький» на документі «Список речей Й. Саєвича залишених в монастирі Почаївському» [13]. Постать цього ігумена особливо його цікавила в зв’язку з тим, що попередники Левицького архімандрит Амвросій та протоієрей А. Хойнацький «підозрювали Йосифа Саєвича в прихильності до унії», проте як наголошує В. Левицький, – «… при більш близькому знайомстві з його особистістю виявляється, що він не тільки не мав ніякої схильності до унії, але був найлютішим ворогом її та вів з нею боротьбу всюди де міг… Людинастрога, навіть сувора, – продовжує дослідник, – в особистих стосунках з братією він бувнепохитний в своїх релігійних переконаннях та глибоко відданий православній вірі» [14].

1697 р. Саєвича обрано ігуменом Почаївського монастиря. Він налагодив відносини з монастирськими фундаторами, спадкоємцями Фірлеїв – графами Тарнавськими. Ян-Станіслав Амор-Тарнавський посилаючись на дарчу Анни Гойської перепросив обитель за невиконання цього документу її нашадками та його предками. 1699 р. монастир отримав від фундатора села Почаїв та Комнатку у вічне користування обителі та припинив з ним усі судові справи. Передача названих маєтків, пояснювалась і тим, що вони були спустошені внаслідок татарських набігів, мешканці були взяті в полон або розбіглися. Так у Комнатці залишився лише один мельник. На ці маєтки претендував рідний брат Яна-Станіслава, Олександр. Він наполягав, що через братову бездітність Почаїв та Комнатка повині перейти до нього. Нелегітимність передачі він пояснював і тим, що пожертва здійснена католиком на користь монастиря схизматів. Й. Саєвич захищаючи православну юрисдикцію, в протистоянні з Олександром Тарнавським, який намагався впливати конфесійну належність Почаївського монастиря, вказував останньому, що якщо він продовжуватиме втручатися у справи обителі, то він, як ігумен чудотворну ікону Божої Матері та усі чернечі скарби вивезе до Москви [15].

У збереженні православної юрисдикції Почаївського монастиря, як підкреслював В. Левицький, мала грамота, яку «виклопотав» у польського короля Йосиф Саєвич, перебуваючи навесні 1700 р. у Варшаві [16]. 23 травня, він, разом з ігуменом Белського монастиря Сильвестром Тройцевичем, звернулись до російського резидента у Варшаві Любима Судейкіна з проханням про заступництво. «І тепер благочестивим греко-російської віри людям, – вказували православні ігумени, – які знаходяться в державі польській гірше колишнього чиняться гоніння і до унії примус, а за них окрім благочестивійшого монарха, великого государя, його царської величності бути іншим немає кому: в усьому мають надію тільки на милостиву охорону, заступництво та праведне піклування великого государя його царської величності» [17].

Згідно королівської грамоти, від 26 червня 1700 р., Почаївській обителі було надано «свободу богослужіння Східного ісповідання». Король брав під своє покровительство монастир від посягань з боку «…митрополитів, єпископів, ігуменів, в з’єднанні з Римськоюцерквою…» [18]. Безсумнівно цей документ Почаївський монастир отримав за підтримки православної Москви, що давалозмогу зберігати обитель в юрисдикції Православної Церкви. Незважаючи на те, що монастирі Волині, в переважній більшості, вже змінили свою конфесійну належність, перейшовши в унію, саме Почаївський найдовше залишався православним. Він займав особливе місце в християнському світі, зберігаючи за монастирськими стінами три визначні святині: відбиток стопи Богородиці, чудотворну ікону Почаївської Божої Матері а також нетлінні мощі ігумена Йова Желіза. Саме тому ставлення до цієї обителі було шанобливим не тільки православного Сходу, але й католицького Заходу. Представники обох руських Церков греко-візантійського обряду намагалися бути господарями Гори Почаївської, спрямовуючи монастирське життя в руслі власного віровчення.

Підкреслюючи виразні антиунійні погляди Й. Саєвича, Левицький наводить витримку одного з його листів 1702 р до львівського книготорговця Петра Семеновича, у зв’язку з переходом Луцького єпископа в унію : «Все, що Всемогутній Бог уготовив, ми охоче приймемо, тільки однієї унії та всіх її справ не хочемота зрікаємось, хоча вона до нас дуже напрошується, але ми ніякої поблажливості надати їй не хочемо, тому що вона нам не потрібна» [19].

