СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ЧАСОПИСУ «ЦЕРКВА І НАРІД» Мєдвєдєв С., Савчук В., Федоринчик Б.

Мєдвєдєв С., Савчук В., Федоринчик Б.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ЧАСОПИСУ «ЦЕРКВА І НАРІД»  

Періодичні православні видання Волині 20-30-х рр. ХХ ст.

Видання української церковної преси в православній церкві в Польщі починається з видання двохтижневика «Православна Волинь», як органу Волинського Єпархіяльного Управління. Про його видання було рішення Волинського Єпархіяльного З'їзду у Почаєві в жовтні 1921 р. Виходила «Православна Волинь»  з 1922 в Кременці, її редактором був Біднов В. О., що у вересні 1921 р. приїхав з Тарнова до Кременця, запрошений на викладача у Кременецьку духовну семінарію. Але через рік В. Біднов був виселений польською адміністрацією з Кременця, у зв'язку з чим скоро припинилось і видання «Православної Волині».

З 15 вересня 1924 р. почала виходити у Варшаві «Духовна Бесіда», редактором-видавцем якої (перших трьох чисел) був Сакович Є. Ю. Редактором-видавцем «Духовної Бесіди» після Є. Саковича й до її кінця видання  (в грудні  1925 р.) був відомий холмський церковно-громадський діяч і письменник  Островський В. П., який деякий час видавав тоді ж літературно-науковий часопис «Наш Світ». На початку січня 1926 р. редактор-видавець В. Островський, об'єднавши «Духовну Бесіду» з часописом «Наш Світ», почав видавати двотижневик «Наша Бесіда».

На початку 1927 р. у Варшаві, з благословення митрополита Діонісія, почав виходити «Духовний Сіяч», церковно-народний двотижневик, присвячений справам Православної Церкви. До квітня 1927 р. його редактором був Островський В. П., а в квітні митрополит призначив редактором Котовича А. В. У 1928р. видання «Духовного Сіяча» було перенесено з Варшави до Кременця, де видавцем його стала Волинська Духовна Консисторія.  В Кременці «Духовний Сіяч» виходив в          1928-1931 рр. (до серпня місяця), коли видання його було припинене митрополитом в зв'язку із розміщенням у двотижневику статті про випадок на Великдень 1931 р. в церкві м. Клеваня: парафіяльна молодь прибрала під Великдень в церкві образ Почаївської Божої Матері жовто-блакитними стрічками, а настоятель, він же благочинний округи, протоієрей Євсевій Марковський ті стрічки здер: тоді люди вийшли з церкви і не святили пасок.[5]

У 1932-35 рр. у Луцьку, з благословення митрополита Діонисія, виходив, як неперіодичний орган Товариства імені митрополита Петра Могили, журнал  «За Соборність», редактором якого був генеральний секретар Товариства Власовський І. Ф.. Усього вийшло дев’ять чисел часопису. Він був присвячений в основному соборницькій ідеології церковного устрою і життя православної церкви в Польщі. При великій кількості статей українською мовою, були статті   білоруською та російською. Останнє число «За Соборність» було присвячене Волинському Єпархіяльному Зібранню 29-30 січня 1935 р., коли редактор журналу був вже секретарем Волинської Духовної Консисторії, в зв'язку з чим і припинилось  видання журналу «За Соборність».

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р. привітало пропозицію Волинської Духовної Консисторії щодо видання єпархіяльного органу - двотижневика, який під назвою «Церква і Нарід» почав виходити з 15 березня  1935 р. Двотижневик «Церква і Нарід» виходив без перерви впродовж 1935-38 рр., вийшло 91 число. [38]

Товариство імені митрополита  Петра Могили в Луцьку почало з травня   1937 р. видавати релігійно-громадський православний часопис для народу «Шлях». Волинська Духовна Консисторія закликувала духовенство до широкої передплати «Шляху» для парафіяльних бібліотек, як «популярного для народу православного часопису в українській мові». Виходив часопис як місячник. Його редактором був колишній посол до Сейму професор Богуславський Є. С. Припинила його видання друга світова війна відразу з приходом у вересні 1939 р. радянської влади на Волинь, коли припинило своє існування й Товариствово імені митрополита Петра Могили.

