«ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА У РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКИХ ПОГЛЯДАХ Т. Г. ШЕВЧЕНКА» Семенюк І., Семенюк Л.

Релігія й творчість Тараса Шевченка.

Творчість Тараса Григоровича Шевченка тісно пов'язана із церквою і релігійними мотивами. Поет-філософ був вихований у релігійному дусі, з дитинства знав Святе Письмо. Будучи учнем дяка, він читав Псалтир, вивчив напам'ять псалми, «списував до зроблених зшиточків сковородинські псалми і колядки».

Шевченко палко вірив у Бога і з глибокою побожністю використовує його образ. В усьому "Кобзарі" ім'я Бога використано 495 разів і з 230 творів «Кобзаря» ми маємо 25 суто релігійного змісту. До Бога Шевченко звертається з глибокою любов'ю і пошаною: «милий Боже», «святий Боже», «Господь Бог мій» [1].

Бог для Тараса Шевченка - то велика і найцінніша духовна сила. Без неї не можна ні жити, ні творити, ні боротися. Підтвердженням цього є слова: «Боже! Боже! Великая сило!». Вірячи в силу Бога, поет молиться йому: «Помолюся Господові серцем одиноким.. .»[2].

Шевченко не раз пише про молитви, вживає слова із молитви, використовує релігійні вислови. В «Невільнику» читаємо: «Скрізь неправда, де не гляну, скрізь Господа лають», у «Кавказі» він визнає: «Христе, Сине Божий», у «Неофітах» він називає Христа «Сином Божим у плоті». У поемі «Марія» Кобзар пише про гріх, прощення гріхів, сутність Бога і його місце у житті людини [3].

У творчості Кобзаря показовим є те, що доволі часто його твори перегукуються із біблійними розповідями, зокрема, мотив вавилонського полону у «Давидових псалмах». У своєму діалозі з Богом Шевченко найчастіше обирає позицію старозавітного молільника, котрий, переймаючись, долею свого народу, нарікає на суспільні негаразди або страждання окремої людини.

Саме художня форма псалмів і молитви давала можливість Шевченкові щиро висловити свої почуття болю за знедоленість народу і разом з тим незгасну віру і надію, що доля ця зміниться на кращу, і тоді збудеться заповітна мрія поета про «рай тихий» у його рідному краю. Залучивши до аналізу біблійні тексти, ми переконалися, що безкінечна віра в Бога, а не заперечення Всевишнього, його любов до людини, приклад

 

жертовності надихали поета на заступництво за свій знедолений народ і готовність так само принести в жертву своє життя в ім'я його спасіння [4].

Тарас Шевченко з великим захопленням перекладає і наслідує стародавніх Волхвів, бо відчуває в них рідний дух. Правду, любов і братерство Шевченко вважає за найдорожче добро, якого бажає собі і всім людям: «Мені ж, о Господи, подай Любити правду на землі!» («Молитви») [5].

У Тараса Шевченка, як у стародавніх Волхвів, глибока релігійність поєднана з гострим протестом проти релігійного лицемірства і всякої неправди. Це підтверджують такі його рядки із «Кавказу»:

«Храми, каплиці, ікони,

ставники, мирри і дим,

перед образом Твоїм

Неутомленні поклони

За кражу, за війну, за кров:

Щоб братню кров пролити, просять,

А потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров...»

Ця ж тема прослідковується і в «Єретику»: «Кругом неправда і неволя,

 Народ замучений мовчить,

А на апостольськім престолі

 Чернець годований сидить,

Людською кровію торгує

І рай у найми оддає!

О, Боже! Суд Твій правий всує,

І всує царствіє Твоє!» [6].

У деяких творах Шевченка прослідковуються богохульські ідеї, засудження церкви, чернецтва.. Слід зрозуміти, що Шевченко у великій мірі, перебував під впливом романтичної   філософії.    Він   малює   ідеальний   світ   людини,    оснований   на справедливості, соціальній рівності з волі Божої. Сам образ Бога наділений людськими рисами. Це не всевладний Господар, відносно якого всі люди раби. Якщо Бог є, то люди повинні бути рівні з ним як вільні істоти. «Не обдурить Бог, карать і милувать не буде: ми не раби його - ми люде». Як рівний з рівним спілкується з Богом Перебердя, серце його «по волі з Богом розмовля» [6].

