БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ НА ПРИКЛАДІ ВАСИЛЯ КІРЧИКА, УЧАСНИКА УКРАЇНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ (на основі спогадів Василя Кірчика «Крізь пекло ГУЛАГу») Пасевич І., Семенюк Л.

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЄПИСУ ВАСИЛЯ КІРЧИКА

 

Василь Кірчик народився 25 січня 1924 року у селі Думанинка Велика Вишгородоцької гміни  Кременецького повіту Волинського воєводства, тепер Лановецького району Тернопільської області. У спогадах «Крізь пекло ГУЛАГу» автор подає короткі відомості про своїх батьків, про те, що вони були хліборобами, середнього достатку і мали сім гектарів землі: батько Іван Яремович був, за словами Василя Івановича, «людиною спокійною, лагідною, доброю, ніколи не підвищував голос», був мобілізований до російської армії у роки Першої світової війни, нагороджений двома срібними і двома золотими Георгіївськими хрестами. У роки Української революції 1917-1921 рр. воював у петлюрівській армії, після закінчення громадянської війни повернувся до рідного села. З приходом більшовицької влади був заарештований, пізніше мобілізований до радянської армії, загинув  і похований у Псковській  області. Мати Тетяна Петрівна була простою селянською жінкою, померла на 95 році життя. На формування світогляду Василя великий вплив мала бабуся. Вона прищепила йому любов до Бога, до праці, віру у добро і справедливість.

З початку ХХ ст. і до Другої світової війни Думанинка Велика було досить великим селом, тут у 30-ті рр. активно працювала «Просвіта», пізніше був Будинок культури, при якому діяли сільський хор, самодіяльний театр, бібліотека. Це були осередки, в яких сільська інтелігенція залучала до культурно-просвітницьких заходів жителів села, особливо молодь. «Коли пригадую своє дитинство, то мені здається, що я народився націоналістом,  – згадує Кірчик, – мене притягувало до своєї національної культури, до України. І я розумів, що вона поневолена…, і як же хотілося, щоб моя Україна була суверенною, незалежною державою» [5, с.4].

Василь закінчив шість класів польської школи, але незважаючи на ополячення, приниження, яке нерідко йому доводилося терпіти, він залишався свідомим українцем, зберіг той національний дух, українську ідейність, які допомогли йому вистояти, вижити у сталінських таборах ГУЛАГу [5, с.5].

 Він пригадує 1939 рік, коли прийшли радянські війська, яких місцеві жителі зустрічали з хлібом-сіллю, про те, що була зроблена брама, уквітчана квітами, і навіть майорів блакитно-жовтий прапор – великі надії й сподівання були пов’язані з новою владою. Згодом населення відчуло на собі репресивні акції «визволителів». Автор розповідає про сім’ю односельчан Персів, старший син яких Мартин  навчався у Тернопільській  українській гімназії, про те, що по селу поширювалися плітки, ніби його розшукують за співпрацю із націоналістами. Коли до їхньої хати прийшли озброєні енкаведисти, Мартин утік через городи за село, але його наздогнала кулеметна черга.

Василь Кірчик згадує, про ницість і жорстокість представників радянської влади, про те, що тіло вбитого хлопця поклали на віз, заарештували його матір, відвезли їх до Ланівців, де і влаштували  впізнання. «То була страшна біль, яка забила дух матері, –  читаємо у спогадах, –  за що її так тяжко покрали, за те, що виховала у сина  любов до свого народу, до неньки України, що віддала вчитися до української гімназії?» [5, с.5 - 6].   З того часу почалося гоніння і знищення кращих синів і дочок України, –  робить висновок автор спогадів. Він згадує про репресії у Кременецькій в’язниці, де проводилися катування, розстріли, «закопували замордованих в’язнів у рови …, присипали усіляким сміттям». Василь Іванович згадує про знайомого тракториста, який працював у в’язниці, про те, що його змушували засипати тіла вбитих, що гуркіт трактора приглушував постріли і крики  полонених під час катувань.

Будь-які спогади є суб’єктивним джерелом, які могли бути написані під впливом вражень, пліток, але описи Василя Кірчика підтверджують документи, інші мемуари про те, що з приходом нацистських військ багато кременчан пізнавали свої рідних, знайомих серед закатованих у Кременецькій в’язниці. [2, с.119], дослідження Чернихівського Г. [16, с.288]).

