ОСВІТНЬО-ВИХОВНА ПРАКТИКА НАСЕЛЬНИКІВ ПОЧАЇВСЬКОЇ ВАСИЛІАНСЬКОЇ ОБИТЕЛІ Булига О.

Значний внесок у розвиток освіти України належить ченцям василіанам. У широкому значенні термін василіани вживається стосовно монахів, які керуються чернечими правилами, укладеними близько 362 р. архієпископом Кесарійським Василієм Великим [1]. За його іменем ченці Унійної Церкви, яка функціонувала в Речі Посполитій, об’єднались у Чин Святого Василія Великого (ЧСВВ), який розпочинає свою діяльність з березня 1613 р., коли митрополит Йосиф Рутський отримує привілей короля Жигмунта ІІІ, що дозволяє створювати школи з грецькою, латинською, церковнослов’янською та польською мовами навчання [2]. 1617 р. унійні монастирі руських єпархій були об’єднанні в одну Конгрегацію. ЧСВВ, по суті, був реформований за зразком католицьких орденів і відповідав потребам Унійної Церкви. Один з пунктів реформи проголошував організацію шкіл з метою виховання захисників Берестейської унії [3].

Місійно-просвітницька діяльність василіан завжди вважалась найважливішою ланкою їх праці. Місії, проведенні ЧСВВ у XVII cт., направлялись на залучення русинів до Унійної Церкви. У наступному столітті – головне завдання полягало в зміцненні віри та обрядів [4]. Ці задачі повинні були вирішувати створювані василіанські школи. За своїм ступенем вони поділялись на: парафіяльні, публічні, семінарії та внутрішні школи для підготовки ченців [5].

Перші школи ЧСВВ у Речі Посполитій працювали в Холмі, Новогрудку, Мінську, Володимирі, Жировцях та Бучачі. Найстабільнішою та найкраще організованою була Холмська школа, яка не обмежувалась підготовкою кандидатів до священства, а була загальноосвітньою [6]. Кількісний та якісний ріст василіанських шкіл розпочався після 1720 р., коли за рішенням Замойського Собору всі унійні монастирі перейшли до василіан. Цьому зростанню сприяла й апостольська нунціатура, заохочуючи василіанські обителі до відкриття шкіл. Проте процес цей тривав не всюди активно. Свідченням цього є лист папського нунція в Речі Посполитій до генерала ЧСВВ, від 24 квітня 1751 р. У якому, зокрема, вказувалось, що якщо школи не будуть відкриті на протязі шести місяців, то сам нунцій змушений буде це зробити [7].

З більшим заповзяттям василіани звернулись до створення шкіл після ліквідації католицького ордену єзуїтів (1773 р.). Враховуючи доробки своїх попередників, які головну увагу в навчанні звертали на заняття з латини, василіанські ченці широко впровадили вивчення німецької, англійської, французької та італійської мов, а також церковнослов’янської – мови богослужіння Унійної Церкви. Про те, що василіани не копіювали єзуїтські школи свідчить запровадження вивчення, як окремих дисциплін історії та права. Найголовніше, вирізняло василіан від єзуїтів, батьківщиною для яких вважалась Католицька Церква, те, що поряд із здобуттям учнями основ різних галузей знань, не дивлячись на конфесійні та національні відмінності, школярам прививали основи патріотичних чеснот та громадянської моралі [8]. Василіанські школи не припинили свою роботу і після ІІІ поділу Речі Посполитої. Саме завдячуючи їх існуванню на певний час продовжили свою життєдіяльність ті унійні обителі Російської імперії, при яких такі освітні установи працювали.

У другій половині XVIIIcт. найбільш відомою була василіанська школа у Володимирі, кількість її учнів наближалась до шістсот осіб. Чудову базу мала шестикласна школа Любарського монастиря. Тут навчались близько п’ятсот учнів, працював добре обладнаний фізичний кабінет, ботанічний сад для практичних занять з ботаніки, бібліотека, що нараховувала 1700 томів книг [9]. Широкою була мережа шкіл на Поділлі. В Шаргороді починаючи з 1763 р. василіани проводили філософські студії, їх ректором був Платон Гуц. У 1771–1772 рр. тут викладав Гімназій Левицький – автор кількох книг, що побачили світ у друкарні Почаївського монастиря [10].

