ГОРА ЧЕРЧА: ЛЕГЕНДИ ТА ФАКТИ Мєдвєдєв С., Савчук В.

Природньо-географічне розташування Кременця в улоговині Кременецьких гір стало передумовою вагомого фактору гірських вершин в історії міста від початків його заснування до сьогодення. Однією із визначальних у цьому плані стала гора Черча, яка знаходиться, практично, у центральній частині міста.

Походження назви гори Черча (Чернеча) пов’язана із низкою легенд. Перша розповідає, що в давнину на горі був монастир, у якому проживали ченці. Вони вели тихе і побожне життя, проводячи час у молитвах. Але з приходом нового настоятеля монастиря усе змінилося. У приміщеннях, де раніше можна було слухати тихий шепіт молитов, почали лунати прокльони та суперечки. Часто влаштовувалися банкети, які закінчувалися блудством. Під час одного з таких непристойних дійств у монастир вдарила блискавка, і він, разом зі всіма ченцями, провалився під землю. Розповідають, що на Різдво можна почути дзвін монастирський із під землі. Але почути його може лише безгрішна людина. Таким чином назву гори виводять від терміну «монастир», «ченці».

Інша легенда розповідає, що у давні часи на цій горі був замок, де зі своїми слугами проживав лютий король, якого серед народу прозивали «Чортом». Піддані змушені були платити йому данину своїми дітьми. Непокірних він спалював живцем на розпечених руштах. Ці рушта розташовувалися на підвищенні, що б їх можна було бачити з міста. Одного разу до міста зайшов чернець проповідувати Слово Боже. Люди поскаржилися йому на жорстокого володаря. І коли володар замку з’явився на краю гори, чернець перехрестив його хрестом, промовляючи закляття. Розлігся великий гул і король разом зі своїм замком провалився під землю. А на світанку на горі можна бачити вогники, як попередження людям, що за злочини Бог суворо карає. Дана легенда виходить із польського варіанту: від гори короля «Чорта» (Gora od krola Gzarta) назвали Czarcia, з часом Czercza.

Пов’язує народна традиція гору Черчу і з королевою Боною Сфорца. Згідно легенди у XVI столітті на вершині гори знаходилася каплиця, до якої Бона їздила молитися. Так як шлях із фортеці, яка знаходилася на сучасній Замковій горі, до вершини гори Черчі був далекий, королеві забагнулося збудувати міст між двома горами. Місцеві набили волів, та із їх шкір натягнули моста. Але коли Бона їхала по ньому, посередині місто обірвався, королева падала та приземлилася жива і неушкоджена.

У майбутньому низка фактів свідчила про те, що гора Чернеча мала у давнину сакральний характер. Так ще у середині ХІХ століття на вершині гори знаходилася фігура Матері Божої з білого каменю. У 1862 році росіяни знищили цю фігуру, про що пише у своїх спогадах кременчанка М. Свідерська. Таким чином російська влада боролася із впливом католиків на місцеве населення. Згідно легенди голова від цієї «фігури» скотилася до саду, який знаходився біля підніжжя гори, і на тому місці забило джерело. А на Кременець прийшла кара – епідемія холери.

На початку ХХ століття, після закінчення російсько-японської війни 1905-1907 років, на горі Черча, з ініціативи кременецького єпископа Никона, було встановлено кам’яний хрест у честь полеглих та учасників цієї війни. Чимало жителів Кременця та повіту брали участь у цих військових діях. Зокрема це М. Польовий з с. Антонівці та М. Колесніков (нагороджений за героїзм орденом Св. Анни) з 11 Рижського драгунського полку, військовослужбоці 42 Якутського піхотного полку, який квартирувався у Кременці: П. Бєляєв, дружина якого була подругою поетеси Лесі Українки, А. Роієвський, полковник полку, під час військових дій потрапив у японський полон, у 1915-1917 роках був міським головою Кременця, О. Святицький (генерал-майор), О. Терпиловський (капітан, помер від важкого поранення у полоні).

Після перемоги російської армії під час Галицької битви у ході першої світової війни у серпні-вересні 1914 року, у Кременці відбулися урочисті святкування. Тодішній єпископ Кременецький Діонісій запропонував на знак слави російської зброї, побудувати на вершині гори Черча каплицю. Але дана пропозиція так і не була зреалізована внаслідок зміну характеру військових дій.

Згадує про гору Черчу і відомий польський поет, уроженець Кременця Ю. Словацький. У своїх листах із чужини до мами С. Словацької-Бекю він пише: «Снилося мені недавно, що ходжу з тобою по Черчі, і відчуваю запах конвалій …»

Пов’язана гора Черча і з героїчними сторінками українського національно-визвольного руху середини ХХ століття. В умовах розгортання повстанського руху важливу роль відігравало налагодження зв’язку між окремими відділами та структурами. Відповідальним за даний напрямок роботи був надзв’язковий Василь Зажерей, уроженець Лановеччини. У середині березня 1943 року його було схоплено у районі Вишнівця німцями. На під’їзді до Кременецької в’язниці він зумів звільнитися та почав утікати. Під час переслідування німці використали собак, Василя було поранено. Його наздогнали на вершині гори Черча. Жандарми хотіли пораненого Зажерея ще живого скинути з гори. Але він, не дивлячись на рану, почав чіплятися за ноги переслідувачів, прагнучи упасти у прірву разом із ними. Зрештою жандарми його застрілили і скинули з гори. Вночі місцеві жителі забрали тіло і поховали біля городу одного із жителів, не ставивши хреста, що б німці не познущалися над могилою. За іншою версією, Василь Зажерей був похоронений вночі товаришами по зброї біля хреста-«фігури» на вершині гори. Перепоховання Зажерея відбулося уже у 1990-х роках на територію «монастирського кладовища».

Таким чином вищенаведені факти свідчать про те, що гора Черча з давніх давен виконувала сакральне значення, а її розташування у центральній частині Кременця визначило і вплив на окремі сторінки історії міста.

Література і джерела

  1. Данилюк М. Повстанський записник. Видасництво ім. О. Теліги. Фундації ім. О. Ольжича, К. – 1993 р.
  2. Илюстрованная летопись руско-японской войны. Выпуск IV. С.-Петербург. 1904
  3. Крем’янчанка Н. Було в матері три сини. СМП Астон, Тернопіль, 1999, с.270
  4. Nasz Widnokrai. № 7-8, 1930.
  5. Nasz Widnokrai. № 9-10, 1930.
  6. Ortowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wolunia. Lyck. 1929
  7. Zycie Krzemienieckie. 1996 r. № 12. Poznan.