КРАХ ІЛЮЗІЙ Мєдвєдєв С., Молодцова Д., Савчук В.

 

 

Початок німецької окупації. Військові дії на Кременеччині в червні – початку липня   1941 року

Подих війни жителі Кременеччини відчули ще до її початку. В травні 1941 року по селах та у місті було проведено мобілізацію, в напрямку до кордону почали рухатися цілі колони військових з технікою, а на придатних місцях розпочалося будівництво тимчасових аеродромів[23]: споглядаючи це все населення заряджалося недобрими передчуттями, які їх не зрадили. Звістку про початок війни населення краю зустріло неоднозначно: з однієї сторони радянська влада за короткий період свого існування зуміла показати всі свої «принади» у вигляді репресій, виселень та колективізації, а з другої ­– війна лякала своєю жорстокістю та неминучими смертями.

Обставини діяльності місцевих урядових та партійних органів влади яскраво показує ту непоінформованість та паніку, яка охопила урядові установи – ніхто не знав, що діється на фронті. Працівники установ  раз-по-раз розпочинали евакуацію при появі чутки про швидкий підхід німецьких підрозділів, що підсилювалося гулом канонади.[23] Насправді це ішли бої в Бродовському напрямку, де розгорілася запекла битва. Уже 27 червня військові дії зачепили північно - західну частину Кременеччини, де у районі Михайлівна – Ситно – Крижі – Рудня три дні точилися танкові бої.[25] Часто населення було свідком повітряних боїв, які, як правило, закінчувалися одинаково – знищенням радянських бомбардувальників, що летіли на ворожі позиції без прикриття винищувачів.[23] В останніх числах червня лінія фронту на певний період часу стабілізувалася по річці Іква за п’ять кілометрів на захід від Кременця. Підрозділи радянських військ зуміли закріпитися на схилах Кременецьких гір, та за рахунок кавалерійських атак, підсилених артилерійською канонадою, прагнули зупинити механізовані підрозділи німецьких військ.[37] Оборону лінії фронту на кременецькому напрямку тримала 14-та кавалерійська дивізія.[36] Але в результаті прориву лінії фронту німцями на дубнівському напрямку, радянські війська, які опинилися під загрозою оточення в Кременці,  відповідно до наказу від 30 червня, залишили місто без бою, що дало можливість запобігти його руйнуванню.

Місцеві українці та німецькі війська – перша  зустріч

Німецькі солдати вступили у місто по козівській та дубенській дорогах. Перше, що зробили перші воїни, це увійшли у приміщення яйцескладу в районі залізничного вокзалу, наклали повні мотоциклетні коляски яєць, та рушили в шумському напрямку наздоганяти відступаючі радянські війська.[37]

У спогадах колишньої студентки-заочниці Кременецького вчительського інститутуБуйницької М. П. згадується цікавий епізод, пов’язаний із першими днями перебування німецьких військ у місті. У приміщенні єзуїтського колегіуму(а тоді інституту), розташовувався радянський  госпіталь, в якому при відступі залишилося багато поранених. При них була приставлені німецькі вартові, але увечері, поранені, які могли ходити, при допомозі медсестер, спокійно повиходили з приміщення і порозходилися у різних напрямках, при мовчазному спогляданні варти.[21]

Разом з тим, вступивши у місто, німецька влада зразу ж пограбувала місцевий музей, який знаходився у приміщені ліцею. Цей грабунок продовжувався весь період німецької окупації, а книги спалювали у німецьких похідних кухнях.[34]

Принагідно слід зазначити і той факт, що вступивши у місто, німецькі солдати зразу ж почали грабувати магазини, при чому щедро ділячись із дітворою. Але коли побачили єврейську дитину, почали нещадно його бити.[32]

Все ж таки, основною подією, яке сколихнуло місто в цей час, це був навіть не вступ нового окупанта у місто, а знищення в’язнів кременецької в’язниці органами НКВС у червні 1941 року. Не маючи можливості вивезти ув’язнених у тил, було видано розпорядження про розстріл політичних в’язнів.[2] В умовах паніки, охорона в’язниці залишила у камерах близько двох сотень ув’язнених, які зуміли вирватися на свободу. Підрозділи НКВС, які повернулися назад, вчинили облаву та криваву розправу над втікачами на околицях міста, але близько півтори сотні чоловік врятував комісар військової частини, яка в цей час проходила через Кременець.[29] Ув’язнені отримали нові вироки та були етаповані на Урал. Суд був формальний, тому що вироки засудженим було визначено уже напередодні. В приміщенні, де відбувався суд, ще до оголошення вироку в’язнів розсадили таким чином: у перших рядах саджали тих, кому було винесено смертний вирок,  у других рядах – всі ті, кого засудили на десять років,  у третіх рядах – засудженні на вісім років позбавлення волі.[30]

З приходом німецьких військових частин, за розпорядженням окупаційної влади, спільні могили закатованих були розкриті, і туди допущені їх рідні та близькі. Видовище було жахливе: «Я там бачила змаскаровані трупи. Один такий труп лежав лицем вниз, від шиї було відрізано пас шкіри шириною більше 10 сантиметрів до самої поясниці. У другого був протягнутий дріт з одного вуха в друге. Сестра моя, бачила жінку з відрізаними грудьми, повириваними язиком та губами. На в’язничному подвір’ї стояв крик і стогін, багато пізнавали своїх рідних та близьких. Зайшли в першу камеру справа: очевидно, це була катівня, бо всі стіни були в крові, а на землі лежала добряча довбня, також у крові.»[32]

Одночасно німці скерували ненависть кременчан на єврейське населення міста, всіляко наголошуючи на тому, що у всіх цих злочинах вина «жидівсько – більшовицька влада». Певною мірою їх пропаганда впала на сприятливий грунт, що проявилося у єврейському погромі. Так наприклад жителька Кременця Наталка била єврея ланцюгом з гирею по голові[28], а житель Дмитрук Борис, 12 років, забив єврейку цеглою по голові.[33] Але ці явища відбувалися в околиці в’язниці, і не поширилися на ціле місто: очевидно це був неконтрольований вихід люті у момент розпачу. Слід відмітити, що переважну більшість слідчих кременецької в’язниці становили саме представники єврейського населення.[1, 29, 30] Хоча більшість до єврейського населення ставилося із співчуттям.[32]

Пізніше німецька влада дала дозвіл на поховання тіл невпізнаних закатованих, яке відбулося на кладовищі Калантир. Ці похорони перетворилися на масову демонстрацію, яка закінчилася мітингом, на якому виступали громадсько-політичні діячі від ОУН, вцілілі жертви – втікачі.[19] Всі ці злочини німецька влада прекрасно використала для своєї пропаганди: всі наслідки знущання були сфотографовані та задукоментовані, а себе вона протиставила як цивілізована влада «нелюдам – більшовикам».[18]