Певний вплив на релігійно-філософські погляди поета і мислителя мали запізнілі протестантські ідеї, які спрямовувалися проти пишної обрядовості й церковної розкоші.

Певне місце у поетичних і мистецьких творах Шевченка зайняло зображення духовних православних церков, святинь. Серед них визначне місце посіла Почаївська лавра.

Почаївська лавра у релігійно-філософських поглядах

Тараса Шевченка

Осмислення ролі Почаївської лаври у акварелях Тараса Шевченка.

У вересні - жовтні 1846 р Шевченко прибув до Почаєва за завданням Київською археографічною комісією. Ця наукова інституція діяла при канцелярії Київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова. Офіційна її назва - «Временная комиссия для разбора древних актов». Очолював її Микола Писарєв, один із помічників Бібікова.

21 вересня Бібіков видає розпорядження № 7247, яким доручив Шевченкові відвідати різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній і зібрати чотири групи етнографічних та історичних матеріалів:

1. О народньїх преданиях, местньїх повестях, сказаннях и песнях...

2.  О замечательных курганах и урочищах; с зтих курганов снять зскизы с
изображением их форм и величин...

  1. Осмотреть замечательньїе монументальньїе памятники и древние здания и
    составить их описання...
  2. Кроме того, отправиться в Почаевскую лавру и там списать общий наружный
    вид Лавры, внутренность храма, и вид на окрестность с террассы [9].

Інтерес Бібікова до Почаївської лаври був викликаний недавньою передачею її від греко-католицьких ченців у лоно Російської православної церкви. Тож треба було представити релігійну святиню як форпост православ'я на Волині. На відрядження Шевченкові виділили значну суму - 50 карбованців сріблом. І чотири пакети, адресовані подільському та волинському губернаторам, подільському і волинському православним архієпископам Арсенію та Никанору, які мали сприяти Шевченкові у зборі матеріалів.

На той час   Почаїв був невеликим волинським містечком, яке входило до складу Кременецького повіту. Нараховувало воно до тисячі жителів. Так, за статистичними даними 1870 р. тут було 109 будинків та 922 мешканців. Майже половину жителів становили євреї[10].

Життя Почаєва значною мірою визначалося існуванням лаври. Вона і в буквальному, й переносному значенні піднімалася над містечком.

Почаїв був місцем разючих контрастів. Багата, лавра явно дисгармоніювала з убогим містечком, яке утворилося біля неї. Чимало мешканців міста жило з того, що обслуговувало чернечу обитель, а також численних паломників, котрі прибували сюди.

Сама ж лавра мала у той час славу найбільшої православної святині Волині. Також це був один із найзначніших православних осередків українських земель.

Зараз історія Почаївської лаври, яку ми можемо почути в цій обителі чи прочитати у православних виданнях, подається в дуже міфологізованій формі.

Реальна історія Почаївського монастиря починається не раніше кінця XVI ст., коли власниця Почаєва Анна Гойська 14 листопада 1597 р. створила тут монастир, надавши відповідну грамоту [11].

Упродовж тривалого часу лавра була одним із найбільших видавничих осередків України.

У другій половині XVIII ст. споруджується архітектурний ансамбль Почаївського монастиря, який і сьогодні визначає обличчя цієї обителі. Здійснено це було за значної фінансової підтримки графа Миколи Потоцького.

У 1771-1783 рр. був споруджений Успенський собор за проектом Готфріда Гофмана. Це велетенська споруда, яка піднімається над Почаївською горою на висоту близько 60 метрів і гармонійно вписується у довкілля. Вона є видатною пам'яткою пізнього бароко [12].

Бажаючи закріпити православ'я на західних форпостах імперії, синод Російської православної церкви 13 жовтня 1833 р. присвоїв Почаївському монастирю звання лаври. Почаїв став офіційно вважатися одним із найбільших монастирських центрів Росії.

Шевченко прибув до Почаєва не пізніше 20 жовтня і поселився в архієрейському будинку. Цей будинок зображений на двох акварелях, намальованих Шевченком у Почаєві.

