Кладовища періоду середньовіччя.
П’ятницьке кладовище. Назва кладовища П’ятницьке є первісним і пов’язане із розташуванням там у XVI столітті церкви Святої Великомучениці Параскеви. Вона згадується в люстрації від 1552 року в переліку п’яти церков міста Кременця: Святого Спаса, Святої Пречистої, Воскресіння Христового, Святого Миколая, Святої П’ятниці з власним священиком. В люстрації від 1563 року згадується священик храму св. Параскеви П'ятниці Никифор, якому було надано без плати два рента землі на подвір’я та два з половиною на город. Територія, на якій знаходилася церква, називалася Запоточчя, і була відділена від міста потоком Ірва.
Згадується вона і в акті від 18 лютого 1636 року в постанові польської урядової комісії про розподіл в Кременці церков між православними та греко-католиками, при чому П’ятницька залишалася за православними. В документі зазначається, що прихожани скаржилися на незручності підходу до церкви через крутизну схилу та просили дозволу про перенесення її на рівнину у передмістя Дубенське. Комісія дала дозвіл та перенесення, і воно відбулося. На новому місці вона знаходилася до свого зруйнування, а з часом там же було збудовано Чеснохрестську церкву. Ще в період існування церкви на горі, на її подвір’ї ховали покійників, і на кінець XIX ст. це кладовище називали «П’ятенкою». На місці, де був престол церкви, стоїть дерев’яний хрест. Щорічно у вівторок Фоминої неділі на цьому місці здійснювалися проводи. [21]
Саме кладовище розташовувалося «від окописька жидівського і гірської дороги до гори Черча. Перед цвинтарем церква П’ятницька». [4] А отже на кінець XVIII століття воно займало набагато більшу територію ніж зараз.
Інша назва кладовища – «козацьке», пов’язане із подіями 1648 року, яке пов’язане зі штурмом Кременецького замку. Про це свідчить народна традиція та легенда. Захопивши укріплення, козацько – селянські загони зазнали великих втрат. Цілий день українське воїнство та кременецький люд копали могили убитим товаришам, а на вечір, коли закінчилася панахида, уже сіло сонце. «Не годиться ховати героїв за пітьми, - сказав до козацтва Максим Кривоніс, - поховаємо їх удосвіта. А зараз пом’янімо побратимів наших і спочинемо».
На ранок, коли козаки проснулися, то загиблих уже не знайшли, і тільки на місці домовин стояли довгими рядами сірі кам’яні хрести, а одна із могил була у формі бандури, на місці полеглого бандуриста Остапа, який керував підкопом фортечного муру. [6]
Сам козацький характер кладовища має вагомі історичні підстави. Після переможної битви під Пилявцями війська повстанців рушили на Львів. Відповідно до рішення військової ради, основні козацькі сили здобували замки лише з ходу, а при активному опорі поляків облогу залишали на селянські загони. Наприкінці вересня 1648р. від війська М.Кривоноса відокремився загін під проводом полковника Дзевалава та сотників Васильєва і Петра Костенка в кількості семи тисяч чоловік, який взяв фортецю в облогу. [9, 21]. На допомогу козацтву прибув тритисячний селянський загін отамана Колодки, який за переказами був із села Підлісці. Діючи в околицях Луцька, він розгромив кілька менших замків та полишений поляками Луцьк[9], після чого підійшов до Кременця.
Після шеститижневої облоги замок здобули, шляхетську залогу вирізали, городні пограбували і зруйнували [11], а «акти городські і обивательські до замкового колодязя викинули». Сотники Василів і Петро Костенко гостювали в Кременці 10 тижнів, зайняті були грабунком міста, причому «усі сусідні села в попіл обернули.” [17] З фортеці забрали гармати, запаси пороху і продовольства. Частково були зруйновані укріплення.