В богословському журналі - річнику «Елпіс», видаваному з 1926 р. на кошти Синоду і Міністерства Ісповідань митрополитом Діонисієм, при співпраці професорів Студії Православного Богословія Варшавського Університету, статті друкувались польською і російською, і, тільки виняток, українською.[5]

Таким чином, у період 1922-1939рр. на території Волині виходив цілий ряд періодичних видань, присвячених релігійній тематиці та питань розвитку православної церкви у Польщі: «Православна Волинь», «Духовна бесіда», «Духовний Сіяч», «За соборність», «Церква і нарід», «Шлях», «Елпіс». Поява друкованих періодичних видань була ініційована церковним керівництвом АПЦ в Польщі: митрополитом Варшавським Діонісієм, архієпископом Волинським і Кременецьким Олексієм, Волинським Єпархіальним Зїздом та Товариством імені митрополита Петра Могили. Редакційну політику даних видань здійснювали відомі громадські та наукові діячі В. Біднов, Є. Сакович,  В. Островський, А. Котович,       І. Власовський, Є. Богуславський. У мовному плані спостерігалася багатомовність: статті друкувалися українською, російською та польською мовами. Сама ж редакційна політика полягла в утвердженні та розвитку АПЦ в Польщі, формування соборного устрою та наданні православ’ї на Волині національного характеру.

Загальні засади діяльності редакції «Церкви і нарід»

Основні завдання, які стояли перед редакцією часопису «Церква і нарід», були сформульовані у статті першого номеру «Наші цілі»: «... послужити великій справі відродження соборних форм устрою церковного, церковно-єпархіального життя й одночасно співділати у піднесенні й оздоровленні релігійно-морального духу пастирства і цілої церковно-народної громади». Головний редактор органу        І. Власовський писав: «Приступаємо до видання нового церковного органу в час нелегкий, в час перехідний, якого назвою характеризується життя нашої Церкви в Речі Посполитій, а зокрема й нашої Волинської єпархії, не перший уже рік... Для нас, у нашому посильному служенні Церкві через друковане слово в оцей перехідний і підготовчий до унормування її устрою час являється нероздільною задачею і ціллю послужити великій справі відродження соборних форм устрою церковного і церковно-єпархіяльного життя й одночасно співділати у піднесенні й оздоровленні релігійно-морального духа пастирства і цілої церковно-народньої громади... Будемо прямувати до оздоровлення й унормування відносин поміж пастирями і паствою, приймаючи під увагу увесь складний комплекс сучасних умов церковно-суспільного, національного і політичного життя»... [5]

Архієпископ Волинський і Кременецький Алексій зазначав, що «головним завданням видання «Церква і нарід» є можливість замовити слово про себе, використати його як засіб захисту та збереження православного духу на Волині».[11]

Цілком природно, що позиція редакції висловлювали погляди вищих церковних кіл, які зазначали, що «кожному з нас треба любити рідний нарід до болі, до мук, але в світлі любові Христової».[51]

Узагальнивши матеріали, розміщені у часописі, випливає, що основними завданнями його діяльності є:

1)скликання церковного собору та відновлення соборної форми управління;

2)налагодити активну співпрацю із польським урядом з метою юридичного оформлення статуту АПЦ в Польщі;

3)сприяти національному розвитку духовенства.

Крім цього діяльність часопису передбачали боротьбу із сектантством та комунізмом та розвиток православ'я на Волині «на давніх традиціях святих істинній православній вірі».