До акварелі Шевченко звертався упродовж майже усього життя і залишив у цій техніці найбільшу частину своєї живописної спадщини. 94 акварелі Шевченка зберігаються у Державному музеї Т.Г.Шевченка в Києві, 17 - у в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України, чимало у російських музеях[8].

У Почаєві Шевченко намалював чотири акварелі: «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра зі сходу», «Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд)», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». Крім того художник зробив два ескізи і зробив начерк олівцем. Незважаючи на те, що це були нібито «технічні роботи», вони ще раз продемонстрували великий талант Шевченка. Художники відзначають неабияку цінність цих робіт: «...малюнки відзначаються бездоганним композиційним вирішенням - вдало обраною точкою огляду, чіткою розробкою просторових планів, світлових та кольорових акцентів».

Зараз усі чотири акварелі зберігаються в Національному музеї Тараса Григоровича Шевченка в Києві.

«Почаївська Лавра з півдня» - один із дуже відомих малюнків, що найкращим чином подає привабливі архітектурні риси Лаврського ансамблю. Розмір акварелі 28,9x37,8 см. Справа внизу є підпис автора: «Шевченко». На звороті - ескіз Лаври зі сходу, а у лівому верхньому куті - напис чорнилом: «1846. Почаївська Лавра з півдня» (Додаток 1.).

На цій акварелі дуже добре показано лаврський комплекс. На тлі погожого осіннього неба чітко вималювані Успенський собор та споруди, що примикають до нього. Шевченко виконував малюнок ймовірно після обіду і це підтверджують сонячне світло й довгі холодні тіні. Можливо художник навмисно використовує таку гру тіней, щоб показати контраст виразного фасаду Успенського собору, поєднання його із прямокутною Варваринською

церквою, масивними контрфорсами. У композицію картини включено Троїцьку Церква з високим цоколем, на місці якої з 1912 року височить Троїцький Собор архітектора О.В. Щусєва. Між ними нема існуючої тепер дзвіниці - вона була зведене лише через двадцять років після перебування Тараса Шевченка у Почаєві. Пожовклі каштани й рівна стрічка огорожі ніби зв'язують у єдине ціле цей величний ансамбль.

Малюнок відзначається легкістю акварельної техніки, наповнений світлом і повітрям. Незважаючи на суто документальне призначення, він, під вправною рукою майстра, набув мистецької вартості.

Однак в акварель «Почаївська лавра з півдня» можна вкласти і інший зміст. Поряд із величчю Почаївської лаври як разючий контраст їй виступають дві убогі хатинки-мазанки на передньому плані. Кількома вмілими штрихами художник створює відчуття запустіння, бідності чи навіть біди - похилений тин, розчинені ворота, опустіле подвір'я, засохле дерево. Здається, тут життя завмерло. Це ніби підтверджує одинока фігура прочанина в довгому одязі на передньому плані. Він йде повз занедбані хати стежкою до лаври.

Доповненням до такого «соціального контрасту» є контраст кольорів. Яскраве й «легке» світло осіннього сонця, яке освічує і підтверджує велич Лаври, контрастує з довгими холодними тінями, які падають від темних похмурих убогих хат.

Акварель «Почаївська Лавра з півдня» змушує нас замислитися над тим, який зміст вкладав сам художник у картину. Про це ми можемо лише здогадуватися. Цікавим є те, що у різні часи історії цей зміст був різним. У добу радянської влади у «соціальній контрастності» дослідники вбачали прагнення митця показати церкву як найбільшого гнобителя, експлуататора, загрозу соціальної рівності. Інші шукали мотиви боротьби проти церковної розкоші, підтримували протестантські ідеї розбудови дешевої, доступної церкви.

Найкращу оцінку акварелі дав професор Дмитро Антонович у своїй праці «Тарас Шевченко, як маляр» (Т.Шевченко, твори, т.12, с.200-201). Він писав: «Ніщо так, як ця акварель, не показує, як глибоко й проникливе Шевченко відчув істоту і красу старих європейських стилів» [13].