Жахливе враження викликає згадуваний епізод про те, що коли нацисти хотіли розчистити купу сміття, нечистот на території в’язниці, то натрапили на тіла молодих хлопців і дівчат, зв’язаних колючим дротом. «Вони були у вишитих сорочках. Чим же вони провинилися перед московськими катами?», – ставить запитання автор спогадів [5, с.7].

У 1940 році Василь Кірчик, успішно склавши іспити, вступив до   педагогічної школи м. Тернополя, але провчився там лише один рік, бо 22 червня 1941 року з нападом гітлерівської Німеччини на СРСР навчання припинилося. Але ці кілька місяців студентства вплинули на подальшу долю майбутнього діяча ОУН,  упівця,  який познайомився з цікавими людьми, пройнявся ідеями Організації українських націоналістів, усвідомив своє місце серед борців за самостійність України. 

УЧАСТЬ У НАЦІОНАЛЬНОМУ РУСІ ОПОРУ

ЯК ОСОБИСТІСНИЙ ВНЕСОК  У БОРОТЬБУ ЗА СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

 Василь Кірчик як керівник місцевого національного осередку ОУН

Незважаючи на свій молодий вік, Василь Кірчик  активно допомагав у становленні нової української влади в умовах нацистського режиму, підтримував контакти з похідними групами, а вже у 1942 році 18-тирічний юнак вступив до ОУН, і його направили станичним до Зіновеччини. Фактично він був керівником національної групи, до якої входило кілька сіл (це хутори  чотирьох сіл: Думанинка Велика, Бережанка, Синівці, Великі Куськівці). Василь Кірчик отримав псевдо «Незнаний» і був наймолодшим серед членів місцевої організації. Вишкіл проходив на одному із законспірованих хуторів, біля села Верещаки. Із великим захопленням і повагою автор спогадів згадує про знайомство з Іваном Климишиним («Круком»), командиром повстанського загону «Антонівецької республіки»: «Це дуже розумна, культурна, смілива і розсудлива людина, в якій відчувалася велика сила духу і жертовності» [5, с.9]. Василь Кірчик активно включився у створення місцевих лоївок.  Не вистачало зброї, продовольства, тому зверталися до населення за допомогою. У формуванні повстанських груп значну роль відіграли колишні члени української поліції, які спочатку повірили німецько-гітлерівській пропаганді, а після акцій розстрілів української інтелігенції та євреїв вступили до УПА. Крім зброї, яку вони принесли з собою, вони допомогли налагодити зв’язки з підпільними групами. Знаходимо підтвердження описаних подій у спогадах Станіславіва В. «Ліс приймає повстанців»  [15, с.43].

 У поліції працювали перекладачами українські дівчата, які попереджували упівців про заплановані гітлерівцями акції. «Наші повстанці робили засідку, пропускали німців вперед, і з усіх сторін атакували, чим викликали страх і розгубленість серед німців. Вони в паніці  кидали зброю, піднімали руки і здавалися. У більшості це були поляки, які служили у поліції», –  згадує Кірчик [5, с.10]. Нерідко повстанці вдавалися до хитрощів –  один із них, який добре знав польську мову, пробирався до поліцейських,  кричав, щоб не стріляли, і кидав зброю, за ним інші робили те ж саме. «Фактично, ніхто і не збирався стріляти, у поляків-поліцейських забирали зброю і відпускали, –  читаємо про ці події [5, с.11]. Автор згадує й інші відносини з поляками, описує  каральні акції, які проводилися між українцями і поляками. Це підтверджує історія про спалення села Молотків (за 15 км від Великих Думанинців нинішнього Лановецького району). Про цю трагічну подію подає відомості і Пісоцький М. у спогадах «Початок роздору підпільної боротьби на Волині» [10, с.50]. Ця акція здійснювалася гітлерівським гарнізоном, але він майже повністю складався із поляків, які перебували на службі у нацистів. Вони, незважаючи чи то старий, чи то дитина, зігнали усіх селян в одне приміщення і спалили живими. То була страшна історія. Вже після пожежі ті, кому вдалося врятуватися,  родичі та жителі сусідніх сіл хоронили тих нещасних людей» [5, с.11]. Після спалення села Молоткова повстанці організували відплатну акцію – влаштували засідку біля села Куськівці і розправилися з поляками [5, с.12]. Про спалення села Молотків можна прочитати у спогадах Антонюка В. (зібраних В. Олійником) [12], Жиглевича О. (зібраних Ткачук С.) [13]. Автор джерела не лише переповідає факти історії боротьби за українську державність за участю простих людей, показує ставлення до цієї боротьби пересічних громадян, розповідає про складні відносини між людьми у роки війни, а й подає дрібні деталі, які є особливо цінними в дослідженнях. 

