ВБИВСТВО ОЛЕКСІЯ ГРОМАДСЬКОГО: СПРОБА ІСТОРИЧНОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Й ПОШУКІВ ВИНУВАТЦІВ ТРАГЕДІЇ Баженова Ю., Гусаківський А., Семенюк Л.

Основні події життєпису О. Громадського

Дослідження проблеми «Вбивство Олексія Громадського: спроба історичного розслідування й пошуків винуватців трагедії» вимагає короткого огляду основних подій життєпису митрополита української автономної церкви.

Найбільш детальну інформацію з цього питання подає І.Власовський у статті «Митрополит Олексій Громадський», яка була опублікована в часопису «Українське слово», чимало фактів з його біографії опубліковано у церковному календарі «Православна церква в Польщі» (1933 рік), а також у кандидатській дисертації О.Мельничука «Свято-Богоявленський монастир у контексті історії Православ’я в Україні».

Отож, переглянемо основні події життєпису О. Громадського.

Митрополит української автономної церкви Олексій (Олександр Якович Громадський) народився 1 листопада 1882 року в селі Докуново Седлецької губернії Більсько-Підляського повіту на Холмщині.

Початкову освіту Олександр отримав у церковно-парафіяльній школі. У 1898 році вступив до Холмської духовної семінарії. Під час навчання у семінарії Громадський бере участь у діяльності Свято-Богородичного братства, зокрема у виданні часописів «Холмская церковная жизнь», «Холмский народный листок», «Братская беседа». Крім того, семінариста залучили до укладання  «Правил поведінки вихованців Холмської духовної семінарії», а в 1903 році як відмінника навчання його, студента 5-го курсу призначено завідувачем семінарської бібліотеки [3;90].

У 1904 році О. Громадський вступає до Київської духовної академії.  Саме тут остаточно формуються богословські погляди майбутнього священика й митрополита. Тут він зустрічається з відомими богословами, науковцями [4;129].

У 1908 році Громадський успішно закінчив академію – захистив дисертацію «Початок християнства в Польщі» й отримав звання кандидата богослов’я. Цього ж року він отримав сан  священика й місцем його першого ієрейського богослужіння став Холмський кафедральний собор [5;42], згодом Громадський стає позаштатним членом Холмської духовної консисторії [6;151]. Через три роки його призначають викладачем закону божого у чоловічу гімназію міста, а також священиком у гімназійну церкву Святого духа [7;90], згодом він увійшов до Холмської єпархіальної ради[9;131].

Значну роль у богословській діяльності О. Громадського відіграла Кременеччина. Нелегку політичну ситуацію на Волині ускладнювало становище УАПЦ на Волині, тому О.Громадський як представник делегації від єпархіальної ради направляється у Західну Україну й зупиняється в Кременці у Богоявленському монастирі, куди на той час переїхала духовна семінарія.

Вже у 1920 році Громадський виконує обов’язки настоятеля цього монастиря, а в квітні 1921 році став ректором духовної семінарії.

11 лютого 1922 року Олександр Громадський у Загаєцькому монастирі прийняв постриг з іменем Олексій. В історичній і богословській літературі він знаний саме під таким іменем[10;132].

Серед інших богословів того часу він виділявся грамотністю, дипломатичністю й толерантністю, тому цілком зрозуміло, що йому доручали вирішення найскладніших проблем. Лише у 1934 році Громадський повертається до Кременця й активно включається у проповідницько-місіонерську діяльність. Він об’їздив практично всі села (парафії), часто проповідував у Почаєві. Олексій залишив чимало проповідей, частина яких друкувалася у журналі «Церква і нарід», деякі – вийшли окремою брошурою.

В умовах складної суспільно-політичної й релігійної ситуації в Україні 1939-1943 років він підтримував ідею збереження української церкви. Він завжди закликав враховувати «національний елемент» у церковному житті, оскільки він є «істотою душі народів і складає ту красу і різнобарвність, якою пишається церква». Але бачення української церкви О.Громадського не всі богослови й дослідники того часу й сьогодення сприймають однозначно. Одні закликають до канонізації митрополита і з таким проханням звернулися до синоду УПЦ, а інші засуджують, звинувачують його у знищенні української церкви.

В основі автокефалії, на думку Громадського, повинні лежати не лише національний самостійницький рух, а й канонічність, законність. 18 липня 1941 року з ініціативи і за участю Громадського було скликано собор єпископів у Почаєві і створено українську автономну церкву, яка зберігала зверхність Московського патріархату. Ця церква сприймалася як перший канонічний крок до самостійності української церкви. Собор надав єпископу Волинському Олексію (Громадському) титул митрополита й екзарха України [11;244].

Однак цей крок Громадського негативно був сприйнятий єпископами, які відстоювали відродження автокефалії української церкви, яку вона отримала у 1924 році у складі Польщі, тому усупереч УАЦ було створено УАПЦ. Це стало початком тривалої конфронтації між ієрархами обох церков. Суперечки  поглиблювалося складною політичною ситуацією, репресивною нацистською політикою, втягненням у релігійні проблеми світського населення. Олексій Громадський змушений був зважити на це і проявляти неабияку далекоглядність і дипломатичність.

У 1943 році було зроблено спробу об’єднати українську церкву. 8 жовтня  у Почаєві внаслідок переговорів між ієрархами було підписано Акт поєднання. Однак згодом Олексій відкликав свій підпис, мотивуючи це тим, що з огляду на політичне становище об’єднання церков є передчасним, для вирішення цього питання потрібно скликати синод і враховувати інтереси населення. Професор богослов’я Д. Поспеховський, коментуючи ці події, підтримував О.Громадського. «Капітуляція автономії в Україні не була виправданою, оскільки більшість народу підтримувала автономію, а не автокефалію» [12;18].

Погіршення становища православної церкви на Україні ставило перед ієрархами нові завдання. Однак 7 травня 1943 року на ділянці дороги Кременець – Дубно, біля смт. Смиги Рівненської області було вбито митрополита УАЦ Олексія Громадського. Його тіло було поховано на території Кременецького Богоявленського монастиря [13], [14],   у середині 50-х років перезахоронено на монастирському кладовищі, а в 2006 році перенесено в Іовську церкву того ж Богоявленського монастиря [15].