Найдавніша згадка про навчальний заклад на Преславній Горі Почаївській міститься в монастирській візитації 1736 р. Йдеться про приміщення, де він розташовувався: «Окремо келії в двоповерховому будинку – 2 келії внизу, 2 нагорі (де новіціат знаходиться)». В. Бочковська припускає, що почаївський новіціат міг виникнути ще раніше, невдовзі після переходу Почаївського кляштора в унію 1712 р. Дослідниця вважає: «Для цього в монастиря були достатні матеріальні ресурси і багата бібліотека. Як свідчить візитація монастиря від 1714 р., його бібліотека нараховувала вже близько 90 книг латинською і польською мовами, серед яких твори відомих давньогрецьких, давньоримських авторів (Арістотель, Овідій, Плутарх, Ціцерон), європейських теологів (книги по діалектиці, логіці, філософії), польсько-латинські словники, одна з перших європейських енциклопедій – венеційське видання «Polianthea», польські видання Біблій та проповіді. На користь цієї думки говорить також той факт, що Почаїв був одним з найбагатших уніатських монастирів, який мав можливість утримувати новіціат» [11].

Монастирськими новиками відав магістр новіціату. Перший відомий магістр почаївського новіціату фігурує в каталозі Руської провінції Пречистої Діви Марії (1754 р.), до якої належав Почаївський монастир. Звали його Ферапонт Плешкевич. 1777 р. магістр новіціату – Ієронім Стрілецький, про нього згадує аналогічний документ [12].

У бібліотеці Почаївської лаври в ХІХ ст. віднайдено рукопис, який став цінним джерелом для вивчення історії ЧСВВ, розвитку освіти василіанських шкіл в цілому та Почаївської зокрема. Праця «Regulae Monasticae sen Constitutionis» (Конституція або правило монастиря), детально проаналізована М. Петровим. Автор XVІІІ ст. намагався показати сучасникам, куди вони повинні направляти свої устремління, якщо бажають бути учнями або ченцями ЧСВВ. Рекомендації стосувались і викладачів. Вони спрямованні на покращення навчального процесу. Як засвідчують сторінки рукопису, за монастирськими брамами, освіті були раді не всі. Намагаючись привернути увагу до василіанських шкіл, змінити взаємовідносини в шкільних колективах, анонім наголошує: «Немає в нас нічого нещасливішого за школу, а особливо учнів, тому що їх часто називають дармоїдами…здібні до викладання особи також не користуються авторитетом» [13].

Для покращення ситуації пропонувалось призначати вибраних отців, які мали слідкувати, щоб у школи не допускались нездібні до наук, а також особи старшого віку, ті кого примушували до вступу в ЧСВВ. Особливою була позиція стосовно знатних юнаків, яких автор вважав за необхідне приймати навіть у тому випадку, коли вони не мали здібностей. У рукописі розглядаються і права професорів. Їхню роботу, на думку аноніма, усіляко обмежують настоятелі монастирів, які вбачають у викладачах суперників на заняття своєї посади. У зв'язку з досить частою зміною професорів, що не могло не позначитись на навчанні учнів, пропонувалось встановити термін на який викладачі призначаються [14].

На сторінках рукопису окремо розглядається питання щодо професорів богослов’я та філософії. Їх вважає автор, необхідно урівняти у правах. Аргументацією цього є те, що філософія – союзниця і помічниця богослов’я, а тому її вивченню у василіанських школах необхідно приділяти особливе значення. Для викладання філософії рекомендувалось три роки, на протязі яких викладачі повинні викладати свій предмет не по книзі, а усно, коротко та ясно, щоб учні охоче читали книги, згадували викладений матеріал і вели власні записи [15].

Почаївська школа, як і інші василіанські навчальні заклади, в своїй роботі керувалась працею «Школа Василіанська». Її автор, італійський протоархимандрит Петро Менніта, виклав у 32 главах релігійно-моральні настанови для тих, хто пов’язав своє життя з василіанським чином. Їх суть полягала у виконанні та дотриманні євангельських настанов та служінні взірцем благочестя. Польською мовою книга була видана у Вільно, автором перекладу міг бути Ігнатій Кульчицький. В 1772 р. ця книга була придбана для Почаївського монастиря [16]. На початку свого існування новіціат на Преславній Горі Почаївській функуціонував як трирічний загальноосвітній заклад призначений для новіціїв, які готувався до вступу в обитель. Навчання тут відповідало тим заходам, які проводив ЧСВВ, хоча і мало свої особливості. Новіції приймались в монастир і готувались до прийняття послуху,шляхом монастирської освіти без виходу з обителі. Викладачами були василіани, які отримували посади: магістрів І, ІІ, Ш класів, професорів риторики, філософії математики та інших дисциплін [17].