Він згадує про командира німецько-гітлерівського загону Ріхтера, якому дали прізвисько «Невловимий», бо на нього кілька разів організовувалися засідки, але йому вдавалося втекти (одного разу перевдягнувся в одяг селянина, а іншого –  заховався на возі під купою гною) [5, с.13]. Кірчик згадує про вбивство сімї німецького перекладача Брандта: дружини, двох дітей та батька. У цьому звинувачували українських повстанців загону Гонти (30 чоловік) [5, с.16]. Але автор виправдовує повстанців, яких на той час не було в селі, а з іншого боку, їм не було необхідності влаштовувати розправу над сім’єю Брандта, тим більше над жінкою і дітьми. Крім того, вони розуміли, що наслідком цієї акції буде проведена розправа над односельчанами. «Ясно, що це сталося з провокаційною метою, – робить висновок Василь Кірчик, –  щоб підірвати авторитет і сили повстанців» [5, с.16 - 17].

Вже пізніше, у повоєнний період, Василь Іванович дізнався, що ці звірства вчинили радянські партизани загону одухівців. Командир загону Одуха наказав убивати сім’ї поліцаїв, перекладачів, усіх, хто співпрацював із гітлерівськими окупантами, а також повстанців, яким і приписували  всі ці акції вбивств, щоб налаштувати проти них населення і німецьку владу. Дійсно, після розправи над сім’єю Брандта було знищено кілька сіл, загинуло понад 600 чоловік, а також 22 повстанці, які прийшли рятувати односельчан. Великі втрати були і серед поляків, і серед німців [5, с.17; 6, с.247].

Спогади Василя Кірчика є  цікавими, автор подає історію вже з позиції дорослого, зрілого чоловіка, який пройшов поневіряння у сталінських таборах, але він залишився дуже скромною  людиною, оцінює свою боротьбу за українську державність як обов’язок кожного свідомого українця, а не як подвиг героя.

Із захопленням розповідає автор спогадів про діяльність повстанської боївки, керівником якої він був, про те, як його загін поповнювався щодня молодими хлопцями. Велику роль відігравало і те, що у 1942-1943 роках молодь масово почали вивозити до Німеччини на роботу, і це підштовхнуло багатьох приєднатися до УПА, яка перетворювалася у могутню силу боротьби за визволення від всіх окупантів, за створення своєї держави.  Вже у 1943 році бойові операції повстанців були чітко сплановані [9, с.367]. Про одну з таких операцій розповідає Василь Кірчик – про пограбування німецьких заготівельних пунктів. Згідно розпорядження гітлерівської влади, селяни змушені були здавати зерно в одне з відділень «Центрального товариства Сходу», і велася активна підготовка, щоб «зібране» зерно переправити ешелонами до Німеччини (зерно звезли до  Лановецького млину). Цікавими є дрібні деталі проведеної операції: обговорення того, як краще влаштувати напад, щоб зменшити втрати людей – на млин, чи на сам потяг. Одноголосно вирішили напасти на млин. «В одну таку ніч по станицях було повідомлено, щоб організувати населення і рушити з фірами у Ланівці». Дивує високий  ступінь підтримки населення і рівень організованості акції, тому що німецький гарнізон перебував за 300 – 400 метрів від млина. Можливо, «німецькі карателі були в паніці, – розмірковує автор, – бо не було зроблено жодного пострілу, і під прикриттям повстанців було вивезено все зерно»[5, с.12-13]. Василь Іванович відзначає і безпосередньо свою участь у цій операції.  Крім того, що він брав участь у розробці і керівництві операцією, він зі зброєю стояв в охороні, спостерігав аби не було нападу зі сторони німецьких карателів» [5, с.13].

