ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ – ПОЧАЇВСЬКИЙ «ТРАМПЛІН» (1702–1704 РР.). ЕПІЗОД МОНАСТИРСЬКОЇ ІСТОРІЇ Булига О.

На перший погляд буденна подія відбулась в Почаївській обителі, коли 1702 р., 25-річний уродженець Києва Єлисей Прокопович прибуває на Гору Почаївську як послушник. Ще проживаючи в Києві, він не закінчив Могилянський колегіум та «не прослухавши курсу теології, вирушив у традиційну для того часу «освітню мандрівку». Єлисей переходить з православ’я в унію, приймає чернецтво під іменем Єлеазара. У колегії св. Афанасія в Римі він також не закінчує теологічного курсу, далі слухає лекції в університеті міста Галле (Німеччина). Відомо, що 1704 р. Прокопович вже знову проживає в Києві.

До свого повернення на малу батьківщину, перебуваючи в Почаївській обителі, він піддається епітимії – церковній покуті, що була накладена на нього в зв’язку з унійним минулим. Тут ігумен Йосиф Саєвич прийняв цього насельника до братії православних ченців, здійснивши новий постриг. Саме Гора Почаївська стала тим місцем, де він знову повертається в православ’я. Відбувши епітимію Прокопович приймає чернече ім’я Феофан, під яким входить в історію. Волинська обитель стає тим середовищем, де Прокопович повернувшись до Православної Церкви, залишається її вірним до кінця життя.

У 1704 р., в час перебування на Волині, також контактував з цим монастирем гетьман Іван Мазепа. 1704 р. під час Північної війни, на Почаївську обитель накладена контрибуція шведським військом, яку монастир сплатити не мав можливості. Тоді ігумен Йосиф разом із значною частиною братії, зібравши найцінніші документи, певне майно, чудотворний образ, переїхав у Чернігівську єпархію. Монастирська скарбниця та дорогоцінності були передані на зберігання гетьману Івану Мазепі. Ситуація в якій тоді опинилась обитель в Почаєві, напевно змусила й Феофана Прокоповича покинути її разом із частиною ченців, проте він не дістається з ними до гетьманської столиці Батурина, куди вони відправились з ігуменом Йосифом Саєвичем, а залишається в Києві. Далі його шлях пролягає до Петербургу…

1711 р. Феофан Прокопович, вже в складі почту московського царя Петра І бере участь у невдалому Прутському поході (його результат, вплинув на зміну юрисдикційно-конфесійної належності Почаївського монастиря 1712 р). Тоді в Яссах Феофан виголошує проповідь, з нагоди річниці Полтавської битви. Вона припадає до душі царю, можливо за критику Івана Мазепи, якому Прокопович раніше присвятив драму «Володимир» («…ЯСНЕВЕЛЬМОЖНОГО ЄГО ЦАРСЬКОГО ПРЕСВІТЛОГО ВЕЛИЧЕСТВА ВОЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ОБОЇХ СТРАН ДНІПРА, ГЕТЬМАНА І СЛАВНОГО ЧИНУ СВЯТОГО АНДРЕЯ-АПОСТОЛА, КАВАЛЕРА ІОАННА МАЗЕПИ…»).

Як відомо, в майбутньому Феофан Прокопович стає одним з найближчих радників Петра І. За його участю був обраний грецький варіант назви давньої держави київських князів Русі «Росія», для іменування московської імперії. Після смерті Петра І, Прокопович – фактичний глава Російської Православної Церкви. Він бере участь в організації академії наук… Держава та Церква в Росії в усі часи були тісно пов’язані між собою, прикладом цього є історії Почаївської обителі ХІХ ст., в період, коли Волинь входила до складу Російської імперії.

Наводимо слова сучасної вітчизняної дослідниці Н. Левченко: «Політична діяльність Феофана Прокоповича мала безпосередній вплив і на формування його богословських поглядів загалом, і на його екзегетичну (пояснення біблійних текстів) практику зокрема. Так, традиційний для української барокової літератури образ Церкви-матері, від якої відвернулися її діти, у творах Прокоповича практично відсутній». Для нього Церквою-матір’ю була вже не Константинопільська, де приймав хрещення герой Феофанового твору Великий князь Київський Володимир, а Московська, складовою якої 1686 р. стає Київська митрополія.

Отримавши епітимію в Почаївському монастирі Прокопович продовжив «традицію» почаївських ігуменів Йова Желіза та Йосифа Саєвича, покладати сподівання на православного московського монарха, владу якого він сакралізував власною творчістю. Вважаємо, те, що погляди цих представників Православної Церкви, пов’язаних з історією Почаївського монастиря були спрямовані до Москви, обумовлено втратою державності нащадками князя Володимира, яких єднала Константинопільська Церква-матір у християнській родині Київської митрополії.

Тогочасний розвиток міждержавних відносин, коли територія колишньої Русі зі столицею в Києві ще в XIV ст. втрачає державний статус, змушує в майбутньому одну частину представників Київської митрополії рухатись до Католицької, а іншу до Православної Церков. Ті, хто йде в західному напрямку на базі Київської митрополії творить з’єднану з Римом Унійну Церкву, а ті, хто прямує в східному стають складової новоствореної Московської патріархії.

У цей період Константинопільська Церква-матір, як влучно висловився Мелетій Смотрицький (який сам «кидався» в західному, і східному напрямку) «плакала» за своєю дитиною Київською митрополією поділеною навпіл. Такий перебіг історичних перетворень приводить Почаївський монастир до Унійної Церкви, братія якого 1712 р. (без колишнього ігумена Йосифа Саєвича, який повернувшись з Батурина, принаймні до середини 1712 р. ігуменствує в обителі) приймає таке рішення, а прибулого 1702 р. на Гору Почаївську, колишнього уніата Єлеазара Прокоповича до Православної Церкви.

На Мазепу покладали свої сподівання і Саєвич і Прокопович, але після відходу гетьмана з України, їхні погляди спрямувались у бік Петра. Там, де останній втратив свій вплив, зокрема на Волині, Московська патріархія, як і Київська православна митрополія стають нелегітимними…

Тодішня втрата Мазепою гетьманської влади в обмеженому державному українському просторі підтвердила, що порозуміння церковного життя в Україні можливе при потужній національній державі, лише яка спроможна не допустити зовнішніх впливів на українське суспільство.