Історичне розслідування вбивства Олексія Громадського й пошуки винуватців трагедії

У травні 1943 року відчувається  наростаючий неспокій, напружені стосунки між церквами, між повстанськими загонами різних формацій, протистояння нацистсько-радянських військ на фронтах, тому загибель Олексія Громадського не могла бути випадковою. Доля українських церков, які утворилися у роки Другої світової війни, у значній мірі залежала від ходу воєнних дій і зміни політичної влади на українських землях. О. Громадський відігравав надзвичайно велику роль у релігійному житті України. Його ідея відродження українського православ’я  вступала у конфронтацію із багатьма силами, а політична виваженість і діяльність не завжди правильно оцінювались, а то й засуджувалися.  Тому, якщо розглянути загибель О. Громадського через призму військово-політичної і релігійної ситуації, яка склалася в Україні, то сил, зацікавлених у знищенні митрополита виявиться чимало.

Розслідування і пошуки конкретних осіб, причетних до загибелі митрополита, це справа рук відповідних органів міліції (поліції). У даній роботі ми ставимо за мету лише провести історичне розслідування можливих причин загибелі О. Громадського і вказати на знову ж лише можливих винуватців цієї трагедії.

Переглянувши  значну частину літератури, інтернет-ресурсів, архівні джерела Кременецького музею, мемуари часів Другої світової війни, ми виявили декілька позицій у визначенні винуватців смерті митрополита. Найбільше авторів дотримуються думки, що до трагедії причетні вояки УПА, а конкретніше бійці із загону ОУН (м). Деякі дослідники вказують на більшовицьку владу, яка найбільше була зацікавлена у смерті митрополита. І лише незначна частина істориків трагедію пов’язують із німецько-нацистською політикою.

Отже, зробимо спробу провести власне історико-пошукове розслідування з огляду використання можливої і доступної для нас літератури.

 Чи могли бути причетні радянські спецслужби до смерті митрополита?

У сучасній націоналістичного спрямування літературі можна знайти чимало звинувачень в адресу української автономної церкви і безпосередньо О. Громадського у співпраці з радянською владою і навіть з НКВС. Але це питання не можна розглядати однозначно. Для того, щоб визначити позицію Громадського у його ставленні до Москви, потрібно розглянути ту політичну ситуацію, яка склалася в Україні з початком Другої світової війни.

У 1939 році православна церква на українських землях була представлена двома структурами: на підпольській частині це православна автокефальна церква Польщі на чолі з митрополитом Варшавським Діонісієм Велединським, а на території УРСР – Російська православна церква [16; 34]. У той час, коли у Західній Україні українське православ’я, борючись із полонізацією, все ж мало своїх ієрархів, духовенство, громадсько-церковні організації, пресу, Закон Божий був обов’язковим шкільним предметом, то в УРСР перед Другою світовою війною православна церква була на межі існування.

Внаслідок розчленування Польщі Гітлером і Сталіним більшість українських земель були об’єднані в межах СРСР. Нова радянська влада дотримувалася виробленого шаблону релігійної політики, атеїстичної пропаганди в школах і загалом у суспільстві. Але  ідея автокефалії української церкви змусила її змінити стратегію у відношенні до української церкви. За участю архієпископа  Дмитровського Сергія (Воскресенського) Московський патріархат проводив активну місіонерську діяльність, щоб повернути православних єпископів під свою юрисдикцію на всіх новоокупованих землях. [17; 194)].  В основі цього лежали не лише релігійні мотиви – повернути всі руські землі під єдину церкви, а й політичні – зберегти контроль за Україною, знищити самостійницький центр у західному регіоні, який був репрезентований українською автокефальною церквою у вже неіснуючій Польщі [18; 100- 119].

 Церква завжди відігравала консолідуючу роль, її місіонерська діяльність впливала на світогляд, настрої людей, особливо в Західній Україні, де кількість віруючого населення була велика. Саме тому архієпископ Сергій у першу чергу відвідав Волинь, Буковину, Бессарабію. Перед українськими єпископами постала дилема вибору. З огляду на ситуацію, яка склалася після ліквідації Польщі, і фактично розвалу наданої автокефалії української церкви, під впливом Російської православної зарубіжної церкви чотири із шести єпископів в Україні визнали юрисдикцію Московського патріархату[19; 90].

Значну роль у виробленні  позиції українських ієрархів до російської церкви відіграв О. Громадський.  У червні 1940 р., діставши відповідний дозвіл, він поїхав через Київ до Москви і звернувся до патріаршого місцеблюстителя Сергія з «синовнім» прийняттям його в «молитовно-канонічне поєднання з матір’ю-церквою Московською». О. Громадський за словами О. Кучерука склав «покірливу декларацію» із усвідомленням «вини і скорботи за розрив із Москвою» [20; 201].  Вчинок О. Громадського викликав неоднозначну оцінку і реакцію серед богословів того часу, та й сьогоднішніх дослідників. Ця неоднозначність у ставленні цілком зрозуміла, адже упродовж 20-30-х років О. Громадський активно відстоював ідею автокефалії української церкви, її незалежність від Москви і від Варшави. Тепер же він стверджував: «Усі ми добровільно підпорядкувались Московській Патріярхії, послали туди свої деклярації, поминали митрополита Сергія за богослужбами і виконували безпрекословно зарядження Патріярхії» в’язниці [21;166]. Майбутній митрополит пояснював разючу суперечність у своїх канонічних поглядах. Як архієпископ Олексій виправдовував своє відречення від митрополита Діонисія і Православної Автокефальної Церкви в Польщі у листі до архієпископа Полікарпа: «Я не змінився, а змінились обставини, які вимагають для добра нашої Церкви інших шляхів .. . Коли б існувала автокефалія Варшавська, я також, як і раніше, обстоював би її незалежність від Москви. Даремно Ви думаєте, що ми не позбавлені нині тієї автокефалії, яка була в Польщі... Варшавська Автокефалія, з упадком Польщі, перестала існувати, і Вам триматися за неї не слід, щоб не пошкодити через те Церкві Українській» [22; 30]. Отже, висхідною крапкою у виправданні переходу до Московського патріархату є факт падіння  Польської держави, з якою впала і автокефалія в ній української церкви.

