ПІДЛІСЦІ – ВІД ПОЧАТКІВ ДО МАЙЖЕ СУЧАСНОСТІ Мєдвєдєв С., Савчук В.

Перша згадка про Підлісці датується 9  травня 1438 року у зв’язку із наданням Кременцю Магдебурзького права. Село було приписане до володінь кременецького старости (на той час німця Юрка з Буська) та довгий час належало Кременецькому замку. Кілька разів Підлісці згадуються у люстраціях (описах державних володінь), що дає можливість сформувати уяву про населений пункт тих часів. За люстрацією 1542 року у Підлісцях проживало 29 чоловік, люстрація 1545 згадує 29 тяглових селян, а 1552 року фіксує 29 димів. Тяглі селяни зобов’язувалися засівати, жати, складати та звозити з поля збіжжя, по три дні навесні та восени зобов’язувалися відбувати оранку; одночасно були звільнені від податку. Тому, звичайно, реальна чисельність населення була більша, так як тут не враховувалися жінки, діти та непрацездатні. Це підтверджується кількістю димів – основної податкової одиниці у Великому князівстві Литовському, що являла собою селянський двір, який сплачував податок. Люстрація 1552 року визначала за селом обов’язкове постачання каміння на всі замкові млини. Отже добування каменню та його обробка було давньою спеціалізацією підлісчан. Мали Підлісці і свої млини. Люстрація 1545 року згадує мельницю Підлісецьку (сучасні Великі Млинівці), а під 1552 роком згадується підлісецький млин на три камені.

З кінцем XVI століття пов’язана згадка про найдавніший храм села, який на даний час відомий під назвою «Богданової каплиці». Народна традиція приписує спорудження цього храму Богдану Хмельницькому під час його походу на Берестечко 1651 року. Козацько – селянське військо в цей час  розташувалося табором на полях біля Підлісець. Щодня, за переказами, гетьман ходив молитися до цієї каплиці, а у ніч напередодні виступу на битву, вислухав Службу Божу, відправлену козацькими священиками та монахами Почаївського монастиря.

Після поразки у Берестецькій битві, один із козацьких  відділів певний період часу відпочивав біля каплички, підліковуючи рани та ховаючи загиблих товаришів. При каплиці знаходиться кладовище, яке розташоване вище храму вздовж старої лісової дороги на Кременець. Олександр Цинкаловський у краєзнавчому словнику “Стара Волинь і Волинське Полісся” так писав про нього: “У селі на схилі гори – старі могилки, де, за переказом старожилів, 1651 року було поховано багато померлих там поранених козаків під Берестечком гетьмана Богдана Хмельницького».

Версія про козацький характер каплиці підтверджується храмовим святом, яке відбувається на «Десяту п’ятницю» від Великодня та передує святкуванню «Дев’ятою п’ятниці» у Берестечко. Дотепер у парафіяльному храмі села знаходиться ікона «Матері Божої Всемилостивішої», яку ще називали «Матір’ю Божою козацькою».

Слід відмітити, що і самі підлісчани відзначилися в ході національно – визвольної війни. Героїчною постаттю села є підлісчанин  Колодка, який у 1648 році під час облоги загонами Максима Кривоноса Кременецького замку, привів тритисячний загін повстанців на допомогу козацьким військам. За деякими даними, він на початку повстання діяв в околицях Луцька та прибув у рідний край із підходом повсталих. Існує легенда і про кобзаря Данила з Підлісець, який зумів проникнути у Кременецьку фортецю та переконати драгунів-українців, які були у польському війську найманцями, перейти на сторону повсталих.

У дійсності «Богданова каплиця» була місцевим храмом, освяченим в честь Благовіщення Пресвятої Богородиці та згадується в актах за 14 квітня 1595 р. В даному акті знаходимо скаргу священика Михайла, який залишив свою попередню парафію в селі Пашова Крем’янецького повіту, а власник Пашевої, шляхтич Лаврін Древинський, син покійного Василя Древинського  королівського писаря, не бажав відпустити його зі свого села і заарештував дружину священика і все його майно, в такий спосіб перешкодивши йому бути на парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці в Підлісцях.

Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці мала рідкісні образи з XVI ст. та інші церковні речі, особливо цінний архів, в якому зберігалися фундушові грамоти XVI-XVIII ст. князів Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків і інше. Один з фундушових документів князів Сангушків на ім’я настоятеля місцевого храму в Підлісцях отця Степана Дублянського був опублікований М. Теодоровичем 1890 року у Волинських єпархіальних відомостях, які на той час виходили в Крем’янці. Цей документ складений в місті Заславі в кінці XVIII ст. князем Йосифом Сангушком в тогочасній князівській резиденції у тому місті над Горинню. Цією грамотою, виданою на руки тогочасному єпископу Луцькому і Острозькому та настоятелю церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці в Підлісцях отцю Стефану Дублянському, князь Йосип Сангушко, маршалок Литовський, підтверджував попередні грамоти, видані його предками на користування церковною землею і запевнив їх, що всі попередні документи залишаються в силі, також зазначив, що парафія в селі  Підлісці Крем’янецькогоповіту може користуватися церковною землею без будь-яких обмежень з боку Крем’янецького старости і його уряду.

Відомий волинський дослідник В.Рожко, зазначає, що дерев’яної каплички-церкви в селі Підлісцях не було, а був мурований храм в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці, від якої наприкінці ХІХ ст. залишилися лише руїни вівтаря. М. Теодорович, описуючи храм у селі Млинівці, зазначає, що «вь прип.  с. Подлысцахь сохранились  развалины  бывшей некогда здесь  каменной, очень  древній церкви, оть  которой уцелела  одна  только  алтарная часть». Дерев'яну церкву-капличку в селі Підлісцях побудували вірні перед Першою світовою війною, а фундаментом для неї стали залишки вівтаря храму Благовіщення Пресвятої Богородиці XV-XVI ст., в якому молився гетьман Богдан Хмельницький.

Очевидно, що це здійснювалося із далеким прицілом російської влади та за її підтримки, так як одночасно будувати новий храм та відновлювати старий, нехай у формі каплиці, жителі села самостійно не змогли б. У даному випадку повторилася ідея як із Свято-Гергієвським монастирем у Берестечко – прагнучи протиставити «козацьких малоросів» полякам, росіяни закрутили культ козацтва на території нашого краю, що і вилилося у відбудові святинь, пов’язаних із цим. 

Ось як про храм-каплицю пише М. Данилюк: «Народ оповив каплицю легендами, теплом, любов’ю і піклуванням. Три сотні років хтось її завжди підмальовував, наливав оливу в лампадки, ставив свічки, прибирав ікони вишиваними рушниками. Там завжди, коли б літом або весною не зайти – лежали свіжі квіти. Під час першої світової війни були недалеко бої, і від гуку гармат стіни каплиці почали тріскати. Поляки надіялися, що каплиця розвалиться… Але хтось ночами виміряв, десь по селах щось кував, щось майстрував – і незабаром каплиця була відновлена, а розколини в стінах сковано залізними обручами. Каплиця далі залишалася місцем відвідин, молитви і частих зустрічей».

Про одного із таких меценатів є достовірні дані. Ним у період 20 – 30 – тих років минулого століття був колишній «царський» учитель, Данилюк Михайло Григорович, якого селяни прозвали «дядюшка». Маючи багато землі, спродував її і частину коштів виділяв на ремонт каплиці: обгородив її, намалював ікони.

Але повернемося у глибше минуле. Постійні війни, панські утиски, голод та епідемії боляче вдарило по селі. За переказами, у XVIII столітті в селі під підніжжям гір нараховувалося 9 садиб, причому біля кожної било джерело. Напевно саме тоді у селі, за переказами, оселилися переселенці із Комарівки – два брати та сестра, що дало назву одній із сільських вулиць – «Комаровецька». Ще однією зі старих вулиць є «Грині», яка названа за Григорія, який прибув з Галичини, де його називали Гринь. У центрі села, який називали «Лан», очевидно був маєток. Ще у 80-их роках минулого століття, під час риття котловану під фундамент будинку в районі зупинки, знаходили цеглу з клеймом 1772 року. Зрозуміло, що цеглу для будівництва, на той час, могло використовувати лише заможне панство або староство.

Під час будівництва сучасного храму на початку XX століття було вирито кам’яну фігуру Йосифа та Матері Божої з немовлям, у яких були відбиті голови. Певний період часу вони стояли в центрі села, з часом їх забрали у Великі Бережці, а за часів німецької окупації останні вивезли як культурну пам’ятку. Ще одну фігуру святого з відбитою головою, очевидно Святого Миколая, було вирито під час риття траншеї під газопровід і зараз вона стоїть на церковному подвір’ї. Наявність фігур святих та записи у метричних книгах свідчить про те, що парафія Підлісець знаходилася у підпорядкуванню греко-католицького деканату. Давній храм Благовіщення Богородиці  був приналежний до даної конфесії, очевидно, до ліквідації греко-католицької церкви на Волині у 1839 році . У першій третині ХІХ століття обов’язки священика виконував отець Кирило Абрамович.

   Підлісці на поч. XIX ст. належали Кременецькому старостві: у селі нараховувалося 39 дворів та проживало 199 чоловік. З 1807 року, після смерті князя Сангушка, власника Кременецького староства, село перейшло у власність до Кременецької гімназії. На цей час, відповідно до третього поділу Речі Посполитої 1795 року, територія Кременеччини опинилася під владою Росії, а адреса села – Волинська губернія, Кременецький повіт, Бережецька волость.