В останньому номері за 1938 р. за 15 грудня, уміщено повідомлення Волинської Духовної Консисторії до духовенства єпархії, яке одержувало журнал безплатно (на видання його в річному єпархіальному бюджеті асигновувалось 10 тисяч злотих), що з цим числом, 24-им за даний 1938 р., видання двотижневика «Церква і Нарід» нею припиняється. В статті після цього «Кілька слів останніх від редакції «Церква і Нарід» припинення випуску часопису пояснюється тим, що закінчилася з виданням «Декрету Президента Речі Посполитої Польської з дня 18 листопаду 1938 року про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви», «переходова і підготовча до унормування устрою Православної Церкви в Польщі доба ... Як в цій добі журнал служив Церкві і народові, не редакції, розуміється, про те судити, а в яких умовинах проходив своє служення, час є засвіжий, щоб об'єктивно про те говорити. Тому, нехай і цей четвертий, а разом і останній, річник журналу, слідом за першими трьома, йде спочивати на полицях бібліотечної шафи, доки історик не розкриє його сторінок, шукаючи в них образ нашого церковного життя та його змагань в цю затяжну (впродовж майже 17 років) перехідну добу». Так пояснювалося закриття журналу. На ділі, арт. 78 названого «Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р.» наказує, що «органом урядовим Польської Автокефальної Православної Церкви є «Відомості Православної Митрополії», а окремих єпархій - „Відомості (назва) Православної єпархії», «видавані в ензику польськім». Отже «Церква і Нарід», як єпархіяльний орган, та ще в мові українській, заперечувався арт. 78 Декрету Президента.  Але ж ні в «Декреті Президента», ні в «Статуті Внутрішнім Польської Автокефальної Православної Церкви», признанім Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., нема заборони Православній Церкві видавати що інше, крім урядових «Відомостей» в мові польській, як рівно ж нема мови й про те, що церква, видаючи що інше, повинна видавати тільки в мові польській. Отже і з кінцем перехідної доби в житті  церкви в Польщі, журнал «Церква і Нарід», коли перестав бути офіційним органом Волинської єпархії, міг залишатися церковно-народнім двотижневиком в українській мові. Але заборона далі видавати «Церква і Нарід» пішла від Департаменту Ісповідань в Міністерстві Ісповідань і Освіти, на чолі якого Департаменту, по звільненні Ф. Потоцького, став Дунін-Борковський: він і дав це розпорядження Архиєпископові Олексію. Очевидно, що «Церква і Нарід» був на перешкоді в полонізаційному наступі на Православну Церкву Департамента Ісповідань. «Православна Волинь», «Духовна Бесіда», «Церква і Нарід» - були жертвами насильства над українською православною пресою в православній Церкві в Польщі польської адміністрації.[5]

Таким чином часопис «Церква і нарід» розділив долю інших видань православної преси в умовах натиску польської адміністрації.

Історія церкви

Реалізовуючи завдання формування церковного життя на Волині на національних засадах, редакція часопису «Церква і нарід» значну увагу приділяла висвітленню історії православної церкви на українських землях від періоду ширення християнства до сучасного періоду. Значний пласт дослідницьких робіт базувався саме на краєзнавчих волинських матеріалах. Переважна частина праць належала Лотоцькому О., Галабурді Ф. та Саковичу Є. – відомим українським вченим у галузі релігієзнавстві та історії релігії.

Розвиток православ’я від хрещення до кін. XVII ст. Національне відродження української нації, на думку редакції, було неможливе без формування національної православної української автокефальної церкви. Потужним підґрунтям, яке давало підстави для юридичного оформлення незалежної церковної структури, було історичне минуле православ’я на українських землях: «червоною ниткою» багатьох дослідницьких праць, надрукованих у часописі, була саме ідея незалежності та самобутності української церкви у різні етапи її розвитку.