Монастирська друкарня, яка розпочала свою роботу, згідно Грамоти польського короля Августа ІІ на відновлення типографії Почаївської обителі, постачала школу літературою. Самі почаївські ченці були авторами окремих підручників. Це вищезгадуваний Гімназій Левицький, суперіор Почаївського монастиря Варлаам Кокайолович (до 1773 р. коректор друкарні) – автор праці «Керівництво до риторики з доповненням практичної арифметики» [18].

1782 р. під час перебування в Почаївському монастирі провінціала Іакинфа Нестерського, останній наказав суперіору Єроніму Калітинському, щоб новіції завжди були зайняті наукою, читанням, співами та іншими послухами [19]. Цей візит ймовірно був викликаний саме рішенням провінційної консультації. Після закінчення трьохрічної школи, тих почаївських новіціїв, які проявили себе якнайкраще рекомендували на навчання до папського алюмінату – духовної академії при Віленському університеті. Постанова про це була прийнята на провінційній консультації, що відбулась у вересні 1782 р. в Мелецькому монастирі. З обителі до Академії направляли чотирьох найкращих учнів, «…щоб таким чином мати власних професорів» [20]. Після скасування папського алюмінату у Вільні, на протязі 1808–1831 рр., працювала Віленська головна семінарія. Почаївський монастир, як й інші василіанські монастирі, на відміну від католицьких, направляв на богословський факультет своїх кандидатів постійно та своєчасно, «за євангельським висловом, в шлюбному одязі» [21].

Відомо, що окрім новіціату в монастирі 1777 р. функціонував курс теології, нечисельні слухачі якого вивчали Біблію, канонічне право, єврейську мову, арифметику, геометрію, географію, історію. В одному з документів згадано міні-семінарія, яка 1790 р. мала готувати парафіяльних священників. Масштаби освітніх заходів, які провадили на Преславній Горі Почаївській була доволі скромною. Як зазначає В. Собчук: «Загалом участь почаївських василіан у ширені освіти ні йде ні в яке порівняння з аналогічною діяльністю монастирів того ж таки чину в Барі, Шаргороді, Умані та інших містах України…» [22]. Названі василіанські кляштори, у другій половині ХVІІІ ст. відкривали колегії для світської молоді, кількість учнів яких сягала шістсот і більше осіб

Навчальна база, зокрема наявність книг, у почаївському кляшторі, була не лише однією з найвишуканіших посеред василіанських кляшторів. В почаївській монастирській бібліотеці містилось найбільше і стародавніх видань. У каталозі інкунабул Відділу стародрукованих та рідкісних видань НБУВ занотовано дві книги інкунабул василіанського монастиря в Почаєві. Каталог палеотипів НБУВ репрезентує значно більше друків, зокрема Почаївського – 19 одиниць. В той час Любарського – 2, Мелецького – 3, Мильчанського – 1, Дерманського – 3 [23].

Окремі почаївські вихованці продовжували здобувати освіту в навчальних закладах апостольської столиці. Про це свідчать матеріали з монастирського архіву. У квітні 1772 р. диплом доктора теології виданий на ім’я Луки Сульзинського Урбанською колегією в Римі [24]. Цей же навчальний заклад, що йменувався у 1796 р. академією, 19 травня, видав похвальний лист Юліану Михалевському, який відзначився успіхами в навчанні на здобуття ступеня доктора філософії та богослов’я [25].

Василіанські новіції здобувши вищу богословську та філософську освіту, в майбутньому займали вищі єрархічні посади ЧСВВ. Це – секретарі провінцій, консультатори, провінціали, суперіори. Суворе дотримання почаївськими ченцями традицій, що існували в обителі з православних часів спричиняло певні непорозуміння у василіанському середовищі. Так представники унійних монастирів почаївську братію навіть йменувала схизматиками. У 1757 р. у Почаївському монастирі було прийнято постанову, яка забороняла спілкування з православними [26], яку самі ж почаївські василіани надалі не завжди дотримувались, якщо це йшло на користь українській нації, про що було оповідано в попередній подачі.