Як станичний національної групи Василь Кірчик зумів організувати у станиці Зіновеччини жіночий гурток, який допомагав повстанській армії. Дівчата вечорами збиралися в одній із селянських садиб і пряли вовну, в’язали светри, панчохи, пекли хліб для українських вояків. Автор відзначає особливий настрій, велике піднесення молодих людей, коли їх долучали до такої роботи.

Спогади є цінним джерелом історії, бо підтверджують не лише певні факти з історії, а й дають можливість спостерігати за думками автора, ідеями,  щоб оцінити загальні настрої, атмосферу описуваного часу. Так автор оцінює, що на  Лановеччині, було чимало повстанських груп: створювалися рої, чоти, сотні, з який формувався курінь. Боївки фактично були по всіх селах, але сформувати цілий загін було тяжко, бо не було умов для цього, не було великих  лісів. Тому багато боївок направлялися до Шумських лісів, переходили у підпорядкування загону Івана Климишина (Крука), долучалися до будівництва приміщень для упівців, церкви [4, с.93; 15, с.43]. Не менш важливу роль виконували і ті, хто залишалися на місцях. «Я, як станичний, – згадує Василь Кірчик, – змушений був зі своїми молодими бійцями допомагати УПА продовольством, одягом, а також охороняти своїх односельчан від нападників». «При тім, – зауважує Василь, – населення приносило все необхідне повстанцям добровільно, – і ще,  – ми разом із батьком погрузили свою свиню на воза, запрягли коні, взяли з собою зброю і гранату (для самооборони і щоб не здатися карателям живими)   і поїхали у штаб УПА в Антонівці (40км від Зіновеччини)» [5, с.15]. Таким чином українські повстанці отримали подарунок перед Великодніми святами. Звичайно, що цей вчинок Кірчика не можна розцінювати, як героїзм в ім’я Вітчизни, але ця допомога, саможертовність простих людей надавала значну матеріальну підтримку повстанцям, формувала передумови, підґрунтя національної ідеї, приносила українську державність до серця кожного українця, простого громадянина.

В обов’язки В. Кірчика як станичного входило забезпечення зв’язків окремих загонів  із штабом УПА, відносин між окремими національними групами. Це надзвичайно ускладнювалося радянськими партизанами, групами загону Сидора Ковпака, які здійснювали рейд у Західну Україну. Взаємовідносини із радянським рухом, злодіяння московських більшовицьких загонів займають значне місце у спогадах Василя Івановича. Він згадує загони Одухи, Андреєва, Шкрябача, Медведєва (хоча допускає певні помилки, бо згадує загони, які фактично не організовували рейди на Волинь, Галичину, або осіб, які не були керівниками загонів) [1, с.51]. Вони направлялися на Західну Україну не стільки для боротьби з німецько-гітлерівськими окупантами, скільки проти національно-визвольного руху України, «приписували» себе до бандерівців, але чинили всілякі злочини. Про один із таких випадків згадує Кірчик: восени 1943 року ковпаківці просувалися через село Синівці на Бережанку. Двоє сільських хлопців сприйняли їх за упівців і привітали їх словами «слава Україні». Пізніше  закривавлені тіла цих юнаків знайшли за кілька кілометрів від села. Вже у селі ковпаківці шукали у селян горілку і «розраховувалися» за це кіньми, а пізніше поверталися і вбивали всю сімю  за так звану крадіжку коня, або шукали іншого селянина, щоб можна було знову «купити» горілки [5, с.17-18].

Спогади є мікроісторією, деталізацією епохи і дуже цінним джерелом. Підтвердженням цього є розповіді Кірчика про зґвалтування дівчат ковпаківцями, масові вбивства селян, про переповнені трупами людей криниці, розстріли священиків (не за злочини, а лише тому, що вони їм не подобалися) [5, с.18].

Кірчик розповідає про одну із засідок, яку влаштувала його повстанська група для радянських партизан біля села Вербівці: оточили їх, відкрили кулеметний вогонь і повністю знищили [5, с.19 - 20]. Про це можна знайти підтвердження у книзі В. Олійника «Нескорена Кременеччина.  Минуле і сьогодення» [18]. 

