ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ КРЕМЕНЕЦЬКИХ ЛЕГЕНД КНЯЖОЇ ДОБИ (періоду боротьби із монголо-татарами) Малісевич Т., Семенюк Л.

Дослідницько-пошукова робота по виявленню легенд княжої доби на Кременеччині

Термін «легенда» виник від латинського дієслова lego (legero, lectum) – читати. Згодом його значення розширилось, доповнилось і набуло відтінку оповідання про події або ж людей, оповите здогадками, фантазією [3;15].

Легенда – малознаний і майже не досліджений жанр народної творчості. Та чим глибше у минуле, тим важливіші, через брак писемних джерел, свідчення легенд, тим більше їх значення як своєрідного джерела пізнання нашої історії.

Легенди є цінним історичним матеріалом. Хоча в них головну роль відіграє фантастичний, надуманий елемент, але їх сюжет зорієнтований на достовірність зображуваного. У цих народних оповіданнях зафіксувались найбільш яскраві події історії. Легенди є цікавим джерелом і для вивчення історії княжої доби. Тут відображається боротьба руського народу проти монголо-татар у 40-50-х роках ХІІІ ст.  І, на відміну від легенд іншої доби, в них більшу роль відіграє фантастика, й оповіді мають менш реалістичний характер, мало оперті на історичні факти. Ці легенди прив’язані до конкретної місцевості, події і у них обов’язково наявна героїка, у них зустрічаємось із незвичайною силою, героїзмом, хоробрістю персонажів [18; 287].

Через легенди проходить найважливіше – любов до України (Русі), її народу, виховується високе почуття патріотизму, нездоланності в боротьбі за волю. Легенди – невичерпне джерело живого слова народу.

Ці оповіді відроджують цікавих людей сивої давнини, вчать бути патріотами України, любити свій рідний край, боротись за волю і незалежність українського народу, шанобливо берегти і популяризувати пам`ятки минулого.

Велику роль в українській фольклористиці відіграв геніальний український поет Тарас Григорович Шевченко. Восени 1846 року за завданням Київської Археографічної комісії він подорожує землями Поділля та Волині з метою збору народних переказів, пісень, а також здійснення замальовок визначних історико-архітектурних пам`яток [22; 140]. На жаль, до нас не дійшли оригінали, зібраних поетом, народних легенд і переказів. Одна з розповідей про Шевченка твердить, що, повертаючись до Києва, на переправі через Дніпро поет побачив жандармів і, остерігаючись обшуку і арешту, непомітно викинув «карманные материалы» у воду[22; 145].

Пошуки легенд, що описують визначений темою роботи період, проводилися у двох напрямках: шляхом дослідження бібліографії з цього питання на предмет виявлення потрібного для нас матеріалу та фольклорно-пошуковою роботою на Кременеччині.

Пошуки велися згідно з методикою, розробленою Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України [9; 7-12]. Для вивчення легенд було використано історичний метод, який дає можливість дослідити розвиток фольклору, його особливості та історичні аспекти. Особливу увагу ми приділили історико-порівняльній оцінці матеріалу, оскільки між фактами епосу та конкретними історичними подіями, іменами, деталями мусить бути кореляція, або принаймні прямі чи непрямі співвідношення. Слід зауважити, що у сучасній теорії фольклору існує і протилежна думка. Вчені Пропп В.П., Путилов Б.М. заперечують необхідність співвідношення художніх образів, сюжетів легенд з окремими історичними подіями [9; 10].  Ці погляди ми не розділяємо.

При написанні роботи ми вивчили збірки легенд і переказів, які стосуються княжої доби, переглянули журнали «Zycie Krzemienieckie», які зберігаються в Кременецькому краєзнавчому музеї, підшивки місцевої періодичної преси. Цікавий матеріал було знайдено у Волинських єпархіальних відомостях, путівниках, а також в альманасі «Курінь» [25; 15].

У результаті пошуково-бібліографічної роботи ми відшукали 19 опублікованих легенд, з яких подіям боротьби з монголо-татарською навалою  відповідали лише 5: «Про Чернечу гору і сміливого монаха, що врятував Крем’янець від Орди», «Про дивне озеро»,  «Гостра гора», «Дівочі скелі», «Про переможну облогу фортеці»

У підшивках газети «Діалог» з 1964 року знайдено більше 50 статей, де згадується історичне минуле краю (автори Б.Д. Ельгорт, В.А. Лавренюк, І.М. Дуда, С.І.Турик, Г.І. Чернихівський), але лише у п’яти номерах газет згадувалися, описувалися легенди [4].

