З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ* Лариса Медведчук-Томчук

 

 

          Народилася 20 грудня 1926р. в мальовничому селі Підлісці, що поблизу Кременця, в родині селянина, свідомого українця Томчука Сергія Яковича. Тато був учасником боїв армії УНР, членом партії радикалів. Рекомендував його в цю партію відомий на всю Волинь демократ та просвітянин Семен Антонович Жук. Він зі своєю дружиною Онисією Іванівною побудували в нашому селі будинок і посадили гарний садок, бо Онисія Іванівна вчителювала у Підлісціях. Подружжя Жуків часто бували в нас, спілкувалися з татом. Дуже добре пам’ятаю, як у нас в стодолі ставили вистави(бо ще не було побудовано школу), а Семен Антонович брав мене малу на руки і йшов прослуховувати сільських аматорів. Коли поляки його засудили, а дружину вислали на Підляшшя, моя мама часто носила Семену Жуку передачі до в’язниці. У 1941 році, як відступали «перші совіти», Семена Антоновича по звірячому було вбито на Галичині. На Онисію Іванівну без жалю не можна було дивитися. Вона ходила вся в чорному, нікого і нічого не бачила, лише говорила татові: «Даремне, Сергію Яковичу, ми знехтували вашою порадою і не виїхали за кордон».

 … Два роки провчилася в селі, а в третій клас пішла до Кременця в 4-ту школу, де вже навчалася моя сестра Галина. Це була польська школа з викладанням польською мовою, де нам, українцям, завжди наголошували, що «ніякої України не було, нема і не буде», старалися нас ополячити і навернути в католицьку віру. Подекуди їм те вдавалося. У 1941 році, коли вступили до Кременця німці, відкрили українську гімназію в ліцеї, але її швидко німці і закрили. Після гімназії я вступила до торговельної школи, так як інших навчальних закладів не було. Німцям свідомі українці були не потрібні.

Родину нашу, відколи пам’ятаю себе, переслідувала польська поліція. Часті обшуки, штрафи. В одну з річниць проголошення УНР в Кременці на Замковій горі хтось вивісив синьо-жовтий прапор, і того ж дня у нас роблять обшук. Коли бувала польська поліція в селі, то нашу хату ніколи не минали. У кімнаті в нас на стінах висіли портрети Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, в кутку ікона - Божої Матері на руках із Ісусом, а внизу напис: «Владичице України молися, за нас». Одного разу поліцай довго ходив по хаті , а потім говорить до тата: «Пане Томчук, до чого пан мулісє, до тих портретів?»

У 1939 році прийшли «визволителі» зі Сходу. Все приходили агітувати тата на голову колгоспу, але він відмовлявся. Ми уже готувалися що, нас вивезуть у Сибір, але тоді все обійшлося.

Коли в 1941 році прийшли німці, то зразу ж відкрили в Кременці в’язницю, причому вигнали євреїв та примусили їх розкопувати свіжі ями, куди повкидали енкаведисти помордованих людей. Я там бачила змаскаровані трупи. Один такий труп лежав лицем вниз, від шиї було відрізано пас шкіри шириною більше 10 сантиметрів до самої поясниці. У другого був протягнутий дріт з одного вуха в друге. Сестра моя, бачила жінку з відрізаними грудьми, повириваними язиком та губами. На в’язничному подвір’ї стояв крик і стогін, багато пізнавали своїх рідних та близьких. Зайшли в першу камеру справа: очевидно, це була катівня, бо всі стіни були в крові, а на землі лежала добряча довбня, також у крові.

Але не довго німці були добрими. Стали закривати школи, відправляли молодь на каторжні роботи, розстрілювали нашу інтелігенцію. По селах почали організовуватися боївки самооборони. Одного осіннього дня були проведені масові арешти. Мали заарештувати 180 чоловік, але не всіх застали вдома. З нашого села забрали тільки тата. З сусідніх Млинівець – Сергія Попілевича; Іллю Тернового та Бориса Ляшука не застали вдома, і замість останнього забрали його батька Василя. Арештованих з Почаєва постріляли під Білою горою просто в кюветі, так як боялися, щоб їх не відбили партизани. Щоб не постріляли людей у Кременецькій в’язниці, необхідно було їх терміново звільнити. У той час в’язницю охороняла наша українська поліція. З нею було домовлено, що вони вночі віддадуть ключі нашим хлопцям та випустять в’язнів. На той час, коли наші хлопці(а їх було 6 чоловік на чолі з «Круком») підійшли до в’язниці, начальник в’язниці проводив свою коханку. Зав’язалася перестрілка. Звичайно, що визволити в цю ніч в’язнів не вдалося. Після цього німці стали укріпляти в’язницю: викопали окопи, всередині подвір’я ями та завезли хлорку. Готувалися до розстрілів в’язнів. Треба було спішити визволити в’язнів. До нас у стодолу завезли зброю, яку вночі повстанці забрали та через поле вийшли на шлях, який вів до дороги на місто. У той день випав невеликий сніг, що видав сліди повстанців, але за ніч новий сніг їх покрив. У хаті «Крук» дав  розпорядження командирам загонів. Були перерізані телефонні сполучення, біля «електрівні» забарикадували дорогу та були поставлені застави. Побачивши мій неспокій, «Крук» запевнив, що батько скоро повернеться. Так і сталося. Бог поміг, що обійшлося без жертв. Це було в лютому 1943 року. Разом з повстанцями пішли багато в’язнів і частина української поліції зі зброєю. Уже в березні на Шумщині було засновано два повстанських табори «Крука»(ОУН-сд) та «Хрона»(ОУН-м).