У фондах Тернопільського обласного державного архіву збереглася «Метрическая книга епархии и губернии Волынской Кременецкого уезда, села Подлесцы и церкви Благовещения Богоматери за 1802-1829 годи», на основі якої можна сформувати уяву про жителів села цього часу. У переліку прізвищ зустрічаються ті, нащадки яких є підлісчанами дотепер, так і ті, які будучи великими родинами, на даний час відсутні. Так ось, до найбільших родин відносилися Драбанюк (найбільше), Тарковський, Данилюк, Березюк, Королюк, Томчук, Романюк. Часто зустрічаються представники таких родин як Киричук, Рипчинський, Чернявський, Абрамович, Карпюк, Глушко, Ляшук, Чухраюк, Войцещук. Хто із підлісчан не зустрів своє прізвище у переліку – не засмучуйтеся, усього за цей час у метричній книзі зустрічається 79 варіантів прізвищ: кожен знайде і своє.

Люди народжувалися, помирали; незважаючи на окремі роки (зокрема 1804 та 1815), природній приріст був позитивним. Так за період 1802-1817 років народилося 217 чоловік (90 народжених на тисячу населення), а померло 154 (65 померлих на тисячу населення): тобто природній приріст становив 63 чоловіка за даний період часу. Причому зустрічаються роки, коли кількість померлих незначна – 7-8 чоловік за рік (1809-1814), так і коли досягає майже двадцяти у 1806 році. Що цікаво, у 1804 році на трьох померлих чоловіків припадає чотирнадцять жінок – з чим це пов’язано, можемо лише здогадуватися.

Наскільки довго жили підлісчани у цей час? Середній вік померлого становив 21 рік, причому що чоловіка, що жінки. Не варто дивуватися такому низькому віці смертності – фактично кожна п’ята дитина, яка народилася, помирала у віці близько року, а третина усіх померлих у цей час не досягала 16 років. Звичайно, були і довгожителі, серед яких згадується Марія Кирик (померла 1810) та Анна Василєва (1814), яким на момент смерті виповнилося 90 років.

Сім’ї формувалися за рахунок укладення шлюбу. Були «пікові» роки, коли укладалася значна кількість шлюбів (1817-1819 – до десяти), так і роки, коли не було зафіксовано жодного. Де ж шукали обранців підлісчани? Звичайно, «на стороні». У зазначені вище пікові роки шлюби між своїми були укладені лише у третині, у всіх інших у парах фігурували представники навколишніх сіл: Жолоби, Стіжок, Млинівці, Гаї, Рудка, Сапанів, Залісці та інші. Що цікаво у село, в основному, йшли у «прийми» зяті, а не невістки.

І кілька слів на тему із серії «так колись не було». Не минало року, щоб у книзі хрещення не зазначалося б двох-трьох осіб, які народилися за межами шлюбу, і це в умовах, здавалося б, тодішнього суворого домашнього та релігійного виховання.

І наостанок – саме на початку ХІХ століття сусідні Млинівці остаточно виокремлюються в окреме село, фігуруючи у метричній книзі під назвами «Слобода Млиновецька», «слобода Млиновецька», «присілок Млинівці» та властиво «село Млинівці».

Село збільшувалося, на кінець ХІХ ст. у Підлісцях проживало у 73 дворах 346 осіб. Уже на середину ХІХ століття припинив свою діяльність давній храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, у сусідніх Млинівцях звели новий храм, освячений таким же чином, а підлісчани були приписані до нього.

Матеріли Метричної книги даного храму за 1893-1903 роки дають цікаву інформацію про демографічне, соціальне та релігійне життя села кінця ХІХ століття.

Як і на початку спостерігається позитивна тенденція приросту населення. За дане десятиріччя у Підлісцях народилося 262 чоловіка, померло 164, що дало 98 чоловік  приросту. Для порівняння у відносних показниках 69 народжених та 43 померлих на тисячу населення. Таким чином ми бачимо значне зменшення даних показників, а саме зменшення як народжуваності, так і смертності, із періодом менш як столітньої давності, так що сучасна тенденція закономірна. Разом з тим вікова структура смертності та середній вік померлих залишився на тому ж рівні.

Нові вимоги до метричних книг, дають можливість визначити причину смертності наших земляків. Так ось, загалом, у записах метричної книги трапляється всього 23 медичних діагнози, що констатували смерть. Третя частина смертей за даний період пов’язана із діагнозом «конвульсія» - 34 %. Дана хвороба відноситься до неврологічних, пов’язана із запаленням головного мозку та супроводжується рядом симптомів, визначальним із яких є скорочення м’язів. Очевидно, що  у зв’язку із низьким розвитком медицини, цей діагноз ставився при багатьох хворобах, які супроводжувалися даним симптомом. На другому місці за кількістю померлих діагноз «чахотка» - 14 %, застаріла назва туберкульозу легких. Наступний по кількості поставленого діагнозу є «старість» - 10 %. До тих діагнозів, частка  яких становить більше трьох відсотків, належать, у міру спадання, простуда, кір - «крупа», «опухоль», параліч, гарячка (остання супроводжувала  ряд різних хвороб) та кашель. Разом з тим, коли починалися епідемії (кіру, тифу, як у 1893-1895 роках), саме вони становила основну причину смерті, особливо серед дітей.

У сім’ях траплялися цілі трагедії, про що свідчать записи метричної книги. У М. Чухраюка за період з 30 грудня 1893 по 3 січня 1894 р. померло від кору троє дітей віком від одного до сімнадцяти років. В І. Тарковського з 7 серпня до 3 вересня 1894 р. від кору також померло троє дітей віком від 5 до 11 років. Трагедія сім’ї посилилася в листопаді зі смертю ще одного сина у двохрічному   віці.

Але перейдемо до радіснішого – дітей, а саме їх імен. У всі часи була «мода» на імена. І хоча у цей час вибір імені був прив’язаний до релігійного свята, але були імена поширені та не дуже. Найбільш поширеними чоловічими іменами були Григорій, Василь, Петро, Микола, Іван (Іоан), Дмитро, жіночими - Анна, Євдокія, Єфросинія, Анастасія, Наталія та Палагія. Зустрічаються і такі взагалі рідкісні імена як Іуліта, Феодора, Феодосія, Іулета, Агафія, які зараз можна зустріти лише серед представниць чернечого життя.

Не поспішали до шлюбу молодята і більш як сто років тому: чоловіки одружувалися, в середньому, у 25 років, тоді як жінки виходили заміж у двадцять, що було зрілим віком для цього часу.

Але сам зміст метричної книги свідчив про те, що російська влада, через церкву, хотіла контролювати рух та становище населення, що не спостерігалося ще сто років до цього. Почали фіксувати обов’язково сам факт «законнорожденности» охрещеної дитини, що дітей, які народилися за межами шлюбу, ставило на нижчий рівень у суспільстві.

Обов’язково почали фіксувати і факт приналежності до певної християнської конфесії. «Крестьянин села Подлесець Роман Тимофеев Матвіюк, вероисповедания православного, холост. Крестьянка с. Млиновець Евдокія Василивна Кондратюк, вероисповеданія православная, девица». Мало того, якщо хтось із батьків хрещеної дитини був католиком, то зобов’язувався спеціальною розпискою здійснювати «виховання дітей від шлюбу відповідно до законів Російської держави, а саме: хрещення та виховання в православній вірі».

Здійснювалося  хрещення людей і у дорослому віці, перш за все з числа католиків. Так при цьому вони обов’язково писали розписку про добровільність даного таїнства.

У більшості випадків усілякі розписки підписували одні і ті ж люди, так як основна маса селян була неграмотна. Лише наприкінці XIX – на початку XX століття в селі існувала трирічна церковно-приходська школа.

Змінився і калейдоскоп прізвищ підлісчан. Як не дивно, але за яких 60 років проти попереднього періоду взагалі зникло прізвище Драбанюк, яке було найпоширенішим. Найпотужнішими родинами у цей час були Данилюки (найбільша), Томчуки, Тарковські, Чернявські, Іщуки, Романюки, Соколовські, Ляшуки, Іващуки, Сили та Чухраюки, Мокрицькі, Киричуки, Кондратюки. Про те, як розросталися родини свідчить такий факт. 1806 року у родині Тимофія та Марії Красницького народився син, якого назвали Силою, який і дав початок родині, яка потужно розрослася за сто років. Одночасно даний факт свідчить про те, що на середину ХІХ століття продовжувався процес формування прізвищ, якими ми користуємося дотепер.

1895 року було закладено перший камінь при будівництві нового храму Преображення Господнього, який освятили 1913 року.

Прийшла Велика війна. З листопада 1915 по червень 1916 під час першої світової війни через село проходив оборонний рубіж російських військ проти австро-угорських, про що дотепер свідчать залишки окопів на схилах гір та могила офіцера російської армії біля церкви. Місцеве населення було евакуйоване на територію Катеринославської губернії та повернулося лише в 1917 році, а більшість будівель було зруйновано. Тоді ж розпочала свою «діяльність» банда «Марусі». Невідомо, чи це було псевдо керівника, чи справжнє ім’я, але цю банду очолювала жінка. Група складалася з підлісчан, які вночі робили набіги на окраїни Кременця, а вдень вдавали з себе шанованих осіб. Лише із остаточним встановленням польської влади на Кременеччині наприкінці 1920 року ця банда припинила своє існування. Друга Річ Посполита розпочала «давати лад» у всіх сферах господарського та суспільного життя.