Надзвичайно активно саме козацький характер кладовища почали пропагувати у 30-х роках минулого століття, в умовах піднесення національної самосвідомості під польським пануванням. Саме тоді на кладовищі знайдено могилу з написом «Сотник Войска Запорожского помер 1665г». [3] Слід відмітити, що поодинокі поховання козаків відбувалися на П’ятницькому кладовищі ще, очевидно, з XVI століття, так як у люстрації за 1563 рік згадуються у місті козаки, як наприклад Василь Козак. [7]
Наприкінці 80-х – початку 90-х років Товариство охорони пам’яток історії і культури під керівництвом заступника голови Заремби С. З. проводило дослідження кладовища без розкопок, піднімалися плити та хрести. Було знайдено козацьку люльку, підкови від козацьких чобіт, талісман - козацьке сердечко. По надписі на одній плиті було встановлено напис церкви Парасковії, на іншій «Преподобний» (очевидно похований священик). Під плитою у вигляді великої бандури, за їх версією, поховано полкового бандуриста. Гіпотетично на кладовищі поховано до 500 козаків. [8]
На основі польових досліджень встановлено: П’ятницьке кладовище знаходиться на високому пагорбу, практично нависаючи над центром міста під горою Черчою. Посередині знаходиться сучасний пам’ятник на честь козаків, загиблих під час штурму Кременецької фортеці. Було нараховано 105 могил, як хрестів, так і надгробних плит. Три з них у формі бандур. Розташування могильних надгробків є несистематичне та немає чіткого планування. Більш густо могили знаходяться в центральній та південно – східній частині кладовища, а у західній переходять у окремі поховання. Надписи на могилах виконані церковнослов’янською мовою та практично стерті. Досить багато хрестів на території кладовища розташовані практично одні біля одного. Виключаючи факт багатошарового поховання, коли покійника клали на місце попередньої могили, схиляємося до факту, що така щільність пов’язана із одночасними похованнями греко- католиків та православних у XVIII ст., коли православ’я було усунуто з релігійного життя краю.[21]
Таким чином, спираючись на факти та результати дослідження, слід відмітити, що П’ятницьке кладовище є старим міщанським кременецьким кладовищем. Після штурму та захоплення Кременецького замку козацько – селянськими загонами на території кладовища були поховані загиблі козаки та селяни. Поховання козаків здійснювалися і в пізніший період часу, але основну їх частину становили городові, які були на службі у місцевої шляхти.
«Спаське» кладовище. На місці розташування залишків «Спаського» кладовища у давнину знаходився Спаський чоловічий монастир та церква Преображення Господнього або Спаська.
Знаходився він на горі Сичівка за містом. Про неї згадується в Кременецькій люстрації за 1563 рік. Уже у 1556 році монастир був в запустінні, а церква здавна знаходилася в приватній власності Петра Михайловича Семашка. Згадки про заснування монастиря відносять до 15 століття. В уривкові ассерівського декрету 1777 року пишеться, що у 1556 році Сигізмунд Август дозволив церкву Святого Спаса, яка стояла пусткою, та знаходилася у приватній власності кременецького старости Семашка, віддати Оліферу Даниловичу. Монастирю належав колодязь на схилі гори Сичівка та земля від вершини гори до вершини гори. У 1591 році один із нащадків Оліфера Даниловича, Ярмол Олехнович, кременецький бурграб, продав «вотчину свою церкву на Запоточ’ї Святого Спаса з підданими», тестю своєму Трифону Воскресенському(священику Воскресенської церкви у Кременці). У 1602 році за привілеєм Сигізмунда ІІІ Спаський монастир із Сичівкою та Воскресенською церквою був відданий уніатському Кременецькому протопопу Федору Турському, який продав його архімандриту Шумського монастиря І. Богутину за 600 злотих, але так як Турський не мав права їх продавати, то вони за привілеєм Владислава від 20 жовтня 1646 року перейшли до протопопа Дубницького православного, так як його наступника ігумена Пасія Татомира архідиякон Єлович, маніфестом від 12 червня 1662 року звинувачував у незаконному привласненні майна та обернув їх в схизму. На кінець XVII ст.. не залишилося його слідів.[21]
Узагальнивши матеріали, С. Горін зазначає, що Кременецький монастир Святого Спаса існував, імовірно, в 30-40-х рр. ст., до 1563р. спорожнів, але невдовзі був відновлений і згадується в 1587р. і 1636р., та перебував у королівському володінні.[2]
За спогадами жителя Кременця Туницького Р. «Спаське» кладовище простягалося до гори Підлужної, сучасна вулиця Глиняна. На даний час Спаське кладовище займає площу 13 на 14 метрів, на якій знаходиться 15 хрестів, розташованих спорадично. Варто відзначити, що і на даному кладовищі знаходиться одна надгробна плита у формі бандури.
Кладовища ХІХ – ХХ ст.
«Калантир» Історія кладовища «Калантир» невід’ємно пов’язана із військовими частинами російської армії, які стояли у Кременці на межі ХІХ-ХХст. Це 42-ий Якутський піхотний полк та 31-ий Ризький драгунський полк. Якутський полк вийшов з Селенгінського мушкетерського полку, отримавши 1811р. свою назву. Брав участь у військових діях проти Наполеона, російсько-турецьких війнах 1828-1829 та 1878-1878рр, Кримській війні 1853-1856рр.
