ГОЛОКОСТ У РОДИНІ КАНЕРІВ Семенюк Л., Чечурін І.

Життя міщанської сім’ї напередодні Другої світової війни.

 

Напередодні Другої світової війни у Кременці проживало близько  10 тисяч євреїв, а також було чимало тих, які емігрували із Польщі, особливо міста Лодзі. У місті існувало декілька добродійних товариств, бібліотеки. Серед них - Кременецьке єврейське товариство взаємодопомоги бідним, єврейська «Талмуд-Тора». Працювала бібліотека Абрамовича Бездезького.  На культурне життя в цей період впливав головним чином сіонізм. Проте молодь жила життям, відірваним від політики. Відвідувала клуби, які на той час діяли: благородне зібрання із театральним залом, військове зібрання одинадцятого ризького Драгунського полку, військове зібрання сорок другого піхотного Якутського полку.

Постійним місцем збору молодого і старшого покоління єврейського населення були синагоги, яких у Кременці налічувалося  п’ять.

Євреї складали 30% всього населення міста, і найбільший відсоток їх був зайнятий у сфері обслуговування. Так, євреї володіли сімома із одинадцяти готелів. Власниками такого бізнесу були і кременецькі міщани Шмуль та Ципа Канери.  Їм належав готель «Пасаж» - частина будинку на розі вулиць Тараса Шевченка і Юліуша Словацького, колишній готель «Київ». Сьогодні у цій будівлі розміщується ряд приватних установ  ( див. додаток). За розповіддю Вериківської, сім’я  мешкала у тому ж будинку, маючи вхід із двору зі сторони вулиці Словацького. У готелі було 9 кімнат, багатшим й поважнішим гостям на­давався номер з балконом на другому поверсі на самому розі будинку. Певний час, до 1939 р., в готелі служили техпрацівниками подружжя  Ліда й Франек Осташевські. Як ми виявили, це – далека родина Ірини Михайлівни Вериківської, автора спогадів про сімю Канерів.

Сім’я Канерів мала п’ятьох дочок. Старша – Шейндля, її називали  Саня, або Сяня, народилася у 1900 році, а у 1919 виїхала у Київ до свого майбутнього чоловіка Михайла Вериківського. Після заміжжя вона взяла прізвище чоловіка і стала Олександрою Вериківською. Ще одна донька, Маня,  у середині 20-х років зі своєю родиною виїхала до Аргентини, зараз там приживає її донька Олена з дітьми та онуками [1,1] .

Інші три доньки Канерів – це Сара, приблизно 1910 року народження, Ліля - з 1918 року та Нехама, або ж як її називали Нюся, - 1920 року, жили з батьками у Кременці.

Із усієї єврейської родини, яка залишилася у роки нацистської окупації у Кременці,    вдалося вижити  лише Нюсі.

Про життя цієї сім’ї маємо небагато відомостей. У книзі «Портрети пером» Гаврило Чернихівський згадує про тих, які навчалися у Кременецькому ліцеї, і серед інших називає Канер Н. Припускаємо, що це саме Нюся, оскільки Ірина Михайлівна згадує, що дівчина  блискуче закінчила ліцей. А це наводить на думку, що у місті, як і у всій окрузі, був лише один такий навчальний заклад. Пізніше, вже у повоєнний період, Нехама завершить освіту й буде працювати учителем російської літератури.

Сара і Ліля  освіту здобували у Львові і зрідка приїжджали додому.

Вересень 1939 року надзвичайно «круто змінив життя родини, - згадує Вериківська,  - в місті почалися масові конфіскації єврейських крамничок, майстерень. У таких умовах було націоналізовано і готель «Пасаж»,  позбавлені прав Шмуль та Ципа Канери. Сім’я знайшла притулок на Туниках (міський  окраїнний район) у  Вериківських».

Сара на цей час вже була заміжня. Її чоловік, Саня  Байтлер, був учителем математики, а вона сама  працювала медсестрою в  місцевій лікарні. У 1938 році в родині Байтлерів народилася донька Еммі. У 1942 році, коли розігралася основна трагедія сім’ї, дівчинці було три роки.