Підлісці, відповідно до польського адміністративно-політичного устрою, увійшли до складу Волинського воєводства, Кременецького повіту, Великобережецької гміни. У селі діяла система самоуправління, яка складалася з солтиса(голови), серед яких були Чорнобай Яків та Сила Єрофій, та десятників від вулиць. Всі посади обиралися, але отримував зарплату лише солтис.

На той час підлісеччина територіально поширювалася на значну територію: на північ до «Полкової церкви» в місті Кременець, «Гончариха» та «Жиравка» як до Сапанова та до ріки Іква, «Басарабки», де стояв підлісецький млин (у млинівчан був власний), по обидві сторони дороги Кременець - Почаїв до «бережецького» повороту та вздовж «Жолобецького рову» до хутора Діброва. Лише територія біля Свято-Покровської церкви була викуплена у села на початку століття Якутським православним братством під забудову церкви для потреб 42 Якутського полку російської армії.

 

За кількість населення Підлісці відносилися до середніх: у 1931 році проживало 993 чоловіка на 157 дворів, 1935 -  805 чоловік та 152 двори, 1938 – 805 чоловік (404 чоловіка та 401 жінка) на 152 дворах.                     

Підлісці, на відміну від сіл хутірського типу як Крижі, Гаї та інші, було селом бідним. Більшість господарств мало 2-3 гектари землі, що дозволяло лише виживати. Ті із господарів, що мали земельні наділи, користувалися відведеними ділянками торфу: торф використовували як паливо, більшість селян його продавала, щоб заробити якусь гроші, а дехто  продав і ділянки з метою купівлі рілі. Загальна площа торфовиська становила 100 гектарів з потужністю покладів 1-2 метри. У 1938 році було видобуто 400 куб. м. торфу. Земля була настільки цінна, що для її здобуття готові були іти на все. Коли одружувалися, то говорили: «нехай буде свиня, аби була земля». Додаткових заробітків не було. Подеколи сезонно підзаробляли на «табачці» (тютюновій фабриці у Кременці), а взимку рубали просіки в лісі. У 1937 році отримали дозвіл на будівництво пекарні Тарківський Іван та млина Табака  Давид. Дехто із селян виїжджав на заробітки в Америку, прагнучи за зароблені гроші прикупити землі. До багатших родин належали Юрчаки, Киричуки, Данилюки, Сагани. Вони володіли до 10 гектарів землі, мали пару-дві коней, п’ять-сім корів. Опис села за 1931 рік згадує 156 малих господарств та одне середнє. Від цвинтаря в сторону дороги на Почаїв було 66 гектарів церковної землі, причому у власності священика – 47 га (у 1935 році прибуток із землі становив 450 злотих). Але священики їй ради не давали, подеколи там засівався хтось із селян, але в більшості вона була заросла зіллям та бур’яном. Як не було важко, а податок на землю доводилося платити. У випадку невчасної сплати, як попереджувальний засіб, представники влади руйнували у будинках печі. Крім грошового податку, селяни відбували шарварок – обов’язкові роботи на громадські потреби: будівництво, ремонт доріг. З початком будівництва школи, селяни відбували шарварок саме там.

Через свою убогість село не було привабливим приходом для священників. Як відмічають старожили, священників присилали на підлісецько-млиновецьку парафію (а вона була спільна і недільні богослужіння відправлялися почергово), як на спокуту, за провину. Але пробувши певний час, вони настільки звикалися (та і близькість до міста давала свої переваги), що не хотіли залишати свій прихід. У 20-30-х рр.. священиками почергово були отці Хаїнський, Процюк та Березовський. У 20-30-х роках минулого століття церква належала до Православної Автокефальної церкви в Польщі. Богослужіння велося на українській мові. Десь у 20-тих рр., відповідно до розпорядження, останки з невідомих розкиданих могил по селі та його околицях були зібрані та поховані у спільній могилі на кладовищі. Дехто стверджує, що там є і останки січових стрільців, які у 1919 році воювали на Кременеччині під час визвольних змагань 1917-1920 років. У 1934 році на території церковного подвір’я було поставлено знак – пам’ятник, як захист від епідемії холери. Було заново впорядковано кладовище біля «Королівського мосту», як зараз кажуть на «могилках» або «окописько», а тоді ще була стара назва урочище «Смужава підлісецька. Там були захоронені воїни російської армії періоду першої світової війни, хоча дехто стверджує, що це кладовище ще козацьке. Хоча є легенда, що на тому місці одне весілля їхало з Кременця, друге з Сапанова, зустрівшись, один одному відмовились дати дорогу. Завязалася бійка, яка закінчилася смертю кількох чоловік. Їх поховали на місці бійки. У 1937 році на цьому місці було поставлено та освячено пам’ятник воїнам російської армії, загиблим під час першої світової війни.

 «1937 году, 7 июня, был установлен небольшой каменный памятник с двумя надписями: «В память неизвестным воинам павшим на поле брани и здесь лежащим усопшим христианам не имущих сродников»; «от прихожан Кременецкой Покровской церкви и Подлесецко - Млиновецкой парафии». Пел хор Покровский и Млиновецкий. Памятник освятил иеромонах Арсений(Гончаренко) и священник Мих. Процюк.»

І щоб закінчити тему підлісецьких кладовищ, варто згадати урочище «Кладовисько» біля «Романюків». Очевидно це старе кладовище або місце поховання підлісчан під час якоїсь епідемії.

У 30-тих роках в селі з’явилася перша родина євангелістів-християн («штундистів») - Томчуки, яка прихилилася до нової віри через заробітчанина, який приїхав з США.

У центрі села діяло два магазини і всі в районі теперішньої центральної зупинки: єврея Шльома та більш багатий на товар Теслюка Григорія. Була спроба відкрити кооператив, зібрали гроші, але польська влада не дозволила і гроші віддали селянам. У 1935 році в селі було створено осередок «Кулка рільничого»(«Спілка рільнича») - кооператив під опікою польської влади, керівниками якого були Дюк Міхаіл, Гонурук Дергінс, Данилюк Степан, Ключ Родіон, Чернявський Максим. Але він не користувався підтримкою селян і був змушений припинити своє існування.

    Незважаючи на важке життя, підлісчани самоорганізовувалися, самоусвідомлювалися. До 1939 року у селі діяла «Просвіта». Відповідно до записів у книзі членів товариства 1934 року з підлісчан її членами були Данилюк Степан, Жук Семен, Жук Анісія, Томчук Сергій, Ключ Родіон, Романюк Сергій, Романюк Василь, Красевич Тихон, Ключ Олександр, Чорнобай Євдокія, Ключ Єфросинія, Чернявський Максим, Чорнобай Олекса, Саган Олекса, Ткачук Михайло. До закриття своєї діяльності товариство нараховувало до 30 чоловік. Головою організації був Томчук Сергій, бібліотекарем - Романюк Василь, хата-читальня знаходилася у Данилюків, Сагану Олексію платили вступні кошти, а внески збирав Ільчук. Організацією концертів та закупівлею книг займався Данилюк Степан. З Кременця приїжджав Волошин, який навчав хлопців танців. Активними учасниками «Просвіти» крім названих були Марія Романюк, Оля Ляшук, Єфросинія Ляшук, Павло Гурник, Лідія Данилюк, Рузя Чернявська, Іван Данилюк, Сергій Романюк, Степан Данилюк, Гнат Чернявський, Євдокія та Олена Чорнобай. Після закриття польською владою «Просвіти», у селі з колишніх членів тієї ж «Просвіти» було створено добродійне товариство, яке займалося організацією різноманітних концертів. Обов’язковою умовою будь-якого концерту було виконання кількох пісень на польській мові. Фактичним засновником та опікуном організації та товариства був А.С. Жук.

Культурне, громадське та національне життя було б неможливе без цілої низки осіб - підлісчан загальноукраїнського значення. Серед них провідну роль займав уже згаданий вище Антон Семенович Жук та його дружина Онисія Іванівна.   Семен Жук,  організатор товариства “Просвіта” на Волині, посол до польського сейму, директор Почаївського кооперативного банку. У селі він оселився через дружину, Онисію Іванівну, яка працювала у школі учителькою. Сам Семен Антонович був зв’язаний кумівськими відносинами з багатьма підлісчанами, а отже, дійсно, був бажаним гостем у їхніх домівках. Незважаючи на постійну зайнятість, він приділяв увагу і сільським проблемам: сприяв побудові школи, прослуховував репетиції сільських театральних аматорів, сприяв навчанню та працевлаштуванню односельчан. Він навчав місцеву молодь навіть поводженню один до одного, яке мало бути шанобливим, через що підлісчанина можна було вирізнити серед  селян інших сіл. Цікавою особою був Березовський Григорій Андрійович, колишній актор та режисер Театру М. Садовського в Катеринославі, який після революції 1917 року разом із дружиною Марфою Авсюкевич-Березовською осів в Підлісцях. У Кременці вони вели драматичний гурток товариства «Просвіта», де поставили п’єси «Назар Стодоля», «Лісова пісня», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

  Але звичайно ж, основна робота лежала на місцевих, серед яких виділявся Томчук Сергій, колишній воїн Армії УНР, через якого проходила нелегальна націоналістична література (між іншим, польська влада створювала перешкоди у взаємостосунках Волині та Галичини), Ключ Родіон, Ткачук Михайло, Томчук Артем.