Зовнішній вигляд монастирських приміщень також зображений на акварелі «Почаївська лавра з Заходу». Розмір акварелі 28,2 х 37,8 см. Ця робота щось середнє між пейзажем та жанровим малюнком. На цьому малюнку лаврський ансамбль не є домінуючим, він знаходиться на задньому плані, служить таким собі фоном при зображенні містечкової вулички.

На передньому плані, посеред вулиці на горбку, височить дерев'яний хрест із зображенням розіп'ятого Ісуса Христа. Хрест обнесений ажурною огорожею. Зліва ще один хрест, але вже кам'яний, зі скісними кінцями, загрузлий у землю. Вулицю оживляють п'ятеро перехожих. У стіні бокового фасаду архієрейського будинку біліє високий пам'ятник (Додаток 2.).

Майже паралельно біля хреста дві велетенські тополі, що похилилися під подувом сильного вітру. Вони разом із багряницею на хресті, що тріпоче, створюють відчуття неспокою. Якась малопомітна суєтність відчувається в рухах кількох перехожих, що знаходяться на вулиці.

Чим далі углиб картини, тим, здавалось би, цей неспокій розвіється. Там на тлі голубого неба видніються шпилі Успенського собору, які творять відчуття стабільності. Але ця стабільність можливо оманлива. Здається, ще трошки і ці високі вежі опиняться в загальному коловороті.

Зберігся також ескіз цієї акварелі. (Додаток 5) Тут бачимо зображення основних частин ансамблю лаври. Щодо дерев'яного хреста й тополь, то, на відміну від акварелі, вони тут не закривають лаврських приміщень.

Можливо, у Шевченка було спочатку бажання відтворити цілісне зображення ансамблю лаври, а дерев'яний хрест на передньому плані посилив би релігійні акценти картини. Проте  в ході роботи художник

змінив свій задум. На першому плані опинилися хрест і тополі, які частково затулили величні лаврські споруди.

Цікавим і дещо незрозумілим є назва картини. Шевченко називає її «Почаївська лавра з Заходу», а зображення лаври здійснено із сходу із сторони входу до монастиря. Це підтверджують і зображення східної сторони самого Успенського собору, на картині відсутні контрфорси, які оточують лавру із заходу. Цікавим є і те, що у збереженому ескізі цього малюнку назва є іншою - «Почаївська лавра зі сходу». Більшість дослідників акварелей Шевченка, що підтверджують Інтернет-ресурси, не звернули на це уваги.

Звертаючись до змісту даної акварелі Шевченка, знову можна віднайти в ній «соціальну контрастність», яка присутня і в акварелі «Почаївська лавра з півдня». Тут багатим лаврським приміщенням ніби протиставляється намальований на передньому плані простий дерев'яний хрест із розп'яттям Ісуса Христа. Треба мати на увазі, що для Шевченка Ісус Христос - символ справедливості, правди, істини. Професор Петро Кралюк, дослідник перебування Шевченка на Волині, стверджує, що символ Ісуса Христа художник протиставляє офіційній церкві, яка забула «євангельську простоту». «Подібне протиставлення на образному рівні, - на його думку, - маємо і в поетичних творах». Більше того, П. Кралюк у цій акварелі бачить негативізм Шевченка до духовенства: «Художник на передньому плані малює дві убогі хатинки, які різко контрастують із пишнотою монастирських приміщень на задньому плані. Сумнівів немає, що він симпатизує людям, які живуть у цих хатинках, а не в розкішних лаврських келіях» [14]..

Можливо треба краще вдивитися у акварель. Художник, перевантажуючи картину сакральними фігурами (монастирські корпуси, хрести, Підкамінський монастир у далині, мав намір підвести нас до величі Почаївської лаври, до осмислення духовності українського народу. Якщо ж придивитися до, так званих, убогих хатин, то вони є типовими селянськими будівлями XIX ст.

 

Вносячи   їх   на   передній   план   картини,   Шевченко   намагався   показати Почаївську лавру в контексті життя мирян.