Досліджуючи  путівники та історико-краєзнавчі нариси про Кременець, ми знайшли декілька різних варіантів одних і тих же легенд. Так, наприклад, легенда  «Дівочі скелі»,  зустрічається у двох варіантах: в обробці В. Радзієвського в «Кременецьких горах» [26; 28-29], Я.О. Ярого «Кременець туристичний» [34; 5].

Цікаві легенди подані в обробці О. Вітенка на сторінках журналу «Народна творчість та етнографія»[5; 15-20]. Легенди княжої  доби в авторській обробці зустрічаємо у Неоніли Крем’янчанки  (збірка «Орлине гніздо») [15;42]. Цінний матеріал по вивченню легенд представлений О.В. Вартабедяном [4]. Він записав більше 20 переказів, використав фольклорні дослідження  Турика С. І. (свого діда).

У результаті досліджень архівних джерел Кременецького краєзнавчого музею було знайдено 10 легенд, записаних власноручно  І.Д. Гарасевичем, і переданих у фонди музею 7 січня 1972 р.  У музеї знаходяться рукописні зошити з неопублікованими казками С. Даушкова, а за сприяння місцевого краєзнавця Гаврила Чернихівського у 2010 році було перевидано його збірку «Було колись». Чотири частини історичної повісті розповідають про боротьбу кремен чан із монголо-татарами. Але у творі порушено історичну хронологію, перекручено факти, використовуються назви, поняття не вживані у тому часі ХІІІ ст. Наприклад, Даушков неправомірно відносить створення Кременця до часів заснування Києва, Дівочі скелі називає горою Чернечою, а Данилу приписує слова: «За Україну, її волю, за честь і славу» і називає його досвідченим воїном Калки [14;45].

  Цікавою знахідкою в краєзнавчому музеї стала книга, написана на івриті, подарована Кременецькому краєзнавчому музею громадянами Ізраїлю у 1991 році (колишніми кременчанами). У книзі лише декілька сторінок написано російською й англійською мовами і там згадується декілька легенд Кременеччини [13].

Крім того, була проведена пошукова робота  збору нових легенд про боротьбу із монгольськими ординцями. Згідно розробленого міні-проекту, ми підготували анкету, визначили 2 групи респондентів: за професійною ознакою (екскурсоводи, учителі історії, літератури) і за віковою (молодь, люди старшого віку). Загалом було опитано 200 осіб.

Ми зверталися до екскурсоводів Кременецького краєзнавчого музею, Ю. Словацького, туристичних фірм Я. Ярого, О. Вальчука, учителів, збирачів фольклору Л. Следзінської, О. Василишина, людей похилого віку (В. П. Чорнобай,  І. Л.Сороки, З.Ф.Нечай, ін.). Однак, на жаль, нових легенд княжої  доби не виявили.

Проведене невелике соціологічне дослідження показало, що легенди подобаються всім, кремен чани знають легенди про королеву Бону, оборону Кременецької фортеці, хоча більшість (молодь – 95 %) не вказали ні рік, ні століття, згадували про Дівочі скелі (хоча приписували їх періоду боротьби з турками). Що ж стосується інших легенд, то їх в основному (96%) не називали і їх зміст переказати теж не зуміли. На запитання, чи хотіли б зайнятися фольклорною практикою, більшість відповіла стверджуюче (70%), але для цього потрібен час і відповідна підготовка.

Отже, в результаті проведеної пошукової роботи було відібрано і використано декілька легенд княжої  доби, що стосуються періоду боротьби з монголо-татарськими нападниками  в обробці Н. Крем’янчанки й О.Вартабедяна.

Історична оцінка  кременецьких легенд періоду боротьби із монголо-татарською навалою

 

 Відображення оборони Кременецької фортеці 1240 року у легенді «Про Чернечу гору і сміливого монаха, що врятував Крем’янець від Орди»

На початку ХІІІ ст.. на руські землі з азіатських степів напали полчища монголо-татар. Перша сутичка з ними відбулася у 1223 році на річці Калці, де об’єднані русько-половецькі сили зазнали поразки. Нова хвиля монгольського нашестя розпочалася у 1237 році, коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося багатотисячне військо хана Батия. Внаслідок рішучих ударів завойовники перетворили в попелище ряд міст, серед яких були Переяслав, Чернігів, у грудні 1240 року Київ. Пройшовши «вогнем і мечем» монгольські нападники захопили галицькі й волинські землі [18;118]. Боротьба із монголо-татарами залишила відбиток в історії Кременеччини і знайшла своє відображення в місцевих легендах.