Значний пласт досліджень стосується періоду хрещення Русі у княжий період, узагальнивши які, читачі часопису приходили до таких висновків:

  • ідейна традиція виводить право самостійності національної церкви від апостола Андрія;[32]
  • хрещення українських земель відноситься до 860р. за князя Аскольда, коли було сформовано власну ієрархію, богослужбовий чин та обряди;[35]
  • заперечується твердження про охрещення княгині Ольги у Константинополі;[33]
  • джерелом християнства на Русі була Візантійська імперія, а не християнство західного зразку. Вирішальним фактором у виборі віри князем Володимиром був політичний та культурний;[2,28,29]
  • з початків існування православна церква на українських землях знаходилася у канонічному зв’язку із Константинопольським патріархом, але у через імперську політику Візантії відчувався потужний вплив з Болгарії, яка мала власну ієрархію та не становила політичної загрози для Русі.[28]

Галабурда Ф. у своєму дослідженні приходить до висновку, що історія церкви кін. Х – ХІІ ст. це постійне протистояння «національної» ієрархії та ієрархів-греків щодо статусу церкви. Так на його думку, уже за Володимира церква була фактично автокефальною, що було зумовлено політичним фактором, а із створенням «національної» ієрархії сер. ХІ ст. сформувалася і духовна опозиція щодо греків-митрополитів. Процесу створення у ХІІ ст. цілком самостійної церкви завадила опозиція у даному питанні удільних князів, які побоювалися укріплення влади Великого князя.[12]

Лотоцький О., аналізуючи події, пов’язані із поділом митрополії на Київську та Московську у XV ст., історичні передумови вбачає ще у ХІІ ст., які були представлені сепаративною політикою князя Андрія Боголюбського з однієї сторони, так централізаторською політикою київських митрополитів. Уже за князя Данила Романовича у Галичі був свій митрополит Кирил, а коли у XIV ст. українські та московські землі остаточно були політично розмежовані, це довершило процес церковного розколу. Діяльність окремих митрополій у складі Московського та Литовського князівств було надзвичайно заполітизовано, що безпосередньо було пов’язано із інтересами даних держав. Крім того константинопольський патріарх був зацікавлений у збереженні єдиної митрополії для кращого контролю над даною територією.[30]

Аналізуючи події, пов’язані із приєднанням Київської митрополії до Московського патріархату, Сакович Є. відзначає, що:

  • головною відмінністю УПЦ та МПЦ у XVI – XVII ст. була значно більша свобода церковної ієрархії та незалежність від світських осіб першої. Навіть після Берестейського собору 1596 р. українське православне духовенство шукало підтримку не у московського патріарха, а у константинопольського, побоюючись тиранії московського царя;
  • вище духовенство УПЦ не сприйняло переяславського договору 1654 р. аж до проведення самостійних переговорів із польським урядом;
  • не сприйняття можливого приєднання УПЦ до Московського патріархату мотивувалося можливістю перехрещення, яке було поширене на той час у Московській державі щодо осіб, які  приймали перше хрещення не від московських священників, традиційним канонічним зв’язком із константинопольським патріархом та культурною вищістю українського духовенства;
  • московська політика щодо українського духовенства полягала у підлещені та задоволенні особистих інтересів окремих представників;
  • самі перемовини московського уряду із константинопольським патріархом здійснювалися незаконним шляхом за активної співучасті турецького уряду;
  • українська митрополія у кінцевому результаті не отримала тих привілеїв, які передбачалися попередніми умовами.[48]

Лотоцький О. зазначає, що процес поширення влади московського патріарха на українську православну церкву носив виключно політичний характер та був реалізований з порушенням канонічних норм.[31]

Таким чином, автори досліджень з даної тематики відзначали що: християнство на українських землях має набагато давніше коріння за офіційно прийняте; уже за княжого періоду відчувалося стремління як світської влади, так і категорії «національної» ієрархії вибитися з під опіки константинопольського патріарха та отримати автокефалію; за століття існування християнства на українських землях у церкви сформувалося власне лице, відмінне від московської; процес   входження УПЦ під владу московського патріарха було пов’язане із порушенням канонічних норм та мало стійку і потужну опозицію зі сторони українського духовенства.