У 20-тих роках в селі діяла однокласна школа, яка в тридцятих була переформована у двокласну (у 1938 році навчалося 126 учнів). Характерною для цього часу була історія із побудовою школи: незважаючи на нагальну проблему в ній (навчання в чотирирічній школі велося в хатині при церкві), жителі села не горіли бажанням братися за роботу. Вони пояснювали це тим, що у школі вчать по-польськи, а отже її не треба. Сільський староста (солтис) Сила Єрофій логічно зауважив, що влада міняється, а дітям вчитися треба завжди. З труднощами у 1938 році школу було в основному збудовано та відкрито для дітей. Слід відмітити узагалі неналежну увагу до освіти дітей, більшість з яких закінчували два класи, і лише одиниці направляли їх у школу в Кременець для подальшого навчання.

            «Нове життя» розпочалося з вересня 1939 року, коли з початком другої світової війни західноукраїнські землі окупував Радянський Союз. Першочерговим завданням нової влади було створення системи органів влади та юридичне оформлення факту захоплення Західної України у Польщі У селі було створено тимчасовий комітет сільської ради, який зайнявся питанням виборів делегата до Українських Народних Зборів у Львові, у складі О. Мельника, М. Жовтовського, П. Гурніка, І. Загоруйка, П. Плетюка, В. Вручинського. Кандидатом по 318 підлісецькому виборчому окрузі зареєстровано Тригубу Романа Івановича. Сам кандидат, Тригуба Роман, був родом із Бережець, і під час другої світової війни він десь раптово зник із села:  був убитий повстанцями чи енкаведистами, чи втік тихо завбачливо сам – невідомо. Для проведення виборів було створено першу «совєтську» виборчу комісію у складі Р. Ключа, М. Чернявського, В. Романюка, Я. Кондратюка, О. Чорнобая, В. Данилюка, В. Данилюка.

У  1940 році відбулися вибори депутатів до Верховних Рад СРСР і УРСР, обласну, районну і сільські ради депутатів трудящих. Кандидатом до обласної ради депутатів трудящих був Кучеренко Гаврило Данилович, до районної – Черняк Марія Варфоломіївна, доярка радгоспу Білокриниця. Звичайно, в умовах радянської «демократії» кандидати гарантовано ставали депутатами. Була обрана і сільська влада: голова – Гурник Павло, секретар – Яків Кіндратюк. Виборча дільниця знаходилася в школі, а першими головами різноманітних виборчих комісій були Чернявський Гнат Михайлович, Романюки Сергій та Василь Мироновичі. Усі члени комісії фігурували як представники від селян села, але напевне для контролю в складі однієї з комісій був представник від районної комуністичної організації. А в день голосування 15 грудня 1940 року право першим вкинути виборчі бюлетені в урну було довірено 80-ти літньому Романюку Йосипу Леонтійовичу. Уже до 13.00 проголосували всі виборці села.

 Спланованою була радянська політика в економічній сфері. Більшовицька влада, намагаючись прихилити до себе населення, передала селянам церковну землю. Уже з 1940 року намагалися створити колгосп, але селяни затято відмовчувалися на всі зауваги і тому до нової війни з того нічого путнього не вийшло. Але і в цих умовах радянська влада прагнула контролювати  виробництво селянських господарств.

«До сівби підходимо  підготовленими

    В селі Підлісцях, Кременецького району ударними темпами закінчується ремонт сільськогосподарського реманенту. В селі працюють два ковалі,  які в першу чергу закінчують ремонт знаряддя  потрібного до обробітку  ріллі, як плуги тощо.

Недавно була проведе­на нарада агровиконавців, яку провів представник Кременецького райкому КП(б)У тов. Матушевський

Нарада обговорила кон­кретні заходи для закін­чення підготовки до вес­няної сівби. Постанови наради запроваджуються в життя. Провіряється стан інвентаря і посівно­го матеріалу. Організова­ні супряги. Селяни, що мають пару коней будуть обробляти землю селян, що цілком не мають ко­ней, наприклад, Жолтовський Віктор обробить землю Томчука Федора. Селяни, що мають по од­ному коневі, спрягаються разом, як наприклад: Суходольеький Семен з Саганом Андрієм.

До весняної сівби підхо­димо  в повній готовності.

Гурнік Павло. Голова сільради с. Підлісці.»

На селянські господарства накладався податок, який визначався в залежності від розміру земельної ділянки. Місцем його здачі був магазин райспоживспілки («кооперативний»). Гаразді на всілякі змагання та усні подяки, більшовики організували змагання між Підлісцями та Млинівцями за вчасне та якісне проведення збиральної кампанії. Одночасно розпочалася реалізація заходів по залучення населення до державної позики третьої п’ятирічки. Наскільки ця позика була «популярна» серед селянства видно хоча б по виконанню плану у сусідніх Млинівцях (за Підлісці даних не зустрічалося, хоча вони навряд сильно відрізняються) – 8%.

Відбулася націоналізація підприємств: в селі це зачепило каменярню.

«Перевиконали місячний план

Від 1 листопада у с. Підлісцях працюють камено­ломи. Вони постачають ка­мінь для будівництва шо­сейної дороги Київ~Львів.

З кожним днем зростає число робітників і кількість продукції. Коли у перших днях денно видобувалось найбільше 45 кубометрів каменя, то тепер його видо­бувається понад 70 куб. метр. До цього часу в каменьоломах видобуто каменя біль­ше 2000 кубометрів, з чого 1600 кубометрів вже виве­зено на місце будівництва дороги.

Робітники каменоломів поділені на окремі бригади з складі 3—5 чоловік. Вони змагаються між собою за перевиконання норм. До цього часу найбільш успіш­но працюють 7-а бригада (т. А. Тернового) і 2-а бригада (тов. Данилюка). 7-а бригада протягом 5 днів видобувала кожного дня по ,11 куб. метр. каменя, 2-а бригада по 9,75 кубометра.

Завдяки зусильній праці робітників каменоломи у Підлісцях перевиконали на­мічений місячний плай в 112%. (Замісць 1500—видобу­то 1612 кубометрів).

За більшовицьке ставлен­ня до праці Перше Особе Будівництво Зах. України нагородило найкращих ро­бітників, визначаючи їм 200 крб. нагороди.

— „Ми працюємо  надусильно — говорить робітник тов. Терновий — в першу  чергу тому, щоб виконати і пере­виконати   положені   на нас завдання. Я вже 18 літ пра­цюю при каменоломах. Маю родину.  Нам  жилося    зле. Працюючи з ранку до смер­кання я не міг заробити на­віть на утримання.   Тепер я задоволений,  що маю   пра­цю, яка мені і моїй  родині забезпечить заможне життя".

Робітник П. Улянюк роз­казує про свою працю в каменоломах за польської влади:

—   „З самого дитинства я працюю   при   каменоломах. За працю платили дуже ма­ло і  часто  грозили   звіль­ненням   з   роботи.   Чоловік мусів терпіти знущання і визиск. Бували часи, коли приходилось   чекати   місяцями, щоб   отримати   зароблений гріш. Тепер нам виплачують точно і всю належність. За нас   дбають  і    опікуються нами".

Я. Вітенао.

Важливу роль більшовики відводили ідеологічній роботі і перш за все серед дітей, у школі. Учнів приймали у піонери та залучали до участі у різноманітних заходах.

«Школа готується до свята

Учні неповної середньої школи села Підлісці готуються гідно зустріти велике пролетарське свято – Перше травня. При школі є чудова ділянка землі. Учні посадили 1000 декоративних дерев і підготовляють грунт для посадки квітів.

Силами учнів влаштовано фізкультурний майданчик, підчищено і підрівняно доріжки, посипано піском.

Щодня відбуваються заняття фізкультурного гуртка. 45 учнів готуються до 1 травня здати норми на значок «Будь готовий до праці і оборони».

Санітарний гурток школи діяльно працює. 150 учнів цими днями будуть здавати норми до санітарної оборони».

Найкращі відмінники II класу – Грицько, Степан, Сергій та Федір Олексюки готують художнє оформлення шкільної колони, яка візьме участь в першотравневій демонстрації.

Учні старших класів посилили роботу над книгою, щоб здати весняні іспити тільки на «добре» і «відмінно».

В. ГАВРИЛЮК

Учитель неповної середньої

школи с. Підлісці»

Ішла моральна обробка молоді, щоб вона готова була стати «гарматним м’ясом» у планах «батька» Сталіна.

«… найкраще представлена масово-політична робота серед допризовників в селі Підлісці, де політруком тов. Матушевський. Він системно проводить політичні занятя і бесіди з призовниками свого куща»

З числа місцевих жителів були створені загони агітаторів, які мали переконувати селян у справедливості та доброті нової влади.

«Агітаційну роботу будемо продовжувати

Цими   днями   відбулась 1 нарада агітаторів  Креме­нецького   району. На по­рядку дня стояло питання про   підсумки роботи   по  підготовці   і  проведенню і виборів у Верховні Ради СРСР   і   УРСР. Доповідь по цьому питанню зробив тов. Мантюренко.

— В агітаційній роботі, —говорить тов. Мантюрен­ко, — виросли і зміцніли кадри агітаторів, їх число досягає 400 чоловік. …

В обговоренні доповіді брали участь тт. Антонюк, Радовіл, Кашуба, Артеменко, Чорнобай, Бардков, Валецький і інші.