 Ірина Михайлівна Вериківська, яка залишила спогади про дану родину,  познайомилася лише із Нехам Канер. Коли у 1944 році вона приїхала  до Кременця для того, щоб забрати під свою опіку мо­лодшу мамину сестру, то в цей час вже не було родини Канерів. Ірина Михайлівна потоваришувала  із Нюсею, і та розповіла їй страшну історію своєї родини. «Її розповідь спробую відтворити., - читаємо у спогадах. - Не знаю, чи розповіда­ла Нюся в наступні роки про трагедію сім’ї так послідовно й детально, як мені ночами у Кременці, - добре знаю, що говорити про це вона не любила, не мала сил доторкатися до смертельних ран. Чима­ло імен та подробиць роки стерли з моєї пам’яті. Та основне забути не можна» [1, 2] .

Сім’я Канерів у часи Голокосту.

Трагічна доля членів родини

Трагедія родини Шмуль та Ципи Канерів розпочалася з перших днів німецько-нацистської окупації.

22 червня 1941 року гітлерівські війська розпочали наступ на Україну, а вже       2 липня вступили до Кременця. «З  кривавим обличчям війни, з бомбардуванням і в шоковому стані ледь не пішки дісталася до Кременця Ліля» [1, 2] .  Її психічний стан був тяжким, вона часто плакала і боялася виходити на вулицю. Батьки змушені були звернутися до лікаря, який приписав дівчині заспокійливі ліки, однак її поведінка залишалася неадекватною.

Найтяжче трагедія зачепила сім’ю Сари. 2 липня 1941 року  німецькі війська вступили в Кременець, а через декілька днів розпочалися масові розстріли людей.

Про цю «Голгофу іудеїв» Кременеччини розповідає 15-16-ти річний юнак Роман Кравченко-Бережний у своєму «Щоденнику», документі, який став доказом масових злодіянь нацистів проти українського, єврейського народів у роки Другої світової війни: «Гітлерівці наказали всім євреям з вищою освітою з'явитись на реєстрацію. Всі, хто прийшов, були затримані. Деяких відпустили, а багатьох розстріляли. Серед них було багато євреїв: учитель французької мови Давид Лєрер з дружиною, Костянтин Ейсмунд, лікарі Гойзбург, Вайлер, Байтлер, та інші» [2, 89] . Тут, на Хрестовій горі, загинув і чоловік Сари.

 Комісією з обліку втрат і визначення злодіянь, вчинених німецько-гітлерівськими загарбниками, яка працювала після закінчення Другої світової війни, встановлено: «За період з 3/07 по 20/07 1941року в районі було розстріляно більше 1000 людей»[34. А.2]. Таким чином було знищено керівництво єврейської общини. «Загалом у Кременці було заарештовано, - вказує автор спогадів, -  600 чоловік» [2, 104].

У Кременецькому краєзнавчому музеї в одній із експозицій демонструються світлини, зроблені фотографом Державної комісії, яка розслідувала масові злодіяння нацистів у Кременецькому районі, а також представлено декілька сторінок журналу «Звезда Востока» №1 за 1984 рік, де вміщено документальний нарис «На дорогах війни», у якому фронтовий журналіст із Узбекистану Маматкул Арабов розповідає про трагедію на околицях міста. Він разом із  кінооператором Олександром Вороновим брав участь у роботі Комісії із розслідування гітлерівських злочинів на Кременеччині. «Від жаху і гніву рука не в силах тримати камеру», – писав він [3].

Сара тяжко переживала втрату чоловіка, єдиною її надією була маленька донька. Незважаючи на свої три роки, вона дуже гарно розмовляла, була допитливою,  проявляла здібності до малювання.

Наступним ударом по сім’ї Канерів стало гетто.

Гетто - це ізольована  частина міста, відведена для проживання євреїв. У Кременці гетто почало створюватися  на початку 1942р.

 «У день 31 січня, - читаємо в одному із спогадів, - євреї отримали наказ: звільнити 10 вулиць, де живуть німці». Впродовж наступних 6 тижнів влаштовувалося гетто, а 1 березня 1942 року   цей табір було закрито. Увійти туди чи вийти можна було лише за спеціальним дозволом. У «Кременецькому віснику» №31, 1942 р. було опубліковано наказ Міллера від 10 квітня 1942 року про затемнення вікон [16]. Гетто  постійно поповнювалось євреями з інших містечок та наближених до Кременця населених пунктів [4].

Кременчанин Степан Турик згадував, що сюди змушені були переселитися всі "юде",  залишивши на передмістях віками засиджені місця [14].

Із перших днів створення гетто сюди переселилася і родина Канерів. Вона жила разом з родичами -  Байтлерами.