 Православна церква у складі Речі Посполитої XVIIІ ст. Розглядаючи питання становища православної церкви у XVIII столітті, автори статей звертали свою увагу на два моменти: перший – зміни, які зазнало українське православ’я внаслідок переходу під зверхність московського патріархату, другий — становище церкви під владою Речі посполитої у другій пол. XVIII ст.

Подільський Б. зазначає, що в українському православ’ї формувалось власне лице, яке було зупинене московським пануванням. Таку негативну оцінку у відносинах ніж московською владою та УПЦ відзначає Милютинський М. Л.К., оцінюючи акти Синоду поч. XVIII ст., а саме, заборона українського співу(1723), друку та “малоросійської літератури” (1724); відзначає, що головним завданням політики російської влади у релігійній галузі на українських землях була уніфікація УПЦ в рамках МПУ, що проявилась у її русифікації.

Характеризуючи становище УПЦ на землях, підконтрольних польській владі, Милютинський М. наголошує на негативному впливові, подій 1720 року, які порівнює із подіями 1686 року на підросійських землях. [37]

Однією із проблем, з яким зіткнулася православна церква на Правобережжі стала моральна зіпсованість духовенства та падіння дисципліни серед священиків та монахів. Це було зумовлено неможливістю запровадження щодо даних категорій дисциплінарних покарань у зв’язку із їх погрозами перейти в унія з однієї сторони та регулювання їх діяльності з-за меж польської держави – Російської імперії. 

Визначальним у плині зміни політики польської влади стосовно православної церкви є робота Чотирьохлітнього сейму(1788-1791). [45] Зміна релігійної політики була зумовлена загрозою польській державності зі сторони Російської імперії в останній чверті XVIII ст., причому остання активно використовувала релігійний чинник, асоціюючи себе із “ захисницею православ'я”, [44] польська влада намагалася відновити авторитет держави серед православних, наслідком чого стали перемовини із константинопольським патріархом щодо відновлення православної ієрархії у канонічному зв’язку із Константинополем. [47] Це питання було першочерговим,  під час роботи Пінського Собору 1791 року. [49]Піднімалося питання статусу  православного населення і у політичній програмі Т. Костюшки у період національного польського повстання, у якій він зобов'язувався впровадити в життя рішення Чотирьохлітнього сейму, а саме — закріплення рівності у правах православних і католиків та відновити православну ієрархію.[50]

Таким чином, автори статей даної тематики сходяться у висновку:

    • входження УПЦ під владу московського патріархату призвело до її повної уніфікації та втрати національного характеру;
    • зміна польської політики щодо православної церкви було зумовлено загрозою втрати державності і необхідністю заручитися підтримкою православного населення;
    • у подіях 80-90 рр. XVIII століття дослідники бачили пролог до подій 20-30 рр. XX століття, коли за сприяння влади православна церква в Польщі отримала автокефалію.

Українське мовне питання у православній церкві від XVI ст. до   поч. 20-х рр. ХХ ст. Історичний аспект даного питання розвивається у дослідженнях У «З історії перекладів Святого Письма на українську мову» та Л.К. «За права рідної мови в церкві».

Аналізуючи їх праці, можна виділити наступні етапи впровадження української мови у богослужіння на території Волині:

І. Період XVI- XVIІ ст. – перші переклади святого Письма на українську мову та їх впровадженням у життя(Пересопницьке Євангеліє 1556-1561рр., Волинське Євангеліє В. Невгалевського 1571р., Український біблійний кодекс Луки з Тернополя 1569р. та Збірник XVI ст.). Події були зумовлені впливом Реформації на українські землі.[53]

ІІ. Період XVIІІ – ХІХ ст. – повне обмеження української мови у богослужінні через політику російської влади. Разом з тим на території західноукраїнських земель, де панівне становище посідала греко-католицька церква, продовжувалися традиції україномовного богослужіння, прикладом чого є видання «Почаївського Богогласника» 1790р.[42] або ж «Книги казань»                  Левінського 1794р.[22]