Тут прослідковується певна непослідовність канонічної аргументації архієпископа Олексія. Якщо  зміна церковної юрисдикції є оправданою зміною влади, як от падінням Польщі і встановленням радянського  режиму СРСР на території Західної України, то  коли цієї останньої влади не стало на цій території з німецькою її окупацією влітку 1941 р., то на якій підставі мала залишатися московська влада церковна?

У своїх роздумах про українське православ’я  О. Громадський стверджував, що рух за самостійність церкви не повинен бути самочинним, а з дотриманням канонічних принципів, і головну роль у праві автокефалії повинна відіграти «матірна церква», її повинні визнати всі 15 самостійних православних патріархатів. в’язниці [23; 151].

Як бачимо, О. Громадський не відкидав ідею української церкви.  Його наступні кроки, а саме  скликання соборів у Почаєві, створення автономної православної церкви, спроба об’єднання українських церков у 1942 р., були підтвердженням цього.

Постать Громадського була надзвичайно вагомою і авторитетною у релігійно-політичному житті України в роки Другої світової війни. Митрополит здатний був об’єднати навколо себе національні сили, йому властива була поміркованість, виваженість, і він користувався значною підтримкою серед духовенства в Україні і за її межами[24; 90].

Підсумовуючи роль О.Громадського в історії української церкви, виникає питання, чи зацікавлена була радянська влада  у смерті митрополита. Звичайно, так. Ми не маємо можливості використати архіви НКВС, але виходячи з того, яку політику займав радянський уряд, на основі численних фактів розстрілів священиків, знущань над ними, можемо прийти  до такого висновку. Так, наприклад, у 1944 році було вбито Сергія, колишнього архієпископа, а згодом митрополита Литовського і екзарха Московського патріарха на Литву, Латвію і Естонію. Його звинувачено у «зраді Москві», що залишився в окупованому Вільно і «служив» німецькій владі. По дорозі з Риги до Вільно митрополит був убитий радянськими партизанами[25;28]. Подібний сценарій і вбивства О.Громадського, якого також можна вважати «зрадником» Москви.

Ще один факт конфронтації між О.Громадським і московським православним центром можна знайти у 1941 році, коли було скликано 18 серпня у Почаївській лаврі обласний собор єпископів. Тут констатувався факт створення автономної церкви, яка залишалася підпорядкованою Московській Патріархії, але визнано митрополитом (екзархом) не призначеного ще 15 липня 1941 року Миколу Ярушевича, а Олексія Громадського[26;90]. Це був виклик московській патріархії, відкрите ігнорування її ставленика і теж можна констатувати  як зраду Громадського.

Слід заперечити необґрунтовані звинувачення О.Громадському у співпраці з радянською владою і те, що він був агентом НКВС. У статті «Більшовицькі махінації навколо церкви», вміщеній у часопису «Вінницькі вісті» на початку 1942 року, автор засуджує автономну церкву і називає її «кублом інтриг, осередком політиканства, засобом духовного гноблення народу», а архієпископа Олексія звинувачує в тому, що «церкву в Україні кладе до ніг московського патріарха, агента НКВС, а отже і сам є таким  агентом» [27;245]. У листопаді 1941 року «Український голос» опублікував «Думку православного українця», яка теж зводилася до закидів на адресу Громадського у співпраці з більшовицькими спецслужбами, прагненні «затягнути українців назад у духовне московське рабство» [28; 244] Ще один автор статті І.Черніговець «Карти на стіл» («Волинь» 1942 р.) звинувачує митрополита у русифікації,   закликає до уявного опонента: «Пора відкрити, нарешті карти, і коли думаємо про русифікацію, то не треба того  прикривати релігією» [29; 244].  Більшість  газетних публікацій містили тенденційні, суб’єктивні твердження, що свідчили про явну заангажованість авторів, які нерідко вдавалися до пліток, взаємних нарікань і звинувачень.  В орбіту цієї газетної війни були втягнуті і богослови,  й світське населення. Ця війна не сприяла оздоровленню церковного життя, «оживленню справжньої віри й її поглибленню», як закликало духовенство, а лише ускладнювала релігійну ситуацію в Україні. Газетна війна, за словами автора статті під символічною назвою «Руки геть!», показувала низький рівень освіти духовенства, прагнення священнослужителів використати всілякі методи, щоб втримати населення під своїм впливом і, зрештою, її вміло використовували обидва тоталітарні режими – сталінський та гітлерівський. Поставивши релігійні структури під цілковитий контроль, Берлін і Москва використовували їх у своїх власних політичних інтересах.

Що ж стосується співпраці  О. Громадського із радянською владою, то її не могло бути, тим більше, що  факти говорять навпаки про протилежне. Ще у 1940 році під час відвідин Москви можна прослідкувати ущемлення прав майбутнього митрополита: під час другої поїздки до столиці було зменшено грошові видатки на дорожні витрати до 5 тисяч, а пізніше накладено державний податок у 25 тисяч карбованців, це у 6 разів більше ніж для інших (волинський єпископ сплачував лише 4 тисячі), крім того було реквізовано «архієрейські покої» у Богоявленському монастирі, забрано автомобілі. Найяскравішим доказом репресивної політики щодо Громадського є дії радянської влади влітку 1941 року[30;18].  У ніч з 22 на 23 червня 1941 року митрополит був заарештований  в Богоявленському монастирі в Кременці і вивезений до Тернополя. «Там йому обстригли волосся, відрізали й бороду та посадили до в’язниці» [31]; кілька разів його водили на допит до начальника місцевого НКВС. Після відступу радянських військ з Тернополя з тисячами в'язнів погнали на Підволочиськ і архієпископа Олексія з особистим його секретарем протоєреєм Л. Петропавловським. Хто з в’язнів у дорозі відставав, того пристрілювали. Проте митрополита не вбили, коли він впав, а покинули на шляху непритомним, бо, мовляв, «стирик и сам подохнет». Покинутого біля села Лопушне, Кременецького повіту митрополита знайшли місцеві селяни й привезли до Кременця, до архієрейської резиденції [31;20]. 