Після переходу Почаєва до складу Росії(1795 р.) освітні заходи Почаївського монастиря ЧСВВ не припинялись. Так 1798 р. в обителі перебували сорокашестилітній магістр новіціїв Еміліан Скажовський, сорокатрьохлітній професор законників Ієроним Гурин, диякони-професори тридцятилітній Єрофій Княжинський та тридцятип’ятилітній Сильвестр Сухоставський, тридцятитрьохлітній Гарціан Макулинський [27].

Необхідно зазначити, що у XVIII cт. впливи Риму в землях України були досить відчутними. Вся середня та вища освіта була в основному латиномовною не лише в католицьких, але й унійних і навіть православних навчальних закладах. Характерним для цього часу є намагання поєднання україно-слов’янських і візантійсько-слов’янських складників із західними латинськими [28]. У Почаївському монастирі на тлі цих взаємопроникнень відбувалось протистояння й прихильників римських (західних) та візантійських (східних) традицій. На це вказує у спогадах один з почаївських послушників у василіанську добу, який з переходом обителі до складу Православної Церкви прийняв православ’я [29]. Він згадує, що Чтима літургія, подібно католицьких традицій, проходила у василіанських монастирях, де працювали школи. Під час цієї літургії, на якій була присутня уся школа, розпочинаючи з сьомої години ранку, усі учні співали польські та латинські набожні пісні. По церковнослов’янськи співали рідко. Намісники монастирів, де працювали школи, – вважає автор спогадів, – були прихильними до ідей католицизму і підбирали відповідних вчителів [30]. Це ж джерело свідчить, що почаївські василіани зберігали також й православні традиції. Деякі з них, в бокових церквах, співали обідні з послушниками, серед яких були і новіції. Цей звичай залишився ще від того часу, коли монастир перебував у юрисдикції Православної Церкви. Почаївський послушник стверджує, що за подібні дії суперіори наказували ченців, окрім ігуменів Феодосія Рудницького та Василія Роговського. Останній донощикам, які повідомляли йому подібне відповідав рідною українською мовою: «А ти ліпше гляди себе» [31].

В про­токолі візитації за 1802 р., який аналізує В. Бочковська, подано склад насельників кляштора. На той час суперіор монастиря шестидесятирічний Василій Роговський, мешкав в монастирі 6 років, а пострижений в ченці в 22 роки. Магістр новиків – Еміліан Cecлoвський 49 років, мешкав в монас­тирі 10 років, а пострижений в монахи у 20 років. Про­фесор 1 класу – Боніфацій Скочковський, віком 53 роки, мешкав у монастирі 4 роки, пострижений в 45 років. Професор 2 класу – Ювеналій Дичковський, віком 30 років, мешкав у монастирі 1 рік, пострижений в 23 роки. Список новиків налічував 17 осіб, наймолод­шому – 14, найстаршому – 42 роки. Дослідниця вважає, що в описі мова може йти щонайменше про дві школи – одна для новиків, друга – світська: «Утримує ще той же монастир школу світську з двома професорами (законниками), які дають лекції початків мов російської, німецької і латинської з орфогра­фією, при цьому також арифметику і географію з наукою християнською і іншими – в трьох класах» [32].

В 1803–1804 рр. у Почаївському монастирі прживало 68 насельників, обитель була найбільшою за кількістю ченців серед василіанських кляшторів Київської, Волинської та Подільської губерній. В той час попечитель Віленського університету Адам Чарторийський посередництвом протархімандрита Руської провінції Юста Гусаковського, намагався, щоб у Почаївській монастирській друкарні тиражувались книги для Віленського університету, а при можливості для планованої в той час в Кременці Волинської гімназії. Також на базі Почаївської обителі відкрито парафіяльну школу для простого люду, яка мала стати початковою ланкою повітового училища. Відомі імена перших вчителів парафіяльного навчального закладу на Преславній Горі Почаївській. Це професори монастирського новіціату Боніфацій Скочковський та Ювеналій Дичковський [33].