— Довір'я до нас, агітаторів, — говорив тов. Чорнобай(очевидно Олександр Якович – прим. авт.) з с. Підлісець, — ми виправдаємо. З честю будемо нести  більшовицьке слово в маси, організову­вати трудящих   на   вико­нання рішень партії і уряду.

Збори накреслили план агітаційно-масової роботи на найближчий час.

Агітатори надіслали при­вітальні листи вождеві трудящих всього світу товаришеві Сталіну і керів­никові більшовиків Укра­їни товаришеві Хрущову.

Знаючи тепер, що «палкі комуністичні агітатори» через рік-два стануть не останніми людьми в УПА, можна спрогнозувати, що вони були заслані сплановано націоналістичним підпіллям, щоб завалити роботу. На підтвердження цього є згадка у місцевій пресі про керівника агітбригади села Млинівці Ляшука Бориса (в майбутньому повстанця), який розвалив всю ідеологічну роботу в селі.

Разом з тим село хотіло жити та веселитися.

«КЛУБ – ОРГАНІЗАТОР КУЛЬТУРНОГО ДОЗВІЛЛЯ

Ще задовго до початку вистави касір повідомив, що всі квитки продано, а бажаючі побачити виставу «Наймичка» прибували ще і ще. Багатьом, за браком місця довелося стояти, але вони не шкодують, бо бачили чудовий твір драматурга Тобілевича у гарній поставі самодіяльного драматичного гуртка.

Роль наймички грала Ольга Суходольська – депутат сільської Ради. Вона подала яскравий образ бідної селянської дівчини, пригніченої злиднями, але гордої своєю людською гідністю і ненавистю до глитаїв. Також добре виконали свої ролі Михайло Ткачук(дід), Ол. Саган(Цоколь), Антон Данилюк(наймит) і інші учасники вистави. Помітно, що керівник драмгуртка т. Ключ з душею попрацював з любителями.

Під час перерви та по закінченні вистави в залі грав духовий оркестр Кременецької середньої школи №2. До пізньої ночі веселилася молодь.

Такі вечори і далі улаштовуватиме клуб с. Підлісці. Клубний актив серйозно розмірковує, як створити свій самодіяльний оркестр. Для цього, звичайно, потребуються кошти – купити інструменти, а може і винайти досвідченого керівника, який би навчив би грати по нотах. Гроші для оркестру, виявляється, не важко роздобути. Від цієї одної вистави клуб виручив 386 карбованців. А кілька таких гарних вистав – от і є оркестр!

Якщо взятися енергійно, можна швидко обладнати клуб, придбати багато потрібного майна і зробити його найкращим у районі.

В. Гаврилюк.

По самих призвіщах артистів видно, що це колишні просвітяни.

            Пасивний опір колективізації призвів до хвилі арештів, але в своїй основній масі вони село минули. Вивезення і заслання зазнали дві польські родини лісників, яких відправили на схід уже взимку 1940 року. Радянська політика викликала масове невдоволення селянства, і тому червневі події 1941р. викликали неоднозначну реакцію у населення. Звичайно, більшовики “допекли” до живого, але і війна лякала усіх. Як таких військових дій у  самому селі не було. Коли німці підходили до села, вони його обстріляли, але значних втрат не завдали, підпаливши лише кілька хат . Обстріл не був активним – радянських військ не було, і головне – жителі із худобою завчасно залишили садиби та на протязі тижня переховувалися у гірських ярах та в селі Жолоби. У селі Млинівцях розбили млин, і ті селяни, які залишилися для нагляду за господарством, розібрали муку, яка там була.

            На початках управління здійснювала військова адміністрація. Старожили відмічають досить хороше відношення німецьких солдатів до місцевого населення. Здавалося, що нова влада, відповідно до своїх лозунгів творення нової Європи вільної від більшовиків, створить всі умови для творення власного життя. 12 липня 1941 року відбулося перше зібрання представників повіту, на якому було постановлено організовувати адміністративний апарат (начальників громад), здійснювати охорону майна та встановити податок на місцеве управління.  В селі було призначено місцеву управу – старосту (Томчука Сергія), створено загін української поліції, яку очолив Данилюк Антон, зв’язаний на цей час із оунівським підпіллям (пізніше обов’язки коменданта виконував Данилюк Василь). Частина молодих підлісчан несла вишкіл у Бережцях. Одним із наставників (підстаршиною) там був  підлісчанин Михайло Ткачук, капрал колишньої польської армії. В цей же час підлісчан сколихнула страшна звістка

«Розстріляли бувшого посла С. А. Жука

С.А. Жук, б. посол з Кремянеччини до польського сейму, розстріляний є більшовиками в м. Рудка у Галичині в ніч з 26 на 27 червня. Жук тікаючи від більшовиків, одразу по окупації московській виїхав з Кремянеччини до Галичини, де увесь час був учителем і директором школи у Галичині в с. Чайко вичах коло Рудок. Перед самим визволенням арештували його енкаведисти й замордували.

Вічна йому пам'ять.»

Пізніше в газеті було дано життєпис патріота-підлісчанина, а самі односельці вирішили увіковічити його пам'ять.

«В селі Підліссях біля церкви насипано могилу на спомин б. п. Семена Жука, посла до сойму і громад. діяча, закатованого НКВД та похованого в Галичині. Могилу прикрашено квітками, вінками і вкрито жовтоблакитним стягом. 26 червня в річницю смерти С. Жука біля могили зібралися: дружина небіжчика з учнями школи та підлісецьке громадянство. Панахиду відправив о. Березовський».

22 вересня 1941 року було розпочато розпочато навчання у школі, але  уже на початку грудня школу закрили у звязку із нестачею палива. Плановане на березень відновлення навчання було перенесено на квітень, а учні так і не спромоглися здати перевідні іспити. Вони просто не відвідували школу через господарські роботи, брак взуття та одягу.

Активна частина підлісчан сподівалася на співпрацю з німцями, але більшість скептично похитували головами. Саме останні були праві: після приходу німецької цивільної адміністрації відношення до місцевих було змінено повністю.  Були видані розпорядження рейхскомісара України Коха та гебітскомісара Кременця Міллера про заборону партій, товариств та зібрань, обов’язкову здачу комуністичних, радянських, польських книг і журналів, карт, історичних портретів та картин, було заборонено переселятися селянам у міста. Встановлювався комендантський час, який у селі становив від 6.30 до 19.00 (у літню пору 21.00). Маючи на меті перетворити українські землі на сировину базу зберегли колгоспну систему, хоча всюди говорили про формування міцного одноосібного селянина. На господарства були накладені продовольчі поставки (контингент) – примусова здача за розпорядженням ляндвірта, центр якого був у Великих Бережцях, певної кількості зерна(для Бережецького району, куди відносилося село розмір податку визначався по категоріях: 1- 80 від гектара, 2 – 40, 3 – 20), м’яса(існувала строга заборона різати худобу молодняк), та інших продуктів(картоплі 3,5 центнера, помідорів – 25 кг, капусти – 35 кг, буряків – 15 кг, моркви – 10 кг, огірків – 20 кг, цибулі – 15 кг, молоко від корови – від 350 до 500 літрів), виконання яких покладалося на старосту. Щоб приховати розмір урожаю, селяни потайки місцями піджинали колоски, молотили їх в хаті макогоном, а солому спалювали в печі. Селяни так і орієнтувалися: в гарячу днину іде з комина дим – значить в обійсті “жнива”. Значного поширення набули ручні жорна.

Ішов постійний наголос на проведені широкомасштабної посівної компанії, причому це мотивувалося як посильна допомога військам-визволителям, які воюють проти більшовизму за свободу українського народу. Уже в травні 1942 року було видано розпорядження про вилучення всіх залишків збіжжя у селянина та підприємств із залишенням на господарства необхідного мінімуму.

В умовах суворої зими 1941/1942 років було організовано «допомогу» німецьким військам теплими речами, що фактично перетворилося у відвертий грабунок селянина. Учням школи було поставлено завдання збирати лікарські трави для лікування німецьких солдат.

З метою недопущення селян до видобутку торфу було видано заборону про його приватний продаж.

            Було розпущено і українську поліцію, на місці якої створено “шуцманафт”. Розпочалися набори на роботи в Німеччину. Перші були напівдобровільні так як почалася рекламна діяльність з метою привабити новоявлених робітників(«заробітчанам «гарантувався» безплатний проїзд та харчування у дорозі, безплатне житло, харчі, грошова винагорода, безплатне лікування та грошова допомога сім’ї у розмірі 130 карбованців). Серед них був і Чорнобай Василь. Через деякий час він дістався додому, розповівши про всі “принади” заробітків. Будучи виснаженим, втікач до ранку помер. Після цього випадку Томчук Сергій відмовився від посади старости і ним було призначено Чернявського Максима (перебував старостою до приходу радянських військ). В подальшому молодь ловили та примусово  вивозили на роботу в Третій Рейх. Деякі із юнаків, намагаючись уникнути долі «остарбайтера», пішли в поліцію, в майбутньому ставши воїнами УПА.

            Така ситуація призвела до глухого невдоволення більшості та переходу активної меншості у підпілля на основі оунівської сітки. Слід відмітити, що домінуючі позиції у селі займали “бандерівці”. Влітку 1942 року Підлісці разом із Бережцями, Хотівкою та Млинівцями складали другий кут першого підрайону оунівського підпілля.