Із визволенням України від гітлерівських загарбників почалися нові випробування для українського повстанського руху і особисто для Василя Кірчика. За розпорядженням проводу ОУН частина повстанців залишалася в лісах, а деякі повинні були мобілізуватися до Червоної армії і продовжувати свою боротьбу, свою роботу в більш складних умовах. Перед ними ставилися нові завдання пропагандистського характеру, важливим було і те, що потрібно було зберегти сили для подальшої боротьби за визволення України. 

Незламність національного духу в умовах тяжких випробувань - перебування у сталінських таборах ГУЛАГу

Після визволенням   Західної України від гітлерівських окупантів у 1944 році за наказом проводу ОУН Василь Клірик вступив до Червоної армії (для виконання подальших завдань), але за доносом сусіда Кухарука В.С. був заарештований і після довготривалих, виснажливих допитів засуджений до 8-ми років тюремного ув’язнення за  58 статтею Кримінального кодексу (звинувачення у контрреволюційній діяльності, юридично формулювала  поняття «ворог трудящих»).

Більше ніж на 20-ти сторінках спогадів автор описує деталі катувань, допитів, щоб фізично і психологічно зламати в’язнів, вибити каяття. Наведемо один із таких допитів із спогадів Василя Івановича. Події відбувалися у місті Чкалів, куди переправили ув’язненого Кірчика і вже кілька днів поспіль викликали на допит (здебільшого вночі), вимагали визнати свою причетність до бандерівських груп, назвати прізвище учасників повстанського руху, змушували до світанку писати зізнання. «На один із таких допитів, – згадував Василь, – прибув підполковник. Він підійшов до мене, одягнув шкіряні рукавиці і щосили вдарив кілька разів в обличчя, по голові, револьвером у підборіддя. Я втратив свідомість, але відразу  прийшов  до тями від сильних ударів у живіт, по спині й ногах. Згодом я майже не відчував болю, лише чув удари, як по дереву. Довівши  до «відповідного стану», слідчий підніс мені папери і змусив підписати. Я не міг не тільки усвідомити, а й навіть прочитати, що підписую» [5, с.34].  Упродовж трьох місяців Василь Кірчик перебував під слідством і його 21 раз викликали на допити, які завжди закінчувалися побиттям. Автор спогадів згадує, що кожний офіцер «мав свій почерк катувань: одні ламали пальці в дверях, інші ставили у тісну кабіну із зв’язаними руками, а зверху на голову лили холодну воду, доводячи до божевілля, втрати свідомості. Нерідко на допитах вдавалися до шантажу про ув’язнення рідних, близьких. Найтяжчим випробуванням був підвал-карцер, катування розпеченим залізом.  Автор подає відомості про в’язничні умови проживання: залізні нари, на яких в’язні спали, притискаючись один до одного, щоб зігрітися; про раціон харчування: 300 грамів хліба, суп із кропиви, вода. Василь Іванович згадував, що хліб завжди ділив на кілька частин, бо так було легше втамувати голод [5, с.35].

 У надзвичайних умовах ув’язнення Василь Кірчик зберіг людські якості, вірив, що зуміє витримати всі випробування, які випали на його долю, бо ці страждання заради своєї України. Автор проймається долею своїх побратимів, ув’язнених односельчан, згадує, про Григорія Фурмана,  Степана Проця,  Івана Шандрука, яких засудили до 10 років виправних таборів, про Миколу Данилюка, на якого теж написав анонімний донос Кухарук В.С., якого теж певно змусили написати ті папери.

Життєвий досвід Кірчика є прикладом виховання у сучасної молоді   незламності духу, безмежної віри у  свої ідеали: «Я стою і далі стоятиму на своєму…»[5, с.41].

Темою окремого дослідження може бути життя в’язнів у сталінських таборах: бараки не отоплювалися (в’язні часто хворіли і помирали), харчування, тяжка робота, колишніх повстанців кидали до камер із кримінальними злочинцями. Це описують й інші повстанці (Станіславів В., Скорупський М., Макух М.).

Спогади тяжко читати, бо відразу уявляєш безсилих, обморожених, зацькованих і роздертих собаками в’язнів, муки тих, кому у великій мірі ми завдячуємо сьогоденням [5, с.25 - 27].

Василя Івановича Кірчика після винесення вироку відправили етапом до Петропавловська, потім до поселення Самарин, де він і відбував своє ув’язнення і заслання [5, с.29].