У легенді «Про Чернечу гору і сміливого монаха, що врятував Крем’янець від Орди» розповідається про ченця Києво-Печерського монастиря Георгія, який подолав велику відстань, щоб попередити жителів міста Кременця про небезпеку, яка їх чекала. Це було взимку 1240р., коли монголо-татари на чолі з ханом Батиєм рушили на землі Західної України, спустошуючи все на своєму шляху. Монах Георгій «на власні очі бачив як татари знищили Київ, Божий храм, де знаходилися сотні жінок з дітьми та старими людьми»[15;114 ]. Він був переконаний, що мусить попередити «своїх краян про неминучу біду. Він мчав на коні три дні і три ночі без відпочинку, без сну, без їжі та води. Проте монах так спішив, що загнав коня до смерті і далі змушений був йти пішки, спотикаючись, провалюючись у сніги, падаючи щохвилини йшов несхитно уперед. Бог оберігав його цілу дорогу від зграї голодних вовків та біди. Ступаючи з останніх сил, хоч ноги були в кривавих ранах, він попередив кремянців про монголів, орди незчисленні». Коли татарське військо прийшло до міста, - читаємо в легенді, - там нікого не було, тому що городяни забравши всі цінні речі, зброю, сховались на горі в камяному замку. Щоб монголо-татари не зуміли дістатися фортеці, то захисники схили гори завчасно полили водою і їх схованка стала недоступною. «Три дні татарва старалась зруйнувати замок, проте все було марно. Так вистояло місто і розбився міф про непоборність орд Батия»[15; 116].

Ця легенда найбільш повно відображає боротьбу із монголо-татарами у 1240 році. Вдаючись до історичного аналізу твору,  звернімося до історичних джерел. Перегортаючи літопис Руський, натрапляємо на лаконічні рядки невідомого нам автора-літописця про те, ( це було 1240 року, взимку, бо Київ татаро-монголи захопили 6 грудня ), що величезна орда хана Батия ринула на захід, захоплюючи одну фортецю за іншою. Здобувши кілька укріплень на Волині, Батий зазнав невдачі під Даниловом та Кременцем. У літописі про це читаємо: «А коли побачив хан, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов від ниx»[17;380 ]. Це, в принципі, і вся інформація, що стосується оборони Кременецької фортеці від монголо-татарського війська.

Аналізуючи легенду,  можна віднайти деякі історичні аспекти, моменти, про які тут переповідається чи згадується. Звичайно,  можна стверджувати, що після захоплення Києва у 1240 році (де дійсно було зруйновано «Божий храм» - Десятинну церкву, споруджену Володимиром Великим) шлях монголо-татар  у Західні землі Русі пролягав через Кременець [17;381]. І, звичайно ж, можна припустити, що ченці Києво-Печерського монастиря могли попередити жителів Кременця про наступ ординців  або ж самі втікали сюди. Тим більше  що назва сусідньої гори Чернеча теж підтверджує ці здогадки. А з іншої сторони, для населення міста Кременецька фортеця слугувала оборонною, захисною спорудою і при нападі будь-яких загарбників люди  шукали захисту саме там  (тому і монголи не знайшли нікого в місті), що ж до фортеці, то вона перетворювалася на неприступну твердиню. Це підтверджує й інший факт цієї доби 1227 року, коли місто хотів взяти угорський король Андрій: «А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов до Кремянця і бився під Кремянцем, і багато угрів побили й поранили»          [17; 379].  З огляду на цей факт можна припустити, що у Кременці була досить міцна фортеця. Місцевий краєзнавець Савчук В.М., досліджуючи історію Кременецької фортеці пише, що «Кременець вже у ХІ-ХІІ ст. був значним культурним та економічним осередком Волині. У Х ст. на горі було городище, яке до середини ХІІІ ст. набувало міських ознак. На першу половину ХІІІ ст. Кременецький замок разом із Стіжком, Даниловим та Уніясом становили ланцюг укріплень вздовж гряди Кременецьких гір»      [19; 38].

Цікавими, але не достовірними є деякі деталі оборони Кременецької фортеці. Наприклад, чому саме оборона тривала три дні. Можливо, це символічне число  або ж звичайне доповнення Н. Кременчанки, яка записала цю легенду, тим більше, що у Єпархіальних Волинських відомостях, де теж  переказується ця легенда, такого уточнення немає [21; 417].