Неодноразово у своїх проповідях митрополит Олексій критикував більшовицьку політику, їх репресії проти священиків, «перетворення церков на зерносховища, театри, клюби, склади», а також проводив панахиди по «замордованих руками безбожників» жертвах у кременецькій в’язниці [32;186]. Отже, можна підсумувати  вище сказане – у більшовицької Москви було достатньо причин знищити О.Громадського. Але, чи здійснено було цей атентат з її ініціативи?

Професор В. Пащенко подає з цього приводу інформацію з херсонської газети «Голос Дніпра»: «Нещодавно автономна церква в Україні пережила болючий удар: більшовицькі бандити вбили головного достойника цієї церкви митрополита Олексія. Це був типовий бандитський вчинок – ніж межі плечі. Так воювати вміють тільки більшовики, яким притаманні всі більшовицькі витівки. Що це вбивство – справа рук більшовиків, свідчить хоча би той факт, що з трупа митрополита пограбовано усі церковні відзнаки, збезчещено панагірію, посох, клобук» [33;256]. Вражає «професорська  обізнаність» деталей убивства із далекої Херсонщини. Митрополит загинув від куль кулемета, з якого обстріляли авто, в якому їхав Громадський, а що стосується «ножа у спину», то хочеться думати, що це сказано автором у переносному значенні. Не менше вражає суб’єктивна упередженість автора і непереконлива аргументованість доказів причетності радянської влади, або так званих бандитів, до злочину, який інкримінується В. Пащенком як більшовицька витівка. Професор просто повторив офіційну (німецької влади) версію про винуватців трагедії.

Визначаючи можливу причетність радянських партизан до смерті О. Громадського можна використати і логічні аргументи, які це заперечують. Так, наприклад, трагедія сталася недалеко від Кременця, на головній дорозі до Дубно, під Смигою,  регіоні, контрольованому загонами АПА. Тому мало ймовірно, що саме цей шлях дороги вибрали б радянські бійці, які  навряд чи могли бути тут, у центрі повстанського руху, та ще й у 1943 році, коли у місцевих лісах було сформовано кілька націоналістичного спрямування загонів (загін М. Медвецького-«Хрона», І. Климишина-«Крука»). Терористична акція  7 травня була добре спланована і проведена тими, хто був добре обізнаний у військовій справі. Дехто звинувачує у загибелі Громадського конкретно партизан загону С. Ковпака, але і це безпідставно, адже митрополит був убитий у травні 1943 року, а  рейд ковпаківців почнеться лише 15 червня цього ж року[34;421].

Отже, на основі певних доказів, логічних аргументів у спробі історичної ремінісценції загибелі митрополита української автономної православної церкви можна зробити висновки про зацікавленість радянської влади у фізичному знищенні Олексія Громадського, але водночас і ймовірну непричетність її до цього.

 

 

 Співпраця з німецько-нацистськими окупантами як можлива версія  причин убивства О. Громадського

Загибель О. Громадського можна розглянути і у репреспективі німецько-нацистської влади на Україні в роки Другої світової війни. Дослідження цього блоку проблеми є важливим, адже митрополит загинув саме у машині гебітскомісара м. Кременця. Розгляд цього питання вимагає використання дещо іншого підходу в історичному розслідуванні.

На нашу думку, слід шукати більше аргументи, які унеможливлюють загибель Громадського від рук німецько-окупаційної влади, аніж вказують на її причетність до цього. Щоб довести це, потрібно розглянути церковне життя в цей період й місце в ньому Олексія Громадського.

Основним принципом німецької політики у релігійному питанні був відомий постулат «поділяй і володарюй». З початком війни українські землі були розділені між кількома структурними одиницями. А з приходом нацистського режиму більшість земель перебувала у рейхскомісаріаті «Україна», де згодом утворилося дві церкви УАПЦ і УАЦ [35;421].

Ієрархи обох церков покладали великі надії на нову владу у свободі віросповідань і відродження духовності. І дійсно, з відступом радянських військ на схід на території України відроджувалося релігійне життя. Нацисти вміло використовували з пропагандистською метою атеїстичну політику більшовиків і демонстративно заохочували відновлення діяльності різних конфесій. Сутність політики гітлерівської Німеччини у стислому вигляді викладена в одній із промов Гейдріха, де надавалися рекомендації «не чинити ніяких дій проти прагнення православної церкви до розширення свого впливу на маси. Навпаки – це слід заохочувати»[36; 293]. Якщо влітку 1941 року нацистська влада керувалася директивами про розширення українського православ’я, то вже у листопаді цього року з’явилися нові приписи, в яких наголошувалося, що релігійні об’єднання не мають права займатися політикою і робити публічні заяви, а також вказувалося, що єпископи призначалися міністерством окупованих територій сходу  [37; 50-56].

Духовенство України не могло не прореагувати на ситуацію, яка склалася. Ієрархи обох церков намагалися узгодити всі релігійні питання, тому змушені були для вирішення проблем зустрічатися, контактувати з окупаційною владою. Це й породило низку пліток про співпрацю духовенства із гітлерівцями.