У селі були створені низовий відділ районної екзекутиви – станицю, бойовий відділ (боївка), господарський – Дрозд Ольга, пропаганди – Данилюк Антон (з часом він став надройоновим) та Киричук Ілля, юнацький та жіночий – Томчук Галина та Ключ Галина, служба безпеки - Сила Михайло та ще один невідомий (у кожному селі їх було два, причому один про одного навіть не здогадувалися). Щодня від кожної хати по черзі чоловіки чергували при дорозі біля лісництва, і коли бачили, що з Кременця по дорозі на село рухається  німецький загін, били в рейку. Селяни зразу ж брали під пахву заготовлені клуночки та втікали в ліс, куди німця уже на мотузку не затягнеш. 

            Слід відмітити, що жителі Підлісців та Млинівців були пов’язані сильними родинними зв’язками, часто спілкувалися між собою, здійснювали спільні акції, через що млинівчани часто згадуються у розповіді. Значну роль у діяльності двох станиць відіграв Попілевич Микола.

            В цей час підпільна сітка була в строгій конспірації, “хизування” розпочалося на рік пізніше і мало трагічні наслідки. Вже восени 1942р німці розпочали арешти. Маючи своїх агентів у гестапо (серед них Данилюк Антон), керівництво підпілля мало змогу попередити своїх людей, перш за все ближніх сіл, про плановані арешти. Саме цим пояснюється, що підлісчан жандармерія просто не “застала” вдома. Слід відмітити активну участь дружини покійного Семена Жука Онисії Іванівни у звільненні арештованих по першій хвилі. Вона збирала по селі підписи за звільнення млинівчанина Ляшука Бориса.

            Напередодні Різдва 1943 р. у приміщенні Богданової каплиці відбулася зустріч керівників сіток двох відламів ОУН – бандерівського (“Крук”) та мельниківського (“Блакитний”) стосовно спільності дій, яка описана у автобіографічній повісті Михайла Данилюка(«Блакитний») «Повстанський записник».

«…За три тижні, як уже глина примерзла, як перший сніжок засіявся по горах і полях, зустрівся Блакитний із Круком.

… вдалося налагодити зв'язок і через зв’язкових домовитися про зустріч. Вони вибрали Підлісці, село в кількох кілометрах від Кремінця.

Як вийти на західний хребет кременецьких гір, пройшовши біля будинків колишньої української гімназії, минувши Калинівку, Гниле озеро, сосновий ліс, тоді, по той бік гір, у сторону Почаївського лісу – відкривається широка рівнина, яку крутим руслом промиває Іква. Видно Млинівці, а попід гору Підлісці. Як сходити крутими стежками, що в’ються поміж скелями до села – десь на половині дороги стоїть мала каплиця. Це каплиця Богдана Хмельницького.

Тут на розлогих полях, стояла кілька тижнів армія великого гетьмана Богдана, коли йшла на Берестечко. Ось уже скоро триста років буде. Тут великий гетьман переформував свої полки перед зустріччю з поляками. Легенда каже, що Хмельницький був тут кілька тижнів та що саме тоді побудували цю каплицю, куди він ходив щоранку. Там він останнього дня напередодні походу, вислухав цілу Службу Божу, відправлену козацькими священиками в супроводі ченців із недалекого Почаєва.

Народ оповив каплицю легендами, теплом, любовю і піклуванням. Три сотні років хтось її завжди підмальовував, наливав оливу в лампадки, ставив свічки, прибирав ікони вишиваними рушниками. Там завжди, коли б літом або весною не зайти – лежали свіжі квіти. Під час першої світової війни були недалеко бої, і від гуку гармат стіни каплиці почали тріскати. Поляки надіялися, що каплиця розвалиться… Але хтось ночами виміряв, десь по селах щось кував, щось майстрував – і незабаром каплиця була відновлена, а розколини в стінах сковано залізними обручами!(це колишній «царський» учитель, Данилюк Михайло Григорович, «дядюшка», маючи багато землі, потроху її спродував, і частину коштів виділяв на ремонт каплиці: обгородив, намалював ікону – прим. авт.) Каплиця далі залишалася місцем відвідин, молитви і частих зустрічей.

Саме там і зустрілися Блакитний і Крук.

Були при зброї. Їхні почети, щось хлопців по двадцять, розклали ватру за скелею на горбку, а Крук із Блакитним, у супроводі Вихора, Залізняка, Левка й Гонти, розмовляли в самій каплиці, до якої Залізняк десь дістав ключа. …»

В ході розмови провідники обмінялися досвідом, обговорили проблему спільної діяльності, було встановлено чотири пункти зв’язку в повіті, встановлено клички.

«… На шляху в сторону Дунаєва зявилося кілька вантажних авт. Хлопці за скелею погасили вогонь, присипали снігом. Насторожилися.

Зустріч добігала кінця.

Богданова каплиця спорожніла.

Як вийшли на гору і мали розходитися, стали гуртом і дивилися на далекі поля, розкидані села, дивилися на капличку під горою. А вона, ніби врісши в землю під скелею, стояла гордо і міцно. …

… Камінними стежками розходилися хлопці. З дзвіниці в Млинівцях дзвін скликав людей на вечірню. …»

            Активізація народного руху, вихід з-під контролю окупаційної влади цілих місцевостей призвела до нової хвилі арештів. Німці готувалися до розстрілів.

            В середині лютого відбулася перша невдала спроба звільнення ув’язнених (у складі шістки були млинівчани Володимир та Борис Ляшуки). Загін Крука готувався до вирішальної акції. Склад зброї для основної групи був у стодолі садиби Томчука Сергія на «Комаровецькій», звідки повстанці рушили через поле в напрямі до теперішнього лісництва. На ранок господар, який був у числі ув’язнених, повернувся додому, але був змушений переховуватися. Коли 23 березня 1943 року відділ кременецької поліції переходив до повстанців, шлях однієї частини пролягав через ліцейний парк на Підлісці, а далі на Королівський міст, Сапанів та Веселівку.

            У селі, як і на всьому терені, розпочалося двовладдя: удень – німці, вночі – повстанці, а ліс і вдень для окупантів був смертю. Село, як приміське, було постійно під наглядом німецької адміністрації, а тому “контингент” змушене було здавати. Вдень німці, як роздратовані оси, снували ватагами, стріляючи наліво-направо, проїжджаючи біля лісу. Снували по селах, і часто, не доїжджаючи до старости, грабували перше ж подвір’я, забираючи птицю, свиней, худобу й поспіхом тикали в руки папірець про реквізицію в такого то громадянина теля чи порося в рахунок «контингенту» - такий собі грабунок на державному рівні. Вночі теренові боївки, відділи УПА проводили свої перегрупування, вишколи, заготівлю продуктів харчування, готовлячи підземні схрони і криївки, станичні та господарчі  зверталися до цих самих селян і «добровільно просимо-мусимо» забирали, особливо в заможніших селян те, що не встигли забрати вдень німці – сало, м'ясо, крупи, муку, кури, яйця і навіть телята та підсвинки, якщо вони ще в кого залишилися. Кращі коні у селян реквізувала Червона армія ще в 1941, а пізніше у відділи УПА. В кого ж вони залишилися, постійно використовувалися представниками обох влад. Вдень чоловіки відвозили награбоване німцями за день людське добро, а вночі всі коні були задіяні для господарських потреб УПА: для зв’язку, військових цілей, для будівництва криївок (з метою контролю перевезень та недопущення використання підвід партизанами, селянам було заборонено здійснювати фірманкою перевезення без дозволу начальника району). Слід відмітити, що селяни різко не нарікали - кому хотілося зайвих проблем (наші теж з селянами не панькалися і за непослух могли в кращому випадку «почухати» шомполами по спині), та і збір «контингенту на справу визволення України» в 1943 році у повстанців йшов більш-менш централізовано через старосту, а основний тягар лягав на заможних господарів. Як правило, отримавши «завдання», староста чи заступник ішли ввечері по багатших селянах з «проханням» виручити, так як з бідних не було що брати. Прагнення організованих відділів УПА зберігати у якійсь формі законність своїх контингентів демонструє факт страти у 1944 жителя села N.(заступника голови сільради), який під загальний шумок самочинно привласнив собі дещо з майна виселених у Сибір однієї із підлісецьких родин.

            Влітку 1943р. молодь сіл Підлісці, Млинівці, Куликів, Жолоби провела акцію з ліквідації телеграфної лінії зв’язку по лінії  Кременець – Почаїв. На відтинку Млинівці – Куликів телеграфні стовпи були зрізані та забрані на будівництво бункерів. Ймовірно, організатором акції був станичний Куликова Г.Загоруйко  (“Гармаш”).

В розпал повстанського руху влітку 1943 року німецька адміністрація робить заклик до селянства активно боротися з бандитами у формі УПА.

Значна частина підлісчан пішла в бойові відділи УПА, працювала в СБ, була в складі місцевої боївки. Серед них вирізняється  Ткачук Михайло, керівник бойових груп по ліквідації осередків ляндвіртів, серед них у тих же Бережцях та Данилюк Антон.

Окремо хотілося б згадати про Данилюка Антона. Народився він в 1923 році в родині селянина. Мати Антона, яку на селі називали «Тодоська», була «повитухою». Батько Феодосій їздив в Америку на заробітки. В родині було ще троє старших сестер. Ріс Антон хлопцем міцним, повільним, але нікому з ровесників не дозволяв з себе кепкувати. В селі закінчив чотири класи школи. Після закінчення Підлісецької школи, Антон поїхав у Почаївську лавру співати, у нього був великий талант до співу. У Підлісці приїжджав одягнутим у чернечу рясу, як монах, тому дівчата казали вслід «монах пішов». Але в монахи не пішов, а вступив в Українську гімназію у Кременці, де навчався до 1938 року, поки її не закрила польська влада.