Іншим теж історично не обґрунтованим фактом є легендарні перекази про спосіб оборони, про те,  що гору заздалегідь обілляли водою, що згодом перетворилася на кригу. Всі краєзнавці: Чернихівський Г.І. [32], Савчук В.М., [19], Собчук В.Д. [23; 6] вказують, що однією із найбільших проблем Кременецької фортеці була відсутність води. Савчук припускає, що кременчани робили спробу викопати криницю на горі, але їх старання  були марними.  Де ж взяли таку кількість води захисники фортеці?[19; 42]. Відповідь є надто проста – легенда це лише народний переказ, який має деяке історичне підґрунтя, але в них присутні гіперболічне перебільшення, фантазія. Хоча факту обледеніння гори ми зовсім відкидати не можемо, воно могло бути наслідком погодних умов (підвищенням і зниженням температури).

Незважаючи на низку перебільшень, художніх домислів,  легенда «Про Чернечу гору і сміливого монаха, що врятував Крем’янець від Орди» є цінним історичним джерелом, перегукується із Руським літописом – 1240 року монголо-татари не захопили кременецьку фортецю  поряд із Даниловим, Холмом [20; 240].

Події 1240 року, невзяття Кременецького замку і міста штурмом, яким керував заступник Батия Гуюк-хан, ві­дображено у ряді художніх творів як українських, так і зарубіжних авторів. Кілька сторінок цій епопеї присвятив письменник Василь Янчевецький (літературний псевдонім Василь Ян), батьки якого родом із Почаєва, у трилогії «Навала монголів». У її завершальній частині «До остан­нього моря» читаємо: «До воріт добратись було неможливо: жителі, довідавшись про наближення монголів, полили гору водою, і тепер вона вся зледеніла. Коні ковзались і падали. Зі стін лунали крики і сміх, летіло каміння [35;141].

Гуюк-хан у злості наказав чекати стінобитних гармат, які йшли за військом. Через два дні прибув один каменемет. Його везло 12 биків, а витягнути машину на гору льодовою дорогою було неможливо, тому довелося залишити їх внизу. З гуркотом стала вона кидати важкі каменюки в бік міських воріт. Але одні камені  не долітали, інші, долетівши, через значну відстань не змогли проломити міцних воріт. Всі спроби монгольських воїнів взяти Крем'янець закінчились невдачею. « Хто захищає це прокляте місто?» — запитав Гуюк [35; 142].

Полонені говорили, що «князь Галицький Данило доручив захист Крем'янця тисяцькому Никодимові, а він наказав жителям полити водою гору цю, і тримаючись із усіх сил, не вірити татарам і не відчиняти воріт» [35; 143].

«Постоявши безуспішно під Крем'янцем декілька днів, Гуюк-хан наказав своєму війську рушати далі, а схоплених полонених перебити» [35; 143].

Події цих далеких героїчних часів відображені у романах Антона Хижняка «Данило Галицький»[30; 100] (автор працював над першими розділами твору в Кременці навесні 1944 р.) [27; 12],  Романа Федоріва «Отчий світильник»[29 ], у повісті кременчанина Сергія Даушкова «Було колись» (1936) [10;122].  Тричі згадано Кременець середини 13 ст. у кінострічці «Данило — князь Галицький», виробництва Одеської кіностудії [23; 6]. А український поет Іван Гнатюк у вірші «Кременець» про цю епопею висловився поетичними рядками так:

«Не бій — побоїще!

І змушен

Батий позбутися уяв,

Бо проти нього

Кожен русин

Віч-на-віч Кременцем стояв!»  [12; 260].

Отже, події 1240 року пов’язані із обороною Кременецької фортеці, були досить широко відображені у художніх творах. Можливо під їх впливом і були внесені деякі доповнення до легенди «Про Чернечу гору і сміливого монаха, що врятував Крем’янець від Орди», або ж навпаки, легенда надихнула Р.Федоріва, С.Даушкова, А.Хижняка, І.Гнатюка, В.Янчевецького на написання своїх творів.

Певні відомості про події боротьби з монгольським нашестям залишив нам папський посланець у Монголію Плано Карпіні у 1248-1249 рр. Він здійснював подорож через всю Європу, Україну, далі через азійські землі. Всі свої враження занотував у книзі «Історія монголів». Насамперед цінні його записи про міста-замки, в т. ч. про Кременець, Стіжок, Шумськ [8; 118].

 Для легенд, як і для літературних творів характерне патетичне закінчення. Не винятком є і характеризована легенда про ченця, який врятував Кременець від ординців. «Після тих подій на горі Чернечій , - читаємо в легенді, - постав прекрасний білий монастир. У ньому жив монах Георгій, який невдовзі став літописцем. Кажуть, що й до сьогодні десь під ним в глибоких підземеллях захований безцінний документ про долю нашої землі і про безстрашних оборонців міста. Також у ньому є слово, яке вчить як мудро жити, як волю Батьківщині берегти» [4].