ІІІ. Кін. ХІХ – поч. ХХ ст. – збереження політика заборони на українське богослужіння зі сторони російської влади з використанням українських елементів окремими представниками духовенства. Так єпископ Амвросій Гудко, отець            П. Антонович та В.Тучемський часто проголошували проповіді українською мовою, як і багато інших мисцевих священиків Волині, митрополит Арсеній Москвин, будучи у 50-их рр.. ХІХ ст. Ректором Волинської Духовної Семінарії, благословляв священиків виголошувати промови українською мовою. 

З’являлася у цей період часу і друкована література українською мовою.       У 70-х рр. ХІХ ст. отець протоієрей Гречулович, брат єпископа Віталія Кремянецького видав збірку казань українською мовою, а отець П.Антонович, друкуючись у «Волынских Эпархиальных Ведомостях», надавав перевагу українській мові, прагнучи цим привабити українське селянства. Та і факт появи «Почаевском Листке», який по суті виконував функцію рупора російського шовінізму на території краю, окремим статей українською мовою свідчать про злободенність цього питання.

IV. 1917 – 1935 рр.(час виходу статті) – відновлення самостійного українського життя на Волині та поступове впровадження української мови у богослужіння. У травні 1917р. у Кременці почала виходити «Православна Волинь», у якій зазначалося, «що проповіді на Холмщині мали більший вплив тому, що велися доступною мовою», та звучали заклики до духовенства ширше впроваджувати українську мову. Найбільш послідовну позицію у даному питанні обстоювали отці Муравей, Антонович та Дяков.

14-19 квітня 1917 р. у Житомирі на Єпархіальному З’їзді було прийняте рішення про «желательное» використання української мови під час проповіді та вимови під час богослужіння.

На ІІ Волинському Єпархіальному З’їзді, який відбувся 23-30 червня 1917 р., були прийняті рішення:

  • сприяти розвитку і самоусвідомленню українського народу;
  • нові заходи можуть призвести до опору консервативно налаштованого духовенства. Тому реформи треба проводити помірковано, але священики мають проникнути ся повагою до краю та мови парафіян;
  • національною вірою волинян є східне православ’я, тому першочерговим завданням його розвитку є: повернення старих побожних звичаїв, запровадження проповідей українською мовою, тексти богослужінь та загального співу запроваджувати на місцевій мові.

На жаль, негативна реакція на ці нововведення З’їзду Духовенства і Мирян у Москві у червні 1917року, Всеросійського Собору у вересні 1917 р. та Українського Церковного Собору грудня 1917р. вплинуло і на резолюцію ІІІ Єпархіального З’їзду Волині, яка рекомендувала зберегти старослов’янську мову як основу богослужіння.

Новий виток реалізації українського мовного питання у церкві розпочався у 1920 р., коли 14 вересня Волинська Єпархіальна Рада проголошує свій намір до утворення автономії. 3-10 жовтня 1921 р. у Почаєві відбувається Волинське Єпархіальне Зібрання Духовенства і Мирян, на ньому одним із рішень приймається поступове впровадження української мови у церковне життя, запровадження української мови у вимові богослужіння та створення спеціальної комісії для перекладу книг. ІІІ Собор Єпископів у Польщі у червні 1922 р. дає на це благословення єпископу Кременецькому Діонісію. Коли ж у січні 1922 р. у Почаєві, на І Соборі архіреїв православного екзархату в Польщі було підтверджений раніше намічений курс, то у листопаді того ж року патріарх Московський Тихон, у своєму посланні забороняє використовувати у богослужінні будь-яку мову крім старослов’янської.

А 3 вересня 1924 р. Священний Синод Православної митрополії у Польщі заклав базові принципи у мовному питанні розвитку церкви:

  • вживання україн