Вся єврейська громада Кременецького гетто не була однорідною, поділялася на групи. «Поряд із багачами і емігрантами із Лодзі, - розповідає Станіслав Шейбель у книзі «Спогади», - знаходилася у більшості місцева передвоєнна біднота [16]

До такої бідноти відносилася і родина Штуль і Ципи, колишніх власників готелю.

Помешкання Канерів було двохповерхове, де другим поверхом слугувало горище, яке пристосували під житло. На першому поверсі – кухня, «принаймні приміщення з плитою. На горище вели внутрішні дерев’яні східці». «Жалюгідні побутові умови мешканців гетто, велике скупчення людей, – читаємо у свідченнях. – Та найстрашніше – вкрай обмежені засоби існування. Найбільшим благом вважалося мати роботу за межами поселення, тобто перепустку, щоб вийти за його межі, і не тільки для того, щоб принести підв’язані до тіла продукти харчування. Вихід із гетто вселяв хоч якусь надію на визволення, породжував почуття свободи» [25]. Нехам мала таку роботу і забезпечувала їжею всю родину. Мала роботу і Сара, вона працювала медсестрою у лікарні.

Дуже часто передачі з їжею приносили Ліда й Франек, які «виявляли вірність і доброзичливість до своїх колишніх «хазяїв», приходили передачі й від Вериківських, приносив їх у домовлене місце Андрій Іванович» [1, 3].

Для підтримання порядку на території гетто нацисти створили єврейське самоуправління – Юденрат і поліцію, які призначалися нацистським комендантом гетто. Спочатку Юденрат очолював Бенжамин Кап, але згодом його розстріляли за відмову співпрацювати з нацистами. Юденрат забезпечував реєстрацію населення гетто, збір коштовностей, організацію трудових робіт, постачання  продовольства і  медичне обслуговування мешканців гетто. Юденрат і єврейська поліція відповідали за відправлення людей на примусові роботи і відбір до таборів смерті, складання списків для розстрілів. [2, 53]. Ірина Вериківська розповідає, що «всіх працездатних щоденно гнали на роботу розчищати воєнні руйнування у місті та за містом… Пізніше вони ходили копати широкі котловани біля військового тиру. Єврейське населення не здогадувалося, що ці котловани незабаром стануть для них братськими могилами» [2,190].

На території гетто проживало 10 тисяч чоловік,  була неймовірна тиснява, не вистачало криниць, а каналізація  відсутня. Санітарний стан був жахливим. Про гетто пише і Підмурний: «… людей помістили у жахливих умовах, у нелюдській тісноті, як худобу». Хто працював, тому видавали хоч мізерний пайок по концтабірних нормах, а решта змушена була жити впроголодь за рахунок своїх старих заощаджень чи вимінювати щось у населення міста [25, 4].

«Влітку,  - читаємо у спогадах, - через недоїдання і антисанітарію в гетто поширилася дизентерія. І нацисти "дуже просто" її ліквідували. Вони забирали хворих нібито для лікування, а насправді вивозили в ліс і там розстрілювали [25, 45].

«На території гетто не лишилося ні куща, ні деревця, ні стебельця зеленої травички. Щодень десятки трупів відвозили на окописько, складали в спільні ями і засипали землею. На цих могилах уже ніхто не ставив пам'ятників із написом: «Тут спочиває...», бо й ті, що сьогодні виконують похоронний обряд, ледве тримаються на ногах. У  Юденраті складають списки», -  читаємо у спогадах Грушицької Віри Миколаївни [17].

Станіслав Шейбель у своїх «Спогадах» показав хронологію історії Кременецького гетто [16].

«Перша рестрикція, що впала на єврейське поселення, – це наказ комісара про те, що євреї власноруч повинні розібрати свою синагогу, яка становила їхній релігійний центр, - читаємо у спогадах. -  Синагога на вулиці Широкій була потужною будівлею. З цегли гітлерівці будували будинки. Подібна була і доля єврейського кладовища, з котрого масово вивозили кам’яні надгробні плити.

У березні 1942 року гетто було закрите і оточене жандармами та «шуцманами» - і,  як результат, заборонено  було будь-яке спілкування з містом.

Наступним кроком був обстріл гетто всліпу. Метою дій було психічне виснаження євреїв перед акцією масового винищення народу. У цей час багато людей не витримувало такого тиску і закінчувало життя самогубством. Особливо це спостерігалося серед жінок, які не мали можливості захистити себе і своїх дітей.  Часто зустрічалися випадки насилля над жінками і дітьми на очах батьків. Суїцид видавався єдиним способом спасіння[16].