Легенди періоду боротьби кременчан з монголо-татарами у 50-х роках ХІІІ ст.

Напади татаро-монголів на Кременеччину продов­жувались і за наступників хана Батия. Захопивши українські землі вони встановили монгольське іго – князі зобов’язувалися їздити до ханів за дозволом на управління землями (ярликом), населення платило данину, направляло ремісників, воїнів до Золотої Орди. Хоча монголо-татари постійно не перебували на Русі, але їх набіги були спустошливими [24; 132].

На території Кременеччині згадки про набіги ординців припадають на 50-ті роки ХІІІ ст. Цей період більше висвітлений в історії, а ніж оборона фортеці 1240 року. У 1255 році хан Куремса рушив на Волинь і почав пустошити околиці міста, прагнув змусити його до підданства. Обороною фортеці керував посадник князя Данила Андрій. У ході боротьби Андрій загинув, але Куремсі взяти Кременець не вдалося [31; 68-69].

Боротьба з монголо-татарами цього періоду знайшла відображення у кількох легендах: «Про дивне озеро»,  «Гостра гора», «Дівочі скелі». Особливістю цих легенд є те, що вони більшу увагу приділяють героїчній боротьбі, саможертовності, сміливості не лише чоловіків, а й жінок.

Князі Галицько-Волинської держави Данило й Василько не бажаючи миритися із золотоординською залежністю, готувалися до боротьби. Вони розуміли, що для цього потрібно зміцнювати «городи», будувати фортеці, укріплювати їх. Кременецька фортеця теж було розбудована. Кам’яна стіна тепер «сягала двох метрів товщиною і тяглася прямо лінією від кромки до кромки гори повторюючи контури мису» [19; 17]. Крім того було укріплене і саме місто, яке обнесли частоколом. Савчук Віталій у книзі «Кременецький замок»  переконливо доводить, що Кременець на цей час був потужною твердинею [19; 18]. Отож, фортеця могла витримати боротьбу із монголо-татарським військом. Про це підтверджує вищезгаданий Руський літопис [20; 114].

Боротьба із ординцями відображена у легенді «Про дивне озеро» . Тут йдеться про те, як на Кременець одного дня напало вороже військо – орда. Воєвода міста був стурбований, адже ворогів було надто багато і «це мав бути бій на смерть», тому він вирішив покликати молодих дівчат, аби наказати їм сховатися у горах з їхніми охоронцями, щоб потім продовжити рід захисників рідної землі. У цей час вороги зусібіч кинулись на замок. Але мужні оборонці відкинули нападників. Кілька днів тривала облога замку, але вороги не змогли нічого вдіяти. Проте коли монголо-татари залишили замок, один з них знайшов хижу, де переховувались дівчата. Вороже військо кинулось пронизати стрілами воєводиних ратників. «Мов соколиці, билися дівчата, мов орли, рубали чужинців хлопці. Дорого віддали вони своє життя, але й ворогів немало зі світу звели. Потекла кров юних дів і мужніх воїнів по землі і зявилось на горі озеро з чистою, мов кришталь, водою» [15; 18]. Таким чином татари повернулися назад ні з чим, - читаємо в легенді. -  Коли жінка воєводи набрала з озера води в долоні і вмилась, стала вмить молодшати, аж поки не перетворилась на гарну юну дівчину. Люди дивились на те диво і ніяк не могли зрозуміти що діється. Але воєвода був мудрим і зрозумів, що діти загинули, аби подарувати молодість своєму народу, щоб  захищати рідну землю від ворогів. Ця новина дійшла і до ворожого хана, який також захотів скупатися в чудодійному озері. Довго тривала боротьба, знайшов таки хан чудодійне озеро, але щойно увійшли ординці в озеро, як вода стала зникати, а озеро перетворилося до болото, яке поглинуло чужинців [33, 120].

У даній легенді, як і у всіх інших цього періоду широку використовуються епітети, порівняння, щоб підсилити значимість боротьби і перемоги: «мов соколиці», «ворожий хан», «мужні воїни», «юні діви», «мов орли» та інші. І звичайно, як завжди легенда завершується повчальним моментом – запитанням: «А, де ж зараз та чарівна вода?», «За які гріхи свого народу вона зникла в озері?». Обмити б зараз в чар-воді увесь люд, очистити його від байдужості, надати щирості, любові до своєї землі, ощасливити голодних та скривджених, щоб усі стали милосердними, чесними, мужніми та сміливими» [15; 20].