У 60-х рр. XIX ст. 42-й піхотний Якутський полк розташувався у Кременці. Спочатку він стояв у місті та навколишніх селах по квартирах, а згодом на малопридатній для обробітку землі, придбаній у мешканців приміського села Підлісці, де було збудоване військове містечко. У 1902—1905 рр. на краю містечка вимурували велику церкву – храм Св. Інокентія Іркутського, у 1919р. переосвячений у храм Святої Покрови, що було заслугою Якутського церковного православного братства Святого Інокентія Чудотворця Іркутського, яке діяло при військовому підрозділі.
Коли почалася Перша світова війна, полк відправився на фронт. Під час революції він опинився в білій армії, у таборі генерала А. Денікіна, а частина, залишившись у Кременці, склала основну Кременецького повстанського полку, який діяв у1918-1919рр.
Перебуваючи у Кременці, полк мав потребу у власному кладовищі. [13] У 1895 році завдяки клопотанню Богоявленського монастиря 42-му Якутському полку було дозволено користуватися кладовищем, відомим під назвою «Калантир» разом з цивільними. Це кладовище має давнє походження. У 1850 році відоме під назвою «старий план».
Утримувало кладовище Якутське братство. За клопотанням братства Кременецька міська управа 14 серпня 1895 року без оплати відвела для потреб братства землю площею 1255 квадратних сажнів з землі Скакальського С.І., яка межувала з кладовищем, а йому відвели ділянку землі в іншому місці. Відведена братству земля отримала назву «новий олександрівський план» або «новий план». У 1896 році братство
обнесло огорожею та обсадило деревами ці дві ділянки в одну. В цьому ж році на «новому плані» була побудована за кошти командира 42-го Якутського полку Митрофана Івановича Борщева церква Олександра Невського, а через рік напроти храму побудовано дзвіницю у вигляді вежі. У 1897 році братство за огорожею кладовища з південно-західної сторони при воротах побудувало деревяну покійницьку, яка пізніше булла перероблена на сторожку. У 1914 році, коли 42-ий Якутський полк пішов на війну, майно, в тому числі і кладовище з церквою, було віддано під опіку Богоявленського монастиря.[13]
У 1917 році Єпископ Кременецький Діонісій видав розпорядження про ремонт огорожі та церкви цього кладовища. Після ремонту церкву перейменували в Усікновіння Іоанна Хрестителя. Після повернення з війни братство отримало кладовище назад у свою власність. У 1923 році настоятелем Святопокровської церкви став М. Яковлєв, опікуном – Ільїн. Яковлєв звернувся з проханням про надання йому кладовища церкви та отримав дозвіл. Через три місяці М. Яковлєв був переведений в Хрестовоздвиженську церкву та заявив, що кладовище залишається за ним. Братство звернулося з проханням про повернення йому кладовища, але отримало відмову. Раніше дозвіл на поховання давало братство, але тепер Яковлєв почав питатися дозволу по телефону у командира польського 12-го уланського полку, що розташовувся у селі Білокриниця, якому ніхто кладовище не передавав. Починаючи з 1925 року улани без згоди православних стали хоронити своїх. Населення звинувачувало в цьому М. Яковлєва. За розпорядженням єпархіальних керівників кладовище з призначенням настоятелем отця Ф. Ковалевського знову перейшло в руки братства. У 1926 році було здійснено ремонт сторожки, під час якого у вересні з’явився капітан з уланами та розігнав працюючих, заявивши, що храм належить польським військовим. Єпископ Антоній надіслав протест, після чого кременецький староста пообіцяв, що більше ніхто не буде заважати діяльності православного кладовища. Будівництво було закінчене. Але військове відомство не заспокоїлося і розпочало справу про повернення «Калантиря». 16 січня 1928 року відбувся поділ кладовища: польським військовим дісталась північна частина від села Білокриниця розмірами 107 на 67 метрів, а православним південна з розмірами 107 на 47 метрів. Ніхто не згодився і суперечка продовжувалася далі. 30 липня 1931 року кладовище разом з церквою було приписане до Святопокровської церкви. Після багаторічних суперечок з військовими було вирішено віддати у 1935 році північну частину кладовища уланам площею 3007 кв. м., а решту площею в 4654 кв.м. з приміщеннями залишити православним.[18] В період між двома світовими війнами на «калантирі» ховали колишніх військовослужбовців Якутського полку, місцевих жителів та уланів подольських 12-го полку.