Оскільки тема нашого дослідження пов’язана із постаттю О. Громадського, то нас цікавить саме його позиція  до нової влади. В одному з останніх своїх пастирських листів він з вдячністю говорив про «визвольну місію» німецької армії, завдяки якій стало можливим відродження релігійного життя в Україні, а також порівнював цей період із «страхіттям більшовицького життя, знущаннями над церквою». Більше того, він звинувачував англійців і французів, російського архієпископа Сергія, що вони критикували нацистську владу. На основі цих архієпископських послань можна побудувати основну лінію звинувачень О.Громадському у співпраці із нацистською владою. Це  особливо гостро прослідковується у націоналістичній літературі. Серед тих, хто звинувачували митрополита АПЦ у колабораціонізмі, були Я. Антонюк («Діяльність СБ ОУН на Волині»[39; 54], М. Скорупський («Туди, де бій за волю») [40; 54], М. Данилюк («Повстанський записник») [41; 116] інші. В інтернет-джерелах теж чимало публікацій такого спрямування, серед яких можна виділити М.Цапа, Ю.Переможця («Під прицілом», «Крах ілюзій»),  А.Губара («Духовенство московської патріархії в Україні на службі у Гітлера:1941-1944 роки»). Більшість авторів цих статей, книг зайняли відкрито позицію підтримки УАПЦ й звичайно засуджували будь-які  контакти Олексія Громадського з владою. Наприклад, вище згадуваний А.Губар згадує про тривалі зустрічі митрополита Олексія  у Рівному «сам-на-сам з рейхскомісаром Еріком Кохом» і зауважує, що «ці відвідини не залишилися без наслідків…Вже 4 травня 1942 року німецька окупаційна влада офіційно визнала автономістів з московської патріархії. Протекціонізм доходив до примітивних форм» [42;28]. Крім того Губар по своєму перефразовує В.Борщевича, коли той згадує про Покровську  церкву в Луцьку під владою московського патріархату, він додає репліку, що і сьогодні «це традиційне україножерське кубло лишається деспотом московського шовінізму на Волині» [43;28]. Такий же суб’єктивізм і упередженість бачимо і у звинуваченнях не лише автономної церкви, а й її митрополита: «Їх не обходила доля власного народу та церкви, для них лише змінювалися прапори, вивіски і назви хазяїв. Завербована гестапівцями агентура переходила «із рук в руки».  Ці заяви носили популістський демонстративний характер і були  направлені лише на те, щоб облити брудом автономну церкву. До речі, у них жодним словом не згадується, що і УАПЦ також була визнана гітлерівською Німеччиною, і про те, що митрополити обох церков змушені були контактувати з владою, оскільки представляли інтереси великої кількості людей [44;19].

Релігійна політика Німеччини не задовольнила сподівання жодної із церков на окупованих українських територіях. У 1942 році гітлерівці виступили проти уніфікації церкви. За інструкціями Розенберга структура церкви ділилася згідно структури генеральних округ, тобто кожний округ мав окрему церкву на чолі з єпископом, і його юрисдикція не виходила за межі даної території.  Отже, удар нанесений був по обох церквах. У такий спосіб  окупаційна влада намагалася не допустити створення єдиної духовної сили, яка могла б мати політичну вагу, чи то є УАПЦ, чи АПЦ. Щоб порятувати становище, у Почаєві 8 жовтня 1942 року було скликано синод і підписано  Акт про об’єднання обох церков.  Німецько-нацистська  влада звичайно ж не визнала його: по-перше було заборонено його скликання і він був оголошений незаконним; по-друге, змусила Олексія Громадського відкликати свій підпис   [45;296].   Крім того, генеральні комісари направили українським єпископам листа, в якому зокрема було сказано: «Призначаю Вас єпископом у моїм генерал-комісаріаті, ліквідовую Вашу залежність від ваших церковних зверхників. Ви залежні тільки від мене» [46;87]. Це був черговий удар по УАПЦ і АПЦ, і їх митрополити втрачали всю владу, зрівнювалися із звичайними єпископами. То, про яку ж співпрацю О. Громадського із гітлерівцями  може вестися мова? Однак цей удар по українській церкві УАПЦ сприйняла лише в свою сторону і продовжувала звинувачувати у даній ситуації О.Громадського,який на їхню думку, підтримував русифікацію, не «гребував ніякими засобами, щоб захопити більше місця під сонцем», і настоювала на його «відвертому почутті прислужництва» до окупаційної влади [48;87].  Суперечки між обома церквами у роки Другої світової війни можуть стати темою не одного наукового дослідження. Короткий огляд церковного життя на Україні в роки німецько-гітлерівської окупації нам був необхідний для того, щоб зробити висновки, чи міг бути причетний нацистський режим до вбивства митрополита української автономної церкви. Напрошується логічний висновок, що  ні, незалежно від того, була активною чи пасивною  його співпраця з нацистським режимом. У німецької окупаційної влади не було необхідності і потреби вбивати митрополита. Якщо звинуватити його у спробі об’єднати українські церкви  у 1942 році, то й тут немає логічного зв’язку, адже не він був ініціатором об’єднання – це по-перше, а по-друге, він відкликав свій підпис від Акту про об’єднання.  Безпідставним є звинувачення у смерті О.Громадського німецьких військ і з огляду самих обставин смерті. Якби цей  терористичний акт вчинили нацисти, то чи була їм необхідність залягати у лісі при дорозі, очікуючи автомобіль, у якому буде їхати О.Громадський, адже набагато простіше викликати його до відповідних структур і фізично знищити без ускладнень.

Отже, аналізуючи нацистський окупаційний режим і релігійну політику на українських землях можна знайти чималу кількість доказів незацікавленості і непричетності гітлерівської влади до смерті О.Громадського.

Звинувачення керівництва націоналістичного руху  у  смерті  митрополита української автономної церкви

Найбільша кількість джерел у вбивстві О.Громадського, митрополита УАЦ звинувачують бійців   української повстанської армії. Всі ці джерела можна поділити на дві групи. До першої віднесемо ті, більшість авторів яких негативно оцінюють діяльність націоналістичного руху і, навпаки, лояльно настроєні до церкви московського підпорядкування. Серед численних злочинів, здійснених бійцями повстанських загонів, вони називають і вбивство Громадського. І друга група – це спогади самих повстанців, які підтверджують організацію ними цього терористичного акту.

Наявність конкретних свідків і їх розповіді у мемуарах дають нам підставу не сумніватися у винуватцях трагедії.

Найбільш детальні розповіді про те, що відбулося 7 травня 1943 року містять спогади М.Данилюка (Блакитний) у «Повстанському записнику» і М.Скорупського (Макс) у книзі «Там, де бій за волю». Обидва автори - бійці загону ОУН (М), безпосередні учасники атентату.

Спробуємо відтворити події на основі спогадів.