Для віруючої людини знайти відповідь на ці запитання не важко. По-перше це могло бути пов’язане з будь-яким джерелом в навколишній окрузі, бо вода це найбільший божий дар людині і звичайно це могло б бути озеро святої Ганни у Онишківцях, про чудодійну силу якого теж складали і складають легенди, перекази. А по-друге, місцеві дослідники можуть вказати на так зване «гниле озеро», яке розкинулося за кілька кілометрів від Замкової гори на околиці міста [6; 223].

Легенди є цінним джерелом, але в них багато перебільшення, патетики, суб’єктивізму. Хоча деякі факти літописів теж можна поставити під сумнів. Наприклад літописний епізод - про оборону Кременецької фортеці 1255 року, а конкретно про посадника Андрія[20; 11]. Йдеться про те, коли Куремса намагався схилити Андрія до підданства. А він вагався: «раз казав: «я королів, другий раз – татарський». Літописець підозрює, що він був не щирим для Данила, й злорадно оповідає, що це двозначне становище Андрія «вкінці не вийшло йому на добро. Куремса, розгніваний його крутійством, вказав його схопити й забити. Даремно Андрій відликувався, що має в себе якусь Батиєву грамоту, - татари тим сильніше розлютилися, убили його і вирізали серце» [15; 118].

Важко перевірити наскільки правдоподібною є ця інформація. Місцеві краєзнавці переповідають її у своїх статтях, книгах. Але, чи не вплив це якоїсь легенди того часу на автора літопису? Монголо-татари часто намагалися розпалити ворожнечу між князями, боярами, селянами, заохочували до співробітництва. Тому постать Андрія може бути історичною, але факт «вирізання серця» більше нагадує фрагмент із легенди.

Про переможну боротьбу із монголо-татарами розповідає ще одна легенда «Про переможну облогу фортеці».  «Коли довідались кременчани, що до міста наближається велика орда татаро-монголів, то кинулись у замок. Йшли підземними переходами, ховаючи там свої скарби. Мчали верхи кіньми. Бики тягли великі вози, наповнені пожитками, запасами круп та муки» [12; 200].  Коли всі люди заховалися у замку, то укріпили ворота великими колодами, мішками з піском. Незабаром вороже військо з’явилося під стінами фортеці. Тягли на гору довгі драбини, готувалися штурмом оволодіти замком. «Тоді воєвода наказав пшоняний куліш, який готували на обід, розливати у дерев'яні відерця і подавати на стіни фортеці. Вмить вишикувалась вервечка, з рук до рук бігло важке відро з гарячим кулішем. Дужі чоловічі руки виливали його на голови тих, що дерлися по драбинах. Із страшним зойком і криками падали вони з драбин, а з мурів лунало: «їжте на здоров'я!», приправлене радісними вигуками і сміхом». Кинулись татари до воріт. А там уже готові два великих казани смоли. «Так само вервечкою побігли важкі відра на верх воріт і смертоносна пекуча смола полилася на голови батурів-сміливців, котрі дерлися по драбинах. У той час лучники крізь бійниці пускали стріли, на кінцях яких горіли пучки прядива. Крик і паніка зчинилися у ворожому стані. Десятки татаро-монголів, обпечених смолою, з випаленими очима, обгорілим обличчям, корчилися на дорозі до замку. «Урус Шайтан! –лунало звідусіль» [12; 201].

Цю легенду можна порівняти із легендою «Про Чернечу гору і сміливого монаха, що врятував Крем’янець від Орди». Тут вода замінена на смолу, куліш. Цікаво також, де можна було взяти таку кількість смоли або куліша (який, до речі, готувався на обід). Та й драбини, які підперли під стіни, ворота теж є алегоричними, адже доступ до фортеці утруднювався глибоким ровом, через який  перекидався навісний міст [6; 30]. Тому у  даній легенді є цінним лише факт штурму фортеці, здобута перемога, настрої, з якими велася боротьба, а конкретні деталі – домисли народу.

У другій половині 50-х років ХІІІ ст. боротьба з татарами була менш успішною.