 Пані Вериківська з болем розповіла про трагедію,  яка сталася у родині Канерів. «Одного разу, - пише вона, - до будинку увійшов гітлерівець. Зараз він буде тут, почнуться знущання. Першою побачила нациста Сара. Молода мати заздалегідь готувалася до цієї миті і мала однозначне рішення: вона захистить свою донечку Еммі від глуму і знущань ціною її життя». Мати дала своїй доньці невелику дозу морфію, яку їй вдалося дістати в лікарні. Ніхто із рідних не перечив. «Еммі назавжди заснула». А німецький солдат, понишпоривши по казанках, пішов собі далі» [1, 3]. Важко собі уявити такий вчинок, почуття і страждання  матері, яка вбиває власну дитину. Наше сьогоднішнє покоління не може дати однозначну оцінку цьому вчинку. Щоб зрозуміти Сару, слід пройти її трагічний шлях, повернутися у ті часи Голокосту і пережити ту трагедію особисто.

Через декілька днів Сара оголосила рідним, що далі жити не може, що їй нема для кого жити, рідні не повинні позбавляти її права розпоряджатися своїм життям. Того ж дня Сара повісилася. Стеля була низькою, то їй прийшлося, накинувши зашморг на шию, сісти на стілець, якого з-під неї витягли  рідні.

Жах перед страшним майбутнім штовхав і Нюсю до самогубства, вона «глибоко порізала собі вени на внутрішній частині ліктевого суглобу. Так само вчинили й інші члени родини.» [1, 4].

 Ірина Михайлівна у спогадах наводить розповідь одного чоловіка, з яким вона познайомилася влітку 1944 р. у Кременці. Його імені вона  не пам’ятає. Він був із  групи євреїв-біженців із Західної Поль­щі. У гетто він був поліцаєм, і «йому випало хоронити Сару». Вразила розповідь про те, «як він тягнув молоду жінку дерев’яними сходами і як при цьому по східцях билась її голова». Колишній поліцай показав місце поховання Сари Байтлер. Це «прямокутник осілої землі на одній з терас десь в районі нинішнього Будинку культури, але ближче до вулиці.В той час могилу молодої жінки нетяжко було знайти». [1, 4].   Де і як поховали Еммі, Ірина Михайлівна не знала.

Для написання даної роботи ми переглянули чимало джерел і свідчень очевидців про трагедію Голокосту і зіткнулися з деякими суперечностями. Так, наприклад, у всіх джерелах розповідається про вивезення євреїв до Якутського тиру і проведення масових розстрілів, а  Вериківська розповідає про те, що людей з гетто переселили у Кременецьку тюрму, що знаходилася на Дубенському провулку: «Якоїсь ночі вивези з гетто і Канерів з двома дочками. Вивезли у чому були, у спідньому. Привезли на подвір’я тюрми, яка не вміщала всіх приречених, «новеньких» залишили під не­бом. Тут дізналися, що періодично з тюрми вивозять людей кудись» [1, 5].  

У Кременці, на Дубенській вулиці, дійсно була в’язниця, де перебувало декілька сотень в’язнів, але то були українці, принаймні поляки чи росіяни, але не євреї.   Дивним залишається той факт, що про це ніде не згадується. Робимо припущення, що, можливо, жінка не зовсім розібралася із місцем ув’язнення родини Канерів, або ж підмінила слово «гетто» «тюрмою», або ж використала їх як синоніми.

Своїх колишніх господарів і тут відшукали Ліда і Франек Осташевські і «знаходили можливість передавати їжу, записки» [1, 5].  

Найстрашнішим актом геноциду єврейського народу були масові розстріли єврейського населення на території колишнього Якутського тиру.

Насилля, яке влаштовувалося над євреями в Кременці, було складовою частиною організованої кампанії по всій Україні. Відомості про масові розстріли єврейського населення швидко розносилися. Використовувалися різні розповіді, повідомлення по радіо, і навіть наводилися  дані:  у Києві знищено 17000 чоловік, у Рівному – 7000.  У євреїв забирали цінності,  вивозили людей  за місто, роздягали догола і розстрілювали, засипаючи ями. «Ще довго здригалася   земля», – розповідали люди.

Така ж трагедія відбулася і в Кременці. Про останній "життєвий шлях» кременецьких євреїв говорить Підмурний: «На початку вересня 1942 р. до міста прибув якийсь особливий підрозділ есесівців. І ось одного разу серед білого дня невеликими групами почали виводити всіх євреїв - і старих і малих, і жінок, і дітей - із гетто. Гнали їх до заздалегідь викопаних котлованів біля військового тиру  й там розстрілювали. Всіх десь понад одинадцять тисяч». Ця операція тривала кілька днів.