Згідно указу російського царя Олександра І, від 27 липня 1807 р., василіанський чин на території імперії був реорганізований з аскетичного в освітній, тому мали право діяти лише ті василіанські обителі, що мали школи та провадили освітню роботу. Не випадково настоятель Дубенського монастиря Климент Веселовський, послушники якої отримували постриг у Почаєві, посередництвом князя Адама Чарторийського, намагався також отримати дозвіл на відкриття та утримання публічної школи [34]. Парафіяльна школа та новіціат діяли в монастирі паралельно. На початку ХІХ ст. почаївський новіціат для підготовки ченців розміщувався в трьохповерховому приміщенні, побудованому 1804 р. [35] .

Протоколи візитацій 1822 р. подають опис трьох шкіл, які в цей час діяли при Почаївському кляшторі. Новіціат складався з школи нищої риторики та морального Богослов’я. Відомо, що у відділенні риторики навчалось 10 учнів. На чолі новіціата стояв магістр. Друга школа мала статус вищого богословського відділення, яке мало назву Tеологія Моральна. Тут навчались до 20 вихованців. Вчителем був монах з вищою освітою – професор. Школа для світського юнацтва в той час нараховувала 5 вчителів, які викладали історію, географію, ари­фметику, початки природознавства, геометрію, каліг­рафію, малюнок, мови – польську, російську, латинську, німецьку [36].

1 вересня 1825 р. цей навчальний заклад отримав статус повітового училища, учні якого вивчали релігію, російську, польську, латинську, німецьку та французську мови, історію, географію математику, природознавство. Керівником училища був суперіор монастиря, з 1827 р. його помічником по керівництву училищим став чернець Назарій Затер. У наступному році цю посаду обіймав прибулий з Вільна магістр філософій Макарій Багатко. 1830 р. училище очолював переведений з Вінниці Іван Княгницький [37].

Закономірно найбільша кількість книг знаходилась в монастирях, де функціонували навчальні заклади. Протягом 1772–1789 рр. Почаївським монастирем було придбано книг на суму 1464 злотих. Друкарня Почаївського кляштора була основним постачальником книг у другій половині XVIII ст., – друки з її видавництва поширювалися по всіх монастирях Руської провінції. Почаївська бібліотека також поповнювалася обов’язковим примірником цих видань. Також книги дарували монастирю світські особи. 1788 р. у книзі витрат Почаївського монастиря міститься згадка, що було заплачено 21 злотий за транспортування книг з Відня [38] .

1820 р. в Почаївському кляшторі зберігається найбільша кількість книг (2507 одиниць) серед василіанських обителей [39]. Формування книгозбірні монастиря здійснювалося і через дарування, монахів, які населяли обитель, а також офіри від митрополитів, єпископів, світських осіб. Так, архімандрит Почаївського монастиря Мардарій Столпинський купив за 40 злотих книгу київського друку «Бесіди на 14 посланій Павла» (1623 р.), як свідчить власницький запис, яку згодом залишив Почаївському монастирю [40] .

Після смерті Ієронима Калітинського – настоятеля Почаївського монастиря, 1782 р. було описано його майно, в тому числі, книги (51 назва польских і латинських книг та 15 назв «руських» книг), деякі з яких визначено відправити до бібліотеки. Порч з назвами книг є приписи – «взяв Магістер на Новіціат», «відданний суперіорові» [41].

Майже до самого завершення функціонування Почаївської обителі ЧСВВ, видавнича діяльність монастирської друкарні була спрямована на випуск книг освітнього характеру. Так у травні 1828 р. було отримано дозвіл «…від Віленського Цензурного Комітету на вільний випуск із Почаївської Василіанської Типографії твору під заголовком «Буквар для навчання юнацтва читанню по російськи, по польськи, і по слов’янськи…» [42].

Освітні заходи ЧСВВ в Україні були доволі прогресивними для свого часу, хоч як засвідчив досвід творення василіанської системи навчання в XVIIIcт., процес організації шкільної освіти тривав болісно та з певним протистоянням у василіанському середовищі. Починаючи з 70-х рр. XVIII cт. василіанські школи виходять з поза меж монастирських. Важливим чинником покращення освіти церковної та світської можемо вважати усвідомлення представників василіанської спільноти необхідності удосконалення навчально-виховного процесу. Система василіанської освіти залишила значний слід на теренах України і не випадково використовувалась у Кременецькому ліцеї, на базі якого було створено Київський університет Святого Володимира.