Цінним матеріалом для дослідження можуть бути також і  взаємини із охоронцями, взаємопідтримка між ув’язненими незалежно від національності, відносини між ними, бо ділилися останнім куснем хліба, хоча всі були голодні, підтримували один одного. Василь Іванович згадує про єврея-лікаря, який врятував його ноги від ампутації після обмороження; про конвоїра-росіянина Шапошнікова, який із повагою ставився до політичних в’язнів і допоміг йому потрапити до лікарні, підлікуватися; про наглядачку-виховательку, яка співчутливо ставилася до Кірчика. З особливою приязню автор описує  завідувача фермою білоруса Гриба і бригадира Карпенка із Східної України, які допомогли Василю Івановичу потрапити на роботу на ферму, про чеченку Нюру, яка приносила молоко [5, с.50-55]. Все це допомагало подолати труднощі  ув’язнення і заслання. З особливою гордістю Василь Кірчик згадує, що його називали українцем Василем, акцентуючи увагу на його українському походженні, а ще просили навчити української мови й українських пісень. Українців в ув’язненні, а пізніше на засланні було багато,  і вони часто збиралися, співали пісень і згадували про свій край. «І я щиро вірив, – згадував автор, – що обов’язково повернуся в Україну» [5, с.85].

За 8 років перебування у таборах і на засланні Василя Кірчика кілька разів переводили з одного табору до іншого: перебував у Корабасі Карагандинської області, Джезказгані,  але умови проживання і праці скрізь були однакові, в’язні гинули тисячами. Автор розказує про одного співкамерника, який помер, сидячи на бетонній підлозі (всі думали, що він заснув), згадує  про важку роботу на шахті, деревопереробному заводі, на мідних рудниках. «Робота була організована так, що самі в’язні підганяли один одного, працювали групами по 3-4 чоловіки і за 100% виконання плану отримували по 500 грамів хліба і 100 грамів каші, а за перевиконання додаткові порції продовольства. Тому деякі в’язні на 200% перевиконували план. І навіть у таких умовах Василь Іванович згадує про людяність в’язнів, взаємодопомогу: «Мені трохи повезло, що на кухні був мій земляк із України, то він мені завжди давав харчі,  якими я ділився із іншими в’язнями»  [5, с. 68].

Перебуваючи в ув’язненні, Василь Кірчик згадує й про інші випробовування, про те, як одного разу,  за два роки до закінчення строку, його викликали до оперуповноваженого і вкотре пропонували співпрацю, «прислухатися, про що говорять у бараках, про все повідомляти. Я зрозумів, – пише Василь, що в’язнів схиляли до співпраці не стільки для того, щоб отримати інформацію. Для них був важливий сам факт – зламати і підкорити людину, духовно знищити її» [5, с.70].  Василя Кірчика не лякали тортури, через які він пройшов, смерть, яку він бачив, а найстрашнішою була зрада самому собі, своїм ідеям, яким він вірив, Україні, яку він любив усім серцем [5, с.79]. Це був його внесок у збереження національної ідеї, у перетворення  українського народу в справжню українську націю. Справжній націоналіст у сприйнятті Василя Івановича –  це людина, яка стоїть за свободу своєї нації, але і поважає свободу всіх інших[5, с.89].

Після смерті Й. Сталіна у 1953 році Василя Кірчика направили у спецпоселення (згадує, що в’язні танцювали, коли дізнались про смерть більшовицького вождя), а в 1956 році звільнили, видали довідку дозволили повернутися додому. «Коли я приїхав додому у свій двір, – читаємо у спогадах, –  то побачив багато людей – рідних і близьких. Від радості у мене очі запливли слізьми, що не міг декого впізнати, усі плакали, підходили до мене, а дух забило, що ніхто не міг промовити слова» [5, с.87].  Серед односельчан, які прийшли привітати Василя Івановича були і батьки Кухарука В., який написав донос і  якого він вже вибачив, бо був глибоко віруючою людиною.