Надзвичайно цікавою аквареллю є робота «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». Розміри цього полотна 28,7x37,7 см. Малюнок виконаний на горизонтальному форматі. На передньому плані художник зобразив частину тераси з металевим парапетом і вхід до Успенського собору. Біля входу - дві масивні фігури монахів у високих клобуках, з рудими бородами. Композиція акварелі «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» побудована так, що глядач не концентрує увагу на зображеннях ченців. Самі ж їхні фігури не виражають смирення й аскетизму. Самовдоволеність, а то і владність ченців притушковується чітким зображенням ажурної металевої решітки, декоративних ваз. Загалом у акварелі відчувається досконале володіння засобами повітряної перспективи (Додаток 3.).

Однак передній план у картині «губиться». Погляд глядача ніби «примагнічений» до силуету гори на задньому плані. Це галицький Підкамінь із домініканським католицьким монастирем, куди хотів поїхати Шевченко.

За горизонт «втікають» лінії горбистого рельєфу. Рух углибину, десь у напрямку Підкаменя, підкреслено жестом руки одного із ченців, а також різким перспективним скороченням парапету тераси з рядом декоративних ліхтареподібних ваз. Цей рух посилюється чергуванням світлих і темних плям у зображенні ландшафту.

Дана акварель помітно відрізняється від інших пейзажів, написаних Шевченком у 1845-1846 рр. У «Вигляді на околиці...» посилюється інтенсивність кольорів, розширюється гама фарб. Завдячуючи зіставленню теплих та холодних тонів переходи між планами стають все більш складними [15].

У даній картині уже відсутні «соціальні контрасти». Однак тут присутні інші змістові елементи, що відсутні у попередніх акварелях. У картині зображено два монастирі, що суперничали упродовж тривалого

 

часу, і які представляли дві різні релігійні конфесії: православну й католицьку. Можливо, виразно зображуючи частину Почаївського монастиря і ледь помітні обриси Підкамінського, художник хотів показати домінування православної церкви на Волині, після приєднання її до Росії, роль Лаври у даному краї. Однак, це лише припущення. Ми забуваємо те, що Шевченко художник, який у композицію картину вкладав свій зміст, і як художник враховував світлотіні, заповнення заднього плану картини. Або й, просто, хотів показати мистецьку майстерність будівничих Почаївського монастиря, балюстради, кованої огорожі.

Шевченко також намалював внутрішній вигляд Успенського собору Почаївської лаври. Вертикальний формат акварелі (37,6x28,4 см) дав змогу краще закомпонувати інтер'єр Успенського собору з його високими склепіннями, оформлення якого виконав у 1807-1810 рр. живописець Лука Долинський. Побудова фронтальна і строго симетрична. На цій акварелі м'яке сонячне світло падає згори вниз, зі сходу. Права стіна затемнена. Очевидно, цей малюнок Шевченко робив до обіду, коли собор був зачинений для прочан (Додаток 4.).

Очевидно, для збереження цільності інтер'єру художник відмовився від зображення розписів на стінах, орнаментів і написів на краю арок. Виділені лише ікони в різьблених, із позолотою рамах і капітелій пілястр. Інтер'єр вирішений у теплих золотистих тонах. Двоступеневий клірос посередині центрального нефу перед іконостасом, подіум з огорожею і хустка уклінної жінки - в малиновому тоні. У малюнку просвічуються олівцеві лінії побудови, надаючи йому чіткості і графічної виразності. Де-не-де (арочні прорізи, скло на образах) виділяються холодні ультрамаринові плями. З огляду на мистецтво світлотіні, Т. Шевченко був новатором у графіці XIX ст. [16].

Собор майже безлюдний. Лише на передньому плані бачимо постать жінки, яка навколішки молиться іконі Богородиці. Біля стін кілька фігур ченців. Також

 

їхня невелика група знаходиться біля іконостасу. Однак всі вони, за винятком хіба що жінки, губляться у просторовій величі храму. Тут можна говорити про певну контрастність між зображеннями цієї жінки й ченців. Зображена жінка є втіленням щирої релігійності, а ченці, на думку деяких дослідників, ніби демонструють релігійність удавану, нещиру.

При зображенні Собору Почаївської лаври ми також можемо звернути увагу на вміщення двох найбільший святинь лаври: ікони Богородиці й стопи Богородиці. Саме ці святині і входять до духовної скарбниці українського народу.