М.Скорупський згадує, що з березня 1943 року у Антонівецькому лісі на Кременеччині (недалеко від місця події)  було дислоковано два повстанські загони: М.Медвецького (Хрона) і І.Климишина (Крука) [48;80]. Незважаючи на певні протиріччя між собою, вони контролювали значну територію і створили так звану Антонівецьку республіку, вплив якої поширювався не лише на ліс, а й на навколишні села[49;81].

Повстанці часто проводили спільні акції проти німецьких окупантів, поляків, радянських партизан. У мемуарах згадуються напади на  Шумськ, Вишнівець, Кременецьку в’язницю і частими були терористичні акції на дорогах, як от Кременець – Дубно, з метою пограбування автомобілів [50;15], організації актів-помсти [51;51], здобуття цінних відомостей, зброї [52;27]. Саме напередодні 7 травня до загону М.Медвецького прибула група повстанців (Паляниця, Риба, Руський, Макух, Гарячий, Тигр та інші). І один з них (Тигр) із захопленням розповів, як самовільно зробив засідку на шосе Кременець-Березці, обстріляв легковий автомобіль («із совєтської десятки поцілив шофера, убив трьох старшин, які були в машині») і забравши зброю, втік до партизан [53;91]. Під враженням розповіді Тигра, - пише М.Данилюк, - «хлопці висловили бажання «зробити таку ж засідку на німецьке авто» наступного ж дня. Загін у кількості 20 чоловік вийшов на трасу вранці о 05.00, «прихопили з собою «діхтяра», яким доволі зручно орудував Руський,- згадує Данилюк [54;117]. Місце, в якому «залягли хлопці», за словами М.Скорупського, був «відтинок шосе» Смига – Судобичі, недалеко залізничного переїзду Кременець – Дубно, «в старих окопах на горбку» [55;92]. Скорупський досить детально подає інформацію, зауважує, що від 5-ої до 08-ої години  по дорозі не проїхало жодної німецької машини, про те, що повстанці пропустили вантажівку з робітниками, поштове німецьке авто. Оскільки часу пройшло чимало, то бійці «вже знудилися чекати» й вирішили, що обстріляють першу машину, яка проїде трасою. І « за кілька хвилин загула  таксівка, посипалися стріли, зацокотів кулемет. Машина захиталася як корабель на морі і з’їхала у рів» [56;92]. М.Данилюк уточнює М.Скорупського, що це було зелене авто і «наші хлопці знали, такими автами їздили вищі урядовці німецької адміністрації, і тішилися, що матимуть «грубу рибу» . Крім того, Данилюк теж підтверджує, що по автомобілю із кулемета стріляв Руський – білорус, колишній «батальйонець» із Білокриниці. Коли бійці підбігли до розбитого авто, - продовжує розповідь Блакитний, - то знайшли в ньому «чотири трупи», - і уточнює, що «троє було вбитих, серед них був і священик, а четвертий ще був живий, але важко поранений і стікав кров’ю. Це був митрополит Олексій. Він помер, ще поки хлопці залишили місце атентату» [57;118].

Обидва очевидці й учасники тієї акції вказують на випадковість, фатальну помилку, яка трапилася. «Всі жахнулися», - згадує М.Скорупський[58;92], «особливо пригніченим» був Чернота, - додає М.Данилюк, - він – колишній семінарист, і йому важко було усвідомити свою причетність до смерті митрополита [59;118].

 Але чи насправді це була випадковість? Звернімося до тих самих спогадів. Напередодні атентату один із повстанців Макух пожартував, що «заб’ють якогось попа і повернуться додому». І логічно виникає припущення, що це цілеспрямована акція, доручена загону ОУН (М) під проводом М.Медвецького. Це припущення підтверджує Бобюк А. [60;26].  Він пише про те, що загони СБ ОУН полювали на О.Громадського, якого вважали винним у розколі української православної церкви і зриві спроби об’єднати УАПЦ і УАЦ. На це вказує і Антонюк Я. [61;52]. Та, власне, про це опосередковано згадують Макс і Блакитний, спогади яких ми використовуємо. Після проведеної акції, бійці оглянули машину, забрали «архієрейську течку і шапку, яку О. Громадський віз у круглій коробці (білий архієрейський клобук) і повернулися в табір» [62;92].  Через декілька хвилин, за наказом М. Медвецького, група у складі 5 чоловік повернулася на місце події, виявилося, що повстанці не достатньо ретельно оглянули машину.  Однак, - пише М.Данилюк, - «авто в міжчасі вже хтось докладно перешукав» [63;118].  Скорупський зауважує, що з тим же наміром і в те ж місце був висланий відділ повстанського загону бандерівського підпорядкування під проводом Беркута (повстанським загоном командував І.Климишин (Крук)). Оглянувши розбите авто, вони забрали особисті речі єпископа [64;92].

Виникає питання, чи випадковим був збіг таких обставин, а значить і  вбивство О.Громадського? З огляду на обставини, ймовірно, що – ні. Обидва загони: Крука і Хрона були добре обізнані, про те, де і коли буде їхати митрополит. Ще напередодні акції повстанець Макух зауважив, що «заб’ють якогось попа і повернуться додому»[65;91]. Нагадаємо, що і Данилюк, і Скорупський наголошували, що мета їх акції 7 травня  була «підбити авто», щоб добути зброю. То, чому ж тоді «забити попа», і чому у священика мала бути зброя, тим більше, що під час тривалої засідки повстанці пропустили, як самі ж пишуть, вантажівку й поштову машину.

Ввечері  того ж дня повстанці обох загонів зустрілися – Хрін, Чорнота, Орлик і автор мемуарів поїхали у табір до Крука й обмінялися інформацією, разом переглянули відібрані у Громадського документи. Данилюк вказує, що це були компрометуючі митрополита матеріали і про це звітували у Львів до проводу ОУН(Б) й до інспекторату ОУН(М), який знаходився у Рівному. Напрошується висновок, що вбивство було заплановане, як і заплановано відшукати, так звані, компрометуючі матеріали.