Надзвичайно важко читати спогади: «Ішли вони, то в завороженні, в якомусь фантастичному екстазі чи трансі, шепчучи свої молитви, ішли тихо, спокійно, немовби на роботу… Були випадки божевілля, коли з криком хтось виривався з рядів, але автоматна черга швидко клала його на землю, а колона рухалася далі, мов похоронна процесія»[16. 200].

На 433 сторінці книги «Pinkas Kremeniec memorial» представлено фотографію колони єврейського населення, яку ведуть по центральній вулиці міста [23, 433].

Неможливо сьогодні дати відповідь на запитання, чи знало єврейське населення, що це їх «останній путь». Ймовірно, що ні, тому що усвідомити цього неможливо. «І люди йшли із своїми «бебехами», - читаємо у  Підмурного, - в кожного за плечима були невеликі торбини, зрідка мішки. Групу приречених, приблизно по сто осіб, підганяли до ям, змушували здати речі, наказували роздягатися… Відтак заганяли всю групу в котлован, ставили на коліна і розстрілювали. Після того, як любителі постріляти по живих мішенях «парабелумами» і «вальтерами» добивали поранених, добровольці із шуцманів прикидали перший ряд трупів землею, притрусивши перед тим хлоркою, і готували місце для чергової групи…»[16, 200].

Ці події описує і Роман Кравченко-Бережний. Після закінчення війни світ побачить його  книгу «Перекличка»,  де юнак опише найдовшу ніч у своєму житті. Він  бачив, як «євреїв везли у трофейних «ЗИСах». Для цієї операції у вантажівках були зроблені високі борти. Людей клали штабелями у декілька рядів, вірніше, вони лягали самі, – вниз обличчям. Зверху на них ставали поліцаї. Гестапівець сідав у машину. Вантажівки їхали за місто до старих окопів часів Першої світової війни. Там людей зганяли, хто не міг піднятися, того добивали пострілом у голову і кидали в рів. Інші роздягалися і лягали поверх залитих хлорним розчином ще теплих тіл. На кожного  використовували лише один пістолетний постріл [6, 89].

Коли у Кременці розійшлася звістка, що відбувається масовий розстріл  євреїв,  то «під західні стоки Куличівки йшла маса людей, і я був серед них, - писав  Кундеус Олег Матвійович , -  З гори можна було побачити «дантійські сцени», котрі відбувалися біля її підніжжя (в прямій лінії близько 200 м). Слово «дантійський» у цьому випадку було неадекватним, бо Данте фантазував, а ми дивилися на реальне, масове знищення людей, яке потім назвали гебрейським словом «Голокост» [20].

Від побачених сцен люди отримували шок. Коли ці сцени щоразу повторювались, то психіка реагувала вже на них, як на жахливий кінофільм.

Про розстріли євреїв у Якутському тирі писала і Валентина Іванівна Чернихівська. Вона - член спілки письменників України, автор повісті «На поклик волі», в якій декілька розділів відтворюють бачене авторкою в 1942 році в Кременці і передане в художній формі у повісті «На поклик волі» (книга видана в Крсм'янці 1997 році). Чернихівська  розповіла про те, як жінки пішли  в ліс і, зупинившись на краю гори, побачили, що відбувалося у Якутському тирі. «Жінка на прізвище Рудницька посивіла, взялася за голову, порвала на собі хустину і, прийшовши  додому,  лягла  хвора  і   померла   від того,  що  вона  побачила. Це було неймовірне жахіття.  Хто врятувався з цього розстрілу - не знаю. Вони  не всі померли відразу, там ще гойдалася земля, люди розповідали, що та земля ще ворушилася,  бо часто закопували живих людей» [9, 199-201].

Свідком розстрілів євреїв був ЮЮЮЮ. Він зробив висновок, що «вчені»-гітлерівці опрацювали дуже раціональну» технологію вбивання. Щоб використати кожен квадратний метр окопу, жертви вбивали, і вони падали на складених навкіс попередників».

С. Шахрай звернув увагу на  «зондеркоманду» - на тих, які здійснювали розстріли: «Під час кількохгодинного мого перебування на горі Куличівка  на стрільбищі «працювало» шестеро виконавців, на зміну по двоє. Коли двоє працювали, четверо сиділи за столом, заставленим їжею, напоями та горілкою. Через  якийсь час вони змінювались. Без сумніву, усі вони були п'яні, а їхні постріли, відповідно, сумнівні» [24].