Зображення інтер'єру собору виконане у золотистих теплих тонах. Щоб зберегти цілісність цього зображення, Шевченко зробив стіни и арки чистими від розписів та орнаментів. Виділяються тільки ікони в різьблених рамах та капітелі пілястр. Як і на інших акварелях Почаївського циклу, художник використовував холодний темно-синій колір, який контрастував із теплим золотим кольором.

Зберігся ескіз малюнка внутрішньої частини Успенського собору. Там лише накреслені основні елементи цього приміщення. Зображення жінки й ченців на ескізі відсутні.

Шевченко часто намагався оживити свої пейзажі присутністю людей, їхні зображення мали не лише декоративний характер. З їхньою допомогою художник виражав своє ставлення до зображуваних на картині об'єктів.

Як і на багатьох своїх полотнах, Шевченко в акварелях Почаївського циклу вміло використовує світлотіні. В даному випадку відчувається вплив Рембрандта, творами якого Шевченко захоплювався й певним чином наслідував їм. Але «український Рембрандт» пішов далі свого геніального попередника. Якщо для великого фламандця світлотінь могла існувати самостійно, ніби поза реальністю, то в Шевченка вона завжди мала реальну основу.

Отже, на основі аналізу мистецьких творів почаївського циклу ми можемо визначити неабиякий талант Шевченка як художника і те, яку роль відігравала ця святиня у ідейних переконаннях митця.

 

Почаївська лавра у літературних мотивах Кобзаря

Діяльність Кобзаря в Почаєві не звелася лише до малювання Почаївської лаври. Почаїв, без сумніву, справив значне враження на Кобзаря. Це містечко й далі фігурує в його творах. Так, героїня поеми «Петрусь» (1850) їде молитися Почаївській богоматері. Сюди ж прямує й герой повісті «Варнак» (1855-56). Про Почаїв Кобзар згадує в поемах «Слепая», «Невольник», але вони написані були напередодні відвідин Почаївського монастиря у 1842 і 1845роках.

Загалом Почаївська лавра справила значний вплив на Тараса Григоровича Шевченка.

Для Шевченка Почаїв був символом української релігійної традиції. Він належав до людей, які шанували традицію, вбачаючи в ній важливу цінність. Так, А. Козачковський згадує, що Шевченко одного разу, слухаючи блюзнірство господаря, в якого жив, сказав йому: «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно» [17]. Те, що Кобзар з повагою ставився до релігійних традицій як українського, так і інших народів, засвідчують і його поезії, і картини та малюнки.

Проте, релігійні погляди Шевченка, його ставлення до Почаївської лаври ми у значній мірі оцінюємо з точки зору сьогодення - часу, коли після проголошення власної держави, почалася розбудова незалежної автокефальної української церкви. Так, наприклад, деякі дослідники (П. Кралюк) впевнені у негативному ставленні Шевченка до лаври, начебто значний вплив на Кобзаря мала негативна оцінка лаври М.Костомаровим.

Використовуючи слова Кобзаря, ми спекулюємо ними і сприймаємо їх буквально. Так, наприклад, він вкрай негативно оцінював діяльність церкви у поемі «Кавказ», яка була написана менше ніж за рік перед його волинською подорожжю. У цьому творі поет говорить про те, що духовенство служить самодержавству й навчає аморальності:

У нас же й світа, як на те -

іб

 

Одна Сибір неісходима,

А тюрмі а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! У нас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери! [18].

Наведені слова Шевченка чимало сьогоднішніх дослідників використовують, щоб довести його несприйняття, критику саме Російської православної церкви, мовляв, Кобзар виношував ідею власної української церкви. Це підтверджує і «соціальна контрастність» акварелей Шевченка. Зате радянські історики у цьому вбачали його атеїстичні погляди.

В іншому ж місці цього твору поет засуджує православну обрядовість, вважаючи, що вона суперечить «слову істини» Ісуса Христа:

За кого ж ти розіп'явся,

Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

 

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони [19].

І знову ж, одні дослідники представляють це як те, що Кобзар бачив у православ'ї знаряддя в руках російського самодержавства, а інші - його матеріалістичні переконання.