Окрім вищезгаданого полку, частково на «Калантирі» ховали військовослужбовців 31-го драгунського Рижського полку, який квартирувався у селі Білокринаця, на околиці міста з 1875 по 1914рр.[13]
У липні 1941 року на території кладовища у братській могилі були поховані закатовані енкаведистами у кременецькій в’язниці жертви, які не були упізнані рідними. Пізніше на цьому місці було насипано курган-могилу та поставлено хрест жертвам комуністичного терору, біля якої відбувалися панахиди та мітинги.[5] З новим приходом більшовиків навесні 1944 року могила була зруйнована.
У радянський період часу церква та могили прийшли до занепаду. З середини 50-х років церкву та кладовище закрили взагалі. Дійшло до того, що в 60-тих роках по розпорядженню місцевої влади залізні та чугунці надгробки масово знімали та здавали на металолом.
Згадали про старе кладовище влітку 1991 року. На місці поховання закатованих радянським режимом людей місцева влада, за ініціативи депутата Володимира Чуби, насипала пагорб, встановила хрест та меморіальну дошку. Тоді ж відбувся хресний хід від колишньої в’язниці(теперішнє ПТУ №6) до кладовища. Лише у 1993 році церква була відновлена та почали проводитися богослужіння. Матеріальну допомогу по відновленню церкви надали мешканці навколишніх вулиць(20 тисяч карбованців), АТП-16155(10 тисяч), районний осередок пасічників-любителів(3 тисячі), Українська нафтогазова страхова компанія в особі її президента Володимира Чуби(100 тисяч)(до 1993 року останній виділив близько трьох мільйонів карбованців на закінчення робіт). Дієву практичну допомогу надали місцева військова частина та благочинний Кременецького р-ну отець Зіновій. Настоятель храму отець Іван. З першого до останнього дня трудилися кременчани – Іван Процків та Григорій Поліщук.[13]
На даний час кладовище «калантир» являє собою територію, яка займає площу 105 на 120 метрів на початку вул. Відродження, на які збереглися повністю або частково 56 могил. 2009 р., у ході очисних робіт, які були проведені з ініціативи Якутського козачого товариства, територія була окультурена. Дотепер найбільший інтерес становлять могили військовослужбовців Якутського та Рижський полків, яких нараховується 17 одиниць, могила полкового священика"якутців" Селініна та братська могила закатованих жертв у в'язниці.
«Могилки». Ще одне кладовище на околиці Кременця, якому приписують козацький характер, знаходиться на західній межі міста, в напрямку до «Королівського мосту». Воно на даній
території не одиноке. Недалеко від Ікви знаходилося два давніх кладовища: одне християнське, інше єврейське.[16] За цим місцем було зафіксовано кілька старих назв: «окописько», урочище «смужава Підлісецька», урочище «Богарино Мокосієве».[10]
Походження цього кладовища має кілька версій.
За однією легендою «Одне весілля їхало з Кременця, друге з Сапанова. Зустрівшись, один одному відмовились дати дорогу. Зав’язалася бійка, яка закінчилася смертю кількох чоловік. Їх поховали на місці бійки».[19]
Старожили відмічають, що у 30-тих роках за цим кладовищем закріпилася назва «козацького».[16] Підтвердженням того факту є те, що зафіксовано сутичку козацького загону із польським підрозділом на мосту через Ікву в ході військової кампанії 1651 року під час походу Богдана Хмельницького на Берестечко. Таким чином загиблих козаків цілком ймовірно могли поховати на цьому кладовищі.
І третя версія визначає це кладовище як військове. У період першої світової війни, у 1915 – 1916 роках вздовж Ікви проходила лінія австро – російського фронту. Російські війська укріпилися вздовж гряди Кременецьких гір, а австрійські війська розташувалися на лівому березі Ікви.
Влітку 1916р. у даному районі відбувся широкомасштабний наступ російських військ, відомий під назвою «Сапанівський прорив», який був складовою наступальної операції Південно-Західного фронту під командуванням генерала Брусилова. Саме на цьому місці і були поховані воїни російської армії, які загинули в ході військових дій, і пам’ять про це була досить жива. Старожили згадують, що на початку 20 - тих років минулого століття хрести на могилах російських воїнів були дерев’яні та недоглянуті.[12]
У 1937 році було заново впорядковано кладовище біля «Королівського мосту», на цьому місці було поставлено та освячено пам’ятник воїнам російської армії, загиблим під час першої світової війни.