Доказом того, що можна повністю знищити психіку людини, є те, що за весь час я побачив лише дві спроби втечі. Одна з них - це коли молоді чоловіки, загнані до рову смерті, пробували рятуватись. Швидко перебігали стрільбище і потрапляли на поле, котре було поряд. З валу лунали постріли. Чи їм вдалося утекти, не відомо. Інший приклад: одна вантажівка, яка перевозила жертви з ескортом, на крутому повороті перевернулась. Всі повипадали, могли втікати, але в людей настільки була знищена психіка, що вони нікуди не рухались. Жандарми загнали їх кнутами до «роздягальні», а потім до рову смерті.

  До кінця життя залишаться у нам'яті такі сцени, як гола жінка біжить, бита кнутом, і стара, сива людина, яка рухається в напрямку цього ж рову».  Можливо,  це Ципа Канер і Ліля, які розділили участь свого народу.

Те, що німці дозволяли дивитись з гори на масове вбивство, було, мабуть, цілеспрямованим застрашуванням інших людей. «Припускаю, що не один серед тих людей подумав, що сьогодні євреї, а завтра ми (особливо думали про це поляки). Не одній людині приходило на думку: «Боже, де ти? Боже,   і ти все це бачиш? У цей день загинуло близько   10 000 євреїв.  Був  чудовий, сонячний  день,  а  над їхньою могилою виднілось голубе небо.

Кременець спорожнів без людського гамору, втратив своє обличчя. Центр міста, представлений архітектурою різних століть, перестав існувати. Понад 650 будинків, 340 надвірних будівель, 4 синагоги після пожежі не стало. Так сумно закінчилось життя євреїв на цьому шматочку волинської землі»[18]

Життєві випробування Нехам Канер

Ірина Михайлівна розповідала, що декому вдалося втекти із пекла. Головне було не те, щоб наважитися на втечу, а те, де знайти притулок. «Без такої гарантії даремно було й братися за небезпечну справу» [3, 26].

Із позиції сьогодення нам важко зрозуміти, чому полонені євреї не наважувалися на масову втечу. Річ у тому, що українцям заборонено було надавати допомогу євреям, спілкуватися з ними під страхом смерті. Єврейський народ піддавався морально-психологічному тиску, ізоляції, зобов’язаний був носити розпізнавальні знаки, постійно грабувався окупаційною владою.

Родина Вериківських, а також Ліда й Франек наважилися допомогти сімї Канерів.  На сімейній раді було прийнято рішення, що тікати з гетто потрібно «звичайно, молодим: Нюсі чи Лілі. Обрали Нехам. Нюся пояснила так, що батьки обрали її, як більш активну, підприємливу, врахувавши, що Ліля після повернення зі Львова перебувала в стані депресії і не спроможна була йти назустріч непередбачуваним і важким випробуванням. Отже, Нюся мала готуватися до втечі»     [1, 5].

Ірина Михайлівна зі слів Нехам описує втечу дівчини. Вона розповіла, що у другій половині серпня «подвір’ям поширилися плітки, що до високого тюремного муру приставлено драбину, по ній можна наблизитись до верху, щоб потім підтягнутись, видертися на мур і за мить опинитись по той його бік. Біля драбини юрмилися люди, дехто «брав» мур, інші вагалися. Нюсю лякала її фізична невправність» [1, 5]. Навіть з драбини вона могла ледь дотягнутись до верхньої частини мура. Пізніше Нюся буде розповідати про незнайомого хлопця, який стояв поруч. «Видно було, що він не готовий до рішучої акції». Нюся запитала, чому він не тікає. А той відповів,що не має куди іти. Нюся попросила допомогти їй перелізти через мур і запропонувала хлопцеві тікати разом». «І от вона на драбині, він знизу підштовхнув, вона набрала потрібної висоти і впала на відносно вільну землю» [1, 6].

У ту ж мить пролунав постріл, і більше, принаймні тієї ночі, ніхто не зумів втекти, «не вийшов і той хлопець»,- розповідала про це Нюся Ірині Михайлівні.

Після визволення із полону дівчина  «в одному старенькому ситцевому платтячку» пробиралась вздовж Потоку (річки) через усе місто, «її підганяв страх - аби не схопили - і холод (у цьому місці своєї розповіді вона послалась на дощову холодну серпневу ніч). Вона поспішала до Ліди» [1, 5].