Виправдовуючи свій вчинок і М.Скорупський, і М. Данилюк акцентують увагу на неприязні до автономної церкви і її митрополита, якого звинувачують у співпраці із окупантами. Серед документів, які були у теці, як зауважують вони, були листи від Олексія до генерал-губернатора про становище церкви, відносини між УАПЦ і УАЦ[66;93], а також був список підозрілих священиків із юрисдикції УАПЦ, серед них ім’я отця Паладія, повстанського капелана[67;118].

Звісно, можна припустити, що документи у теці митрополита були важливими, але чи справді серед них були списки підозрілих священиків, важко сказати, тим більше, що це не підтверджують інші спогади, а так звану, співпрацю О.Громадського із окупантами ми вже обговорювали.

Переглядаючи факти злочину, можна сказати, що причини вбивства високопоставленої особи є набагато глибшими, аніж так звана «неприязнь до церкви» як висловлювалися очевидці й автори мемуарів, тим більше, що це дуже суб’єктивна оцінка. Причини слід шукати у релігійній ситуації того часу і, перш за все, у взаєминах між двома українськими православними церквами: автономної й автокефальної. Ми вже зауважували, що стосунки між ними були складними і напруженими. Це підтверджують і «газетна війна», і суперечки між митрополитами, їх взаємні звинувачення. Але ми не хочемо й припускати, що до вбивства митрополита причетні ієрархи  автокефальної церкви, які звинувачували автономістів у розколі православ’я на Україні й спробі об’єднати церкви. Вбивство – це один із найтяжчих гріхів, який церква не могла пропагувати. Але суперечки між церквами по-своєму трактували націоналістичні діячі, повстанці  українського руху. Вони виступили саме за УАПЦ, вбачаючи у ній початки української державності, за яку воювали [68;52]. Тому цілком логічно, що провід ОУН (як мельниківський, так і бандерівський) був зацікавлений у фізичному знищенні митрополита УАЦ як, за їхніми словами, «пособника» правлячого режиму. Він став, - звинувачує Блакитний, - на антиукраїнські позиції, об’єднав навколо себе всі реакційні московські елементи і втратив «приязні почування в душі народу» [69;119].

ОУН виправдовувала терор, як метод боротьби, і їх програма передбачала здійснення терористичного акту проти посадових осіб (слід згадати  вбивство  міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького, комісара польської комісії у Львові Є.Чехівського[70;446], чиновника радянського консульства у Львові О.Майлова, єпископа Волинського Мануїла [71;45].

Переконливо, акція вбивства голови УАЦ була запланована проводом ОУН і була здійснена бійцями загону ОУН(М).

Німецька офіційна влада теж дотримувалася позиції про причетність повстанців до смерті Громадського. У Кременецькому музеї збереглося тогочасне оголошення з повідомленням, що це вбивство митрополита організували «ваші заблукані сини, які пішли в банди проти Великого Райху і вашої Церкви».  Про такі ж листівки (німецькою й українською мовами) згадує у своєму «Щоденнику» Роман Кравченко-Бережний, 16-річний юнак, який занотовував у зошиті щоденні події [72]. 

Здійснений терористичний акт  не був однозначно сприйнятий самими його учасниками. Одні говорили, що «так йому (Громадському) і треба москвофілові», інші – не схвалювали вчинку [73;43].

 М. Скорупський у спогадах  «Там, де бій за волю» писав, що йому було дуже соромно, «вбивство - це великий гріх». Більшість населення теж засуджувала вчинок повстанців. Блакитний наводить слова старшої жінки: «Як можна вбивати ієрарха, незалежно від того, яким він був, якої церкви?» І автор робить висновок: «Дивна душа нашого народу!» [74;119].

Щоб не викликати невдоволення, провід ОУН офіційно поширив інформацію про причетність до вбивства митрополита «більшовицьких банд», згодом ця інформація доповнилася плітками й використовувалася як один із доказів злочинів радянської влади у роки Другої світової війни.