Останні сторінки спогадів присвячені родині Василя Кірчика. Він одружився у 1958 році із Пелагеєю, переїхав до Кременця, де працював у автоколоні. Виховав двох синів: Романа, який після закінчення педагогічного інституту переїхав до Івано-Франківська, де проживає і донині, а також Володимира, який став кандидатом у майстри спорту з лижного спорту, навчався у Львівському, Тернопільському інститутах, нині проживає у місті Дубно. Про своє минуле Василь Кірчик довго не розповідав синам, лише напередодні поїздки Романа до Болгарії, коли його викликали до КДБ і ставили деякі провокуючі питання, розповів правду [5, с.90; 20]. Зі слізьми згадує Василь Іванович ті обійми синів, співчуття і гордість за свого батька.

«Якби у моєму житті все склалося добре, – читаємо у спогадах, – то швидше за все я став би художником, бо мав нахил до цього і любив цю справу. Але після таборів шлях до навчання для мене був закритий. Я змушений був працювати на систему, яка скалічила й знищила мільйони людських доль і життів. Але зараз я задоволений своїм життям, дякуючи Богові, що не вчинив ніякого злочину, нікого не зрадив, не продав, не  вбив, завжди намагався жити у злагоді і мирі, із спокійною совістю дивитися всім у вічі» [91].  Василь Іванович твердо переконаний, що пройти крізь пекло сталінських таборів йому допомогли віра в Бога і в Україну. 

Василь Кірчик залишився свідомим громадянином, патріотом України, радо вітав перебудовчі процеси в СРСР, їздив у Східну Україну агітувати за незалежність держави у 1991 році, організовував зустрічі з молоддю, турбувався про економічні, політичні негаразди в державі, закликав «відмовитися від різних суперечок, об’єднатися в одне ціле, любити Україну, бо тільки так можна досягти волі, достатку і щастя» [5, с.92].

Василь Іванович брав активну участь у роботі Кременецької «Просвіти», став членом Всеукраїнського братства воїнів УПА імені Романа Шухевича, об’єднання ради ветеранів, членом Конгресу Українських Націоналістів. Незважаючи на свій зрілий вік, Василь Іванович співав у церковному хорі Чеснохрестської церкви у Кременці, активно виступав за створення соборної помісної церкви, помер у 2010 році, похований на Туницькому кладовищі у Кременці.

Доля Василя Івановича Кірчака, його життєвий подвиг, його тверда віра і щира любов до України  підтверджують слова  В. Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто із нас не зробить націю, коли ми самі нацією не схочемо бути».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

  1. Бабій С. Луни повстанського краю. – Рівне, 2002. – С.51.
  2. Данилюк М. Повстанський записник. – К.: фундація ім. О.Ольжича, 1993. – С. 119.
  3. Бобюк А. В шумських лісах. – Ланівці, 1992. – С. 26.
  4. Кременецький краєзнавчий музей – 31341 – фото 4423.
  5. Кременецький краєзнавчий музей. Архів (допоміжний фонд)
  6. Літопис УПА. Т.1. – Торонто: Видавництво:Літопис УПА, 1989. – С. 247.
  7. Макух  В. Відлуння повстанського краю. – Рівне, 2002. – С. 33
  8. Нескорена Кременеччина /Упорядник В,Олійник. – Кременець, 2016. – С.49
  9. ОУН: Майбутнє і минуле. – К.:Фундація імені О.Ольжича, 1993. – С. 367
  10. Пісоцький. Початки роздору підпільної боротьби на Волині. – С. 50
  11. Скорупський М. Туди, де бій за волю. – Київ – Лондон – Париж – Торонто – Нью-Йорк – Сідней: фундація ім. О.Ольжича, 1992. - С.93.
  12. Спогади Антонюка В., зібрав Олійник В., 2011
  13. Спогади Жиглевича О., зібрала Трачук С., 2017.
  14. Спогади Семенишина М. Матеріали із приватного архіву.
  15. Станіславів В. Ліс приймає повстанців. – Л. 1998. -  C.- 43.
  16. Чернихівський Г. Кремянеччина. Історичне та літературне краєзнавство. – Кременець, 1992. – С.288
  17. Спогади Следзінської Л., зібрав Пасевич І., 2018
  18. Нескорена Кременеччина/ Минуле і сьогодення  /Упорядник В,Олійник. – Кременець, 2018. – С. 384
  19. Нескорена Кременеччина у першій половині ХХ століття (сторінки пам’яті)  /Упорядник В,Олійник. – Кременець, 2015. – С. 306
  20. Спогади Кірчика В., зібрав Пасевич І., 2018