Питання взаємин між українським і єврейським  народами у період нацистської окупації не знайшло достатнього відображення в історичній літературі. Впродовж багатьох років воно трактувалося  з точки зору ідеологічних переконань, взаємних образ і звинувачень. Більшість свідчень очевидців та історичних джерел  вказують на толерантне,  доброзичливе ставлення один до одного, незважаючи на «ін’єкції радіо і преси. …Не було ненависті, а прояви байдужості, антисемітизму – імпульсивні настрої людей недалеких і забитих» [3, 174].

В Україні майже всі євреї, котрим вдалося пережити окупацію, зобов'язані своїм життям комусь із рятівників-українців. Даний випадок порятунку українською сім’єю єврейської дівчини є тому підтвердженням.

Після визволення міста Кременця у 1944 році Ірина Михайлівна чимало разів бачилася із Нехам. Вона розповідала про свій порятунок.

Звичайно, після втечі Нюся зупинилася у Вериківських, але довго залишатися тут було неможливо, щоб не накликати небезпеку на сім’ю Ліди і Франка Осташевських, адже про родинні зв’язки з ними знало багато кременчан. Якийсь час її переховували люди, що жили напроти садиби Вериківських. А пізніше  Ліда знайшла для Нюсі більш надійне місце схованки. Це був будинок В. Гнатюка. Там ховалося  уже троє євреїв  (два чоловіки і жінка). «Де троє, там знайдеться місце і для четвертої», - згадував Василь Миколайович [26, 5].

 На жаль,  Вериківська не записала імена тих євреїв, яких врятував Гнатюк, вона лише припускає, що, можливо, вони не були кременчанами.

Після закінчення війни Нюся відвідувала родину Гнатюків, декілька разів заходила туди із Вериківською. Цей будинок «воістину заслуговує на історичну пам’ять», такий висновок зробила Ірина Михайлівна [1, 6].

Ірина Михайлівна завжди жалкувала, що не познайомилася із Василем Миколайовичем  Гнатюком. «Як розповідали, він вийшов з дому і не повернувся, з членами його сім’ї я теж не бачилася. Показувала мені все Нюся».

Будинок був розташований на вулиці, що тягнеться паралельно Пото­ку попід Замковою горою, його фасад виходив на Замкову гору (найвизначнішу природну й архітектурну пам’ятку Кременця).

З вулиці одноповерховий, у дворі він мав два поверхи. На першому - досить простора світла кімната, що правила господарю за майстерню, і друга - темніша й менша. «У ній він поселив своїх пожильців. Ця кімнатка у підлозі мала ляду, що вела до льоху» [1, 6]..

Цікаво, що на другому поверсі мешкала дочка з родиною Гнатюка, але  їм нічого не було відомо «про небезпеч­них пожильців». Одноповерхову частину будинку, вікна якої виходили на вулицю, займав сам господар, його помешкання з тим нижнім поєднувалось механічною сигналізацією: в разі загрозливої ситуації на вулиці Гнатюк подавав униз сигнал дзвіночком, і усі швидко переходили у льох.

Так тривало півтора роки, аж до звільнення Кременця.

Здається трохи незвичним, що у спогадах Ірини Михайлівни, які вона записала із слів Нехам Канер, стільки уваги приділено будинку. Але ми мусимо зрозуміти, що те помешкання стало частиною життя дівчини, своєрідним «Ноєвим ковчегом у потопі Голокосту».

Нехам Канер завжди із вдячністю і особливою повагою згадувала про своїх рятівників. Ірина Михайлівна описує, що  «Гнатюки повністю обслуговували побут чотирьох дорослих людей. Вони мали не тільки дах над головою і більш-менш надійний захист, вони мали на чому спати, що їсти, вони могли так-сяк помитись, попрати, вони мали чим палити плиту і на чому зварити їжу» [1, 7]. Крім того,  Гнатюк час від часу кудись ходив з їх записками і приносив продукти харчування (борошно, картоплю).

Нюся також «вносила свою пайку»: вона давала йому адреси, де зберігалося дещо з речей їхньої родини. До кінця свого життя Нюся згадувала життя у так званій «комуні», причому без жодного натяку на користолюбство Гнатюка. «Та про яке користолюбство можна говорити, коли він удвох із дружиною півто­ра року  приносили чисту воду й виносили нечистоти» [1, 8]. Причому ніхто із сусідів навіть не здогадувався, а сім’я ризикувала життям цілої родини.