Об'єднані сили галицько-волинських князів вели боротьбу проти Окаянного, як називає його літописець, Бурондая, табір якого стояв у Шумську, за 40 км від Кременця. Брат Данила Галицького Василько та син Лев Данилович змушені були погодитися на важкі умови, запропоновані Бурондаєм. У листопаді 1259 р. поїхав Василько із владикою назустріч Бурондаєві, узявши чимало дарів, горілки, до Шумська, щоб задобрити Бурондая. Під час переговорів останній вимагав знищити добре укріплені українські фортеці на Волині. Руські князі змушені були це зробити, щоб такою ціною якось уберегти неза­лежність рідної землі. Літописець занотував:

«Лев розкидав Данилів, Стіжок, а, звідти пославши (воїв), Львів розметав. Василько ж, пославши (воїв), Крем'янець розметав і Луцьк» [20; 198]. Сам Бурондай слідкував, щоб згадані фортеці були знищені дощенту.

Напади татаро-монголів продовжувались і в наступні десятиліття. Так, наприклад татарський воєначальник нечестивий, як називає його літописець, Телебуга зібрав велику орду і знов пішов пустошити Волинську землю. Перебравшись через Горинь, підійшов до Кременця. Але, отримавши добрі дари, не став пустошити міста, пішов до Перемишля та Володимира [20,202].

Пам'ятає Кременець і Замкова гора величезні спусто­шення, вчинені татаро-монголами на Кременеччині і в наступні десятиліття [11; 280]. Чи не з тих далеких часів витають легенди над Дівочими скелями, розташованими у північно-східній частині міста?

«...Увірвалися до Кременця ординці, -  розповідає одна з легенд, запалали у вогні оселі, настала смертна година для його захисників, ганьба полону для всього посполитого люду. Щоб не потрапити до рук ворога, зв'язалися косами горді кременчанки-бранки та й кинулися вниз зі скель, обравши смерть замість наруги. А люди з того часу називають скелі Дівочими або ж Дивичими...» [26; 15].

За іншим варіантом легенди дівочі тіла, летячи донизу, «чудом-дивом перетворилися у величезні брили каменів, які навічно лягли біля підніжжя гори, хвилюючи й донині кременчан і всіх, хто тут побуває» [34; 72].

Ця легенда перегукується із іншою про  «Гостру гору». Йдеться мова про Страховисько, яке після навали ординців поселилося на горі. «Одного ранку заревіло Страховисько, над горою задиміло і запахло смаленим. Почала дрижати земля і з її глибин доносився нечуваний гуркіт.  Зібралася громада,  - розповідає, - легенда, - рушили всі до старого віщуна, який сказав, що не буде спокою на землі до тих пір, допоки молодий і безгрішний парубок не заткне каменем пащу Ревища[18; 380].

Довго шукали люди у своєму краї молодця.  То був син вдови – молодий пастух Сміливець. Прийшли до нього з великою просьбою і мужі, і діди, і жінки з дітьми – не послухав. Пішла тоді до нього красуня Блаватка, заплакала перед ним, просячи, щоб захистив батьківський край». Він погодився, але за умови, що дівчина дозволить себе поцілувати, вона погодилась. Коло підніжжя гори юнак віднайшов велетенський камінь, «поглянув ласкаво на дівчину і пішов. Побачили люди його постать вже там, де ліс спалений і обвуглена земля. Спинився сміливець на вершині і жбурнув камінь: загриміло, загуркотіло навкруги. Якась сила знову поклала, всіх на землю. Нараз усе змовкло...» [18; 380].

Сміливця віднайшли мертвим через кілька днів біля  підніжжя гори. «Закричала страшно Блаватка, зрозуміла, що це вона вбила коханого» [18; 380].

Люди з почестями поховали хлопця коло гори і насипали високу могилу. А Блаватка аж до кінця свого життя приходила на могилу і зрошувала її слізьми. Де капне сльоза — виростуть блаватки. Там же і її поховали. Море блаватів квітне щороку на їх спільній могилі» [16; 90].

Особливістю цих легенд є трагізм розв’язки, але водночас і незламність духу захисників Кременецької фортеці. Це символізують і дівчата, які кинулись з гори, аби не стати бранками, Сміливець, який загинув, рятуючи людей.

Легенди  (про  «Гостру гору» і «Дівочі скелі»)  можуть бути представлені як відображення більш пізнішого часу, боротьби із турецько-татарськими військами у XVІІ ст.  Але відносяться вони таки до ХІІІ ст., оскільки  є згадки про монголів, за наступників Данила Галицького, у наступному столітті набіги монголо-татар не були такими спустошливими, тим більше у 1362 році монголо-татарське іго взагалі було скинуто[11; 90].