Над ранок тато з’явився вдома, але змушений був переховуватися від гестапо. Десь уже за три тижні нас з мамою застали в хаті гестапівці(а ми також, як правило, не сиділи вдома), чотири рази виводили до плоту на розстріл, але усе якось минулося.

У 1941 році сестра вступила в ОУН. Її першою зверхницею була районова організаційної сітки Івашенюк Наталка -  «Орися» з Кременця. Вона давала сестрі літературу, а Галина збирала дівчат та в лісі все перечитували. З 1942 року районовою стала Кустанович Ольга «Наталка» із села Шпиколоси. Коли в квітні 1943 року виникла потреба організації вишколу медсестер в повстанському загоні «Крука», з батьківського благословення я вирушила в Антонівці.  Із Шпиколос мене направили до Людвищ, а далі у супроводі повстанця-охоронця потрапила у штаб. Через неділю часу привезли ще з нашого села Марію Чорнобай та Надію Данилюк. Слухачами вишколу були хлопці та дівчата(приблизно 40 чоловік). Кожен обрав собі псевдо, яким тільки і користувалися у спілкуванні. Ніхто ні про кого не мусив знати.

Викладачами були: лікар «Борщ» Кучеренко з Кременця, лікар-єврей з дружиною(його повстанці викрали з гетто), історію України та ідеологію викладав Загоруйко Гордій «Гармаш» з села Куликів, освічений та відважний командир.

В УПА була сильна конспірація та сувора дисципліна(була свідком, як одного разу молодого стрільця засудили до розстрілу за те, що він мав перебувати на посту, але таємно його залишив та пішов на здибанку до дівчини в село). Нам, курсантам вишколу, було заборонено всім цікавитися та засвоювати лише те, що нам читають. Спочатку нам читали історію України, ідеологію, латину, фармакологію, анатомію. Вишкіл був розрахований на шість місяців, але коли розпочалися часті бої з німцями та збільшилася кількість поранених, нам залишили анатомію, перев’язки, накладання шин, уколи та інфекційні і внутрішні хвороби.

І так ми вчилися, а сотні ходили в рейди на схід, нищили німецькі залоги, добуваючи зброю, провіант, обмундирування. Робили засідки на дорогах, зупиняли і випускали поїзди, які везли нашу молодь в Німеччину. Захищали наше населення від німців з поляками. Тричі повстанці нищили ляндвіртів і жандармерію у селі Великі Бережці. Одного разу ляндвірт задумав справити день народження. Приїхали друзі з фронту та інші ляндвірти, всього 7 чоловік. Повстанці оточили будинок та запропонували здатися. Коли німці почали чинити опір, місцева боївка на чолі із Михайлом Ткачуком(із Підлісець) обставила будинок соломою та запалила. Всі німці згоріли. Жаліли за поляком-перекладачем, який не раз давав цінну інформацію повстанцям. Другим разом, коли німці купалися біля ставу, переодягнений в монаха повстанець вивідав їх розташування, і загін було знищено. Між іншим, після цього бою один німець зголосився до УПА, і до кінця війни доглядав коней. На дорозі з Гради на Великі Бережці повстанці перепинили шлях німців з поляками, які поверталися з грабунків по селах, та розгромили його. В цій операції брали участь уже згадуваний Михайло Ткачук та Сергій Туницький із Млинівець.

Великими військовими операціями були бої повстанців з німцями 9 травня 1943 року біля села Стіжок, розгром радянської банди в Суразьких лісах.

Після закінчення вишколу кожний з нас пішов за призначенням. Хто на Полісся, хто в сотню, хто по сільських шпиталях. Мене залишили в штабному шпиталі, де лежали важкопоранені. Лікарем був єврей, медсестрою «Синичка» - Ніна Андрущенко з Великих Дедеркал. Через деякий час шпиталь зі штабу перевели в село Велика Іловиця.