Цікаво переповідає Ірина Михайлівна про життя в «комуні»: «Йшло життя, були свої, не завжди прості, відносини, були й кохання та ревнощі. Іноді подовгу доводилося си­діти у льоху, без денного світла; шматочок неба можна було бачити лише крізь невеличкий отвір вентиляційного устаткування» [1, 8].

Надзвичайним щастям вважалися прогулянки по нічному місті, а було їх, як згадує сама Нехам, всього три.

Перебуваючи в добровільному ув’язненні, цікавилися і подіями на фронтах: «навесні 1944 року жа­дібно ловили кожну звістку, що підсилювала віру у перемогу, у свободу, прислухалися до артилерійських вибухів, що наближалися зі сходу до Кременця» [1, 5].

Після звільнення Кременця 19 березня 1944 року  наступило звільнення і для врятованих євреїв - «всі розійшлися своїми стежками». Використовуючи дані спогади Вериківської можна написати художній твір, настільки незвичайно й трагічно склалася доля дівчини із єврейської родини Канерів.

Після закінчення Другої світової війни Нехам Канер вийшла заміж за хлопця, який так як і вона врятувався у часи Голокосту. Разом вони планували поїхати до Ізраїлю. «Наважитись на від'їзд їй було нелегко. Ніколи нікуди не виїздила з Кременця, інший світ, незнана країна, незнана сімя».

Після повернення  Нюся отримала від міської ради кімнату в одному з польських котеджів на Липовій вулиці й роботу на пошті.

 У 1949 році вона закінчила філологічний факультет державного університету, російське відділення. За призна­ченням поїхала учителювати у село Карпилівку, Чернігівської обл. поблизу містечка Остер. Потім працювала у школі в Остері, протя­гом довгого часу, аж до смерті у 1985 року - в Остерскому будівельному технікумі, де викладала англійську мову ( вона закінчила Всесоюзні загальні курси іноземних мов). Десятки остерців різного віку нази­вають Анну Самійлівну Канер своєю вчителькою, або вчителькою їх дітей. З великою повагою своєю вчителькою називає її і багато ви­кладачів технікуму.

У невеликій на зріст, з рудуватим волоссям, енергійній жінці ніхто не міг би впізнати в’язня гетто, людини, яка пережила трагедію своєї сім’ї, часи Голокосту.

Список використаних джерел

  1. Кременецький краєзнавчий музей (далі ККМ)-30112–Док-3362
  2. ККМ –і - 8570/7695/І
  3. ККМ –27668 – Док – 3119 – А.2-4
  4. Арабов М. На дорогах війни // Звєзда Востока № 1
  5. ККМ –27669 –Док – 3120 –А.2-4
  6. Кравченко-Бережний Р. Перекличка. –К, 1987. –С. 178
  7. Кременецький краєзнавчий музей (далі ККМ) – 29334 – РК - 361.
  8. Гісем О.В. Мартинюк О.О.Голокост в Україні (1941 -1944). Словник-довідник. –К, 2001. С.13.
  9. Чернихівська В. І. На поклик волі. – Кременець, 1997. – 280 с.
  10. Спогади С. Шуцман // Кременецький вісник, 19 грудня 1998 р.
  11. Спогади Е. Германович, перекладені М. Гецевич.
  12. Спогади Грищенко Д., записані автором 2007 р
  13. Спогади С. Турика, записані С. Сеніною 1992 р..
  14. Спогади Турик С., зібрав Чорнобай М. 1993 р.
  15. Спогади С. Шуцман // Кременецький вісник, 19 грудня 1998 р.
  16. Спогади Шейбеля Станіслава, зібрані С. Сеніною, 1989р.
  17. Спогади Грушицької Віри Миколаївни, 2007р.
  18. Спогади Нестюкович Катерини, зідрані автором, 2009 р.
  19. Спогади Зигмунд Надії Іванівної, 1998 р.
  20. Спогади Кундеус Олега Матвійовича, 2003 р.
  21. Чернихівський Г. І. Портрети пером. – К ременець, 1999. – 342 с.
  22. Трачук І. Ми від фашизму звільнені в важкім двобої. // Діалог. – 2004. – 2004.
  23. «Pinkas Kremeniec memorial»
  24. Спогади С. Шахрай, 1998 р.
  25. Спогади В. Підмурного, 1978 р.
  26. Спогади Гнатюка В., записані Сеніною Т., 1999 р.