На рубежі ХVІІ–ХVІІІ ст. Почаївська обитель зазнавала усіляких кривд. Зокрема від шляхтичів Ледуховських. Вважаємо що це було пов’язано з тим, що потомки місцевої шляхти, яка покинула православ’я не вбачали в монастирі особливого місця святості, тому зневажали його насельників називаючи їх «попами-холопами» [20]. 1704 р. під час Північної війни, на Почаївську обитель накладена контрибуція шведським військом, яку монастир сплатити не мав можливості. Тоді ігумен Йосиф разом із значною частиною братії, зібравши найцінніші документи, певне майно, чудотворний образ, переїхав у Чернігівську єпархію. Відомо, що монастирська скарбниця та дорогоцінності були передані на зберігання гетьману Івану Мазепі. 1706 р. Саєвич повертається в Почаїв. У його відсутності ігуменом обителі був колишній її намісник Антоній Максимович. «Починаючи з 1706 року, – наголошує В. Левицький, – в монастирських документах рік за роком зустрічається ім’я одного тільки ігумена – Йосифа Саєвич до липня 1712 року, коли він втік з монастиря. (Точна дата часу його втечі невідома)» [21].

Анна Гойська, подарувавши чудотворну ікону почаївській Успенській церкві, посилила сакралізацію Гори Почаївської, яка продовжилась завдячуючи подвижницькій діяльності настоятеля обителі, нетлінні мощі якого сформували комплекс монастирських святинь, що сприяли подальшого поступу монастиря, насельники, якого розвинули сакральну складову, пов’язану з подіями 1675 р. Сакралізація відбувалась в контексті привернення уваги до цих святинь, що певною мірою сприяло збереженню юрисдикційного підпорядкування обителі у складі Православної Церкви. 1686 р. Київська митрополія та Почаївський монастир як її складова переходить у юрисдикційне підпорядкування Московської патріархії. Наслідком цього стала майбутня зміна не лише юрисдикційної, але й конфесійної належності монастиря. Полум’яний захисник православної юрисдикції Почаївської обителі Йосиф Саєвич не зміг протистояти тим змінам, що відбувались у тогочасному суспільстві. Ізольоване становище, в якому опинився Почаївський монастир 1712 р., перебуваючи в юрисдикції Православної Церкви, віддаленість церковного центру, відсутність підтримки світської влади (місцева шляхта перестала бути захисницею та покровительницею обителі, а російський вплив у цьому регіоні припинився після невдалого Прутського походу військ Петра І) призвело до входження почаївської братії до нового чернечого збору, в складі іншої Церкви. Про це в наступних подачах.

1. Ричков П. А., Луц В. Д. Вказ. праця. С. 14.

2.Ой зійшла зоря (Старовинний Почаївський кант, XVII ст.). URL: https://www.youtube.com/watch?v=584g9sAh94Y

3. Головащенко С. Православна церква у XVІІ столітті // Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. Київ 1997. С. 93–157. С. 150.

4.Іларіон митрополит. Вказ. праця. С. 112–113.

5. Крижанівський О. П. Плохій С. М. Вказ. праця. С. 115.

6. Іларіон митрополит. Вказ. праця. С. 105–108.

7. ІР НБУ. Ф. 231. № 159. 3 арк. Справа про обрання ігуменом Інокентія Ягельницького. Арк. 3.

8. ІР НБУ. Ф. 304. № 2049. С. 273–274.

9. Там само. С. 275.

10. Там само.

11. Ричков П. А., Луц В. Д. Вказ. праця. С. 39.

12.Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич и переход Почаевской Лавры в унию // Труды императорской Киевской Духовной Академии. Киев, 1916. Кн. VII–VIII. С.199–235.

13. ІР НБУ. Ф. 231. № 191. 3 арк. Справа Йосифа Саєвича. 1704–1791 рр. Арк. 1.

14. Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич…С. 199.

15. Іларіон Митрополит. Вказ. праця. С. 111.

16. Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич…С. 212.

17.Там само.

18. Там само…С. 213.

19. Там само…С. 215.

20. Там само… С. 204–205.

21. Там само… С. 235–236.