Ми не можемо не згодитися з тим, що основним завданням Почаївської лаври XIX ст. була православієзація й, відповідно, русифікація волинського краю, і сюди були прислані ченці із російських губерній. Звичайно це бачив і Шевченко. Кобзар акцентує увагу на тому, що ченці ведуть далеко не аскетичний спосіб життя, й займаються обманом. Це, зокрема, виражалося в тому, що вони фактично давали просту воду богомольцям під виглядом води зі стопи Божої Матері.

Про   негативне,   часто   саркастично-іронічне   ставлення   Шевченка   до чернецтва, передусім православного, засвідчує його і вірш «Гімн черничий»: Удар, громе, над тим домом,

Над тим божим, де мремо ми.

Тебе ж, Боже, зневажаєм,

Зневажаючи, співаєм:

Алілуя!

Якби не ти, ми б любились, Кохалися б, та дружились, Та діточок виростали, Научали б та співали: Алілуя! Одурив ти нас, убогих.

 

Ми ж, окрадені небоги, Самі себе одурили І, скиглячи, возопили: Алілуя!

Ти постриг нас у черниці, А ми собі молодий...

Та танцюєм, та співаєм, Співаючи, промовляєм: Алілуя! [20].

Як бачимо, в цьому вірші передусім вказується на протиприродність чернечого стану, в цьому можна розгледіти відголоски певних протестантських симпатій Кобзаря. Також тут говориться про лицемірство ченців, їхню фальшиву релігійність, ігнорування ними монастирських правил.

Щоправда, «Гімн черничий» був написаний у 1860 р., значно пізніше волинської подорожі Шевченка, й стосувався не ченців, а черниць. Тому він ніби й не мав безпосереднього відношення до відвідання поетом Почаєва.

Але згаданий вірш - твір з високим рівнем узагальнення. Не даремно автор іменує його гімном. У ньому Шевченко фактично узагальнює те, що він знав про чернецтво, виражаючи до нього своє ставлення. Тут могли знайти вираження й деякі його враження від перебування в Почаївській лаврі.

Можливо, аналізуючи сприйняття Шевченком Почаївської лаври, нам слід врахувати, що Тарас Григорович був емоційною людиною, яка боляче реагувала на будь-які прояви неправди, лицемірства, він не міг не відреагувати на те, що робили почаївські ченці.

Крім того, Шевченко спілкувався з людьми неправославних віровизнань, дружив з ними та й сам перебував під значним впливом протестантизму. Творчість Кобзаря має яскраво соціальне забарвлення, поет-художник проймається тяжкою долею українського народу, тому цілком природно, що схиляється до дешевої, доступної, зрозумілої церкви, виступає проти пишної

 

обрядовості і розкоші духовенства. Проте, не варто зараховувати Шевченка до протестантів чи атеїстів тільки за те, що його картини, де прослідковуються релігійні мотиви наповнені «соціальною колоритністю».

Перебуваючи у Почаєві Шевченко був захоплений величчю архітектурних споруд, але залишився байдужим до її святості. Це підтверджують його фольклорні студії в Почаєві. Перед ним як працівником Київської археографічної комісії ставилося завдання збирати народні оповіді, місцеві повісті, сказання та пісні. У Почаєві, звісно, мали поширення різні легенди про чудеса Почаївської Божої Матері, пісні про неї, також інші зразки релігійної лірики. Проте Шевченко на них не звернув ніякої уваги. Принаймні ні в його робочому альбомі, ні в післяпочаєвських творах не знаходимо жодних відголосків такого релігійного фольклору. Натомість, Шевченко в Почаєві записує жартівливі пісні, в яких обігрується любовна тема і які, зрозуміло, мають світський характер.

Перша «повнометражна» з них пісня була занотована в такій формі:

Гиля-гиля, селезень,

Гиля-гиля, білокрилий,

Ох ти, мой милий чорнобривий

Прибудь з ради аж до хати,

Щоб не чули отець, мати. Селезню...

Ой на тому селезню

Жупан куций,

І сам селезень

Чорноусий.

Гиля-гиля, селезню.

Ой на тому селезню

Та панчішки,

Ой пристав селезень

Та до душечки.

 

Ой на тім селезню

Та черевички

І сам селезень

Та невеличкий.