Отже, провівши історичне розслідування вбивства митрополита УАЦ О.Громадського можна з упевненістю вказати на винуватців трагедії – керівництво українського націоналістичного руху. Дослідження причин вбивства митрополита дало можливість  стверджувати, що це було зумисне вбивство, заздалегідь сплановане і організоване повстанцями загону ОУН(М)   під проводом М. Медвецького.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. І.Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Том 4.
  2. О. Кучерук. До питання стосунків між УАПЦ та УПЦ в час Другої світової війни //«Голос Православ'я»  №38, 2002. – С. 100- 119.
  3. Борщевич А. Автономна Православна Церква на Волині. – Луцьк: Ред.-вид. відділ ВДУ імені Лесі Українки, 1998. - С.90.
  4. Мельничук О. Свято-Богоявленський Кременецький монастир у контексті історії Православя в Україні. – К, 2007. - С.129.
  5. Алексий, архиепископ. К вопросу о составе Церковного собора и значение на нем епископа. – Варшава, 1930.- С.42.
  6. Митрополит Алексій (Громадський). Слова на великі свята і різні події церковного життя. – К.:Видавництво ім. свт. Льва, папи Римського, 2002. – С.151.
  7. Борщевич А. Автономна Православна Церква на Волині. – Луцьк: Ред.-вид. відділ ВДУ імені Лесі Українки, 1998. - С.90.
  8. О. Кучерук. До питання стосунків між УАПЦ та УПЦ в час Другої світової війни //«Голос Православ'я»  №38, 2002. – С. 194.
  9. Мельничук О. Свято-Богоявленський Кременецький монастир у контексті історії Православя в Україні. – К, 2007. - С.131.
  10.  Мельничук О.Свято-Богоявленський Кременецький монастир у контексті історії Православя в Україні. – К, 2007. - С.132.
  11. Мартирологія Українських Церков. У 4 Т. Т.1: Українська православна церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України / Упор. О.Зінкевич, О.Воронин. – Торонто, Балтимор:Українське видавництво «Смолоскип» ім.. В. Симоненка, 1989. - С. 244.
  12.  А.К. Українська автономна православна церква на Волині та її творець митрополит Олексій //Літопис Волині. – 1992, № 6. – С.18.
  13.  Кременецький краєзнавчий музей – 31341 – фото 4423.
  14.  Кременецький краєзнавчий музей – 31341 – фото 4424.
  15.  Кременецький краєзнавчий музей –98649 – фото 7169.
  16.  І.Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Том 4.
  17.  О. Кучерук. До питання стосунків між УАПЦ та УПЦ в час Другої світової війни //«Голос Православ'я»  №38, 2002. – С. 194.
  18.  О. Кучерук. До питання стосунків між УАПЦ та УПЦ в час Другої світової війни //«Голос Православ'я»  №38, 2002. – С. 119.
  19.  Борщевич А. Автономна Православна Церква на Влині. – Луцьк: Ред.-вид. відділ ВДУ імені Лесі Українки, 1998. - С.90.
  20.  О. Кучерук. До питання стосунків між УАПЦ та УПЦ в час Другої світової війни //«Голос Православ'я»  №38, 2002. – С. 201.
  21.  Митрополит Алексій (Громадський). Слова на великі свята і різні події церковного життя. – К.:Видавництво ім. свт. Льва, папи Римського, 2002. – С.166.
  22.  Алексий, архиепископ. К вопросу о составе Церковного собора и значение на нем епископа. – Варшава, 1937.
  23.  Митрополит Алексій (Громадський). Слова на великі свята і різні події церковного життя. – К.:Видавництво ім. свт.Льва, папи Римського, 2002. – С.151.
  24.  Борщевич А. Автономна Православна Церква на Влині. – Луцьк: Ред.-вид. відділ ВДУ імені Лесі Українки, 1998. - С.90.
  25.  Губар А.В. Духовенство московської Патріархії в Україні на службі у Гітлера: 1941-1944 роки. – К.: Наукове товариство святого митрополита Петра Могили, 1999. - С.28.
  26.  Борщевич А. Автономна Православна Церква на Волині. – Луцьк: Ред.-вид. відділ ВДУ імені Лесі Українки, 1998. - С.90.
  27.  Мартирологія Українських Церков. У 4 Т. Т.1: Українська православна церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України / Упор. О.Зінкевич, О.Воронин. – Торонто, Балтимор:Українське видавництво «Смолоскип» ім.. В. Симоненка, 1989. - С. 245.
  28.  Мартирологія Українських Церков. У 4 Т. Т.1: Українська православна церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України / Упор. О.Зінкевич, О.Воронин. – Торонто, Балтимор:Українське видавництво «Смолоскип» ім.. В. Симоненка, 1989. - С. 244.
  29.  Мартирологія Українських Церков. У 4 Т. Т.1: Українська православна церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України / Упор. О.Зінкевич, О.Воронин. – Торонто, Балтимор:Українське видавництво «Смолоскип» ім.. В. Симоненка, 1989. - С. 244.
  30.  А.К. Українська автономна православна церква на Волині та її творець митрополит Олексій //Літопис Волині. – 1992, № 6. – С.18.
  31.  ККМ – 3134 – фото 4420.
  32.  А.К. Українська автономна православна церква на Волині та її творець митрополит Олексій //Літопис Волині. – 1992, № 6. – С.20.
  33.  Митрополит Алексій (Громадський). Слова на великі свята і різні події церковного життя. – К.:Видавництво ім. свт. Льва, папи Римського, 2002. – С.186.
  34.  В. Пащенко. Православ’я в новітній історії України. Частина перша. – Полтава, 1997. – С.256.
  35.  Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академвидав, 2004. – С. 421.
  36.  Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академвидав, 2004. – С. 421.
  37.  Косак В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – С. 293.
  38.  Грідіна І.М. Видавнича діяльність Московської Патріархії у роки Другої світової війни // Вісник Донецького університету. Серія “Б”: Гуманітарні науки. – Донецьк: Вид-во ДонДУ,  1999. – Вип.1. - С.56.
  39.  Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волині. – К., 1997. - С.54.
  40.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.54.
  41.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім.. О.Ольжича. – С. 116.
  42.  Губар А.В. Духовенство московської Патріархії в Україні на службі у Гітлера: 1941-1944 роки. – К.: Наукове товариство святого митрополита Петра Могили, 1999. - С.28.
  43.  Губар А.В. Духовенство московської Патріархії в Україні на службі у Гітлера: 1941-1944 роки. – К.: Наукове товариство святого митрополита Петра Могили, 1999. -  С.28.
  44.  Українська автокефальна церква. Історичний нарис про церковний розкол на Україні. – Свято-Успенська Почаївська Лавра, 1995. – С.19.
  45.  Косак В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – С. 296.
  46.  Релігійні справи на Волині у роки Другої світової війни // Літопис УПА. Т.І.- Торонто, 1978. – С.87.
  47.  Релігійні справи на Волині у роки Другої світової війни // Літопис УПА. Т.І.- Торонто, 1978. – С.87.
  48.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.80.
  49.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.81.
  50.  Бобюк А. В шумських лісах. – Ланівці, 1992. – С. 15.
  51.  Бабій С. Луни повстанського краю. – Рівне, 2002. – С.51.
  52.  Красевич Ю. Від ОУН, УПА до святого престолу. Тернопіль, 2001. – С.27.
  53.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.91.
  54.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С.117.
  55.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.92.
  56.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.92.
  57.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С.118.
  58.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.92.
  59.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С.118.
  60.  Бобюк А. В шумських лісах. – Ланівці, 1992. – С. 26.
  61.  Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волин. – Луцьк: Волинська книга, 2007. –С.52.
  62.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.92.
  63.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С.118.
  64.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.92.
  65.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.91.
  66.  Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.93.
  67.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С.118.
  68.  Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волин. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – С.52.
  69.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С. 119.
  70.  Історія України. Неупереджений погляд. // упор. В.В.Петровський, Л.О.Радченко, В.І. Семеннко. - Харків: Видавництво «Школа», 2002. – С.446.
  71.  Святитель Николай митрополит Алма-Атинский и Казахский. – Паломник, 2000. – С.45.
  72. ККМ – і – 8570/7695/І-А.56.
  73. Станіславів В. Ліс приймає повстанців. – Л. 1998. -  C.- 43.
  74.  Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С. 119.