В умовах першої радянської окупації 1939-1941 рр., навчаючись в СШ №1, включився в націоналістичний рух, будучи членом «трійки» ОУН. Після однієї з акцій взимку 1940 року припинив навчання. Уже на початку 1941 року він повністю віддав себе підпільному русі. З відступом радянських військ в липні 1941 року збирав залишену зброю, набої, гранати та робив схови. З утворенням української поліції, очолив підлісецький відділ, а сама комендатура знаходилася у хаті його батьків. Після ліквідації німцями української поліції та заміни її на «шуцманафт», по вказівці ОУН разом із кількома хлопцями із Млинівець влаштувався на роботу в гестапо.

Одного літнього дня 1941 року в Бережецького ляндвірта зібралися ляндвірти з Шумська, Дедеркал, Манівців, Почаєва, Вишнівця. Антон і ще один член ОУН переодягнулися у офіцерську гестапівську форму, з німецькими автоматами зайшли до зали, де відбувалася ця  нарада та давши автоматну чергу,  вискочили на двір, де їх уже чекала «фіра». На другий день в село приїхала колона німецьких машин, але все обійшлося: ОУН розпустила чутку, що це зробили радянські партизани. З розвитком повстанського руху Данилюка Антона було призначено надрайоновим, в обов’язки якого входило забезпечення підрозділів УПА зброєю, харчуванням, медикаментами, будування криївок, складів (за іншими даними він був надройоновим СБ).

            Влітку 1943р. окупанти здійснили акцію по упокоренню підлісчан. Загони німців на машинах кільцем оточили село зі сторони Великих Бережець, а відділи польської поліції та власовці з гір. Все населення було зігнане у центр села на майдан. Провокативною була поведінка поляків. Вони розпочали грабунки, насилля, стрілянину, убивши Ляшука Семена, Хмеля Леоніда – немовля, Данилюка Григорія, Тарківського, Романюка, Іщука Володимира, Петрушка Павла, Котельницького Григорія (за різними даними було убито до дванадцяти чоловік), провокуючи опір зі сторони місцевої боївки. Поляки добре знали, що в такому випадку  німці спалять село. Коли до майдану під’їхали пусті машини, піднявся крик, всі думали, що буде вивіз у Німеччину.

            Після розмови старости та місцевого священика Березовського з німецькими офіцерами, стало зрозуміло, що карателі шукають рідних повстанців.  Сімей повстанців селяни німцям не видали, але останні заручників з села все таки взяли (визволені вони були пізньої осені 1943 року за домовленістю між німецькою адміністрацією та Легіоном української самооборони). Акція закінчилася спаленням садиби Ткачука Михайла, в якій почали рватися боєприпаси. Очевидно, такий вислід акції не сподобався полякам: вони заявили, що підпали будь-яку хату, всі вони будуть рватися так само, бо в селі живуть одні бандити.

            Ситуація загострилася на межі 1943-1944 року. Восени 1943 року в селі проведено мобілізацію в ряди УПА. Відношення було різне: одні ішли без нарікання, інші всіляко уникали її, справедливо розуміючи, що шансів у повстанців нема. Підхід радянських військ зумовив зміну тактики боротьби: командир «Крук» дав дозвіл піти стрільцям, які бажали залишитися вдома. Частина вояків цим скористалася. Інші частини, в складі яких перебували підлісчани, не зуміли прорватися на захід через фронт, і змушені були залишитися на своїх теренах. В свою чергу керівники станиць пішли у запілля. Нова-стара влада взялася за наведення "порядку". Уже в квітні 1944 року розпочалася мобілізація чоловіків до 1927 року народження включно. Реакція чоловіків була неоднозначна: учасники УПА, що повернулися додому, зголосилися, намагаючись уникнути слідства НКВС. Хоча не усім це вдалося. Уже в армії були засуджені Саган Олекса та Томчук Сергій (за ними у заслання були відправлені сім'ї), Данилюк Василь, після поранень - Чорнобай Олександр та Микола. Частина ухилилася від мобілізації і пішла у ліс. В свою чергу, на Кременеччині була збільшена чисельність військ НКВС, які у селі стояли під виглядом танкістів. А на селі було утворено загін «стрибків»/«яструбків» з місцевих чоловіків у кількості семи. Вдень вони працювали по господарству, а вночі збиралися в комендатурі на хаті у вивезених Саганів та пантрували «бандерівців». Більшість увійшли в загін під примусом, кілька разів то входили то виходили.

Місцева боївка (у складі якої поряд із підлісчанами були млинівчани), доповнена воїнами УПА та дезертирами Червоної Армії, переховувалася у криївці під скелями вище Богданової каплиці. Харчі їм приносила родина. В одній скелі переховувалося вісімнадцять повстанців, у другій – п’ять. Очолював боївку  Данилюк Антон. Вони робили вилазки, бойові акції. Після того, як в урочищі «Мілянка» на краю села убили двох офіцерів НКВС, за боївку узялися всерйоз. Згідно агентурних даних 24 травня 1944 року у відділі «СМЕРШ» 31 танкового корпусу встановлено, що в горах в районі села Підлісці в скелястій печері перебуває підрозділ УПА, який напередодні обстріляв розвідників розвідувального відділу 242 ГТБ. З метою знешкодження повстанців печера була оточена бійцями військ НКВС. На пропозицію здатися українські партизани відповіли автоматним вогнем (вояки були готові застрілитися, вони уже порозривали одежу, але від самогубства їх застеріг Терновий Ілля, який пробувши певний час в’язнем у польській тюрмі, переконав хлопців, що вижити можна кругом, а вмерти встигнеться). У зв’язку з цим вхід було завалено камінням і виставлена охорона. Вночі до заваленого ходу намагалися підійти двоє осіб  - Данилюк Ілля та Сила Ганна. Під час намагання їх затримати вартовий вбив одного Данилюка – батька одного з повстанців. Вранці при повторній пропозиції скласти зброю з печери вийшло 18 бойовиків, які склали зброю. Документи НКВС не говорять про те, як їх вдалося вислідити. Про це люди говорили різне. Одні оповідають, що на квартирі в Киричуків квартирував майор НКВС. Залицяючись до дочки господаря, Галі, майор зумів витягнути у неї грипс до її брата Іллі, який був у боївці. Під час катувань Галя зізналася, де схованка бійців. Хоча інші говорять, що дівчина була байдужа до активної боротьби, і тому того грипса у неї бути просто не могло: її вміло підставило НКВС. Інші твердять, що її засікли, коли вона несла їжу повстанцям та насильством примусили її їх здати. Усіх їх(з підлісчан там були Данилюк Володимир, Данилюк Григорій, Кіндратюк Василь, Тарківський Василь, Чернявський Григорій, Макаревич Дмитро, Мокрицький Григорій, Чернявський Федір, Данилюк Антон, Сила Михайло; якщо названі були «бандерівцями», то Кіндратюк Яків та Соколовський Сергій лише уникали у скелі від мобілізації) енкаведисти звели у село. На насмішки радянських солдатів А. Данилюк заспівав пісню "Ще не вмерла Україна", яка була підхоплена усіма товаришами. Три неділі їх протримали у льосі на подвір'ї коваля у селі. Патріоти постійно проводили богослужіння, співали патріотичних пісень; їх вплив був настільки сильним, що варту змушені були постійно міняти, щоб солдати не піддавалися національному впливу. Через невеликий проміжок часу здалися повстанці з меншої криївки. Після переведення до Кременецької тюрми, над ними відбувся суд. Двох - Данилюка Антона та Попілевича Миколу було засуджено до смертної кари та розстріляно. Інших - засуджено по статті 54 "За групову зраду Батьківщині" і присуджено до різних термінів ув'язнення та спецпоселень. Додому відпустили лише Кіндратюка Якова, за яким крім дезертирства нічого не велося, а крім цього він досить сильно захворів у в’язниці. Коли їх етапом відправляли у табори, на підїзді до Острога вони здійснили спробу втечі. Десь добувши ножі, вони вирвали кілька досок з вагону та на ходу почали вискакувати. Коли це помітили вартові, втеча була припинена, але Данилюк Володимир та Данилюк Григорій зуміли все-таки втекти та повернутися додому. Володимир десь зник, а Григорій ще партизанив досить довгий час. Зазначимо, що і у таборах підлісчани зуміли організувати опір. Сила Михайло, що був на Воркуті, внаслідок нелюдського знущання зі сторони табірної охорони, був одним із керівників втечі: їм вдалося убити охоронців, захопити зброю і невеликій групі втекти. Цей епізод описаний у книзі Неоніли Кремянчанки  «Було в матері три сини» в оповіданні «Станичний Наливайко».

 «… Коли вперше заходили в табір, назустріч каторжанам виповзла з його воріт підвода-ящик, запряжена рябим биком. На підводі – повно голих трупів. …

Працювати заставляли, в основному на земляних та теслярських роботах. Праця тяжка, а їсти давали погано(350 грамів на день), баланду і якийсь силос, як худобі. Навіть посуду не давали(це ж був табір смертників!). Хто тільки прибув, мусіли підставляти під їжу свої шапки.. А що було робити? Не поїсиш – помреш. …

Жили люди в недобудованих бараках. Хворіли і вмирали десятками. Тільки за перший місяць роботи з тридцяти чоловік у бригаді Федора Волинця живими залишилось двадцять п’ять. Кожного ранку, коли в’язнів гнали на роботу, попереду них плівся все той же рябий бик із підводою, навантаженою трупами. … Всі розуміли, що вони приречені.