20 серпня 1943 року вранці нам наказали терміново грузити поранених на фірманки та їхати в штаб. Ми швиденько погрузилися, і тільки виїхали на гору, але не встигли виїхати між дерева, як над нами з’явився німецький літак. Це був розвідник. В той час я оглянулася на село і поле: скільки сягав мій зір, все було синім від німецьких солдат. Німці не могли нічого вдіяти з УПА силами жандармерії та місцевої адміністрації з поляками, тому зняли з фронту частину військ для розправи з українськими партизанами.  Ми з пораненими спустилися в штаб, де ішло приготування до оборони. Частина повстанців, на чолі з командирами «Енеєм», «Круком», «Кропивою» та іншими зайняли оборону, а ми з пораненими пішли в глиб лісу. У той час у лісі було близько двох тисяч стрілецтва. У той день німці не пішли в наступ, а «Крук», вибравши момент, біля ставу сам з кулемета положив 40 німців. Через деякий час над лісом з’явилися літаки і почали нас бомбити, скидаючи в’язанки мін. Скинувши в’язанки, вони поверталися у Дубно на літовище і, погрузившись, поверталися назад. Скидали і запальні бомби, від яких горів ліс. Незважаючи на цілоденне бомбардирування, жертв не було. Під час нальоту літаків, а їх було два, стрільці вибирали товсту сосну та ховалися за неї від осколків. Поранених, які не могли встати, прикривали зеленим гіллям та з’їжджали фірманками зі сторони. Весь день ми їхали лісовою дорогою. По обидві сторони стояв старий могутній ліс. Коли літаки налетіли останній раз перед заходом сонця, ми вийшли на поле з правої сторони, а з лівої росла молода посадка. Німці подумали, що ми в соснинці, і розгромили її повністю, а ми стояли за п’ять метрів від неї. Вночі наші командири вивели всі відділи та поранених в другий ліс.

Після кількаденного перебування у цьому лісі нас, медсестер, з пораненими стали відправляти по селах. Мені дали дві фірманки легкопоранених з стрільцями та наказали пробиратися на села під опіку боївки. Коли ми почали наближатися до села Зелений Дуб на Сумщині, нас обстріляли з міномета. Із села виїхала фірманка, а на ній виявилася Онисія Іванівна Жук, з якою, повернувшись назад до лісу, ми перебули до ранку. Вкінці ми дібралися до Угорська, де вже був шпиталь з пораненими, а медсестрою була пані Тося, дружина коменданта польової жандармерії.

Через місяць, а може більше, ми знову зі шпиталем переїхали в село В. Іловиця, де вже нас чекали все той же лікар-єврей та «Синичка». У кінці грудня надрайоновий організаційної сітки Андрій Лобар «Марко» з В. Бережець привіз мені наказ відправитися лікувати командира «Кропиву»(Василя Процюка з Галичини), якого було поранено. Слід відзначити, що він був взірцем строгості, дисциплінованості, справжній патріот України(застрілився під час облави НКВС 1944р. в селі Кордишів Шумського району). Крім санітарної практики, спілкуючись з «Кропивою», я вивчала поводження зі зброєю, прослуховувала його цікаві розповіді.

Через три неділі «Кропива» відправився в Бережани як член Крайового проводу ОУН, а я у - шпиталь у Велику Іловицю. Прибувши туди, мені стало дуже зле, але змушена була доганяти шпиталь у селі Лішня. Як виявилося, у мене – черевний тиф. Стан здоровя був такий, що уже не дуже сподівалися на моє одужання. Коли наприкінці лютого 1944 року у краї з’явилися червоні партизани, поранених та хворих перекинули: так я потрапила в село Кокорів. Криза у мене пройшла, але я була дуже обезсилена.

У середині квітня я прийшла у Підлісці. У селі було повно радянських військ під виглядом танкової частини на відпочинку(в дійсності це були відділи НКВС для наведення порядку). Скрізь були наклеєні відозви повстанцям, щоб виходили з лісу добровільно здаватися. Я спробувала знову повернутися в Шумські ліси, але дібравшись до Лішні, повернула назад: там просто кишіло від радянських військ, так як ішли важкі бої їх з повстанцями у Гурбенських лісах. Повернувшись додому, думала перечекати з тиждень та піти знову, але склалося інакше. Другого травня мене арештували. Зрадник, хлопець з нашого села, який був у повстанцях, видав багато хлопців з села та псевдо дівчат з вишколу. На щастя, він не знав правдивих прізвищ та звідки хто родом. Одинадцятого липня 1944 року мене засудили за ст. 54 пункт 1-а і 11 як неповнолітню до семи років позбавлення волі та трьох років позбавлення прав. Покарання я відбувала в Чайурінській долині – «долині смерті», де люди вмирали від голоду, холоду та постійної праці, де стояли одні табори, серед них і мій в селищі Ніксікан. Після війни перевели в селище Сусуман, тієї ж Магаданської області.

Зазнала репресій і ціла моя родина: сестру Галину 1946 року зловили у підпіллі та засудили до 10 років таборів, тоді ж засудили мого тата до 10 років та відправили на уранові рудники в Дніпропетровську область, а маму 1947 року вивезли на Сибір.

Після відбуття покарання 1950 року мені заборонили повертатися на Західну Україну. І лише в 1990 році я отримала цю можливість та переїхала в Кременець.