У василіанську добу історії Почаївського монастиря в обителі навчали і мистецькому ремеслу. В. Бочковська встановила, що тогочасна іконописна майстерня Почаївського монастиря передусім забезпечував оформлення власних монастирських приміщень, а також виконував замовлення інших релігійних установ та приватних осіб. За матеріалами візитацій дослідниця персоналізовала майстрів та учнів іконописної майстерні. Вона вводить до наукового обігуінформацію про ікони на полотні відомого італійського художника Константіно Віллані, які знаходилися в Успенському соборі Почаївського монастиря вже 1802 р. Про нього відомо з візитації монастиря 1802 р. – 11 образів святих на полотні в рамах золочених пензля італійця Віллані: св. Трійці, Успіння Богородиці, св. Миколая, Василія Великого, Іоанна Хрестителя, св. Онуфрія, Стефана першого мученика, св. Апостолів Петра і Павла і св. Варвари». К. Вілляні в другій половині XVIII ст. прикрасив фресками стіни та плафони замку Любомирських у Рівному. Він же виконав кілька полотен для єзуїтського костелу в Луцьку [43].

У 1807 р. оздоблення інтер’єру та іконостасу в Успенському соборі розпочинає відомий живописець Лука Долинський. Його праця тривала до 1810 р. За цей час, окрім іконостасу, він оформив головний і бічні вівтарі, численні композиції на тему Чуд Христа на пілястрах, настінний живопис собору. Тогочасний вигляд внутрішнього простору головного монастирського храму відомий за акварельним малюнком Тараса Шевченка виконаним ним у жовтні 1846 р. Перебуваючи в монастирі Лука Долинський також намалював портрет архімандрита Левинського [44].

Наявні відомості й про інших малярів, які виконували іконописні роботи в Почаївському кляшторі василіанської доби. Їх імена віднайшов відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський. Так 1744 р. Пахомій Принятицький малював у бані монастирського собору чудеса Богородиці [45]. Цю роботу іконописець провадив ще в Троїцькому храмі, збудованому в перший православний період існування обителі. Ймовірніше всього Принятицький походив із села Перенятин поблизу Почаєва (тепер Радивилівський р-н Рівненської області).

В монастирі зберігалась підписна ікона святого Паїсія. Напис на звороті сповіщав ім’я автора. Гусаківський (Онсаковський) Юрій, чернече ім'я Генадій, народився 1725 р. в селі Попівці (тепер Кременецький р-н Тернопільської області). Син Матея і Феодосії. 29 листопада 1753 р. вступає до василіанського кляштору в Почаєві, де пострижений у ченці 11 грудня 1754 р. Головним його послухом був іконопис. Після Почаєва переїхав до монастиря в Піддубцях, а звідти до Рожища, де 1755 р. Луцький унійний єпископ Сильвестр Рудницький висвятив його на священика. Потім отець Генадій повертається до Почаївського монастиря, в якому прожив наступні вісім років, наступні два роки та шість місяців у Піддубцях, а опісля в монастирі в Маліївцях. Помер від чуми 1770 року в Троїцькому монастирі в Кам’янці-Подільському [46].

Короткі відомості є про маляра Андрія Токаревського, який працює в монастирі з 1761 р. Він, як і Юрій Гусаківський постригається в ченці в Почаєві [47]. Тут під іменем Аліпій виконує малярські роботи. Чернече ім’я Андрій Токаревський отримав у пам'ять про найвідомішого іконописця Київського Печерського монастиря княжої доби Аліпія, таким чином продовжуючи розвивати національну образотворчу спадщину, пов’язуючи між собою різні епохи монастирського розвою України.

1. Климов В. Василіани в Україні : 380 років діяльності // Українське релігієзнавство. Київ, 1997. № 6. С.10–15. С. 10.

2. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712–1996). Львів : Місіонер, 1997. 160 с. …С. 77.

3. Карліна О.М. Василіани на Волині // Велика Волинь: минуле і сучасне. Матеріали міжнародної наукової краєзнавчої конференції. Хмельницький-Ізяслав-Шепетівка, 1994. С. 297–299. С. 298.

4. Стоцький Я. Вказ. праця…С. 76.

5. Там само. С. 77.

6. Сеник С. Українська церква в XVIII cт. // Ковчег. 1993. Ч.1. С.25–71. С. 61.

7. Петров Н.О. О внутреннем состоянии Базилианского ордена в XVIIIвеке // ВЕВ, 1870. № 12. С. 401–410; № 13. С. 453–461; №14. С. 502–509; № 15. С. 529–538; №16. С. 566–572. С. 534.

8. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII cт. Київ, 1997. 312 с. С. 279.

9. Жилюк С. Російська церква на Волині. Житомир, 1996. 173 с. С. 72.

10. Лукань Р. Василіянські монастирі в Україні // Календар Місіонаря на 1942 рік. Жовква, 1941. С. 60–66. С. 64.

11. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII – XIX ст. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України. Київ, 2018. 406 с. С.116.

12. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта…С. 148.

13. Петров Н.О. О внутреннем состоянии Базилианского ордена… С. 458.

14. Там само. С. 529. С. 534.

15. Там само. С. 536.

16. Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII–XIX ст.…С. 112–113.

17. Амвросий, архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве // Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям (далі ВЕВ). Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с. С. 132.

18. Хойнацкий А.Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Испр. и доп. Г. Я. Крыжановским. Почаев,1897.524 с. С. 85.

19. Амвросий архимандрит. Вказ. праця. С.135.

20. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 168. 3 арк. Постанова та угода міжПольскою та Литовськоюпровінціями, стосовно направлення у Вищі училища. 17 вересня 1782. Арк. 2.

21. Янковский П. Виленский Кафедральный Протоиерей Ипполит Гомолицкий // Литовские Епархиальные Ведомости.1863. № 9. С. 303–316; Вестник Западной России. 1865. Т.ІІІ. С. 448–464; Записки сельского священника. Минск, 2004. С. 297–319.

22. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта (кінець XVI – перша чверть ХХ ст.) // Історична Волинь : Північний Захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець : Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2017. С. 143–184. С. 148–149.

23. Лось В. Е. Уніатсь­ка Церква на Право­бережній Україні нап­рикінці XVIII – першій по­ло­вині ХІХ ст.: організаційна структура та куль­турно-релігійний аспект. Відп. ред. Л.А. Дубровіна. Київ, 2013. 300 с. С. 136 – 137.

24. ІР НБУ. Ф. 231. № 246. 1 арк. Диплом на званння доктора виданний Луці Сульзинському Колегію Урбана в Римі, 1772 р. Арк.1

25. ІР НБУ. Ф. 231. № 252. 2 арк. Похвальний лист Урбанской Римської Академии студенту Юлиану Михалевському за успіхи в навчанні, 19 березня 1796 р.

26. Амвросий архимандрит. Вказ. праця. С. 109.

27. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта…С. 149.

28. Ісаєвич Я. LYCAEM TRIL INGUE : Концепція тримовної школи в Європі в ХVI cт. // Острозька давнина. Львів, 1995. Т. 1. С. 8–12. С. 12.

29. Хойнацкий А. Из воспоминаний и заметок бывшаго послушника Почаевской Лавры при Базилианах. ВЕВ. 1879. № 17. С. 642–669.

30. Там само. С. 658.

31. Там само.

32. Бочковська В. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика нових джерел дослідження// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2009. № 13. Вип. Українознавство. С. 21–25. С. 24.

33. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта…С. 149–150.

34. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 1285. Арк. 41–45. Опис про перебуваючий у Волинській губернії в місті Дубні унійний Архимандрійський монастир, належний Луцькій Унійній єпархії. Арк. 42.

35. Дарственая запись Анны Гойской на устройство Почаевского монастыря от 14 ноября 1597 года. Почаев, 1908. 346 с. С. 268.

36. Бочковська В. Г. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика…С. 24–25.

37. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта…С. 152–153.

38. Лось В. Е. Уніатсь­ка Церква на Право­бережній Україні нап­рикінці XVIII – першій по­ло­вині ХІХ ст.: організаційна структура та куль­турно-релігійний аспект. Відп. ред. Л.А. Дубровіна. Київ, 2013.300 с. С. 129.

39. Там само. С. 137.

40. Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII – XIX ст…. С. 127–128.

41. Там само. С. 128.

42. ІР НБУ. Ф. 231. № 129. 97 арк. Арк. 96.

43. Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII – XIX ст…С. 147–148.

44. Мороз В. Лука Долинський: начерк до портрету. URL:

https://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/icon/icons_articles/35825/

45. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. К.: Наук. думка, 1983. 180 с. С. 157.

46. Гусаківський Юрій. URL: http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=5770

47. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні…С. 168.