Втрачати було нічого і група домовилася втікати. Розробили план втечі, призначили день – 14 жовтня, на свято Покрови. …

… Того дня в’язні спеціально подовше затримувались із здаванням після роботи інструменту – чекали, щоб посутеніло(тоді кулеметники на сторожових вишках не мали б точного прицілу). Коли вишикували всіх перед відправкою в табір, Михайло Сила(«Метелиця», родом із Підлісець на Кремянеччині) блискавично роззброїв начальника конвою, коли той порівнявся із ним. У той же момент есбіст із Лосятина відібрав гвинтівку в конвоїра, що проходив поруч. Піменов(офіцер кубанських чи то донських козаків, який підчас війни намагався перевести свою сотню на сторону бійців УПА – ред.) дав наказ: «Тікайте!». … Втеча - бій була виграна на користь каторжан.

Утікачі розділилися по п’ятеро …

На жаль, через кілька діб їх арештували під час облави. …»

 Випадково, під час відпочинку, Михайло відійшов від групи, і це його врятувало - інших розстріляли енкаведисти. Зумівши дібратися до однієї з хатин, від утоми заснув і був виданий господарями. Засуджений до  смертної кари, але після апеляції страту замінили на 25 років ув'язнення.

Фактично місцевий підпільний та повстанський рух було ліквідовано. Ще раніше загинув у Жолобах Бульба Омелян та десь Дрізд Григорій, зник Ткачук Михайло, певний період часу ще партизанили Іщуки Іван та Василь, Сушньов Микола, Данилюк Антон та Андрій, Петручок Степан. Внаслідок репресій у травні 1944 року були арештовані Ольга Дрозд, Лариса Томчук, Надія Данилюк. В Шумських лісах у 1946 року було спіймано Галину Томчук. Таким чином місцеве запілля було зруйноване. Хоча ще в 1949 році в районі сіл Бережці, Млинівці, Сапанів, Підлісці, Жолоби та Шпиколоси діяла підрайонна боївка «Якоря» (вірогідно в складі цієї боївки був Костянтин Ляшук, убитий у криївці біля Бережець в 1949 року). Переходили якісь невідомі відділи, коли селянам було важко зрозуміти хто це – повстанці чи переодягнуті енкаведисти. Важким часом користувалися і нечисті на руку, які займалися елементарним по грабунком. Саме цікаво, що значна їх частина зуміла назад вжитися в життя села та уникнути покарання. Та й займатися бандитизмом такий довгий час без прикриття НКВС було просто неможливо. Очевидно новій владі був досить таки вигідний даний стан речей, коли частина повстанців або ж примазаних до них бандитів розпочала практично терор проти свого народу, тим самим дискредитуючи саму ідею повстанського руху – боротьбу за незалежність.

Складним та болючим є питання стосовно підлісчан, загиблих, як колись казали, від рук «українських буржуазних націоналістів», а в народі «бандерівців». Складність у визначені справжніх убивць полягає в тому, що органи НКВС досить часто здійснювали провокації, які закінчувалися жертвами серед мирного населення. До тих пір, поки не будуть відкриті таємні архіви СБУ (а основні архіви були вивезені в Москву ще в 1991 році), повної картини відтворити не вдасться. Тому зупинюся на тих фактах та версіях, які були відомі сучасникам. 

Зразу ж з приходом німців у Кременець виїхала родина польського лісника, яка жила у селі на квартирі. Коли розпочалися каральні акції проти поляків, його з родиною боївка (невідомо чи місцева) перепинила на дорозі, коли лісник перевозив свої пожитки з села: господаря убили, а родині вдалося втекти.

 У Млинівцях, в період німецької окупації, СБ УПА провокативно зібрали в будинку прибічників комуністичної ідеології з названого села, Жолобів та Підлісець числом в півтора десятки осіб та розстріляло їх. Випадково вижив лише один житель Млинівець – Юноша. Хто там був з підлісчан - невідомо.

 Серед місцевих селян виділялися дві родини Теслюків, яких прозвали "комуністами", хоча членами КПЗУ вони не були, хіба що вирізнялися, можливо, своїми лівими поглядами.  Стосовно Теслюка Григорія, то достомено відомо, що він був арештований німцями по тій же підозрі у комуністичних поглядах, і щоб перевірити це, вони запитували місцевого священика Березовського чи ходить Григорій в церкву. Священик відповів, що Григорій не його приходу. Після цього він пропав безвісти. Інша ж родина Теслюків: батько, матір та двоє дочок, були убиті після приходу радянських військ у себе в стодолі.

Винищена була і родина  Доскіних. Але тут історія є певною мірою заплутаною, як і багато подібних. За однією версією вони стали жертвами розбірок сільських суперечок (одяг покійних бачили пізніше на дітях деяких односельцях). За іншою винищені СБ-істами, так як, за деякими даними, збирали напередодні приходу Червоної Армії відомості про учасників повстанського руху, про що необачно заявляли односельцям. І за третьою, стали жертвами «пропагандистської» акції НКВД-истів, так, як жінку, яка носила сім’ї молоко, ввечері напередодні убивства, з сіней будинку Доскіних вигнав чоловік, який говорив на ламаній українській мові з російським акцентом. Та і старша дочка зникла за добу до знищення цілої родини.

У червні 1944 року, за одну ніч, було знищено цілу низку підлісчан. Це сталося після того, як по дорозі у табір кілька вищезгаданих повстанців зуміло втекти. Саме тому селяни всю провину поклали на них: це була помста за зраду. Були знищені Тарківська Ірина (через деякий час убили і її чоловіка Кирила), та Чернявська Марія, які були десятниками (тимчасові господарські посади, які контролювали здачу селянами продовольчих поставок), Королюк А. Ф.  Найбільш резонансним виявилося винищення родини повстанця Киричука Іллі: батьків та сестри, яку перш за все звинувачували у видачі повстанського схрону. Ця версія підживлюється свідченням одного із жителів сусіднього села, до якого в ніч убивства приїхала група повстанців (?), яка добре попила горілки, а господар упізнав коні Киричуків. Хоча і тут є питання: чому саме в цю ніч на квартирі у Киричуків не ночували енкаведисти, які були там на постої?

 Житель села N. був убитий, як вважають, за підозрою у донесені німецькій окупаційній владі на Ткачука Михайла. Як відзначали сучасники «деколи ідучи, до сусіда не віталися, якщо знали що його не маємо бачити». Після страти N., який відзначався «довгим язиком», в селі навіть з’явилася приказка «маєш язика, як вирваний у …». В умовах, коли керівництво Запілля ОУН та командування УПА взяло курс на недопущення встановлення радянської влади на західноукраїнських землях, на селі запанувала атмосфера страху та терору. Так господар, на воротях якого за ніч було зроблено напис «Смерть Сталіну», був нещадно битий енкаведистами. Страждали селяни і після поломки повстанцями державних молотарок, які видавалися владою для швидшого обмолоту збіжжя. Знищувалися представники сільської влади: крім вищеназваних десятників – голова сільради Данилюк Марія. Бути головою було небезпечно, і тому «совіти» неволили людей на цю посаду насильно – важко було вгодити всім у різні пори доби, а ще і достеменно не знаючи кому. Лише за один неповний 1944 рік на посаді голови перебували Чернявський Максим (саме цікаво, що він був старостою за німців і при тому не зазнав покарання), Сила Єрофій, Котельницький Іван та уже згадана Данилюк Марія. Недовіра в загнаних у безвихідь повстанців була настільки сильною, що у будь-якому селянинові, який просто часто їздив у місто, вбачали «сексота» НКВС. Небезпечно було навіть посваритися із сусідом, так як це могло обернутися катастрофою для цілої родини. Селяни, в умовах, коли національно-визвольний рух набирав характеру громадянської війни, опинилися під натиском терору з обох сторін. Село жило в страху. Боялися, бо в той час людське життя було ні за гріш, що билинка і висіло воно на волоску.

А в майбутньому було все: висилка в Сибір, загнання в колгоспи через биття в льохах і небувалий за розмірами перший колгоспний урожай, ідеологічна обробка та масова освіченість, ліквідація селянства як такого та розбудова села. Але це вже інша історія та інше життя.

 

P.S. «Історія це те, що було двісті років тому. Усе, що ближче – політика» - прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчіль

 


Джерело та пам'ятний хрест (відновлений 1990 року Народним рухом України) біля "Богданової каплиці"

Фундамент-стіна невідомого характеру біля "Богданової каплиці"

Надгробні плити на могилах кладовища біля "Богданової каплиці" (XVIII-поч. ХІХ ст.)

Внутрішній вигляд "Богданової каплиці"

Вигляд на "Богданову каплицю" із південно-західної сторони

"Каплиця Богдана Хмельницького", давній храм Благовіщення Господнього (XVI ст.) (вигляд із північного-заходу)

Пам'ятний хрест на знак подолання епідемії "червінки" у 30-х роках ХХ століття

Внутрішній вигляд Свято-Преображенського храму

Ікона ангела Господнього (перша третина ХХ ст.)

Ікона ангела Господнього (перша третина ХХ ст.)

Ікона Матері Божої Всемилостівішої (XVIII-поч. ХІХ ст.)

Свято-Преображенський храм (1913)