Ой на тому селезню

Ковпак сивий,

Ой сам селезень Чорнобривий [21].

У первісному варіанті третій рядок цієї пісні був записаний як «Ох мой милий чорнобривий». Але потім Шевченко виправив його.

Після неї йшов запис, який, швидше, був куплетом якоїсь більш великої жартівливої пісні:

Ой, пила, вихилила,

Сама себе похвалила.

А я доброго роду.

П'ю горілку як воду [22].

Обидві ці пісні були записані олівцем у подорожньому альбомі 1846-1850 рр. Остання пісня, записана Шевченком у Почаєві, звучала так:

Ой у саду, саду

Гуляла кокошка,

Чорнявая, білявая,

Дзюбатая трошки,

Хотя я й дзюбата,

Таки ж бо я пишна.

Сватай мене, серце моє,

Я б за тебе вийшла.

Я б за тебе вийшла,

Я б тебе любила,

Ой я б тобі щосуботи

Кучерики змила...

 

Ой змила б я, змила.

Та ще й б розчісала,

Ой я б тебе, серце моє, Ще й поцілувала [32].

У  первинному   варіанті   пісні,   записаного   Шевченком,   окремі  її  місця виглядали дещо інакше. Однак вони не змінювали змісту пісні [33].

Варто додати, що подорожній альбом, в якому Т.Г. Шевченко записав ці пісні, у квітні 1847 року конфіскувала поліція. Поетові повернули альбом тільки після його настійних клопотань.

Ці пісні на Волині можна почути й тепер, їх співають у селах поблизу Почаєва, в Рівненській і Волинській областях. Є свідчення, що у Почаєві Тарас Григорович Шевченко зустрічався з видатним польським скрипалем і композитором Каролем Ліпінським, слухав його віртуозну гру, про що Кобзар пише у повісті «Близнецы». К. Ліпінський у 1818 році давав спільні концерти зі славетним Ніколо Паганіні і за його заповітом отримав одну із скрипок маестро.

Отже, Почаївська лавра справила значний вплив на творчість Шевченка, знайшла своє відображення у його поетичній і фольклорній діяльності.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Кондратьєв А. Релігійність Бога. К., 2003. - СІ46
  2. Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. -Т. 5. - С. 270.
  3. Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. -Т. 5. - С. 271.
  4. Даниленко Ірина. Молитва в поетичному дискурсі Тараса Шевченка // Слово і
    час.-2006.-№6 (546).-С. 15-20.
  5. Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. -Т. 5. - С. 271.
  6. Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. -Т. 5. - С. 271
  7. Горський В. Історія української філософії. - К.: Наукова думка, 1996. - С.
    256
  8. Почаївський монастир в історії та духовності українського народу. -
    Тернопіль, 1995

9.Шевченко у документах і матеріалах. - К., 1950. - С. 86.

10.         Чернихівський Г. Кременеччина від давнини до сучасності. -

Кременець, 1999. - С. 265. 11.Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. - С. 381.

12. Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу.
-С. 13-15,50-55.

13.     Антонович Д. Тарас Шевченко як маляр // Твори Шевченка. Т. 12. - С. 200.

14. Кралюк П. Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка. - Луцьк:ПДВ

«Твердиня», 2006.. - С.40

15.Великие  художники,  их  жизни  и  вдохновение. Т. Шевченко. - Часть

24.-С. 16-17.

16. Кралюк П. Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка. - Луцьк:ПДВ

«Твердиня», 2006.. - С.44

17.Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982. - С. 78.

18.Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. -Т. 5. - С. 345 19.Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. -Т. 5. - С. 346 20.Дубина М. Шевченко і Західна Україна. - С. 23-24.

 

21.Огіенко І.   Свята Почаївська лавра.   - К., 2004. - С. 62-64.

  1. Свято-Успенська Почаївська Лавра. - Почаїв, 2003.
  2. Дуда І. М., Мельничук Б. І. Тарас Шевченко на Тернопільщині. - С. 15
  3. Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври. - Луцьк, 1999.
    -С. 10.

25.Костомаров Н. И Автобиография... - С. 122-125.

26.Студії і матеріали з історії Волині / Ред. Собчук В. - Кременець, 2009. -С.124