Отже кременецькі легенди княжої доби представляють героїчну боротьбу місцевого населення проти монголо-татарської навали упродовж 1240-1259 років. Легендарна Кременецька фортеця «овіяна невмирущою славою героїчної минувшини. На схилах стрімкої гори не раз лилася кров, гинули люди, відстоюючи кожну п'ядь рідної землі перед грізними завойовниками» [16; 92]. Фортеця стала візиткою міста, її  символічне зображення  зробили елементом місцевого герба, а в 1990 році спорудили пам'ятну таблицю, встановлену на мурах в'їзної брами з нагоди героїчної битви з татаро-монголами [19; 42]. Таблиця відкрита до 750-річчя пам'ятної дати, коли ординці Батия зазнали невдачі під мурами легендарної фортеці. На рішення місцевої влади, думається, вплинули і перекази героїчних легенд княжої доби.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Андрієвський В. Г. Кременець //В кн. Історія міст і сіл УРСР. Тернопільської обл.. – К., 1979. – 546 с.
  2. Андрушків Б.М. Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – 98 с.
  3. Бойко В. Г. Скарби мудрості. Українські народні казки, легенди, анекдоти, прислів’я. – К., 1996. – 426 с.
  4. Вартабедян О. В. Живе слово народу // «Діалог». – 1999, 18 грудня.
  5. Вітенко О. Легенда про Пятницький цвинтар // Народна творчість та етнографія. – 1964, №6.- С.15-20.
  6. Витте Е. Город Кременец. – Почаев, 1912. – 398 с.
  7. Грицай М.С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народно-поетична творчість. – К., 1985. – 487 с.
  8. Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, . –Т. VII – С.118.
  9. Гусен В. Е. Методи вивчення фольклору // Народна творчість та етнографія. – 1995. №1. – С.7-12.
  10. Даушков С. Було колись. – Кремянець, 1936.- 222 с.
  11. Ельгорт Б.Б. Кременець: історико-краєзнавчий нарис. – Львів, 1977. – 290 с.
  12. Євшан-зілл: Легенди та перекази / Упор. П. Медведик. – Львів: Червона калина, 1992. – 288 с.
  13. Кременецький краєзнавчий музей – 29334 – РК - 361.
  14. Кременецький краєзнавчий музей – 27436 – і - 570
  15. Кремянчанка Н. Орлине гніздо. – Кременець. – 1995. – 264 с.
  16. Легенди Тернопільщини / Упор. М. Крищук. –  Тернопіль: Редакц.-видавн. Відділ управління по пресі, 1991. – 94 с.
  17. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
  18. Неопалима купина: Легенди та перекази Землі Тернопільської / Упор. П. Медведик, П. Критор, У. Ванчура. – Тернопіль: Джура, 2007. – 440с.
  19. Савчук В. Кременецький замок. – Кременець, 2008. – 50 с..
  20. Савчук В. Краєзнавчі нариси з історії Кременеччини. Кременець, 2010. – 208 с.
  21. Сендульский А. Город Кременец //Волинские Епархиальние ведомости. – 1874. - №11. -  С.417-428.
  22. Сергієнко Г. Я. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1983. – 205 с.
  23. Собчук В. Перлина в короні України: Кременець –  Кременець, 2006. –       280 с.
  24. Субтельний  О. Україна. Історія. – К., 1991. – 330 с.
  25. Присяжний Т. Пост української школи // Альманах «Курінь», Кременець, 1994, №6. – 45 с.
  26. Радзієвський В. Кременецькі гори. Путівник. – Львів, 1976. – 58 с.
  27. Релігія і церква в історії Волині // За ред. Собчука В. – Кременець, 2007. – 376 с.
  28. Теодорович Н.И. История города Кременца. -  Седлец, 1904. –501с.
  29. Федорів Р. Отчий світильник. –  Л., 188. - 396 с.
  30. Хижняк Ю. Данило Галицький, - Л., 1999. - 275с.
  31. Чернихівський Г. І. Історико-краєзнавчі відомості про Кременець і Кременеччині у творчій спадщині М. Драгоманова // Тези доповідей республіканської конференції з історичного краєзнавства. – К., 1089. – С.68-69.
  32. Чернихівський Г.І. Південно-Західна Волинь у працях М. Костомарова // Матеріали І-ІІІ конференції.  Остріг на порозі 900-річчя. – Остріг, 1992. – С.  97-98.
  33. Чернихівський Г.І.  Кремянеччина.  Історичне та літературне краєзнавство. – Кременець, 1992. – 202 с.
  34. Ярий Я. О. Кременець туристичний. – К., 1988. – 86 с.
  35. Янчевський Р. Навла монголів. – К., 199. – 258 с.