«1937 году, 7 июня, был установлен небольшой каменный памятник с двумя надписями: «В память неизвестным воинам павшим на поле брани и здесь лежащим усопшим христианам не имущих сродников»; «от прихожан Кременецкой Покровской церкви и Подлесецко - Млиновецкой парафии». Пел хор Покровский и Млиновецкий. Памятник освятил иеромонах Арсений(Гончаренко) и священник Мих. Процюк.»[10]
В результаті польових досліджень встановлено: кладовище розташоване на рівнині, за триста метрів на північ від дороги Кременець-Іква. Сама територія займає площу 25 на 13 метрів, на якій ростуть дерева. На території знаходиться 17 могил та пам’ятник, відкритий у 1937 році з надписом, який знаходиться у західній частині кладовища та 16 кам’яних хрестів. Могили розташовані безсистемно, більше концентруючись у східній стороні. Це кладовище було значно більше за розмірами та було розоране.
Отже, спираючись на документи та легендарні перекази, слід відмітити наступне. Дане кладовище має давній характер, що підтверджується його сусідством із давнім єврейським. Цілком ймовірно, що на ньому була похована якась кількість козаків з періоду 1651 року. Разом з тим це кладовище має і військовий характер, так як на даному місці були поховані воїни російської та австро-угорської армій періоду першої світової війни.
В основні масі становище досліджуваних кладовищ перебуває у занедбаному стані. Краще за інших виглядає «П’ятницьке» кладовище, що багато у чому зумовлено його національно-ідеологічним характером, водночас аналіз поховань за останній період свідчить про те, що кількість могил зменшується, а надписи на плитах відтворити неможливо. Кладовища «Могилки» та «Спаське» залишені практично на самоті, і лише завдяки місцевим жителям, вони періодично підтримуються у порядку. Зміни на позитив у благоустрою кладовища «Калантир» прийшли запізно, так як основна частина могил на даний час уже зруйнована, а іншу частину проблематично ідентифікувати.
Таким чином, відзначаючи багату історію старих православних кладовищ Кременця, слід наголосити на їх багатогранності та необхідності да вжиття заходів стосовно їх збереження та благоустрою.
Список використаної літератури
- Адамович Валентина. На поклик волі. – Кременець, 1997.
- Горін С. Монастирі волинських міст у XVI – першій половині XVII ст.: аспекти чисельності./Студії і матеріали з історії Волині. – Кременець. 2009.
- Данилюк Михайло. Повстанський записник. - Видавництво ім.О. Теліги. Фундація ім. Ольжича. Київ. 1993р.
- Інструктаж геометричний міста його королівської милості Кременця згідно декрету короної комісії й. к. м. записаний до карт. … Інструктаж складений 22. VIII. 1783р. – Архів Кременецького краєзнавчого музею.
- Крем’янчанка Неоніла. Нескорима «Наталка»./ Було в матері три сини. – Тернопіль. СМП Астон. 1999.
- Крем’янчанка Неоніла. Орлине гніздо. – Кременець, 1995р.
- Люстрація міста Кременця за 1563 рік.: фотокопія із фондів Центрального державного архіву. - Архів Мєдвєдєва С.О.
- Малярик І. Відроджується минувшина. – Прапор перемоги, №49, 19 червня 1991 року.
- Матвіюк М., Оболончик Н. Козацька міць, козацька честь. - Діалог, 3 жовтня, 1998р.
- Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Великий перелом. – Кременець, 2008
- Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Кременецький замок/ Краєзнавчі історії з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2009.
- Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Кременеччина у першій світовій війні/ Краєзнавчі історії з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2010.
- Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Свято-Покровська церква/ Краєзнавчі історії з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2010.
- Памятки истории и архитектуры Украинской ССР. – Киев, 1972 г.
- Рижский 11-й драгунский полк. – ru. wikipedia. orq./…/Рижский_11-й_ драгунский_полк
- Савелюк Й. Історія Крем’янця. Зошит перший. – Кременець, 1934.
- Сендульський. Город Кременец. - Волынские епархиальные ведомости. №11, 1874, Кременец-Почаев.
- Служебно – административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919г. Покровской церкви г. Кременца. Часть, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918г. По 9 февраля 1939г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. II .1939.
- Спогади Лахміцького Миколи, жителя м. Кременець, 1910 року народження, записано 1995 року Мєдвєдєвим Сергієм
- Спогади Залєвської Софії, 1917 року народження, жительки м. Кременця, записано 1995 року Мєдвєдєвим Сергієм
- Теодорович Н. И История города Кременца Волинской губернии. - издана в г. Седлец, 1904.
